Історія/ Загальна історія

Даховський В.А

Київський національний університет ім.. Тараса Шевченка

Інститут міжнародних відносин

Празька весна.

« Празька весна», або «Prazske jaro» на мові оригіналу є періодом політичної ліберізації у Чехословаччині, який відбувався з 5 січня по 20 серпня 1968 року й який закінчився введенням у країну військ СРСР разом з військами Організації Варшавського договору за виключенням Румунії.

З приходом до влади Олександра Дубчека разом з Комуністичною партією Чехословаччини Чехословаччина почала все більше демонструвати незалежність від СРСР.

В історії світового соціалізму « празька весна » займає особливе місце. Оцінки цього історичного явища за досить невеликий час-двадцять один рік-змінилися досить суттєво-від так званої повільної контрреволюції до мирної демократичної революції. Парадокс із самого початку полягав у тому, що процес реформ, який почали комуністи разом із компартією Чехословаччини, що знаходилась при владі, й який підтримало населення, був досить швидко, через 8 місяців подавлений теж комуністами, які стояли при владі у сусідніх державах-союзниках ЧРСР по Варшавському Договору за допомогою військової сили. Ідеї « празької весни » були розчавлені танками, але як пізніше було з’ясовано, у немалому ступені сприяли на зародження вже на новому етапі історії ідей анти тоталітарних масових рухів й революцій, які призвели у кінці 80-х років до зміни суспільного устрою у бувших соціалістичних країнах мирним шляхом.

Якщо поставити питання чим була «празька весна» то важко буде одразу знайти однозначну відповідь. Чи то була революція або контрреволюція, чи змова внутрішніх й зовнішніх сил, які намагалися « відірвати » Чехословаччину від соцтабору, чи то був глибокий процес послідовних реформ з непередбачуваними наслідками.

В будь якому випадку однозначно можна казати, що це була не контрреволюція або деяка злочинна змова правих реакціонних сил, які надумали змінити державний й суспільний устрій у ЧРСР. На мою думку навряд чи можна говорити й про серйозну спробу зовнішніх сил, наприклад, держав-членів НАТО використовувати бурні суспільні процеси у Чехословаччині в 1968 році для відриву цієї країни від соціалістичного табору чи співдружності, хоча в цілому їх пропаганда активно обігравала події у Чехословаччині за для гострої критики соціалізму.

Під час своїх візитів у східноєвропейські країни у 1992-1993 рр. Президент Росії Б.М. Єльцин дав політичні оцінки таким противоправним діям СРСР, як військове придушення повстання в Угорщині у 1956 році й інтервенція у Чехословаччину у 1968 році. Відбувся справжній прорив у опублікуванні багато чисельних публікацій документів, матеріалів, які раніше досить ретельно охоронялися.

У 1966-1967 рр. йшло постійне нарощування внутрішніх протиріч всередині вищого партійного керівництва, що розігрувалося на фоні економічних труднощів, суперечок навколо дестабілізації й демократизації, а також федеративного устрою держави.

На Пленумі ЦК КПЧ 3-5 січня 1968 року все це призвело до уходу президента республіки О.Новотнього з посту першого секретаря ЦК. Проти нього сталася змова більш прогресивних сил, об’єднувалися всі угрупування у ЦК. В Москві було відомо про ситуацію, що склалась, але вирішили зберігати нейтралітет, що звісно означало свободу дій для критиків Новітнього. Л. Брежнєв не дуже любив Новітнього та вважав його політику причиною складнощів у Чехословаччині, що наростали, до того ж не міг пробачити йому деяких заперечень у 1964 році по формі звільнення Хрущова від вищих постів.

Першим секретарем ЦК КПЧ став О.Дубчек, який до того очолював ЦК компартії Словаків й який виступав за оновлення політики партії.

4 квітня 1968 року пленум ЦК КПЧ був обраний новий склад президіуму й секретаріату ЦК, в якому було достатньо прихильників Дубчека, хоча були присутні й так звані « люди Москви ». 8 квітня представником уряду ЧРСР став О.Черник. 18 квітня Й.Смрковський був обраний керівником Національного зібрання ЧРСР.

Але атмосфера у країні становилася іншою, ініціатива поступово переходила у руки нетрадиційних політичних сил, які робили вплив на партійно-державне керівництво через засоби масової інформації й в цілому за рамками офіційних структур. При цьому суспільство підтримувало О.Дубчека й його прихильників, « прогресистів », вони знаходились на хвилі суспільного піднесення. Однак поряд із цим йшов інший процес-зростала недовіра й підозри зі сторони союзників Чехословаччини по Варшавському Договору - СРСР, ПНР, НДР, НРБ, й Угорщини. Зрозуміло, що О.Дубчек не був наївною людиною у політиці, він намагався маневрувати, прекрасно розуміючи, як важливо для долі реформ знайти спільну мову із власниками Кремля. Прагматичні політики розуміли що для глибоких реформ повинно мати дозвіл Москви. Мабуть Дубчек був впевнений що він зможе її отримати. Але на мою думку тодішні чехословацькі керівники не враховували, що у рамках жорсткої союзницької системи Варшавського Договору, який складався з країн, що підтримували одну офіційну ідеологію марксизму-ленінізму, будь яка трансформація політичного курсу у межах шляху, або досвіду, який було випробуване у « центрі »- Радянському Союзі. На цієї позиції стояв й Хрущов, й Брежнєв, Суслов, Подгорний, Кириленко.

