Київський Національний університет ім. Т.Г. Шевченка
Анотація. У статті проведений аналіз стану олігопольних
ринків з огляду функціонування на них колективного домінування
підприємств-товаровиробників. Розглянуто основні стратегії функціонування
домінуючих підприємств, зміст критеріїв, які дозволяють здійснити економічний
аналіз щодо існування колективного домінування на конкретному ринку товарів та
послуг, виходячи з досвіду європейської економічної та судової практики
домінування декількох окремих фірм на певному ринку. Зроблено
висновки про доцільність використання показників концентрації, з метою
виявлення ознак індивідуального або групового домінування, про наявність та
перспективи розвитку колективного вертикально інтегрованого домінування на
підприємствах металургійної галузі, позитивні та негативні його складові. Окреслені
притаманні зазначеним підприємствам нові методи підтримки власної
конкурентоспроможності в умовах жорсткого обмеження попиту і скорочення збуту
продукції.
Ключові слова: конкурентна
поведінка, олігопольний ринок, підприємство-товаровиробник, групове
домінування, аналіз, критерії, стратегія.
Вступ.
Конкурентні умови олігопольного
ринку визначаються не тільки кількістю та потужністю, але й поведінкою діючих
на ньому домінуючих підприємств – основних учасників, що отримали ринкову владу
та встановлюють «правила гри» для решти профільних підприємств, маючи можливість визначати основні умови обороту товару на ринку.
Значного поширення в сучасних умовах отримала
олігополія, в межах якої існує домінування декількох фірм (підприємств –
товаровиробників), юридично між собою не зв'язаних, що займають в сукупності домінуюче
положення на певному ринку або в галузі. Ця ситуація визначається як
«колективне» або «групове» домінування в тому разі, якщо на ринку немає змови
між учасниками, але будь-які необережні або недостатньо продумані дії одного з
них викликають ланцюгову реакцію з боку інших. В умовах конкуренції між
нечисленними продавцями кожне підприємство змушене рахуватися з діями
суперників та враховувати їх можливу реакцію на свої рішення. Виходячи з цього,
Е.Чемберлін дійшов висновку, що при достатньо малій кількості продавців
монопольна ціна може встановлюватися й без формальної змови [ 7 ].
Окремі складові теорії та
практики організації і функціонування галузевих ринків, питання розподілу
ринкової влади та деякі аспекти поведінки задіяних в цьому процесі учасників
розглянуті в працях вчених: В.Шерера, Д.Росса, Е.Чемберліна, О.Костусєва,
Н.Розанової, С.Авдашевої, [4,5,7,8].
ІІ. Постановка задачі.
Належний стан
ринку визначається дослідженням умов наявності на ньому всіх тих якісних ознак,
які характеризують домінування, індивідуальне чи групове, а саме: ціни, якість
та асортимент продукції, найважливіші договірні умови (наприклад, вимога
передоплати) і так далі.
Тому, актуальним є аналіз стану олігопольних ринків з погляду наявності на
них колективного домінування, який дає можливість не тільки визначити кількісні
критерії, які стосуються положення та конкурентної поведінки окремих суб'єктів на конкретному ринку, але й
дослідити якісний стан цього ринку.
ІІІ. Результати.
Для того, щоб підприємство досягло домінуючого положення
на певному товарному ринку, воно має найповніше задовольняти запити споживачів,
виробляти кращу продукцію, скорочувати витрати, забезпечувати досконалішу
систему збуту. Постійне покращення виробничо-збутової діяльності вигідно як для
споживачів, так і для виробника, який може підняти ціну на товар, не побоюючись
втрати потенційних покупців. В якості головних чинників, що можуть сприяти
виділенню з групи підприємств тих, що займатиме домінуюче положення на даному
ринку, слід навести наступні:
1. Найменший рівень витрат
підприємства. Він може бути обумовленим, по-перше, кращою системою управління
або використанням кращих технологій; по-друге, тривалішим перебуванням у даній
галузі, що сприяє забезпеченню найбільш економічних виробничих процесів,
високої кваліфікації працівників; по-третє, скорішим в порівнянні з іншими
підприємствами галузі досягненням ефективного масштабу виробництва, що дозволяє
раніше інших отримувати і використовувати економію від масштабу.
