ЯЗИЧНИЦЬКІ УЯВЛЕННЯ ПРО СМЕРТЬ ЛЮДИНИ В ДОБУ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Андруцька Яна Вікторівна

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

ЯЗИЧНИЦЬКІ УЯВЛЕННЯ ПРО СМЕРТЬ ЛЮДИНИ В ДОБУ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

В статті проаналізовано українську філософську думку в період Київської Русі та відношення людей того часу до життя та смерті. Ключові слова: танатологія, язичництво, міфологія, християнство, Бог, смерть.

В статье проанализирована украинская философская мысль в период Киевской Руси и отношения людей того времени к жизни и смерти. Ключевые слова: танатология, язычество, мифология, христианство, Бог, смерть.

In the article Ukrainian philosophical thought is an analysis in the period of Kiev Russ and relation of people that time to life and death. Key words: thanatology, paganism, mythology, Christianity, God, death.

Актуальність теми дослідження. Танатологія завжди була істотним елементом релігійного світогляду, який почав формуватися у людини від того часу, коли вона почала розуміти своє призначення в житті. Релігійний світогляд набуває форми релігійних переконань, вірувань окремого індивіда, з його особливим сприйняттям світу, життя та смерті.

Розгляд актуальних на сьогодні питань духовності неможливо здійснювати відокремлено від дослідження їх витоків: не шукаючи зв'язків, передумов теперішнього прояву українського менталітету у його джерелах, основи яких закладаються в період становлення християнської духовності у вітчизняній культурі. Проведення поглиблених досліджень у напрямку виявлення особливостей духовно-символічного аспекту філософської думки Київської Русі, а також відстеження закономірностей, що лежать в основі його зв'язку з ментальністю українців, є запорукою привернення до даного феномену уваги наукової громадськості.

Сьогодні надзвичайно актуальними є науково-дослідницькі доробки українських вчених: Бондаря С., Вальчук А., Горського В., Жеребило І., Кримського С., Лозко Г. та ін. Зокрема, проблеми становлення філософської думки (Г. Олефіренко, І. Ткаченко).

Метою дослідження є аналіз міфологічних уявлень язичників доби Київської Русі. Дана мета обумовила наступні завдання:

- проаналізувати міфологію, на ґрунті якої відбувається розгортання філософії в Київській Русі;

- дослідити обрядову традицію східних слов’ян доби Київської Русі.

Київська Русь – це унікальний сплав старослов’янської та світової культури і філософії. У межах Київської Русі складався притаманний українському тип мислення, що не був схильним до абстрактного теоретизування. Такий тип мислення складав зміст філософії в українській культурі протягом першого періоду її існування.

На початковому етапі формування Київської Русі язичницький світогляд наших предків являв собою складну суміш уявлень, що виникли ще в часи первісного ладу з новими їх формами. На той час збереглося обожнювання сил природи, тварин та рослин, але поступово ці стихійні сили набувають у релігійній системі уявлень вигляду людиноподібних божеств: русалок, берегинь, рожаниць. Подальший розвиток суспільства спричиняється до того, що на перший план поступово виходять божества, котрі уособлюють сили природи, від яких залежали праці землероба. У середньовічні часи саме землеробство було основним для слов’янського населення території сучасної України.

Життєвий устрій східних слов’ян ІХ-Х ст., який знайшов своє відображення у язичницькій релігії, визначив стійку прихильність автохтонного населення до язичництва і, як наслідок, завзятий, але іманентний опір впливу християнства у наступну добу. Цей факт відбився і в уявленнях східних слов’ян про потойбічний світ. Язичницькі канони, згідно з даними письмових та археологічних джерел, суттєво впливали на східнослов’янські космологічні погляди та вірування ще протягом багатьох століть [2, 59-60].

Однією із головних особливостей культури на Русі було накладання християнства на язичництво. Християнська історія була подвійною, світ став язичницько-християнським, увесь він був пронизаний дуалістичною свідомістю [2, 196]. Співставлення християнства та язичництва набуло форми протистояння «верху» та «низу», «душі» та «тіла», «небесного» та «земного», сакрального і профанного. Тип культури визначає тип релігії і навпаки. Це означає, що прийняття християнства в його східному (візантійське православ’я) напрямку, а не західному (римське католицтво) вже визначалось культурою східних слов’ян, які поклонялися язичницьким богам. Саме тому, для українських людей було більш близьке подуху саме православне християнство.

Для язичницького світогляду притаманне сумісництво декількох вір. Це означало, що для язичника старі боги не помирають, а живуть поряд з новими. Нова віра тлумачилася через образи старої: відбувається підміна язичеських богів образами християнських святих. Церква пристосовується до старих язичеських свят, але придає їм християнський зміст.

