Історія/
1.Вітчизняна історія
Мателешко Ю.П.
Ужгородський
національний університет
Реальні та потенційні
адміністративні посади
у Київській Русі кін.
ІХ–поч. ХІІ ст.
Князь, його адміністрація разом з конкретними адміністративними одиницями,
в яких остання здійснювала управління, були основою політико-адміністративної
системи Київської Русі. Дослідження проблем розвитку князівської адміністрації,
її структури та функцій, дасть можливість виявити ті компоненти системи
управління, які зв'язували в єдине складові Руської держави, а також з'ясувати міцність та ступінь розвиненості цих
зв'язків.
Слід відмітити, що багато дослідників, які вивчали проблеми княжої
адміністрації, бачили в тіунах, тисяцьких, соцьких, десяцьких (а деякі – у
воєводах) або органи адміністративного управління, або вважали їх частиною
князівської адміністрації, яка виконувала управлінські функції. Такої думки,
зокрема, дотримувалися М.Д. Затиркевич [8, 179], М.Ф. Владимирський-Буданов [6,
75–77], О.Є. Пресняков [10, 188], М.В. Довнар-Запольський
[7, 261–264], С.В. Юшков [15, 32], В.В.
Мавродін [9, 156–157], М.М. Тихомиров [13, 227–228], Ю.В. Бромлей [5, 87–88], М.Б. Свердлов [11, 219–220]
та П.П.Толочко [14, 225–226].
Ми поставили собі за мету чітко
відділити органи адміністративного управління у Київській Русі кін. ІХ–поч. ХІІ
ст. від осіб, які лише потенційно могли стати цими органами в разі прийняття їх
на адміністративну службу. Таке виокремлення дасть можливість остаточно
з'ясувати базову структуру та пов'язані з нею основні функції князівської
адміністрації.
Чи не найзначимішою
адміністративною посадою була посада посадника. Посадництво мало два рівні:
рівень князів–посадників та рівень мужів–посадників. В цілому
посадники–князі були більш самостійними, ніж посадники–мужі, оскільки в силу
свого родового становища (сини, племінники) вони відносилися до великого князя
як сини до батька, а не як слуги до господара. Та й саме посадництво для них
було тимчасовим явищем, оскільки вони претендували якщо не на батьківський
стіл, то хоча б на максимальне унезалежнення своїх володінь. Реальністю це
ставало особливо тоді, коли помирав батько, і їхнє посадництво як таке
„помирало” разом з останнім. Посадники у підконтрольних їм містах (землях) виконували
шість основних функцій: фіскальну, військову,
судову, поліцейську, релігійну та будівничу.
Фіскальні, а,
можливо, й судові функції серед представників князівської адміністрації мав
вірник. В статті 42 Короткої Правди та сьомій Пространної Правди наводиться
„поклон вірний”, встановлений князем Ярославом для вірника. Невідомо, чи вірник
лише збирав побори (віри), чи й здійснював князівський суд на місцях. Але
виходячи з того, що останній залишався на території общини тиждень, протягом
якого він постачався продовольством, мав з собою декількох помічників, та з
того, що в Руській Правді не згадуються якісь інші особи, які здійснювали
судочинство на місцях, можемо припустити, що вірник здійснював судочинство та
збирав віри і продажі.
Виходячи з назви, митник – збирач мита на користь князя. Але
у Руській Правді він постає в першу чергу як свідок. В статті
32 Пространної Правди говориться, що у випадку купівлі краденого на торгу потрібно було поставити
свідками двох вільних людей або митника.
Деякі адміністративні функції, очевидно, виконували і мечники. В статті 41 Короткої Правди зазначається, що при 3-гривенній
продажі мечник одержував куну, в десятину йшло 15 кун, а князю – 3 гривні; при
продажі в 12 гривень ємцю давалось 70 кун, в десятину йшло 2 гривні, а князю –
10 гривень. По аналогії можемо припустити, що мечник був теж “ємцем”, тобто
людиною, яка зловила злочинця. Виходячи з цього, мечник міг виконувати
поліцейські функції на місцях, виловлюючи злочинців та слідкуючи за дотриманням
закону.
В статті 22 Короткої Правди згадується
сільський і ратайний старости княжі, які охоронялися 12-гривенною вірою. Тут
також згадуєтся княжий рядович, який в свою чергу охоронявся 5-гривенною вірою. Очевидно, сільський і ратайний старости
були управляючими на селі, яких призначав князь. Напевно, сільський староста в
цілому відав князівським селом та його угіддями, а ратайний відповідав тільки
за землеробські роботи. Княжі рядовичі, можливо, були найнижчою ланкою
князівського управління на селі.