2. Стохастичний характер
зростання виробництва на окремих підприємствах, від якого багато в чому
залежить зміна їх порівняльних ринкових часток. Так, розрахунки за імітаційною
моделлю Ф. Шерера показали, що під впливом цього чинника замість рівних
ринкових часток достатньо швидко з'являються домінуючі фірми з ринковою часткою
від 10 до 40% [8]. Таким чином, стохастичний характер економічного зростання
виявляється важливим чинником, який сприяє виникненню і збереженню домінування
на ринку.
3. Диференціація продукції. Домінування в цьому
випадку може бути досягнуте завдяки репутації підприємства як постачальника бездоганно якісної продукції, чому значною мірою сприяє
її рекламування.
У розпорядженні підприємств, що займають домінуюче
положення на ринку, знаходиться широкий вибір ринкових стратегій, найприроднішою
з яких є стратегія розширення глобального попиту, яка направлена на виявлення
нових споживачів товару, інформаційної компанії щодо нових сфер використання існуючих
товарів або на збільшення разового споживання товару. Цій стратегії притаманні
компоненти стратегії інтенсивного зростання.
Усе більшого поширення
набуває оборонна стратегія, метою якої є захист своєї частку ринку, з використанням протидії найбільш
небезпечним конкурентам. Вона часто приймається підприємством-новатором, яке,
після того, як воно відкрило новий ринок, підпадає під атаку конкурентів-імітаторів.
Існують різні варіанти оборонної стратегії.
Збільшити свою частку ринку, застосувавши
наступальну стратегію, – це третій шлях, відкритий для домінуючого
підприємства. Мета при цьому полягає в підвищенні рентабельності за рахунок
максимально широкого використання ефекту досвіду.
Домінуюче підприємство може розглянути і четверту
стратегію: скорочення своєї частки ринку з метою уникнення звинувачень в
монополізмі або квазімонополізмі. Існує також альтернативна стратегія
диверсифікації на нові ринки, де підприємство не займає домінуючого положення.
В основі утворення колективного домінування на
олігопольних ринках зазвичай лежить укладання горизонтальних або вертикальних
угод, які регулюють, на рівні відносин між фірмами, об'єми виробництва, ціни,
обороти по продажах, що забезпечує їх учасникам отримання монопольного
прибутку. Під горизонтальними угодами розуміються угоди про закріплення
промисловими і торговими фірмами монополії і ведення монополістичної практики,
коли суб'єкти знаходяться на одному і тому ж господарському рівні в системі
ринкових відносин. Вертикальні угоди полягають між промисловими і/або торговими
фірмами або між ними і споживачами по регулюванню обороту товарів і послуг,
коли суб’єкти займають різне господарське положення та в яких пануючий на ринку
диктує свої умови слабким партнерам.
На практиці дуже часто складно розмежувати колективне домінування і
узгоджені дії. Відмінність полягає в тому, що узгоджені дії є умисними і
заздалегідь відомими сторонам, що координують свою господарську діяльність. І
це само по собі вже може бути порушенням закону, в той час як колективне
домінування само по собі означає, що економічні умови на ринку роблять вигідною
таку собі паралельну ідентичну поведінку. Саме тому з погляду правозастосування
колективне домінування само по собі не є порушенням закону.
