История / 2. Общая история

Федорова Д. О.

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

Погляди дослідників на іноетнічні впливи

в похованнях антів

В одному з пунктів поблизу с. Олексіївка у Надпоріжжі було знайдено три тілопокладення з металевими прикрасами кола «старожитностей антів» (одне з них було випадково розкрито 1940 р., ще одне — 1952, а останнє розкопав О. В. Бодянський 1953 рр. Ці поховання автор розкопок пов’язав з «антським» поселенням над Тягинською Заборою. Олексіївські інгумації поклали початок дискусії про біритуальність поховальної практики носіїв пеньківської культури [4]. Мета нашої роботи: порівняти погляди дослідників на іноетнічні впливи в похованнях антів.

1969 р. Д. Т. Березовець скептично поставився до зарахування знахідки О. В. Бодянського в коло «антських старожитностей», адже на всіх достовірно пеньківських могильниках доти траплялися тільки тілоспалення [4].

З урахуванням селіштеньських та данченського поховань, останнім часом традиційно вважається, що в ареалі пеньківської культури відомо 10 пунктів з інгумаціями, з яких походить щонайменше 15 поховань. Більшість погано документована, проте цінність комплексів полягає в тому, що вони дають змогу піддати сумніву неодноразово висловлену тезу про тяжіння інгумацій з речами кола «старожитностей антів» до стику Степу та Лісостепу [4].

На думку І. Рафаловича та В. Лапушняна, тілопокладення ранньосередньовічного горизонту могильника Селіште є свідоцтвом етнічної строкатості населення цього періоду. Автори вважають, що тілопокладення цього часу залишились від іншокультурного (іншоетнічного) населення, незважаючи на те що Селіште належить виключно до пеньківської культури.

В цілому, селіштенський комплекс є свідоцтвом тісного зв’язку слов’янського населення з неслов’янським. Особливо поховання небіжчиків обох груп населення [4].

Проте належність олексіївських інгумацій до ІІІ чверті І тис. є сумнівною, тому є всі підстави не зараховувати їх до кола пам’яток, які нас цікавлять.

За зауваженням І. А. Рафаловича та В. Л. Лапушняна, цілком вірогідно, що ранньосередньовічне населення, яке практикувало інгумації на могильнику Селіште, ховало небіжчиків на ділянці, відокремленій від ділянки з кремаціями ровом, і межа ніколи не порушувалася. Отже, можна припустити, що чітко розмежованим був не лише некрополь, а й «світ живих». Поселенський комплекс Селішт не дає підстав припускати постійне проживання іншокультурного населення на городищі: пеньківський горизонт тут достатньо монолітний культурно [4].

Щодо ранньосередньовічного тілопокладення на могильнику Данчени ІІ, воно також не дає підстав співвідносити його з будь-якою певною культурною традицією. Досить цікаві фібули данченського поховання. На жаль, у Данченах, на відміну від Селішт, не простежена планіграфія ранньосередньовічного горизонту могильника, тому немає підстав припускати розмежованість кремаційної та інгумаційної ділянок. Тим не менше, етнокультурна належність данченського тілопокладення є так само неоднозначною, як і щодо селіштенських [4].

Інфільтрація у антське середовище слов’ян, згідно з працею І. П. Русанової, розпочинається в VI ст. Оскільки інгумація переважає в поховальній традиції іраномовних племен, то цілком логічно вважати синхронні тілопокладення в пеньківському ареалі складовою саме пеньківської культури, своєрідним післячерняхівським реліктом [4].

В. Сєдов вважає, що певна кількість ґрунтових інгумацій у пеньківському ареалі належить саме антам [4].

