Ісар І.В., Бриндак Л.В.

Науковий керівник:

Самойленко О.А.

Буковинська державна

фінансова академія

 

 

Державне регулювання ринку праці

 

Завданням політики зайнятості є стиму­лювання попиту на робочу силу і зближення структури пропозиції праці зі структурою попиту на працю. Практично це означає розробку   і   реалізацію   комплексу  заходів щодо забезпечення відповідності структури робочої сили структурі робочих місць, яка змінюється.

Основним напрямом політики зайнятості на сучасному етапі є відновлення економіч­ної динаміки. Досвід країн з розвиненою еко­номікою свідчить про те, що ринок забезпе­чує зростання економічної ефективності, але одночасно виникають соціальні проблеми. Ринковий механізм неспроможний сам по собі розв'язати проблеми ринку праці і вирі­шити соціально-економічні проблеми людини – необхідне державне регулювання. А в трансформаційній економіці без державного регулювання проблему зайнятості вирішити неможливо.

Теоретичні і практичні проблеми регулю­вання зайнятості знайшли своє відображен­ня в працях багатьох українських економіс­тів, зокрема, таких як О. Грішнова, Б. Данилишин, В. Онікієнко, І. Петрова та інші.

Метою статті є дослідження механізму державного регулю­вання зайнятості населення, розмежування категорії державного регу­лювання зайнятості та державного регу­лювання ринку праці.

В економіці транзитивного типу механізм регулювання зайнятості повинен поєднува­ти як державні, так і ринкові методи. Пріори­тетними мають бути перші, але не порушу­ючи ринкового середовища.

Регулювання зайнятості можливе на різ­них рівнях: макро-, мезо-, мікро-. Залежно від рівня може переважати державний або ринковий вплив. Зокрема, на макрорівні ос­новним є державне регулювання (включаю­чи муніципальне). А в основі мікро- та галу­зевого рівня лежать ринкові методи впливу на зайнятість.

У світовій економічній науці існують тео­ретичні концепції політики ринку праці. Най­більш поширеними в практиці є політика "регульованого" ринку праці (кейнсіанська концепція), політика гнучкого ринку праці (монетаристська концепція), активна політи­ка ринку праці (соціально-інституціональна концепція).

Політика "регульованого" ринку праці включає:

· розробку і здійснення законодавчих за­ходів щодо захисту і збереження робо­чих місць;

· державний контроль за розвитком тру­дових відносин;

· частка державних витрат на відтворення робочої сили;

· державне підприємництво та суспільні роботи;

· матеріальна допомога безробітним [1].

Модель гнучкого ринку праці означає швидкість адаптування ціни робочої сили до коливань у сфері попиту і пропозиції праці, швидкість пристосування кількісних і якісних характеристик робочої сили до мінливої структури попиту на неї. Тобто основним завданням цієї моделі ринку є пристосуван­ня пропозиції робочої сили до мінливого в умовах НТП попиту. До гнучких форм зайня­тості належить: зайнятість з неповним робо­чим днем (тижнем), надомна праця, праця за викликом, сезонна зайнятість, термінові контракти, самозайнятість.

Політика гнучкого ринку дає багато пози­тивного, але поряд із цим існує безліч нега­даних ефектів. Зокрема, різко послаблю­ються охорона праці, збільшується термін безробіття, зайнятість переміщується у ті­ньовий сектор[2].

Активна політика ринку праці - це ком­плекс заходів, здійснюваних мережею спе­ціальних державних установ з метою під­тримки зайнятості, підвищення мобільності робочої сили, створення нових робочих місць, а також селективні заходи для підви­щення можливостей людей одержати і збе­регти роботу. Ця політика є складовою за­гальної соціальної політики, суміщається із загальнополітичними заходами для підтри­мки темпів зростання та рівня попиту.

Переваги є в тому, що центр ваги пере­носиться із боротьби з негативними соціа­льними явищами на створення умов, що перешкоджають їхньому виникненню і ма­совому поширенню, переорієнтації пасив­ної допомоги безробітним на заходи актив­ного характеру - організацію перепідготов­ки, суспільні роботи, розвиток субсидованої державою зайнятості для деяких категорій працівників.

Ця політика ринку праці є основною в ба­гатьох країнах з розвиненою економікою. Вона вимагає збільшення витрат; розвине­ної інфраструктури ринку праці; тісної взає­модії центрів зайнятості із системою освіти, профспілками.

