Красняк О.П.

Вінницький державний аграрний університет

Взаємовідносини підприємств цукробурякової галузі

Ефективність бурякоцукрового виробництва в Україні визначається раціональними економічними взаємовідносинами між рівноправними партнерами до яких входять цукрові заводи, сільськогосподарські підприємства та інші організації, що здійснюються на основі спільності інтересів кожної сторони з урахуванням чинного законодавства.

На сучасному етапі організація економічних взаємовідносин характеризується проявою нових форм господарювання, функціонування ринкових структур, нового укладу в аграрному секторі, тому існує необхідність удосконалення економічних взаємовідносин у бурякоцукровому виробництві з урахуванням всіх принципів ринкової економіки.

Ці питання з позиції часу висвітлені у працях відомих вчених П.Т. Саблука, О.М. Шпичака, О.С. Зайця, М.Ю. Коденської, В.І. Пиркіна, В.В. Юрчишина, Є.В. Імаса та ін.

Організація взаємовідносин постачальників сировини із цукровими заводами базується на контрактній системі, яка ще була започаткована у 1961 році. На той момент контракт розглядався як обов’язок перед державою по виробництву і реалізації сільськогосподарської продукції.

Починаючи з 1995 року всі цукрові буряки переробляли за давальницькою схемою, тобто механізм приймання, переробки цукрових буряків та розрахунків став суто комерційною справою партнерів – виробників сировини і цукру. Вини вирішили розподіляти між собою готовий продукт у співвідношенні – 70% сільськогосподарським виробникам і 30% цукровим заводам, хотілося б відмітити, що на деяких підприємствах це співвідношення сягало 50:50 чи 60:40. За основу пропозиції була взята частка кожного учасника в кінцевій ціні продукту.

На даний час проблема неврегульованості взаємовідносин між бурякосійними господарствами і цукровими заводами проявляється у невирішені питань відносин власності і договірних відносин з постачанням сировини та її переробкою.

На думку Борисюка П.Г., ринкова економіка бурякоцукрового комплексу – це економіка взаємовідносин між рівноправними партнерами (цукровими заводами, сільськогосподарськими та іншими підприємствами), яка здійснюється на основі договорів спільної роботи, виходячи з інтересів кожної сторони та з урахуванням чинного законодавства [1].

Шпичак О.М. вважає, що може розглядатись щонайменше три варіанти економічних відносин між другою та третьою сферами агропромислового комплексу. Перший забезпечує еквівалентність обміну між цими сферами (сільськогосподарське виробництво, переробні галузі, торгівля) через формування в кожній галузі цін на продукцію на базі концепції ціни виробництва, що забезпечує отримання рівновеликого прибутку на рівновеликій авансовий капітал, включаючи вартість землі. Другий – інтеграція на базі поєднання інтересів усіх партнерів та розподілу прибутку, одержаного від реалізації кінцевого продукту, пропорційно вкладеному кожним із них капіталу. Третій – запровадження переробки сільськогосподарської продукції на давальницьких принципах, або передача її на тривале зберігання без втрат права власності [2].

На нашу думку, кожний із наведених варіантів однаково реальний і можливий, більш того, другий варіант певною мірою реалізується в агропромислових та агроторгівельних підприємствах. Третій варіант з певними допущеннями ще й досі застосовується в бурякоцукровому підкомплексі. Які будуть відносини між другою і третьою сферами, це, врешті-решт, справа самих сторін інтеграційного процесу, але при їх виборі треба зважити всі позитивні та негативні прояви, які по-різному можуть складатися в кожному конкретному випадку. Усі учасники інтеграції, виконуючи властиві тільки їм функції агропромислового циклу, зацікавлені в участі під час розподілу кінцевого результату, тобто прибутку. За першим варіантом норма прибутку вирівнюється завдяки механізму ціни виробництва, тобто сільське господарство й ті ж галузі третьої сфери на рівновеликій капітал можуть одержувати рівновелику суму прибутку. За умов третього варіанту економічна рівноправність сторін вирішується договірним порядком.

Ми погоджуємося з думкою Хорунжого М.Й., що найскладніше вибрати механізм взаєморозрахунків під час запровадження другого варіанту, зокрема, при створення агропромислових структур незамкнутого характеру, тобто за інтеграції в сферу управління та координації аграрного, переробного і торговельного циклів [3]. Тут можливі кілька підходів, а саме:

- установлення договірних цін на продукцію (сировину та ресурси), її рух всередині формування протягом року і розподіл прибутку в кінці року у погоджених завчасно пропорціях;

- розподіл прибутку в міру реалізації продукції і також у погоджених заздалегідь пропорціях;

- розподіл не прибутку, а кінцевого продукту в натурі (у встановлених пропорціях) з правом реалізації кожною стороною самостійно.

Як видно, за кожного підходу спільним елементом є завчасно встановлена частка кожного. Тобто погоджені пропорції – який процент прибутку (продукції) має належати виробникам сировини, так і її переробникам. Практики і науковці одночасно стверджують, що таким критерієм може бути співвідношення витрат на виробництво сировини, її переробку та реалізацію кінцевого продукту. Будь-який з розглянутих варіантів, за різної економічної бази, має одну спільну кінцеву мету – досягти максимально можливої гармонізації корпоративних інтересів між усіма учасниками агропромислового виробництва.

Зокрема, заслуговує на увагу можливість встановлення пропорцій розподілу кінцевого результату (прибутку чи готового кінцевого продукту) між виробниками сировини та її переробниками. В основі цього підходу лежить принцип взаємної домовленості, який включає такі обов’язкові елементи:

- переробне підприємство відшкодовує постачальнику сировини нормативні витрати на її виробництво на рівні 75 – 80% ціни, тобто забезпечує господарства обіговими коштами, резервуючи водночас 20 – 25% закупівельної ціни для кінцевого розрахунку;

- протягом періоду заготівлі сировини здійснюється доплата за її якість (чистоту) та продаж (відпуск) супутньої (побічної) продукції переробки за діючими нормативами;

- кінцева продукція переробки реалізується переробним підприємством за оптовими цінами;

- виручка від реалізації зменшується на суму нормативних витрат на виробництво сировини, її транспортування, приймання, зберігання і переробку;

- одержаний таким чином прибуток розподіляється між виробниками сировини і переробниками її в пропорціях, визначених завчасно шляхом взаємної домовленості.

На нашу думку, такий механізм є полі варіантним, однаково можливим у своїх часткових проявах. Однак обов’язковою умовою будь-якого з них є, перш за все, зацікавленість переробних галузей, а значить, поглиблення процесу агропромислової інтеграції з урахуванням сучасних тенденцій у розвитку сільського господарства і переробної промисловості.

1.Борисик П.Г. Невідкладні питання діяльності цукрової промисловості України. // Цукор України. – 2004. - № 1-2. – С. 2-4.

2. Шпичак О.М. Економічні відносини виробників сільськогосподарської продукції із за готівковими та переробними підприємствами в умовах інфляції. // “Економіка АПК”. – 1995. - № 8. – С. 47-50.

3. Хорунжий М.Й. Організація агропромислового комплексу. – К.: КНЕУ, 2001. – 382 с.

4. П.С. Березівський, Н.І. Михалюк. Організація, прогнозування та планування агропромислового комплексу. Навчальний посібник / За ред. П.С. Березівського. – Львів: “Магнолія Плюс”: видавець СПД ФО В.М. Піча, 2004. – 443 с.