История / 2. Общая история

Кондратович К. М.

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

Історія виникнення та розвитку редагування

Редагування — це вид фахової діяльності, пов’язаної з підготовкою до випуску в світ творів друку та аудіовізуальної продукції [6; с. 13]. Проблема редагування постала з появою писемності, адже потрібно було зробити так, щоб люди могли зрозуміти повідомлення автора через багато років, а може й тисячоліть. Ця потреба мала задовольнятися використанням уніфікованих знаків. Тож саме з появою перших писемностей і виникло завдання їх нормалізації, яке залишається актуальним. Сучасне ж уявлення про редагування почало формуватися з виникненням книгодрукування. В Європі — це середина XV ст. [4; с. 14–15]. Тож мета статті — визначити етапи виникнення та розвитку редагування.

Серед дослідників редагування можна виділити М. Тимошика, Р. Іванченко, О. Мільчина, М. Сікорського, З. Партико, А. Капелюшного, В. Різуна, Н. Зелінську, М. Феллера, В. Карпенко та інших науковців [5, с. 3].

Одними з перших професійних редакторів можна вважати хранителів бібліотек. До їхніх обов’язків належало виправлення і коментування зібраних текстів. Наприклад, хранителі-редактори в Александрійській бібліотеці, заснованій на початку ІІІ ст. до н. е. [6; с. 16–17].

Сам термін «редагування» виник у латинській мові в ІІ ст. до н. е. та означав «упорядкування» або «впорядкований». Вже у VI ст. до н. е. в Римі покупці за певну плату могли замовити перевірку книг на відповідність оригіналу. Тоді приведення копії тексту у відповідність до оригіналу називали коректурою, або виправленням. Також у Римі існували певні норми редагування для композиції повідомлень. У римських бібліотеках були посади «префектів», котрі встановлювали перелік книг, які можна читати, та тих, які вилучали з використання як соціально небезпечні [4; с. 15].

На відміну від Риму, в Китаї регламентувалася тема повідомлень, а не їхня композиція. А в Індії було розроблено спеціальне вчення «ріті», яке визначало художню властивість повідомлень. Тож паростки виникнення редагування почали з’являтися ще в сиву давнину — приблизно в ІІІ-ІІ ст. до н. е. [4; с. 15].

Перші книги, схожі на сучасні, з’явились приблизно у I ст. н. е. і називались кодексами (в перекладі — «книга з дерева»). Переписували й оздоблювали книги переважно ченці при монастирях та митрополичих дворах.

В середні віки виникли майстерні для переписування книг — скрипторії. Майстер, якого називали рубрикатором, ділив текст на шматки червоними лініями, щоб суцільний текст легше читався. Поля книг часто прикрашались орнаментами — це було завданням ілюстратора. Книги переписували не лише в скрипторіях, цим займались і каліграфи-одинаки, яких називали «гріч». Переписували книги і в університетських майстернях [2].

У середньовічній Україні в майстернях з виготовлення рукописних книжок працювали «справники», які звіряли копії з оригіналами. Справники зіставляли варіанти копій книги, яку потрібно було переписати, та обирали оптимальний, що ставав основним. Тож вони були одночасно і коректорами, і редакторами, і текстологами. Професія справника з початком друкарства наблизилася до редакторської. Виправлення в рукописи вносили, підчищаючи, видряпуючи, закреслюючи помилкові та дописуючи правильні елементи [4, с. 21].

В добу Відродження, як і в часи рукописної книги, тексти виправляли не професіонали-коректори, а звичайні дуже освічені люди з глибокою мовною підготовкою. Втім, це явище можна спостерігати у всі подальші століття. Для прикладу: у XVIII ст. у Великій Британії тексти правили такі відомі постаті, як письменник О. Голдсміт і літературознавець С. Джонсон.

