Горлачук Валерій Васильович, д. е. н., професор, завідувач кафедри економіки підприємства МДГУ ім. Петра Могили.

Коваленко Ольга Юріївна, здобувач.

Інноваційно-інвестиційна діяльність в управлінні землями природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення.

Інноваційна діяльність як одна із форм інвестиційної політики держави виражається у формі впровадження досягнень науково-технічного прогресу на прикладі реалізації довгострокових науково-технічних програм з великими строками окупності витрат, фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін у галузі природоохоронної діяльності, розробки і впровадження нових, ресурсозберігаючих технологій розвитку заповідної справи тощо.

Без належного фінансування намагання забезпечити високу ефективність управління землями природно-заповідного фонду буде безрезультатним.

Радикальні зміни у галузі раціонального використання цих земель неможливі без продовження наукових досліджень з метою вивчення природних ресурсів, забезпечення постійного спостереження за ними, екологічного прогнозування, розробки наукових основ охорони, відтворення і використання природних ресурсів і особливо цінних об’єктів. Згідно з "Положенням про наукову діяльність заповідників та національних природних парків України", затвердженого наказом Міністерства екології та природних ресурсів України від 09.08.2000 року № 103, загальнодержавні наукові програми наукових досліджень у галузі заповідної справи розробляються НАН України і Міністерством екології та природних ресурсів України. Пріоритетні напрямки розвитку заповідної справи визначені постановами Кабінету Міністрів України від 12.11.1997 року № 1259 "Про вдосконалення державного управління заповідною справою в Україні" та від 24.12.2001 року "Про затвердження переліку державних наукових і науково-технічних програм з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки на 2002-2006 роки".

Програмою перспективного розвитку заповідної справи в Україні, затвердженою постановою Верховної Ради України від 22.09.1994 року передбачено, що наукові відділи розробляють довгострокові теми та програми, які погоджуються науковими кураторами природно-заповідних установ і затверджуються НАН України та Мінекоресурсів України. Для тих природно-заповідних установ, які не належать до НАН України та Мінекоресурсів України, теми і програми додатково затверджуються органами, у підпорядкуванні яких вони перебувають. На основі програм і тем розробляються щорічні робочі плани, які розглядаються вченими або науково-технічними радами і погоджуються з Мінекоресурсів[3, с.254-255].

Для проведення наукових досліджень у складі адміністрацій природних і біосферних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних і зоологічних парків загальнодержавного значення створюються відповідні наукові підрозділи, структура, штати, кошторис витрат яких затверджується органами, у підпорядкуванні яких перебувають зазначені об'єкти природно-заповідного фонду. Наукові підрозділи можуть створюватись також у складі адміністрації регіональних ландшафтних парків, ботанічних садів, дендрологічних і зоологічних парків місцевого значення, а також парків-пам'яток садово-паркового мистецтва[1].

Практика управління заповідними територіями та об’єктами свідчить, що фінансування природно-заповідних територій та об’єктів місцевого значення наштовхується на великі проблеми. Якщо фінансування природно-заповідного фонду загальнодержавного значення здійснюється із державного бюджету, то об’єкти місцевого значення – із місцевих бюджетів, де, як відомо, завжди відчувається брак коштів на природоохоронні заходи. Звичайно, у таких випадках держава повинна здійснювати багаторівневе фінансування для розвитку природно-заповідних територій і об’єктів за пропорційною ознакою – держава - регіон - місцеві громади. Така модель фінансування матиме оптимальний варіант розв’язання за умови внесення до бюджетного законодавства зміни для можливості багаторівневого фінансування. Передумовою реалізації такої ідеї є виділення заповідної справи в окрему галузь народного господарства, створення державної системи освіти, яка б забезпечувала підготовку фахівців для адміністрацій заповідних територій, відповідних міністерств і відомств тощо.

Одним із джерел фінансування природоохоронної діяльності є так звані екологічні фонди, головним завданням яких є:

– сприяння фінансуванню заходів, спрямованих на забезпечення охорони заповідних природних комплексів та об'єктів, розвиток наукових досліджень, міжнародне співробітництво, еколого-освітні заходи;

– збір і акумуляція внесків, призначених на вищезазначені заходи.