Ймовірно, деякі важелі адміністративного
впливу мав і князівський конюх. За вбивство старшого княжого конюха при стаді
стаття 21 Короткої Правди встановлювала віру в розмірі 80 гривень. В статті
говориться, що так постановив Ізяслав, коли дорогобужці вбили його конюха. Можемо
припустити, що княжий конюх відав не лише самою княжою конюшнею, але княжими
кінськими стадами в усіх містах та селах, які підпорядковувалися князю. На це
підштовхує згадка в статті дорогобужців. Можливо, конюх якось їх визискував,
забирав коней і т.п. Стаття 9 Пространної Правди за вбивство княжого конюха
встановлювала віру в розмірі 40 гривень. Ця сума була вдвічі меншою, ніж за
старшого конюха. Таким чином, тивун конюший стояв над княжими конюхами, і,
напевно, управляв ними. Останні, можливо, безпосередньо відали табунами князя
на місцях.
Певні адміністративні функції
прослідковуються і в огнищанина. Назва „огнищанин” походить від слова “огнище”,
яке, за І. Срезневським, може вживатися у значенні вогнища, місця,
де було багаття, жертовника [12,
603–604].
Виходячи з цього, огнищанин – управитель князівським домашнім господарством або
власник будинку.
За вбивство огнищанина стаття 18
Короткої Правди встановлювала 80-гривенну віру. Якщо слова статті “за обидоу”
трактувати як “за образу”, то тоді ми прочитаємо наступне: “якщо вб`ють
огнищанина за образу, то за нього сплачує 80
гривень вбивця, а не люди”. Хто ж міг ображатися на огнищанина? Можливо ті, ким
він управляв (“люди” общини). В статті 19 Короткої Правди говориться, що якщо
вб`ють огнищанина, а вбивцю не шукають, то „вирное” сплачує та община, в якій лежить голова вбитого. Очевидно, вбивця був
членом верві (тієї, в якій було знайдено тіло, або якоїсь іншої). В 72 статті
Пространної Правди зазначається, що за знущання смерда над огнищанином
сплачувалось 12 гривень продажі, плюс ще гривня потерпілому. Отже, з трьох
вищепрокоментованих статей можна зробити висновок, що огнищанин міг виконувати
якісь адміністративні доручення в підконтрольних князю сільських общинах.
Як було
сказано на початку, багато дослідників вбачали у воєводах, тисяцьких, соцьких та
десяцьких або адміністративні посади, або вважали, що ті „обростали”
адміністративними функціями. Але принаймні для ІХ–поч. ХІІ ст. джерела не дають
підстав так гадати. Скажімо, воєводи згадуються у „Повісті...” тільки в
контексті військових подій. У своєму „Повчанні” Мономах, даючи настанову синам, говорить, щоб ті на війні не покладалися лише на
воєвод, а робили все самі [3, 80 зв.*]. Слід відмітити, що автор за функціональними обов'язками відділяє воєвод від
посадників та біричів, на яких теж не повинні покладатися його сини, але вже в
управлінні країною, господарством [3, 83]. Якби воєводи відносилися до
управлінського апарату, то Мономах би поставив їх в цьому контексті поряд з
посадниками, біричами та ін. Тисяцькі, соцькі та десяцькі згадуються в „Повісті
минулих літ” взагалі у двох випадках. В одному випадку літописець пише, що
Володимир вирішив влаштовувати бенкети і запрошувати на них бояр, гридів,
соцьких, десяцьких та кращих
мужів [1, 47]. А в 1113 році, під час повстання в Києві, повсталі пограбували двір
тисяцького Путяти, а також двори соцьких
[1, 102 зв.]. Очевидно, тисяцький, соцький та десяцький теж були військовими посадами.
Можливо, інколи вищезгаданим військовим посадовцям доручалось виконувати і
деякі адміністративні функції, але в цьому випадку вони перетворювались на
посадовців, які здійснювали адміністративне управління на місцях.
Не була адміністративною і посада тіуна,
принаймні для ІХ–поч.ХІІ ст. В „Повісті” тіуни взагалі не згадуються. Єдина
згадка міститься лише в „Повчанні” Володимира Мономаха. Останній, повчаючи
синів, говорить, щоб ті в своєму домі не лінувалися, але за всім самі
спостерігали, не покладаючись на тивуна або отрока [3, 80 зв.]. З
вищенаведеного випливає, що тіуни скоріше всього були домашніми слугами.
