Зінченко О.В. Історія/ Загальна історія

Українська інженерно-педагогічна академія (м.Харків)

ЗАХИСТ ПРАВ ДЕРЖАВНИХ РАДНИКІВ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

1906-1917 років

Для втілення в життя повноважень та виконання певних обов´язків членами Державної ради їм необхідно було користуватись особливими правами, які полягали, по-перше, у свободі промови, і, по-друге, у захищеності від простого способу позбавлення волі. Про них говорилось у статтях 5, 26 та 27 Запровадження Державної ради 24 квітня 1906 р.

Державні радники могли користуватися свободою промови лише у визначених законом межах. Так, свобода промови, під якою розумілась уся сукупність словесної діяльності депутата під час виконання покладених на нього відповідних до цього звання обов´язків, не могла бути безмежною. Обмеження визначались, по-перше, самим законом або так званими наказами (регламентами) означених зборів. Стаття 5 Запровадження Державної ради 24 квітня 1906 р. надавала державним радникам право цілком вільного обговорення й критики усіх запропонованих Державній раді законопроектів і взагалі справ та усіх пов´язаних з останніми обставин, дій та думок осіб чи місць, що їх надіслали, лише вимагаючи, щоб критика зачіпала дійсну сутність питання і обумовлювалась тільки нею. Однак, коли члени Державної ради скоювали своїми промовами якусь злочинну дію, то вони не могли захищатись посиланням на закон. Образа певних осіб, брутальна лайка, бійка, заклик до злочинних дій, безпосередня участь у таких діях не звільняли радника від покарання, і перш за все – від позбавлення цього звання. В той же час, поки вони дотримувались закону, якою б суворою і невблаганною не виявлялась їхня критика, якими б неприємними їхні зауваження не були для тієї чи іншої особи, державні радники залишались захищеними від усіх таких наслідків, які для іншого могла викликати досить вільно й різко висловлена думка.

Що ж стосувалось другого особливого права народних обранців, то воно знаходилось ще дальше від абсолютності, про що говорило саме його визначення: захищеність від “простого” способу позбавлення волі. З цього випливало, що існують й інші, тобто “непрості” способи позбавлення депутата волі. Відповідно до закону, державні радники могли підлягати позбавленню або обмеженню волі, не інакше, як рішенням судової влади. Вони не підлягали особистому затриманню за борги. Для позбавлення ж їх волі рішенням судової влади був необхідним попередній дозвіл Державної ради, за винятком випадків: 1) притягнення їх до відповідальності за злочинні дії, скоєні під час виконання або з приводу виконання обов´язків, що покладались на них їхнім званням, і 2) затримання під час скоєння злочинної дії або наступного дня.

Означені права розподілялись на дві частини. У принципі вони існували відповідно до самого закону. Жодна адміністративна установа не мала права позбавити чи обмежити волю депутата. Ця заборона виявлялась абсолютною. Але, по-друге, позбавлення депутата волі закон допускав за згодою Державної ради. До того ж закон передбачав попередню згоду, тобто щоб вона передувала самому факту позбавлення волі. В той же час на державних радників розповсюджувався інший закон, який не стосувався позбавлення чи обмеження їхньої волі, але міг бути застосований адміністративними установами. Це було запроваджене ще 14 серпня 1881 р. “Положення про заходи з охорони державного порядку та громадського спокою”. Відповідно до “Положення…”, на майно останніх могли бути накладені арешт та секвестр, призупинені їхні періодичні видання, закриті утримувані ними учбові заклади. Не могли народні обранці захиститися своїм депутатським званням і проти обшуків займаних ними приміщень та квартир, що здійснювались адміністративними установами на тій підставі, що такі дії не складали ні позбавлення, ні обмеження волі.

Державні радники могли позбавитись волі і без попередньої згоди Державної ради. Стаття 68 Запровадження Державної ради (24 квітня 1906 р.) декларувала, що віданню першого Департаменту Ради підлягали “справи про відповідальність за злочинні дії, скоєні членами Державної ради... під час виконання або з приводу виконання покладених на них цим званням обов´язків”. Цей порядок полягав у наступному. Донесення та скарги, що містили звинувачення в означених у пункті 4 статті 68 Запровадження Державної ради (24 квітня 1906 р.) у злочинних діях, надсилались на монарший розсуд, після чого надходили до першого Департаменту Державної ради. Департамент повідомляв особам, що притягувались до відповідальності, як про предмет звинувачення, так і про наявні докази, і вимагав від них пояснень. Після розгляду наданих пояснень та збирання свідчень, що виявлялись необхідними для з´ясування справи, Департамент доходив постанови про подальший хід справи. Коли, за обставинами справи, виявлялось необхідним попереднє слідство, його виконання покладалось на одного з сенаторів Касаційних департаментів, за монаршим призначенням, а прокурорські у цьому слідстві обов´язки виконував Обер-прокурор Кримінального касаційного департаменту.

Таким чином, запровадження законодавчої Державної ради передбачало необхідні для забезпечення вільного виконання народними обранцями їхніх обов´язків права та переваги, які полягали у свободі промови та у захищеності від простого способу позбавлення волі. Однак ці права не були абсолютними. Вони обмежувались і надзвичайним законодавством від 14 серпня 1881 р.

Джерела:

1. Положение о мерах к охране государственного порядка и общественного спокойствия. – 14 августа 1881 г. // 3-е ПСЗ. – Спб.: Гос. тип., 1885. – Т. 1. – С. 261 – 265.

2. Учреждение Государственного Совета 24 апреля 1906 г. // Конституция Российской империи. – Спб.: Экон. тип., 1907. – С. 144 – 171.