Із моделей регулювання ринку праці країн розвиненої економіки слід узяти декі­лька уроків. Зокрема, до продуктивної за­йнятості можна прийти шляхом здійснення загальнонаціональної політики, але для цього необхідні інституціональні перетво­рення. Зокрема, покращання інвестиційного клімату через заохочення приватних капіта­ловкладень і "нерозбазарювання" держав­них коштів; рівень державної допомоги без­робітним, соціальний захист повинен відо­бражати перш за все рівень розвитку еко­номіки, можливості суспільства. Необхідно здійснювати спеціальні програми масової професійної підготовки, перепідготовки, су­спільних робіт відповідно до потреб конкре­тних виробництв.

В економіці України інституціональне середовище не досягло необхідного розвитку. На проведення політики зайнятості Україна витрачає приблизно 0,41% ВВП, що значно менше значення аналогічного показ­ника в інших країнах (2,6% – Швеція; 3% – Франція; 1,6% – Угорщина). Тому першочер­говим завданням у проведенні активної по­літики ринку праці повинно бути її фінансове забезпечення.

Для збільшення фінансування зайнятості населення необхідно посилювати вплив держави на рівень національного виробниц­тва методами фіскальної або монетарної політики. Перш за все дослідимо фіскальну політику, яка складається із: стимулювальної фіскальної політики, спрямованої на за­безпечення економічного зростання та стримувальної фіскальної політики, завдан­ням якої є припинення розбалансованості у сфері цін (тобто зменшення інфляції).

В Україні з 1992 до 1994 рр. фіскальна політика була стимулювальною, а з 1995 до 2006 рр. - стримувальною. У період стимулювальної політики не вдалося зупинити падіння виробництва (навпаки в оброблювальних галузях спостерігалося обвальне спад ВВП), яке супроводжувалося безробіттям, а особливо прихованим. Тобто на цьо­му етапі розвитку української економіки фіс­кальна політика поглибила розбалансованість економіки.

За часів стримувальної політики в Україні спостерігається зменшення дефіциту Дер­жавного бюджету, зниження обсягів дотацій державним підприємствам. Таким чином, стримувальна фіскальна політика на даному етапі забезпечила досягнення макроекономічної стабільності у монетарній сфе­рі. Але ця політика не використовувалася для інших цілей макроекономічного регулю­вання, зокрема, для зміни секторальних, галузевих, територіальних, відтворювальних пропорцій. Інакше кажучи, не впливала на структурну перебудову економіки [3].

 Проте, спостерігаючи кризові явища в економіці на сьогоднішній день, можна говорити про те, що здійснення фіскальної політики не буде ефективним, оскільки більшість підприємств не дивлячись на деякі податкові пільги, переводять свою діяльність в тіньовий сектор економіки, що зменшує економічну безпеку країни. Тому можна говорити про те, що ефективним засобом регулювання ринку праці при теперішній кризовій ситуації в економіці, що супроводжується інфляційними процесами та кризовими явищами на фінансовому ринку, буде монетарна політика. Особливістю перехідного періоду є те, що спочатку необхідно пере­розподілити робочу силу, а потім підвищи­ти загальний рівень зайнятості. Але робоча сила сама по собі не може переміщувати­ся, для цього необхідні інвестиції. У транс­формаційній економіці, крім державних ін­вестицій, необхідно зацікавити у виробни­чих інвестиціях недержавний сектор. З те­оретичної точки зору відомо, що підпри­ємець, оцінюючи можливість інвестування, порівнює граничну ефективність капіталу з існуючою нормою відсотка. Відповідно, ін­вестування буде лише в тому випадку і до­ти, доки гранична ефективність капіталу буде  вищою  за  поточну  норму  відсотка.

Практично підвищити інвестиційну актив­ність у суспільстві можна шляхом змен­шення ставки відсотка, або через підви­щення граничної ефективності капіталу (пільгове кредитування, диференційоване оподаткування тощо).

Суттєву роль у підвищенні мотивації до інвестування можуть відігравати комерційні банки. Вони повинні виступати як організа­тори фінансових санкцій підприємств і фі­нансувати їх реструктуризацію. Основою цієї діяльності є ранжування підприємств за поточною і перспективною прибутковістю і їх селективна підтримка [4].