Виходячи із вимог гармонійного розвитку природоохоронної діяльності і формування ринкових відносин, наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 26 лютого 1993 року було затверджено "Положення про екологічні фонди природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків", складовими якого є:

1. Завдання екологічного фонду.

2. Кошти екологічного фонду.

3. Повноваження екологічного фонду.

4. Органи управління екологічного фонду.

При цьому екологічний фонд утворюється за рахунок:

– частини штрафів та грошових стягнень за шкоду, заподіяну природним і біосферним заповідникам, національним природним паркам, ботанічним садам, дендрологічним та зоологічним паркам у результаті порушення законодавства про природно-заповідний фонд, у розмірі 70 відсотків загальної суми штрафів та грошових стягнень;

– коштів, одержаних від реалізації конфіскованого або вилученого згідно із законодавством майна, яке було знаряддям або предметом екологічного правопорушення на відповідній території та об'єктах природно-заповідного фонду;

– частини платежів підприємств, установ та організацій за забруднення відповідних територій та об'єктів природно-заповідного фонду, що визначаються на підставі еколого-економічної оцінки їх впливу на навколишнє природне середовище;

– цільових та інших добровільних внесків підприємств., установ, організацій, у тому числі міжнародних і зарубіжних, та громадян.

Кошти екологічного фонду використовуються для цільового фінансування заходів, спрямованих на:

– забезпечення охорони заповідних природних комплексів та об'єктів;

– розвиток наукових досліджень, міжнародне співробітництво в галузі охорони, вивчення досвіду роботи на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду;

– еколого-освітні роботи.

Екологічний фонд є єдиним розпорядником своїх коштів. Не використані на кінець року кошти екологічного фонду вилученню не піддягають (за винятком випадків звернень стягнення на майно екологічного фонду за його зобов'язаннями) і використовуються для фінансування заходів відповідно до цілей екологічного фонду в наступні роки.

Повноваження екологічного фонду полягають у наступному:

– одержанні грошових внесків від підприємств, установ, організацій, у тому числі міжнародних і зарубіжних, та громадян;

– відкритті рахунків в установах банків;

– розподілі коштів за цільовим призначенням;

– бути позивачем або відповідачем в органах суду. Органом управління екологічного фонду є його рада, яка виконує такі функції:

– визначає основні напрямки використання його коштів;

– утворює у разі необхідності правління екологічного фонду, яке є його виконавчим і розпорядчим органом;

– затверджує Положення про правління екологічного фонду та контролює його діяльність;

– затверджує кошторис видатків та бюджет екологічного фонду за джерелами доходів і видатками та звіт про виконання бюджету;

– утворює ревізійну комісію[2, с.340-342].

Облік коштів та їх використання здійснюються бухгалтерією природних заповідників, біосферних заповідників, національних парків, ботанічних садів, дендрологічних та зоологічних парків, при яких створено екологічний фонд, шляхом відкриття окремих рахунків для національної та іноземної валюти.

Ревізійна ж комісія контролює фінансову діяльність екологічного фонду.

В цілому облік екологічних фондів здійснює Міністерство екології та природних ресурсів.

Отже, інвестиційно-інноваційна діяльність як механізм управління землями природно-заповідного та іншого призначення в сукупності з іншими механізмами управління забезпечує якісні тенденції сталого розвитку земель природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення.

Список використаних джерел

1. Про природно-заповідний фонд України. Закон України від 16 червня 1992 р. №2456-ХІІ // Збірник заповідних актів та нормативних документів України. – Київ – 2000. – С.148-174.

2. Стратегічне управління / В.В. Горлачук, В.Г. В’юн, Р.В. Тарновська, А.Я. Сохнич, В.Д. Чайка / За заг. ред. В.В. Горлачука. – Миколаїв: Вид-во ПП "Шамрай", 2003. – С. 339-343.

3. Управління землекористуванням / В.В. Горлачук, О.М. Гаркуша, В.Г. В’юн, В.В. Мельніченко та ін../ За заг. ред. В.В. Горлачука. – Миколаїв: Вид-во "Іліон", 2006. – С. 254-258.