Присутність кочовиків у складі пеньківських громад Південно-Східної Європи, на думку О. М. Приходнюка, засвідчується наявністю юртоподібних жител на пеньківських поселеннях, домішкою іншорідної кераміки у пеньківському керамічному наборі та використанням кочівницьких рецептів керамічного тіста, з якого виготовлявся посуд власне пеньківських форм, а також інгумаційними похованнями в регіоні. Зберігаються головні культуровизначальні елементи: традиція домобудування, модель поховальної практики та, меншою мірою, керамічна традиція [4].

Отже, Є. В. Синиця підкреслює, що є всі підстави припускати, що іншокультурні елементи в пеньківському середовищі, навіть за умов постійного проживання у складі пеньківських громад та поховання небіжчиків у межах одних могильників, не поєднувались органічно з «пеньківцями» і мали певну «культурну автономію», а інгумації в пеньківському ареалі є одним з покажчиків цієї «культурної автономії» [4].

На думку О. Домбровського, є підстави припускати, що ті сарматські племінні групи, які жили на півдні лісостепової смуги, піддалися слов’янській асиміляції. Про це свідчать кургани біля с. Кантемирівки, Полтавської обл., де при похованнях, згідно з сарматським ритуалом, знайдено речі черняхівської культури, яка мала бути компонентом ранньослов’янської культури [2, с. 24].

В. М. Скіба вказує, що інгумації поширюються в слов’янському середовищі разом з проникненням іранських релігійних уявлень [5, с. 62–63].

Досить яскравою рисою поховальної практики, на думку Є. Синиці, є впущення березівського та поставмуцького поховань у насипи більш ранніх курганів, що є характерним для кочовиків. Таким чином, за рисами поховальної практики до кочівницьких поховань можна впевнено віднести могильник Рябівка ІІІ і поховання Березівка та Поставмуки [4].

Частина поховань зазначеного кола має яскраві кочівницькі риси. Найбільш чітко ці риси проявлені на могильнику Рябівка ІІІ, а також у похованнях у Березівці та Поставмуках [4].

Л. Л. Залізняк вказує, що інгумації (Мохнач, Олексіївка, Селіште, Данчени) підтверджують тісні Зв’язки слов’ян із тюрками-степовиками [3].

О. Б. Бубенок на підставі антських інгумацій навіть робить висновок про те, що є підстави вважати, що ірано-слов’янський симбіоз завершився не в межах черняхівської культури, а пізніше в межах пеньківської культури [1].

В роботі було розглянуто думки трьох груп дослідників. Можна зробити висновок, що науковці розділились на три групи. Перша — ті, хто проводив розкопки та на основі знайденого зробив висновок про контакти слов’ян з кочівницькими племенами. Друга — проводили розкопки, проте дотримуються іншої думки, обґрунтовуючи це недостатністю доказів. Третя група дослідників не проводила власних розкопок, а зробила висновки на даних обох попередніх груп, або ж з пам’яток, куплених у селян. На нашу думку, опиратись на дані третьої групи недоцільно.

1. Бубенок О. Б. Анти: слов’яни чи іранці? / О. Б. Бубенок // Східний світ. — № 2. — 2005. — С. 9–33.

2. Домбровський О. Проблема антів на сучасному етапі ранньоісторичних дослідів, 1985 г. / Домбровський О. // Український історик. — 1985. — № 1–4. — С. 85–88.

3. Залізняк Л. Л. Пеньківська культура : [Електронний ресурс] / Залізняк Л. Л. — Режим доступу : http://westudents.com.ua/glavy/31816-penkvska-kultura.html

4. Синиця Є. В. Ранньосередньовічні інгумації в ареалі пеньківської культури: історіографічний огляд та зміна дослідної парадигми : [Електронний ресурс] / Синиця Є. В. — Режим доступу : http://archaeology.kiev.ua/pub/sinitsa.htm

5. Скіба В. М. Зміни у світогляді й релігії східних слов’ян під впливом племен Степу в період раннього Середньовіччя / В. М. Скіба // Культура народов Причерноморья. — 2010. — № 196. — Т. 1. — С. 62–65.