УДК 159.922:316.64:165. 242.2

Дмитрієнко І.В., ХНПУ ім. Г.С. Сковороди, Дмитрієнко Ю.М., канд. філос. наук, доцент, здобувач наукового ступеня доктора юридичних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченко

УКРАЇНСЬКА ПРАВОВА СВІДОМІСТЬ І КУЛЬТУРА: РЕЗУЛЬТАТИ СУЧАСНИХ НАШИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ТА ЗАВДАННЯ ПОДАЛЬШОГО ЇХ ВИВЧЕННЯ

Історична та сучасна правова свідомість останніх років актуалізувала генетичну пам’ять поколінь і, як наслідок, виступила могутнім імпульсом активізації історико-правового мислення як у масовій свідомості, так і в наукових колах. Державно-правовий проґрес спирається на важливі зрушення у сфері реґулювання відносин між верствами й групами населення, які несуть у правосвідомості пласти традицій, що йдуть корінням у минуле народу і країни. Зміни праворозуміння й поведінки населення стосовно власності, влади, громадянських свобод не є лише відображенням змін у законодавстві. Будуючи базові стратегії державно-правових перетворень, необхідно враховувати особливості соціально-групової правосвідомості, особливо корінних груп, оскільки "право, виходячи від державних органів, може замкнутися на коло державних осіб". Спрадавна конфліктують народ і влада, у подіях породжуючи історію. Одвіку напругою їх відносин змінюється доля народна. У соціумі формується дедалі стійкіша сума традицій взаємодії та протиборства спільнот народу й інститутів влади. Україна перебуває на рубежі цивілізацій, вибір і відмова, чергуючись, змінюють ідентичності країни й народу. Напруження вибору і відмови властиве й нам: що залишити після критики, а від чого твердо відмовитися? З глибини віків закликає державність до сили й договору, а за ними криються насильство і звичка до покори. Де ресурс і воля до оновлення? Апелює до права й справедливості інша сторона, маючи на увазі можливості свободи та прав для всіх. Як поєднати сучасну правову динаміку і народний ідеал, вистражданий мільйонами, що зберігається в колективному несвідомому? Маси й еліти пильно вдивляються в минуле, намагаючись розрахувати шанси в сьогоденні та зберегти себе в майбутньому. Особи й спільноти зустрічаються як суб’єкти соціально-правової дії на просторах історичних утворень. Держави та імперії, союзи та об’єднання, колонії та метрополії зникають, залишаючи глибокі сліди в пам’яті поколінь або тільки припущення в головах дослідників, а люди й спільноти продовжують перебувати в конкретно-історичному просторі-часі. Триває історія, її розповідають знов і знов, розшукуючи сенси й підстави подій. Причиною найважливіших змін у світовій історії останніх трьох століть були революції, що відбулися в багатьох країнах світу. Ідеали свободи, громадянських прав і рівності, в ім’я яких вони здійснювалися, стали фундаментальними цінностями сучасного життя, закріпленими в правосвідомості більшості. Проте проголошення цих цінностей як цілей і колективна боротьба за них свого часу були новиною. Не так вже й давно, коли за феодалізму (Російська імперія до 1861 р.) і навіть за капіталізму (США до Громадянської війни 1861 – 1865 рр.) існував інститут рабства і право власності на людей було закріплено законодавчо, лише непохитні ідеалісти вважали, що людство коли-небудь установить соціальний порядок, за якого кожен зможе брати участь в житті держави. Революціям присвячено безліч наукових концепцій, що не дивно, якщо врахувати їх найважливішу роль у зміні соціально-правової реальності за останні триста років. Чи можливо зрозуміти державно-правову історію тільки з позицій офіційної правосвідомості влади й еліти, іґноруючи масову, буденну, соціально-групову правосвідомість корінних неелітарних спільнот?