Виходячи із змісту статті 20 Короткої Правди, в якій говориться про вбивство огнищанина
та тивуна біля кліті, коня, стада, можемо припустити, що тивун міг відати господарством
свого хазяїна. В статті 10 Пространної
Правди згадуються тивуни за огнищим та
за конюшим, за яких встановлювалась 80–ти гривенна віра. Наступна стаття життя
сільських тивунів княжих оцінювала 12–ма гривнями. Дозволимо собі припустити,
що останні три види тіунів – це ті ж самі огнищанин, конюх та староста. В
цілому, зі статей Руської Правди випливає, що тіуни – це князівські або
боярські слуги, які управляли домами та господарствами останніх.
Отже, ми виділили сім наступних адміністративних посад у Київській Русі
кін.ІХ–поч.ХІІ ст.: посадник, вірник, митник, мечник, староста, конюх,
огнищанин. Причому щодо двох останніх через брак достатніх фактів, що
підтверджують їх адміністративні функції, існують певні сумніви. Джерела не
дають підстав стверджувати, що воєвода, соцький, десяцький, тисяцький та тіун
були адміністративними посадами. Проте потенційно вони могли отримувати посади,
пов'язні з адміністративним управлінням, але вже виступаючи тут в новій якості.
В кінці скажемо, що особливістю князівської адміністрації було те, що вона, по-перше,
цілком залежала від князя (крім князів-посадників), а, по-друге, її склад та
функції не були постійними. У будь-який момент все управління міг безпосередньо
здійснювати князь. Це може говорити і про слабкість органів адміністративного
управління, і про їх нерозвиненість.
Література:
І.Джерела.
1.
Ипатьевская летопись // Полное собрание
русских летописей. – Спб.: Издательство Императорской археографической
комиссии, 1908. – Т.2. – 940 + 88 с.
2.
Краткая Русская Правда // Тихомиров М.
Н. Пособие для изучения Русской Правды. – М.: Издательство Московского университета, 1953. – С.
75–87.
3. Лаврентьевская
летопись. Повесть
временных лет // Полное собрание
русских летописей. – Л.: Издательство Академии Наук СССР, 1926. – Т.1. – Вып.1. – 286 с.
4.
Пространная Русская Правда // Тихомиров
М. Н. Пособие для изучения Русской Правды. – М.: Издательство Московского университета, 1953. – С. 87–113.
ІІ.Монографії, статті.
5.
Бромлей Ю.В. К вопросу о сотне, как
общественной ячейке у восточных и южных славян в средние века // История,
фольклор, искусство
славянских народов. Доклады советской делегации. V Международный съезд славистов (София, сентябрь
1963). – М.: Издательство АН СССР, 1963. – С. 73–90.
6.
Владимирский–Буданов
М.Ф. Обзор истории русского права. Изд. 6. – СПб, К, 1909.
7.
Довнаръ–Запольській М. Князь, его дума и администрація //
Русская история въ очеркахъ
и статьях. Под ред. М.В. Довнаръ–Запольскаго. Т.1. – М.: Московское Учебное Книгоиздательство,
1912. – С. 248–268.
8.
Затыркевич М.Д. О вліяніи борьбы между
народами и сословіями на образованія Русскаго Государства въ домонгольскій
періодъ. Главы IV–VIII //
ЧОИДР. – 1873. – Кн. 2. – С. 107–306.
9.
Мавродин В. Дрєвняя Русь (Происхождение
русского народа и образование Киевского государства). – Л.: Госполитиздат,
1946. – 312 с.
10. Пресняков А. Е. Княжое право. – СПб., 1909.
11. Свердлов
М.Б. Генезис и структура феодального общества в Древней Руси. – Л.: Наука,
1983. – 239 с.
12. Срезневский
И.И. Матеріалы для словаря древне – русскаго языка по письменным памятникамъ.
Т.2. (Л–П). – СПб, 1902. – 1817 ст.
13. Тихомиров
М.Н. Древнерусские города. – М.: Государственное издательство политической
литературы, 1956. – 480
с.
14. Толочко
П.П. Древнерусский феодальный город. – К.: Наукова думка, 1989. – 256 с.
15. Юшков С. В. Нариси з історії виникнення і початкового
розвитку феодалізму в Київській Русі. – К.: Видавництво Академії Наук УРСР,
1939. – 210 с.