В практиці
антимонопольних органів європейських та інших розвинутих країн світу система критеріїв, що визначають
ознаки домінування на олігопольному ринку, досить розгалужена і багаторівнева. Відповідно
до європейського законодавства, визначення колективного домінування достатньо
просте: колективне домінування – це така ситуація, в якій декілька
господарюючих суб'єктів виступають на ринку, з економічної точки зору, як
єдиний суб'єкт. До того ж немає ніяких порогових значень по частці ринку,
займаній кожним з таких суб'єктів, хоча, звичайно, у ряді випадків таке
поняття, як концентрація ринку, використовується і застосовується на практиці.
Ключовий момент полягає в тому, що юридичне визначення колективного домінування
надає можливість для економічного аналізу ситуації.
Таким чином, в
тих ситуаціях, коли між господарюючими суб'єктами відсутні які-небудь угоди або
структурні зв'язки, європейське право визнає, що наявність економічних,
об'єктивно існуючих зв'язків між учасниками ринку може служити підставою до
виникнення колективного домінування на ринку.
Але внаслідок
різноманіття проявів конкурентної поведінки олігополістів існує проблема визнання
колективного домінування. І прецедентне право Європейського Союзу, саме судова
практика, з часом виробило ряд критеріїв, які дозволяють здійснювати
економічний аналіз на предмет того, чи існує колективне домінування на конкретному ринку.
Перший з таких
критеріїв – це прозорість ринку. Причина і сенс цього критерію полягає в тому,
що прозорий ринок – це такий ринок, при якому учасники ринку завжди знають,
яким чином поводиться решта всіх учасників ринку, тобто для них очевидна
поведінка інших учасників ринку.
Другий критерій,
який можна позначити як стабільність, – це наявність системи, яка забезпечує
приховане, або негласне, координування між господарюючими суб'єктами, що
створює таку ситуацію, коли учасники колективного домінування не відхиляються
від такої негласної координації. Найчастіше це означає, що сильні гравці на
ринку мають можливість економічним чином покарати інших – тих суб'єктів, які
відхиляються від загальної негласної поведінки.
Як приклад, можна привести
ситуацію, коли один з учасників олігопольного ринку може понизити ціну і
збільшити свою частку на ринку негайно.
Якщо суб’єкт ринку, який йде на такий крок, знає,
що інші конкуренти на ринку негайно зреагують таким саме чином, то ціни негайно
впадуть. Може скластися також зворотна ситуація, в якій, наприклад, декілька
найбільш крупних фірм мають достатньо велику частку на ринку й разом з цим
господарюючі суб'єкти і їх споживачі пов'язані, скажімо, довгостроковими контрактними
зобов'язаннями. В подібній ситуації реакція ринку на зміну в поведінці одного з
суб'єктів не може бути такою миттєвою.
І третій
критерій полягає в тому, що для встановлення колективного домінування не
повинно бути можливості у решти
учасників ринку, а також у споживачів мати можливість впливати на найбільших
гравців, для яких встає питання про встановлення колективного домінування.
В Україні на початок 2008
року мав місце ряд чинників, що скоротили можливості домінування на вітчизняних
ринках та створили позитивні передумови для функціонування та розвитку
конкуренції. До них, зокрема, слід віднести певне
зменшення сукупного рівня концентрації виробництва у промисловості – найбільш
помітним воно є для групи 50 найбільших промислових підприємств, чия частка в
обсязі реалізованої продукції зменшилася на 2,3%, а у валових капітальних інвестиціях
– на 5,3%.
Умови домінування
виникають на базі концентрації значної або переважаючої частини виробництва і
капіталу галузі у обмеженого числа крупних підприємств. При цьому слід
зауважити, що відповідно до статті 25 Закону України «Про захист економічної
конкуренції» Антимонопольний комітет чи адміністративна колегія
Антимонопольного комітету України надають дозвіл на концентрацію тільки у разі,
якщо вона не призводить до монополізації чи суттєвого обмеження конкуренції на
всьому ринку або в значній його частині [2].
Для дослідження структури ринку на предмет
наявності на ньому ознак індивідуального або групового домінування доцільно
використовувати прості для розрахунку та зрозумілі показники концентрації (CR).