Сказати, що на початку ХХ століття правосвідомість багатомільйонного селянства не мала відношення до зміни правової реальності, – означає заявити ситуацію неможливості. «Життя права є боротьба, боротьба народів, державної влади, станів, індивідуумів. Усі великі надбання, на які може вказати історія права: відміна рабства, кріпосного стану, свобода земельної власності, промислів, віросповідання й ін., – усе це довелося добувати лише таким жорстоким шляхом запеклої боротьби, боротьби, що тривала цілі століття, і шлях, яким ішло при цьому право, нерідко був відмічений потоками крові, завжди ж зневаженими правами» (Рудольф Ієринг). Народні рухи, об’єднані сплеском масової правосвідомості й колективною волею до зміни правової реальності, що відіграли найважливішу роль у цьому процесі, – тема, яка заслуговує на науково-правову рефлексію. Довгий час вважали, що українство – це переважно селянство та воно є виключно консервативною силою, не здатною брати участь у радикальних змінах, але припущення виявилося помилковим: у більшості революцій ХХ століття селянство виконало важливу й особливу роль. Для вітчизняної історії права селянська правосвідомість революційного періоду – сюжет одночасно відомий і невідомий. Конфлікт корінної спільноти українського етносу – селянства – з державними владами сприяв краху політичного проекту національно-демократичних сил, які не змогли пов’язати національне визволення із визволенням соціальним. Правосвідомість і поведінка українського селянства стосовно еліти (національної, політичної, господарської та ін.), а так само й ставлення еліти до селянства зумовили складність визрівання історичних передумов нових форм державно-правового устрою. Селянські українські повстанці й несподівана поява над степом анархістських прапорів не можуть розглядатися лише як акциденція історичної пам’яті, як щось випадкове. Навпаки, тут мова про субстанціональне начало. У ситуації множинного суверенітету, в умовах перманентної зміни влад, хаотичних і дискретних спроб правового реґулювання, в Україні розвивалися спонтанні, потужні колективні дії. Інтенсивна політизація правосвідомості, наявність традиційної групової солідарності перетворили селян на соціальну силу, куди могутнішу, ніж могли передбачити влади (як національні, так і радянські). Соціальний рух є колективною спробою здійснити спільні інтереси за допомогою спільної дії в обхід сфери офіційних інститутів. Він починає розвиватися як засіб мобілізації групових ресурсів у тому випадку, коли в людей відсутні інституційні форми захисту своїх інтересів, виразу своєї думки або коли влади розпочинають прямі репресії. Сьогодні соціальні рухи – такий самий невід’ємний атрибут сучасного світу, як і формальні бюрократичні організації, яким вони часто протистоять, деякі з них мають довгу історію, інші з’явилися недавно. Парадоксальність і складність визначення цього феномена не зменшують його значення. Через масові дії українського селянського повстанства і соціальний бандитизм виразився конфлікт правосвідомостей (масової й офіційної, егалітарної й елітарної, соціальної й національної, колективної й індивідуальної). У цей період традиційно пасивно-консервативна селянська правосвідомість стала вкрай політизованою і проявляла в принципі невластиві їй якості. Але у своєму походженні, відношенні до "великих традицій", потенціалі для політичної дії та для заколоту правосвідомість українських повстанців відрізнялася від селянської правосвідомості в цілому. Це урок специфічності – один із тих, які варто осмислити. Зрозуміти справжню значущість настільки великомасштабних, різноспрямованих і неоднозначних подій, їх роль у зміні правової реальності можливо лише через певний історичний час. Актуальність теми зумовлена рядом обставин, серед яких найважливіші: необхідність звільнення від монологічного трактування "правильної" та "неправильної" правосвідомості й дослідження її поліваріантності, оскільки різноманітність носіїв визначає різноманітність форм, видів і типів правосвідомості; потреба осмислити інваріанти правосвідомості і досвід вітчизняних соціальних рухів у боротьбі за право; поглянути на право як на єдиний феномен, що існує у різних соціальних просторах – державному і недержавному; потреба в дослідженні ірраціональності, інтуїтивності та потенційності народної правосвідомості, оскільки після відкриття сфери колективного несвідомого зведення життя