Таке світобачення в релігії представляло собою не просто формальне зовнішнє поєднання двох релігій, а їх тісне переплетіння, внутрішній синтез старої та нової віри. Це поєднання політеїстичного язичництва та монотеїстичного християнства, така форма релігійності, коли язичництво під впливом християнства вже перестало бути самим собою, а християнство самим собою ще не стало. Також було характерно виконання релігійних вимог, обрядів. Можна зробити висновок, що тут випливає інша особливість релігійності – «обрядовірування». За обрядом приховано дещо більше, ніж зовнішня форма, тому що в обряд вірять. У пошані до «обряду» і виражається головним чином релігійність селянина на Русі [2, 268-269].

Українська язичницька обрядовість споконвіку мала два великих цикли: календарні звичаї, які були пов’язані з астрономічними циклами природи та господарською діяльністю, а також родинно-побутові, які ще називають соціальним роком. Ці роки були тісно переплетені, але в народі існувало протиставлення повсякденного і святкового часу, який вважався сакральним. Саме в цей час, за віруванням язичників, магічність слова посилювалася, боги чули молитви-слави і підтримували свій народ.

Велике значення в той час язичники приділяли вогню, як уособленню чистоти та святості. Так на початку лютого відзначали свято громниці (Стрітення), коли люди починали співати пісні-заклинання тепла, молитви до Сонця. Вважалося, що в ці дні Зима зустрічається з Весною. Вшановували багатьох богів та духів, на їхню честь запалювали смолоскипи. Найбільшим літнім святом була Соботка (Купайло), що мало назву «Сонцекрест», тобто літнє сонцестояння. На знак ритуального очищення, під час шлюбної церемонії, молодята проходили через вогонь і воду. У язичницьких віруваннях шанобливо ставилися до Свята родинного вогнища, відоме під назвою «Весілля свічки», яке святкували 1 вересня. У цей день відбувалося перше осіннє запалювання свічки, вогнища, печі [1, 35-37]. Із цього виходить, що стародавні слов’яни цінували і дуже поважали вогонь як джерело чистоти, щирості та очищення від гріховного життя на землі.

У язичницьких віруваннях шанобливого ставлення заслуговували померлі люди, покійні предки. Взагалі всіх померлих вшановували в чистий четвер у лазні. Цей день мав назву «Навський Великодень» (нав’я – предки). Тиждень після Великодня присвячувався вшануванню предків – Радуниця, або Тризниця, коли влаштовували обіди на могилках родичів, моління про рід. Побутували «оклички» - закликання душ на землю, пробудження їх від зимового сну.

Дохристиянські святкування й календарні обряди були пов’язані з циклами року і становили значну частину традиційно-побутової культури на Русі. Відповідно вони визначали весь розпорядок життя людини упродовж року та фіксували певну його ритмічність за суто зовнішніми, природними ознаками. Внутрішня їх суть зумовлювалася двома чинниками: стадіальністю процесів життєдіяльності людини та сезонністю природи. Стадіальність життєдіяльності поділялася на три головних моменти: весільний сезон, коли дозволялося укладати шлюби; період заготівлі запасів на зиму й час культу предків. Ці моменти концентрували у собі триєдність найважливіших складових людського буття: фізичного існування, продовження роду і духовного відтворення. У дохристиянському світогляді однією з фундаментальних основ свят і календарних обрядів була релігійна, побудована на космогонічних знаннях і уявленнях, складова. У тогочасному світогляді панували космогонічні та хтонічні тотемістичні уявлення, пов’язані із Всесвітом, рухом планет і Землі, персоніфікацією явищ природи та анімістичні уявлення, пов’язані з довкіллям рослинним й тваринним світом, природним середовищем. Праукраїнці вірили у багатьох богів і через відповідні свята вшановували їх [1, 38].

Висновки. Завдяки святам і обрядовій традиції можна яскравіше зрозуміти ставлення людей на Русі до релігії, зокрема до усталених язичницьких уявлень та нової християнської релігії. У добу Київської Русі відбувся процес нашарування одних вірувань на інші, що призвело до подальшого подвоєння всіх свят в обрядовій традиції.

У язичницькому віруванні найбільшого значення набували явища і предмети природи, їх вважали священними об’єктами обожнення та поклоніння. Християнізація на Русі дуже специфічно відобразилась в менталітеті звичайного селянина: у ньому поселився не тільки християнин, але і зберігся язичник. У язичницьких віруваннях шанобливого ставлення заслуговували померлі люди та покійні предки, про яких згадували не лише на свята, але і взагалі не забували весь рік

Язичництво дуже вагомий слід залишило в християнській релігії, зокрема в обрядовій традиції, що було достатньо помітно на початкових етапах поширення християнства як домінуючої релігії на землях Русі.