Разом з цим необхідно пам’ятати, що рівні концентрації є приблизними
показниками влади домінуючих суб’єктів господарювання. Тому їх використання має
бути обмеженим загальним контекстом [8]. Так, в рамках олігополії можуть
опинитися і відносно невеликі – як по частці ринку, так і по обороту й капіталу
– підприємства, які, проте, відіграватимуть в рамках спеціалізованих виробництв
або регіональних ринків роль провідних виробників.
Рівень концентрації служить важливим інструментом
антимонопольної політики держави. Українським законодавством встановлений
простий кількісний критерій для віднесення того або іншого підприємства до
категорії тих, що займають домінуюче положення на ринку, – перевищення порогової
частки на даному товарному ринку. У відповідності до норм статті 12 Закону
України «Про захист економічної конкуренції» ситуація, коли ринкова частка одного
суб’єкта господарювання перебільшує 35% (CR1>35), трьох – перевищує 50%
(CR3>50), і п’яти – перевищує 70% (CR5>70), є однією з умов, при
наявності якої положення суб’єкта господарювання може бути визначене як
домінуюче.
Економічний зміст вказаних порогів вказує на те,
що у випадку CR1>35 високою є вірогідність індивідуального домінування на
ринку; CR3>50 відповідає «жорсткій» олігополії, CR5>70 – «розпливчатій»
олігополії. При цьому в двох останніх випадках можливі різні варіанти ситуації
на ринку в залежності від поведінки його основних учасників. Якщо між ними
відсутня значна змагальність, матиме місце колективне домінування або навіть
колективна монополія. При цьому на олігопольних ринках змагальність учасників, навіть
якщо вона існує у даний період, в майбутньому може змінитись змовою. Тому, з
точки зору можливості обмеження конкуренції, ринки в ситуаціях CR3>50 та
CR5>70 слід розглядати як такі, що мають структурні ознаки колективного
домінування.
Визначити питому вагу сектора національної
економіки, в якому існують структурні умови обмеження конкуренції, дозволяє
розрахунок за даними Держкомстату ринкових часток крупніших підприємств за
допомогою коефіцієнтів CR1>35, CR3>50 та CR5>70 для 1677 агрегованих ринків
України (табл. 1).
Слід зазначити, що серед досліджених агрегованих ринків відсутні такі, що
відповідають ознакам «розпливчатої» олігополії: ринки з коефіцієнтом CR5>70
мають водночас ознаки або індивідуального домінування, або «жорсткої»
олігополії.
Таблиця 1
Питома
вага агрегованих ринків із структурними ознаками домінування в Україні
|
Ринки з
ознаками |
Кількість
ринків |
% до
загальної |
Обсяг
виробництва |
|
|
млн.
грн. |
% до
загального |
|||
|
Індивідуального домінування |
667 |
39,8 |
78256,9 |
22,7 |
|
Колективного домінування |
257 |
15,3 |
99365,4 |
28,8 |
|
Всього досліджених |
1677 |
100 |
344971,4 |
100 |
Таке
спостереження виявляє визначальну характеристику олігопольних ринків в Україні,
адже у
розвинених країнах світу ситуація є прямо протилежною – ринків із структурними
ознаками «жорсткої» олігополії набагато менше, ніж з ознаками «розпливчатої»,
що свідчить про значно менший ступінь обмеження конкуренції в порівнянні з умовами,
що склалися на вітчизняних олігопольних ринках. При цьому кількість
монополізованих товарних ринків продукції фондомістких галузей, таких як
металургія, хімія, нафтохімія, машинобудування та металообробка, наприклад у
2002 році становила 413, що склало 5,9% від загальної кількості монополізованих
ринків в Україні [3].