індивіда/спільноти/соціуму до сукупності свідомих вчинків можна вважати методологічною помилкою; потреба в осмисленні особливості селянської правосвідомості та виявленні різних правових цінностей і установок, що лежать в основі конфлікту правосвідомостей спільнот (елітарних і неелітарних, цілісних і марґінальних; мешканців центрів і периферії; влади й населення тощо); потреба в осмисленні правосвідомості марґінальних суб’єктів у історичному просторі суспільств, що трансформуються, оскільки саме вони є потенційною базою і джерелом радикалізму; дослідження взаємовпливу правосвідомостей селянських і неселянських спільнот та взаємозумовленості їх конфлікту існуючою правовою реальністю; соціальний інтерес до узагальнення (як фактичного, так і концептуального) багатогранного досвіду вітчизняної історико-правової реальності; необхідність антропогенного виміру історико-правової реальності; дослідження трансісторичності та недержавної природи базових цінностей і прав людини. Науково-дослідну базу статті умовно можна поділити на дві частини: по-перше, юридичні роботи, у яких містяться концептуальні положення про структуру, типологію, тенденції розвитку й історичність правосвідомості. Правосвідомість опиняється у фокусі наукового осмислення, як правило, тоді, коли виникає потреба в обґрунтуванні ширшого методологічного бачення права. На початку ХХ ст. їй було приділено увагу в роботах видатних представників дореволюційної правової думки (П.І. Новгородцева, Л.І. Петражицького, М.М. Алексєєва, І.О. Ільїна, Б.А. Кістяківського, Є.В. Спекторського й ін.). Наприкінці ХХ ст. сутнісне осмислення правосвідомості міститься в концепціях філософсько-юридичного рівня: інституційній (С.С. Алексєєв), ліберальній (В.С. Нерсесянц), комунікативній (А.В. Поляков) і суто філософського рівня – трансцендентально-феноменологічній (Е.Ю. Соловйов). Окремі аспекти правосвідомості та правової реальності висвітлювалися в радянській і пострадянській юридичній літературі, серед них: методологічні та онтологічні особливості (С.С. Алексєєв, Д.А. Керимов, В.С. Нерсесянц, І.А. Ісаєв, О.Е. Лейст, А.В. Поляков, В.Г. Графський, Ю.С. Шемшученко, П.М. Рабинович, В.П. Малахов, А.А. Козловський, М.А. Дамірлі, В.П. Желтова, О.Г. Дробницький та ін.); правовий менталітет як складова правових культур і правових систем (Р.С. Байніязов, М.В. Костицький, Л.С. Мамут, І.Д. Невважай, В.О. Чефранов, А.Ю.Мордовцев, В.О. Котюк, О.В. Петришин, О.П. Семітко, Н.М. Оніщенко, В.В. Лемак, Л.А. Луць та ін.), а також розвиток правових ідей в Україні (О.Л. Копиленко, О.Ф. Скакун, В.С. Журавський О.В. Зайчук, І.Б.Усенко, С.С. Сливка, М.М. Гуренко та ін.); аксіологічні і логіко-мовні аспекти (О.А. Лукашова, В.М. Шаповал, І.М. Грязін, А.Ф. Черданцев, В.Е. Семенов); праворозуміння/правонерозуміння (Г.С. Остроумов, Л.С. Явич, Д.А. Потопейко, М.І. Козюбра, А.М. Колодій, В.Ф. Бабкін, М.В. Цвік, Р.З. Лівшиць, Г.В. Мальцев, В.О. Четвернін, О.Д. Тихомиров та ін.); правова психологія і правомірна/неправомірна поведінка (В.В. Оксамитний, С.Д. Гусарєв, А.Р. Ратінов, В.М. Кудрявцев, В.В. Лазарів, Н.В. Щербакова, Я.Ю. Кондратьева та ін.); антропологічний вимір права та історико-правові традиції/інновації (Ю.М. Оборотов, В.А. Бачинін, А.П. Заєць, О.І. Ковлер, Л.В. Кондратюк, В.С. Бігун, А.Й. Рогожин, О.Н. Ярмиш, О.Л. Копиленко, В.С. Кульчицький, Б.Й. Тищик, П.П. Музиченко, В.Д. Гончаренко, О.М. Мироненко, О.О. Шевченко та ін.); інтеґраційне розуміння правової реальності (С.І. Максимов). По-друге, історичні, історико-правові й аналітичні роботи, які містять різні аспекти рефлексії історико-правової реальності 1917 – 1921 рр. (П.А. Столипін, С.Ю. Вітте, П.О. Кропоткін, В.К. Винниченко, М.С. Грушевський, П.Д. Дорошенко, Х.Г. Раковський, Г.Л. П’ятаков, Є.Г. Бош, А.Г. Шліхтер, В.І. Ленін, Л.Д. Троцький, А.І. Денікін, Г.Н. Лейхтенбергський та ін.), концептуальні положення щодо селянства (М. Вебер, О.В. Чаянов, А.Н. Челінцев, Т. Шанін, Е. Вольф, Дж. Вомак, Ч. Тілі, Ф. Фанон, Р. Редфілд, В.П. Данилов, С.В. Кульчицький та ін.), щодо повстанських рухів (М.Н. Покровський, М.А. Рубач, Г.А. Ігренєв, І.Я. Чериковер, І. Премислер, С.О. Щаденко, Е. Хобсбаум, А. Граціозі, М. Френкін та ін.) і щодо махновщини зокрема (Н.І. Махно, П.А. Аршинов, В.Ф. Бєлаш, Р.Р. Ейдеман, Д.І. Новомирський, М.А. Кубанін, А.Я. Горелік, В.М. Волін, Я.О. Слащов, О.В. Тимощук, С.М. Семанов, В.М. Волковінський, А.О. Шубін та ін.).

