„История” 1. (Отечественная история)

Кириленко С.О.

(Ніжинський державний університет)

Норманська концепція походження Русі у радянській історіографії (1917 – середини 30-х рр.)

Традиція вивчення питання про походження Давньоруської держави налічує більш ніж двохсотлітню історію. Відправним пунктом стала літописна повість про закликання варягів новгородцями у 862 р. Ще у ХVІІІ ст. професор Санкт-Петербурзької Академії наук, німець за походженням, Г.-3. Байер, у 1735 р. у латиномовному трактаті „De varagis”, спираючись на Бертинські аннали та руські імена порогів у працях Костянтина Багряногодного, висловив припущення, що давньоруська літописна назва «варяги» — це назва скандинавів-норманів, котрі й принесли державність на Русь. [1]. Ця теза була підтримана Г. Міллером, А. Шльоцером, І. Туннманом, А. Куніком та іншими ученими, які й заклали підвалини так званої норманської теорії.

На противагу норманській історичній школі формується потужна школа істориків-антинорманістів, не схильних до пошуків початків Русі на Півночі Європи і виведення „руського” імені від скандинавів-варягів. Свої погляди вони звертали в бік балтійських слов'ян, фінів Поволжя, литовців, угорців, мадяр, готів, євреїв, кельтів, арабів, тюрків або ж вважали русь автохтонним слов'янським населенням Середнього Подніпров'я. Протягом всього ХІХ ст. точилися гострі дебати між представниками двох історіографічних напрямків, аж доки наприкінці століття завдяки роботам В.Томсена першість почав отримувати норманізм.

Саме в „ультранорманістській” Томсенівській формі ця проблема увійшла у ХХ ст. й набула статусу офіційної концепції. Складалося враження, що норманська концепція назавжди отримала перемогу. До того ж в академічних установах, навчальних закладах 20-х рр. продовжували працювати вчені старої формації, які трималися раніше напрацьованих методологічних принципів. Більше того, в історіографії з’явилося дві роботи, які вочевидь зміцнили позиції норманізму.

Із них перш за все варто виділити працю О. Шахматова, який на той час працював в Академії наук. Здобувши підтримку радянської влади, академік, не зважаючи на велику зайнятість справами Академії, протягом 1918-19 рр. публікує ряд робіт. Серед них – монографія „Древнейшие судьбы русского племени”, що ознаменувала собою своєрідний підсумок його студій з Давньої Русі[2].

Стрижневою в концепції О. Шахматова стає теза про існування „єдиного руського племені”, історичне життя якого розпочалося з моменту появи достовірних свідчень про його існування і вступу на сцену всесвітньої історії у другій половині ІХ ст. Намагаючись наповнити конкретним змістом запропоновану ним схему написання „Сказання про покликання варягів” він зображує історичний процес від розселення слов’ян до зародження руської держави. Взявши за методологічну основу дослідження порівняльно- історичний метод, О. Шахматов наголошує, що самостійне існування руського племені є наслідком виокремлення його зі спільнослов’янської племінної групи: „колись єдине слов’янське плем’я, розпавшись, виділило із себе в числі інших гілок східнослов’янську або руську гілку”[3]. Виникнення ж давньоруської держави бачиться О. Шахматову як результат поступової появи у Європі трьох скандинавських держав у Старій Русі, Новгороді та Києві. Саму ж назву „русь” Шахматов пов’язував із фінською назвою „Ruotsi” [4].

Знаковою подією в історіографії стала поява у 1928 р. праці П. Смірнова „Волзький шлях і стародавні руси”. Згідно з його концепцією первісне ядро давньоруської держави сформувалося не на шляху „із варяг у греки”, а на Середній Волзі. Саме там йому й уявлялося існування руського каганату, який він напряму пов’язував із існуванням норманів [5].

Яке значення мала проблема походження Русі для істориків-марксистів, яскраво бачимо із робіт тодішнього лідера радянської історичної науки М. Покровського. Основні його роботи, що відображали погляди ученого, хоча й були написані до революції, неодноразово перевидавалися автором у 20-х – на початку 30-х рр. Концепція М. Покровського передбачала заперечення існування державних інститутів періоду Київської Русі. А оскільки держава мала носити виключно класовий характер, то появу її слід віднести до ХУІ ст. Давня Русь для нього була не „продуктом” внутрішнього розвитку, а наслідком зовнішнього поштовху, який спричинили своїм рухом на південь нормани [6].

Варто також звернути увагу на роботу молодого тоді норманіста В.Бріма, який прийшов у науку на початку 20-х рр. Історичні побудови науковця носили компромісний характер і виражали спробу примирити дві антагоністичні концепції. Визнаючи традиційну норманську концепцію, згідно якої назва „Русь” походить від фінського слова „Ruotsi”, він водночас не заперечував і того факту, що на півдні також існувала форма „Рос”. Згідно з його припущенням при появі на середньому Подніпров’ї норманів-варягів відбулося злиття принесеного ними із півночі імені Русь з раніше відомим на півдні етнічним терміном „Рось” в єдину назву [7].

У 1928 р. відомий історик О. Пресняков констатував: „норманська теорія походження Руської держави міцно увійшла в інвентар наукової руської історії” [8]. Підтримав його і Ю. Готьє, підсумовуючи, що „варязьке питання вирішене на користь норманістів” і що антинорманізм вже „належить минулому” [9].

Таким чином, на рубежі 20-х 30х рр. норманізм був проголошений на зразок марксизму-ленінізму єдиноправильним вченням, яке активно поширювалося і пропагувалося як у наукових інституціях, так і в середніх освітніх закладах через розгалужену систему науково-популярної літератури та шкільних підручників.

Література

1. Славяне и Русь: Проблемы и идеи: Концепции, рожденные трехвековой полемикой в хрестоматийном изложении // Сост. А.Г. Кузьмин. – М., 1999. – С. 246.
2. Шахматов А. А. Древнейшие судьбы русского племени. – Пг., 1919.
3. Там само. С. – 3.
4. Там само. – С. 40-64.
5. Смірнов П.П. Волзький шлях і стародавні руси. – К., 1927.
6. Покровский М. Н. Русская история с древнейших времен. – Л., 1933. Т. 1. С. 24-25.
7. Брим В.А. Происхождение термина „Русь”// Россия и запад. – Пб., 1923. – С.5-10.
8. Пресняков А.Е. Вильгельм Томсен о древнейшем периоде русской истории// Памяти Вильгельма Томсена. К годовщине со дня смерти. – М., 1928. – С. 46.
9. Готье Ю.В. Железный век в восточной Европе. – М., 1930. – С. 248.