В сучасних умовах нестабільності національної
економіки та політичної невизначеності лише дуже скромний відсоток підприємств
удається до активної конкурентної боротьби з домінуючими підприємствами за
збільшення частки на ринку, розширення виробництва і збуту своєї продукції. Водночас
підприємства-домінанти не завжди бувають в змозі скористатися своїми перевагами
із-за низької платоспроможності споживачів їх продукції. У цих умовах внаслідок
монопольного ефекту від необґрунтованого дорожчання продукції втрачають, перш
за все, споживачі, а також скорочується виробництво.
Формуванню основи для групового домінування на
ринках України сприяє така відмітна особливість національної економіки, як
регіональна замкнутість багатьох ринків, яка посилюється нерозвиненістю
ринкової інфраструктури, зокрема відсутністю сучасних інформаційних систем та
технологій їх використання, діями місцевих адміністрацій, що вводять ті або
інші обмеження на ввезення (вивезення) продукції з регіонів, а також високими
тарифами на перевезення продукції.
Вітчизняна металургійна
галузь є різновидом олігополії (з ознаками колективного домінування), що
отримала назву технологічної, об'єднуючі небагатьох крупних виробників, які
контролюють виробництво і збут достатньо однорідної продукції на основі
специфіки технології, яка робить економічно ефективними тільки крупні
виробництва, що концентрують в величезних розмірах матеріально-технічні,
фінансові і трудові ресурси.
Вертикально інтегроване домінування є характерним для ряду ринків металургійної
продукції, що пов’язане з існуванням на них ефекту масштабу виробництва в
сполученні з високими бар’єрами для входу. Висока ступінь вертикальної
інтеграції, що передбачає перехресне володіння акціями, сприяє сильнішій
монополізації металургійної галузі, перешкоджаючи приходу на металургійний
ринок нових потенційних учасників. Більшість вітчизняних металургійних
підприємств утворюють вертикальні структури під контролем промислово-фінансових
груп (ПФГ), які контролюють підприємства в межах виробничого ланцюга, який іноді
доходить до рівня збуту.
Негативним
наслідком панування вертикально інтегрованих груп є істотне обмеження
конкуренції, зокрема, через контроль над ресурсами.
В сучасних кризових умовах жорсткого обмеженого
попиту і скорочення збуту навіть домінуючі на ринку підприємства почали
застосовувати нові методи підтримки власної конкурентоспроможності, такі як:
- організація лобіювання власних економічних інтересів
за допомогою отримання від органів влади різного роду законодавчо оформлених
пільг, квот на обмежені ресурси і т.п.;
- участь в процедурі ліцензування в цілях недопущення
і відтиснення конкуруючих суб'єктів з ринку;
- негласні розділи ринків між крупними домінуючими
підприємствами за територіальним принципом або закріплення розділу ринку
правовими актами;
- організація митного протекціонізму для захисту
власних інтересів і недопущення на ринок іноземних конкурентів.
Результат застосування
таких заходів залежить не тільки від структури ринку, умов і гостроти
конкуренції на ньому, але також і від позиції держави та напрямку проведення
Антимонопольним комітетом України політики щодо запобігання, виявлення та
припинення зловживань монопольним (домінуючим) становищем, що за сучасних умов
забезпечує найбільший безпосередній соціально-економічний ефект.
В Україні зловживання
монопольним (домінуючим) становищем є найбільш численною групою порушень
законодавства про захист економічної конкуренції: у 2008 році вони становили
понад 40% загальної кількості порушень, що було виявлено та припинено, (в 2007 році – 50,7%).
Основними
ринками, на яких у 2008 році виявлялися та припинялися зловживання монопольним
(домінуючим) становищем, були місцеві ринки послуг житлово-комунального
господарства, загальнодержавні та регіональні ринки паливно-енергетичного
комплексу, транспорту, агропромислового комплексу.