Мета наукової статті полягає в презентації найголовніших ідей та напрямків наших попередніх досліджень та різних підходів до вивчення феномена української правосвідомості та правосвідомості селян в історико-правовій реальності, в єдності аксіолого-антропологічних і праксіологічних аспектів, а також у постановці завдань подальшого дослідження української правової свідомості як типово національної. Визначена мета зумовлює подальше, більш широке міждисциплінарне розв'язання таких завдань: дослідити українську правосвідомість у всій різноманітності та складності її проявів; вийти з системи координат, зорієнтованої на апріорну відповідність державно-правових інститутів (імперських, національних, радянських) економічним, політичним та іншим соціальним інтересам, і поглянути на правосвідомість більшості як на колективне віддзеркалення навколишньої правової реальності. У попередніх роботах нами досліджено співвідношення аксіологічних коренів, конфліктного потенціалу і праксіологічної проявленості різних суб’єктів правосвідомості, які брали участь у соціальному та національному визволенні; проведено феноменологічний аналіз української, зокрема селянської правосвідомості; з’ясовано значущість землі в ціннісній картині селянського світу як основи, що зумовила характер селянської боротьби й гіпертрофію насильства; виявлені причини, що активізували українську волю й зумовили виникнення, спрямованість і результати повстанських рухів; виявлено територіальну специфіку української правової свідомості Центральної, Східної, Південної та Західної України; досліджено суб’єктивне, несистематизоване й нераціоналізоване сприйняття українцями правової дійсності у вигляді правових почуттів, емоцій і переживань, оскільки саме на рівні правової психології відбувається ціннісна леґітимація права, яка згодом може отримати (або не отримати) ідеологічне виправдання й обґрунтування; досліджена роль ірраціонального в колективних діях; інтуїтивні джерела правових традицій, народного почину, самоорганізації та самоврядування; досліджена рухливість соціально нормальних і марґінальних характеристик залежно від правової ситуації й типу виконуваних соціально-правових завдань; важливим завданням є побудова трансісторичної моделі – динамічної сукупності передумов і наслідків, які взаємодіють в історико-правовому просторі одночасно й паралельно. Це дозволить зв’язати воєдино досліджуване минуле, актуальне сьогодення і потенційне майбутнє й побачити історико-правову реальність цілісним чином. Об’єкт наших численних досліджень – українська правова свідомість та її різноісторична трансформація (найчисленнішої спільноти українського етносу), яка була зумовлена складним і різноспрямованим потоком перетворення правової реальності в період цивілізаційного розлому – розпаду станово-феодального суспільства і відсутності суспільства громадянського. Зрозуміти специфіку правосвідомості такого складного колективного суб'єкта можливо лише через конкретне явище, яке (у тому чи іншому вимірі) захопило більшість, і привело правосвідомість до деякого спільного знаменника в контексті конкретної історико-правової реальності, яка зумовила цей феномен. Предметом дослідження нашої наукової статті є презентація становлення та розвитку української правової свідомості за різних часо-просторів її існування в різній історико–правовій реальності, специфіка правосвідомості українських народних героїв, які виявили колективну волю до захисту своїх цінностей, використовуючи при цьому правові й антиправові методи в умовах неправового простору. Специфіка й складність об’єкта і предмета наукових статей зазначеної тематики потребує синергетичного та методологічного синтезу. Правосвідомість є предметом наукового осмислення теорії права, проте будь-яка соціально-правова рефлексія неминуче викликає за собою філософію та історію права. У таких статтях слід використовувати соціокультурний підхід, що ґрунтується на системному розгляді соціуму як ціннісно-смислової сфери суспільного життя. Суспільне буття і суспільна свідомість