Італійський видавець і типограф Альд Мануцій (1449–1515), засновник так званої «Нової Академії», зібрав 30 найкращих учених того часу, які виправляли помилки ві середньовічних списках текстів античної класики.

Тексти давніх авторів, цікавість до яких зросла в добу Відродження, потребували наукової перевірки, яка була своєрідним прообразом наукового редагування, зокрема текстологічної підготовки давніх творів [3; с. 22].

Значний розвиток і піднесення друкарської справи на початку XVI ст. в Західній Європі визначили потребу в сотнях видавничих працівників, зокрема редакторів і коректорів. Та в цей час підвищились і фахові вимоги до них. Наприклад, у Франції, аби вступити до ремісничого цеху друкарів, потрібно було не менше, ніж 4 роки ходити в учнях і не менше, ніж 3 роки працювати за обраним фахом, знати грецьку й латинську мови, норми моралі та релігії. А на іспиті за нього мали проголосувати хоча б три екзаменатори [3; с. 22].

Іван Федоров, один з перших друкарів на наших теренах, також був справником. Він, якщо говорити сучасною мовою, адаптував тексти: замінював малозрозумілі слова на відомі широкому загалу. Власне, за втручання до канонічних текстів він і був змушений покинути Москву [6; с. 19].

В ХVІI ст. в друкарні Києво-Печерської лаври коректорів називали «столпоправителями», а у Львівській братській школі — «дозорцями» [1, с. 16]. Вони звіряли гранки або верстку складеного тексту з оригіналом — «екземпляром», «списком», які готували справники. Саме в цей час відбулося остаточне розрізнення коректорської й редакторської справи [3, с. 23].

У XIX ст. видавнича справа в Україні переживала тиск царської цензури. Тоді про саме корегування тексту говорили не «читати коректуру», а «тримати коректуру». Опрацьовувані аркуші здебільшого називали «коректою» [3; с. 25].

На початку 1920–1930-х рр. професія редактора і коректора поширилась у зв’язку зі збільшенням кількості ЗМІ. Також виникла потреба в систематизації норм і правил редагування, тобто у формуванні теорії редагування. Перші монографії з теорії редагування з’явилися на початку 1950-х рр. у Європі та Америці. Далі готували перші навчальні посібники й підручники [4; с. 18–19].

Кінець 1990-х рр. — період комп’ютеризації. Поступово ЗМІ почали редагувати й верстати видання за допомогою комп’ютерів [4; с. 20].

Таким чином, ми простежили поступовий розвиток редагування з його витоків і виділили такі етапи редагування: виникнення (стародавній світ, Античність), становлення (Середньовіччя), вдосконалення і професіоналізація (Відродження, Новий час), формування теорії редагування та робота на її засадах (Новітній час). Будь-які нововведення та усвідомлення проблемних аспектів з їхніми вирішеннями безпосередньо впливали на хід та розвиток редагування, що має значний вплив на освіченість та грамотність людей.

1. Завгородня Л. В. Основи літературного редагування та коректури : навч. посіб. / Завгородня Л. В. — Черкаси : Брама – Україна, 2010. — 164 с.

2. Книги в історії. Від каменю до електронних бібліотек : [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://library.vspu.edu.ua/html/ist1.htm

3. Крайникова Т. С. Корректура / Крайникова, Т. С. — К. : Наша культура и наука, 2005. — 128 с.

4. Основи теорії редагування перекладів : конспект лекцій / Укладач : Ребрій О. В. — Х. : ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2010. — 88 с.

5. Паливода Ю. В. Автор і редактор як організатори ефективного комунікаційного середовища редакційно-видавничого процесу (на матеріалі видання навчальної літератури для внз: автореферат ... кандидата наук із соціальних комунікацій / Паливода Ю. В. — К., 2011. — 21 с.

6. Якібчук М. В. Редагування спецдокументації: Конспект лекцій / Якібчук М. В. — Івано-Франківськ : Факел, 2005. — 172 с.