На суб’єктів
господарювання, які вчинили зловживання монопольним (домінуючим) становищем,
органами Антимонопольного комітету України протягом 2008 року накладені штрафи
у загальному розмірі 6716,776 тис. грн., що становить 50,5% загальної суми
застосованих протягом року штрафних санкцій, і у 1,5 рази більше, ніж за
попередній рік (4559,354 тис. грн.).
При проведенні
антимонопольної політики з використанням відповідних санкцій держава виходить,
перш за все, з наслідків домінування на ринку найбільших компаній. Приймаються
до уваги наступні обставини: чи забезпечують домінуючі на ринку підприємства
своєчасне, обумовлене попитом оновлення асортименту продукції, що випускається;
чи підвищується конкурентоспроможність продукції, що поступає на ринок; чи
забезпечується підвищення якості продукції; чи досягається еластичність цін.
Узагальнюючи сказане, слід підкреслити, що саме
потужні вертикально інтегровані підприємства схильні впроваджувати технологічні
інновації, до того ж лише крупні підприємства спроможні виділяти значні кошти
на НДДКР та рекламу.
IV.
Висновки.
В цілому для подальшої
підтримки розвитку вітчизняних олігополістичних ринків слід, перш за все, створити
умови добросовісної конкуренції, для чого необхідні як посилення власне
антимонопольної політики і системи антимонопольних органів, так і реалізація
заходів загальноекономічної політики, сприяючої створенню рівних умов для суб’єктів
господарювання, полегшення входу нових суб'єктів на ринки і усунення передумов
зловживань на ринках з ознаками групового домінування.
Пріоритетним напрямом
державної галузевої політики на найближчий час має стати створення в українському горно-металургійному комплексі потужних та ефективних
вітчизняних вертикально-інтегрованих структур,
необхідних для розвитку національного господарства, забезпечення будівництва в
межах підготовки до проведення Україною ЄВРО-2012, що потребує відповідного рівня
готовності його до участі у створенні необхідної інфраструктури. Зазначена
подія має стати двигуном росту внутрішнього металоспоживання, що безпосередньо
віддзеркалиться на стані підприємств металургійної галузі.
Слід
зазначити певні недоліки в законодавстві щодо питання обмеження монополізму.
Перший законодавчий акт у цій галузі – Закон України "Про обмеження
монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій
діяльності", прийнятий у 1992 р. Ним, зокрема, було введено поняття
"монопольне (домінуюче) становище" виробника: таким визнається
становище господарюючого суб'єкта, при якому його частка на ринку певного
товару становитиме понад 35% [1]. Можна уявити гіпотетичну
ситуацію, що у галузі існує лише три підприємства, що мають однакову частку на
ринку – 33,3%. У цьому разі законодавство не визнає монопольного становища
жодного з них, а тому до цих виробників не можуть бути застосовані
антимонопольні заходи. Така ситуація суперечить здоровому глузду та потребує
відповідного коригування.
Література
1.
Закон України "Про обмеження монополізму та недопущення
недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2132-12
2.
Закон України «Про захист економічної конкуренції» // http://iprgroup.info/docs.php?p=1323
3.
Антимонопольний комітет України. Звіт за 2002
рік.–К.: Логос, 2003.–146с.
4.
Авдашева С.Б., Розанова Н.М. Теорія организации отраслевых рынков. – М.: ИИП «Изд-во
Менитр», 1998. – 320 с.
5.
Костусєв О. О. Конкурентна політика в
Україні: Монографія. – К.: КНЕУ, 2004. – 310 с.
6.
Костусєв О. Структура товарних
ринків та конкурентна політика в Україні // Вісн.НАДУ. – 2003. - №4. –
С.224-232.
7.
Чемберлин Э. Х. Теория
монополистической конкуренции (Реориентация
теории стоимости) / Пер. с англ. – М.: Экономика, 1996. – 415 с.
8. Шерер В. Росс Д. Структура отраслевых рынков. М.: Инфра–М., 1997.– 698с.