беруться в єдності, без апріорних припущень того, що з них "головніше" (будучи інституцією, право вкорінене в обидві сфери). До сфери культури відносяться усвідомлення права, до сфери правової культури – законодавче усвідомлення права та всієї правової сфери суспільства, народу та держави, його авторитетність, офіційне проголошення правових норм, узгодженість і точність їх формулювань, правосвідомість, зв’язки права з мораллю, релігією, ідеологією суспільства тощо. Органічною частиною правового соціуму є реалізація права в правовідносинах, правопорядку, правових установах і їх практичній діяльності. Здійснення права розглядається як його результуюча характеристика, що є найбільш конкретним виразом його змісту. При дослідженні суспільної правосвідомості акцент зроблено на взаємодії духу і матерії, ідей і досвіду.

У дослідженні взаємозумовленості правосвідомості та історико-правової реальності доцільним є застосування методу системно-структурного аналізу. Суспільна свідомість є середовищем, у якому виявляється право. Зрозуміти міжцивілізаційну значущість подій, у яких було задіяне все суспільство, можна, тільки відсторонившись в часі-просторі. Суспільство – складова частина живої матерії, і вона має її характерні риси (наявність руху, самоорганізація, розміреність у просторі-часі, здатність до відображення). Структурні рівні суспільства (від індивіда і сім’ї до найбільших спільнот – етносів, націй і людства в цілому) можуть розглядатись як етапи глобальної еволюції. Кожному рівневі притаманний свій рівень свідомості й правосвідомості, властивості якої не зводяться до суми властивостей елементів, що її складають. Так, селянська правосвідомість не є сумою правосвідомостей окремих селян, а національна правосвідомість – представників однієї національності, це щось більше і якісно інше. Ціле більше, ніж сума часток. Правосвідомість суб’єкта – це ціле/частина, що існує в природній ієрархії або в порядку зростання цілісності. У сучасній вітчизняній філософії/теорії/історії права відбувається поступове усвідомлення необхідності вживання інтеґраційно-дослідницької парадигми, що об’єднує різноманітні підходи до розуміння права і правосвідомості. У дослідженні конфлікту правосвідомостей доцільним є застосування методу історико-правової конфліктології. В основу розгляду конфліктного потенціалу соціальних рухів, протиборчих із державними владами, слід покладати принцип єдності логіки й історії процесів, їх діахронічної та синхронічної композиційної єдності. Цей метод дозволяє дослідити не лише співіснування правових, квазіправових і антиправових практик у поворотний момент вітчизняної історії права, але й конфлікт правосвідомостей, що є у їх основі. Для розкриття змісту права і проявленості правосвідомості в конкретній історико-правовій реальності корисним є використання феноменологічний метод. Для виявлення особливостей етнонаціональних культурно-правових кодів і традицій застосовується метод герменевтики. Використання компаративістського методу визначається необхідністю виявлення спільних рис і специфічностей різних типів правосвідомості. Трансісторичну модель взаємодії народу й еліти найкраще побудувати за допомогою методу семантичного моделювання. Пріоритетним є і антропологічний підхід, реалізований у рамках позиції інтерсуб’єктивності й при урахуванні значущості інших підходів. Історико-правове дослідження, що ґрунтується виключно на ознаках феномена, у відриві від його історичної зумовленості та проявленості навряд чи буде науково об’єктивним. Для цього необхідно виходити з нерозривної єдності структури та процесів; минулого і сьогодення багатогранної, багаторівневої та багатоаспектної історико-правової реальності, оскільки саме вона багато в чому зумовлює той чи інший рівень правосвідомості, актуалізуючи ті чи інші його складові. Інтеґраційний підхід до історії права, який включає галузеві досягнення і деякі знахідки суміжних галузей знання, дає можливість по-новому побачити окремі грані такого неоднозначного феномена, одночасно інші сторони предмета