В Москві при оцінюванні наслідків тих чи інших реформ й новаторства, для « реального соціалізму » домінувало імперське мислення, психологія фортеці, яку осаджають, що була підсилена роками « холодної війни » та взаємними перегонами озброєнь. Все прораховувалось із позиції співвідношення сил й конфронтації у світі, а також збитку для радянської гегемонії. В наш час в деяких наукових роботах можна зустріти думку, що політбюро ЦК КПРС тоді перебільшувало загрозу зі сторони імперіалістичних держав, тому що після кубинської кризи 1962 року « холодна війна » стала втихати. Але це може являтися спрощеним поясненням й тлумаченням, тому що країни Варшавського договору самі проявили ініціативу щодо створення загальноєвропейської наради, але у 1968 році до РБСЄ, до Хельсінкі було ще далеко. Недовіра та підозрілість були сильними та взаємними. В 1968 році для СРСР були й свої конкретні зовнішньополітичні причини щодо неадекватної реакції. Це були й війна, яку США вели у В’єтнамі й напружені відносини із Китаєм й націоналістична лінія Чаушеску, яка значно послабувала ОВД. Ще не було « східних договорів » із ФРН, тому в офіційній пропаганді весь час звучала тема реваншизму у Бонні. Ще одна обставина дозволяє краще зрозуміти позицію Кремля-різні підходи серед союзних країн. Фактом являлася наявність так званого північного ярусу ОВД- Берлін, Варшава, Москва й інших більш ліберальних ( Будапешт ) або незгодних із Москвою ( Бухарест) країн.

Зрозуміло, що визначальна позиція належала до вищого керівництва КПРС. Остаточне й фатальне рішення прийшло не відразу й формувалося поступово. На протязі квітня-травня радянські лідери ще діяли політичними методами, намагаючись загострити увагу Дубчека на небезпеку дій антисоціалістичних сил.

Так звану « телефону дипломатію » проводив Брежнєв, інформуючи союзників про контакти з Дубчеком, домовляючись про спільні дії. Наприклад 16 квітня він сказав Я.Кадару, що на його думку Дубчек є чесною людиною, але слабким керівником. А події в країні розвиваються у напрямі контрреволюції, антисоціалістичні сили намагаються побудувати республіку масри-ковського типу. Якщо радянсько-чехословацька зустріч, що планувалася нічого не дасть, то тоді доведеться збиратися керівникам « п’ятірки ». Тоді ж він підняв питання про радянсько-польсько-угорські навчання на території Чехословаччини.

4 травня відбулася зустріч Л.Брежнєва з Дубчеком у Москві. З радянської сторони на цієї зустрічі було завдано критики щодо стану речей у Чехословаччині, послаблення впливу КПЧ й антирадянські випади преси Чехословаччини, не було досягнуто взаєморозуміння, що дало поштовх для подальшого засідання країн ОВД. Для Москви. Мабуть, результат складався у тому, що у матеріалах травневого Пленуму ЦК КПЧ було сказано про дії в країні антисоціалістичних сил.

8 травня в Москві пройшла закрита зустріч лідерів СРСР, ПНР, НДР, НРБ й УНР, під час якої відбувся відвертий обмін думками про міри у зв’язку зі становищем у Чехословаччині. Вже тоді лунали пропозиції про військове рішення. Початком повного знищення відносин між ЧРСР й СРСР та союзниками вважається відмова Дубчека від пропозиції Брежнєва щодо проведення колективної зустрічі союзників із керівництвом СРСР для обговорення ситуації, що вкрай загострилась в Чехословаччині.

16 серпня в Москві на засіданні вищого радянського керівництва проводилось обговорення стану речей у Чехословаччині. Було отримано згоду на введення військ.

У результаті зіткнення 72 громадянина Чехословаччини було вбито, поранені сотні. В Празі в 1969 році студенти Ян Палах й Ян Заїіц з інтервалом у місяць спалили себе в знак протесту проти радянської окупації.

Придушення « празької весни »посилило розчарування багатьох представників західних лівих кіл теорією марксизму-ленінізму й сприяло розвитку ідей так званого « євро комунізму » серед керівництва й членів

західних комуністичних партій, що потім призвело до розколу багатьох з них.

Військова операція пройшла порівняно гладко й радянські війська зайняли всі пункти без застосування зброї, за виключенням зіткнень й сутичок у самої Празі. Але всі політичні плани провалилися. Провал початкових політичних планів змусив керівництво СРСР змінювати тактику. Без переговорів з легітимними керівниками ЧРСР не можна було обійтись. Дубчек та « контрреволюціонери » знову стають партнерами.

СРСР намагався підписати з керівниками ЧРСР документ, зміст якого в першу чергу викривав би введення радянських військ у Прагу через унеможливлення чехословацькими керівниками запобігти правому перевороту. В Чехословаччині Московський протокол й інші угоди, що визначали рамки « нормалізації » становища у ЧРСР означали згортання демократії. Але Радянський Союз програв. У цілого покоління людей відбувся процес внутрішнього відторгнення від системи. Психологічно й духовно люди вирішили, що більше не належать до цієї системи. Цим можна пояснити, чому процес реформ у горбачовські часи йшов так швидко, люди стали іншими.

Для Радянського Союзу придушення « празької весни » стало пов’язаним з багатьма тяжкими наслідками. Імперська « перемога » в 1968 році перекрила кисень реформам, укріпивши позиції догматичних сил, посилила великодержавні риси у радянській зовнішній політиці та сприяла посиленню застою в усіх сферах, що внесло вклад у формування нового шляху суспільної думки Східної Європи та заклала процес унеможливлення реформування соціалізму, що в кінці кінців й стало одним з головних факторів розвалу Радянського Союзу.