затвердити у звичному розумінні, що теж є наслідком наукової історико-правової рефлексії. Наукова новизна отриманих результатів наукової статті полягає в тому, що нами у раніше надрукованих працях проведено комплексне дослідження феномена селянської правосвідомості в різній історико-правовій реальності. Нами також уточнено категоризацію поняття "історико-правова реальність" як об’єкта історичної та юридичної науки, сформованого історичними подіями й еволюцією правових норм у ході взаємодії великих спільнот, чия правосвідомість здійснила вплив на конфіґурацію історичного процесу або соціального інституту. Подано нову інтерпретацію селянської правосвідомості як багатовимірного феномена, що складається з рівнів, хвиль, потоків і станів. Досліджено особливості української правосвідомості: домінуючу роль психології та колективного несвідомого; общинність і солідаризм, консерватизм і конформізм, значущість традиції та віри. Розрив традиції колективної української правосвідомості відбувався за відсутності традиції індивідуальної, якій ще належало формуватися. Минуле проривалося бунтом архетипів і відторгненням нових норм. Досліджено цивілізаційний перехід української правосвідомості від безправосвідомого стану до відносно свідомого: від стану традиційно-інфантильного до спроби надособистого соціального визволення в ситуації капіталізації, розпаду станового суспільства і глобального розселянювання. Подано нову інтерпретацію історичної та сучасної історико-правової реальності, у якій перехідне буття і перехідна форма суспільної свідомості реалізувалися в марґінальні типи соціальності, державності й права, які зумовлюють особливий комплекс рис марґінальної правосвідомості й розширення сфер аномії. Установлено, що українські опозиціонери скоріше марґіналізовані лідери партійної опозиції з марґіналізованою правосвідомістю, ніж особливий різновид марґіналів як таких. Досліджено поліваріантність, багатоаспектність проявів української правосвідомості та шляхів українського правового пошуку. Установлено, що іманентно консервативна українська спільнота, яка століттями перебувала в неволі, виявила колективну волю до права. Поведінка українців відзначалася різноспрямованою силою, що руйнує і творить одночасно. Традиційна консервативно-правова апатія перемежалася колективними фрустраціями, сплесками аґресії, періодами нігілізму й анархізму. Доведено, що однією з головних причин селянського протесту була проблема виживання (їх спонукала не стільки величина того, що вилучалося, скільки недостатність того, що залишалося). Виявлено вплив на українську правосвідомість мілітаризації суспільної свідомості. Розкрито етноісторичну специфічність національної та політичної складових української правосвідомості в різній історико-правовій реальності. Установлено, що в ситуації множинного суверенітету поглиблювався розрив між правосвідомістю влади й простих мешканців. Українська правосвідомість відбила лідерство влад серед суб’єктів неправових дій, що порушують природні права. Соціальний оппозиціонізм (стосовно вітчизняних подій термін вживається вперше) став відбиттям існуючої антиправової реальності, спробою досягти раціонального ірраціональним чином. Особливості української правосвідомості раніше зумовили феномен селянської Повстанської армії, що відігравала самостійну роль у протистоянні всім видам влади в Україні. Досліджено феномен правосвідомості інсурґентів, що проявився багатьма відтінками аксіологічної та праксіологічної специфіки. Повстанці вольовим чином представляли програму більшості селян, що вимагали повернення відчужених земель і самоврядування. Це був колективний, надособистий досвід, що спирався на колективні правові й неправові уявлення та практики. "Боротьба за право" переросла у "війну за право", війну українців проти всіх. Установлено, що жоден політичний режим не визнав за українцями правоздатності цілісного суб’єкта, так само як жодна з влад, що перманентно змінювалися, не закріпилася в селянській правосвідомості як леґітимна. Функціональною була харизматична влада. Виявлено, що в ситуації "загальної безурядиці" і громадянської війни спрацював недержавний ресурс правосвідомості: норми недержавного характеру, що народилися в інтуїтивності та стихії народної правосвідомості, стали реґулювати відносини, традиційно підтримувані нормами державними, впливаючи на соціально-правову дійсність свого часу. Доведено, що історія української правосвідомості – це хроніка вибухового і стрибкоподібного зростання циклу соціальної активності української правової свідомості та культури, що включало як інтуїтивні прозріння, так і патологічні викривлення. Показником розвитку було отримання досвіду усвідомлення своїх правових інтересів, активізація колективної волі та підвищення здатності до вирішення правових проблем. Цей колективний досвід був вротами до побудови громадянського суспільства. Але спроба його побудови методами громадянської війни не могла бути вдалою. З нових методологічних позицій треба проаналізувати українську правову ідеологію за різних часо-просторів її становлення та розвитку за становленням і розвитком української правової свідомості, та виявити суттєві елементи константного набору споконвічних українських правових цінностей і антицінностей. Привнесені ззовні правові ідеї накладалися на традиційні переконання і, трансформуючись іноді до невпізнання, створювали еклектичний синтез. Нами встановлено, що глибинні українські цінності відзначалися стійкістю і при детальному розгляді виявляли патерни правової свідомості ті домінантними, які забезпечували трансцендентну життєздатність поза межами тієї чи іншої влади або державності. Видозмінюючись, українська правосвідомість зберігала національний пропріум і cамість [1-2], і саме завдяки цій особливості свідомості український етнос зберігся як цілісність у складі різних держав. Практичне значення отриманих результатів наших попередніх досліджень полягає передусім у тому, що вони розширюють наукові уявлення про багатогранність історико-правової реальності, про глибину, особливості й різноманітність проявів різних суб’єктів правосвідомості, сприяють розвитку юридичної науки в цілому. Переосмислення й обґрунтування основ взаємодії еліти та народу демонструє не тільки втрачені альтернативи, але й присутність у правовій реальності неврахованих можливостей взаємодії, збагачує уявлення про різноманітність цінностей і традицій різних суб’єктів правосвідомості, актуалізуючи необхідність правового діалогу всіх верств суспільства. Основні положення та висновки можуть бути використані для розроблення поглиблених курсів з історії права і держави України, у роботі академічних і галузевих науково-дослідних установ, при написанні дисертаційних і монографічних робіт.

Список використаних джерел:

1. Дмитрієнко Ю.М. ВИВЧЕННЯ ПРОЦЕСІВ СТАНОВЛЕННЯ I РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТІ У АСПЕКТІ ЇЇ ПРОПРІУМА І САМОСТІ // Новітні наукові дослідження - 2011, Болгарія, 17.03.2011 – 25.03.2011., Міжнародна науково-практична інтернет-конференція ООО «Руснаучкнига» (м. Бєлгород, Росія), Міжнародна академія наук екології та безпеки життєдіяльності (м. Нью-Йорк-Берлін-Москва-Пекін-Токіо), видавництво «Наука та освіта» (м. Дніпропетровськ, Україна), Університета мислі (мм. Харків-Київ, Україна), Publishing House “Education and Science” s.r.o. (Чехія, м. Прага), ТОО «Уралнаучкнига» (м. Уральск, Казахстан), ООД «Бял ГРАД-БГ» (м. Софія, Болгарія), ООО «Научный вестник» (м. Гомель, Беларусь), Sp. z o.o. “Nauka і studia” (Przemysl, Poland) 27.02-15.03. 2011 р : Publishing house Education and Science s.r.o, SCO: 27156877, Frydlanska 15/1314, Praha 8, MS v Praze, oddil C, vlozka, 100614). – Режим доступу: http // www.rusnauka.com

2.ДМИТРІЄНКО Ю.М. Актуальні підходи до вивчення процесів становлення, розвитку української правової свідомості у аспекті її пропріума і самості // Materialy VIІ Miedzynarodowej naukowi-praktycznej konferencji «NAUKOWA MYSL INFORMACYJNEJ POWIEKI - 2011» (07-15 MARCA 2011 rokи). Volume 8. Pravo. – Przemysl: Nauka i studia, 2011. – P. 12-14