Активну роль у формуванні умов для функціонування ринку праці повинна віді­гравати держава. У даному випадку на дер­жаву покладаються функції щодо погоджен­ня політики у сфері оплата праці і соціаль­ного забезпечення, формування інфрастру­ктури ринку праці, професійної підготовки та перепідготовки кадрів.

Одним із пріоритетних завдань державного регулювання ринку праці є виведення із тіні заробітної плати. Одним із шляхів вирішення питання легалізації заробітної плати та трудових відносин є здійснення комплексних перевірок додержання законодавства про працю територіальними державними інспекціями праці праці спільно із представниками місцевих органів виконавчої влади. До таких, що найбільш поширені сьогодні , слід віднести наступні господарські операції: видача працівникам підзвітних сум (за умов, що податківцям удасться довести, що до оавнсових звітів були прикріплені фіктивні касові чеки ) та фінансова допомога на поворотній основі. Найбільшою популярністю користується схема, за якої суб’єкти господарювання з метою невиплати заробітної плати і несплати податків реєструють своїх працівників підприємцями на спрощеній системі оподаткування, укладають з ними різного роду договори і сплачують їм доходи , не виплачуючи при цьому заробітну плату. Боротьба з тіньовими виплатами з боку держави маэ грунтуватись на реформуванны податкової системи.

Іншим шляхом вирішення питання легалізації заробітної плати та тіньової зайнятості є посилення кримінальної та адміністративної відповідально роботодавців за скоєні правопорушення  та злочини в сфері трудових відносин.

При здійсненні державного регулювання ринку праці важливим є вплив на розмір мінімальної заробітної плати. Згідно з вимогами стандартів Європейської соціальної хартії, мінімальна заробітна плата має становити не менше  ніж 2,5 прожиткового мінімуму, а співвідношення мінімальної та середньої заробітних плат має становити не нижче, ніж 1: 3. В Україні мінімальна заробітна плата все ще залишається меншою за прожитковий мінімум. У 2008 році мінімальна заробітна плата становила лише 73,3 % від прожиткового мінімуму, у 2009 році – підвищилась до 79,2 %, що все ще не відповідає європейським стандартам.

Але у 2009 році було відзначено найкраще співвідношення середньої заробітної плати та прожиткового мінімуму. Якщо у 2008 році середня заробітна плата містила 1,78 прожиткового мінімуму, то у 2006 році вона перевищила в 2 рази прожитковий мінімум для працездатного населення, встановлений на кінець року [5].

Підсумовуючи вищевикладене, слід під­креслити, що необхідно чітко розмежовува­ти категорії державного регулювання зайня­тості та державного регулювання ринку праці. Ми вважаємо, що державне регулю­вання зайнятості - це вплив держави на рі­вень національного виробництва методами політики експансії, яка стимулює розвиток робочих місць.

Ми вважаємо, що Програма зайнятості населення України повинна складатися із двох основних розділів:

1.                      макроекономічні    пропорції   зайнятості (зайнятість і ВВП; зайнятість та доходи; зайнятість та продуктивність праці; за­йнятість та незайнятість населення);

2.                      заходи щодо регулювання ринку праці (політика ринку праці) [2].

  Висновки. Особливістю сучасної політики зайнятос­ті є те, що вона повинна бути зорієнтована на прогресивну структурну перебудову, кон­кретними напрямами якої можуть стати:

1. Економічне зростання, яке включає: визначення перспективних галузей і під­приємств для насичення внутрішнього і зовнішнього   попиту,   диференційована допомога їм; скорочення державної допомоги збитко­вим і неприбутковим підприємствам для підтримки повної зайнятості на них, поступовий перехід прихованого безробіт­тя у відкрите.

2. Розширення системи надання креди­тів, позик, податкових пільг, приватним особам для розвитку малого і середнього біз­несу.

3. Стимулювання мобільності робочої сили.

4. Розвиток внутрішніх ринків праці: надання соціальної допомоги на конкре­тних підприємствах, залежно від їх мож­ливостей; розвиток системи професійної підготов­ки і перепідготовки працівників.

5.         Розвиток інфраструктури ринку праці.

6.         Формування правового регулювання й організація міждержавних відносин з іншими державами з приводу найму, міграції, соціа­льного захисту.

На сучасному етапі формування ринку праці повинно відбуватися як на регіональ­ному і національному, так і міжнародному рівні. Практика країн з розвинутою економі­кою свідчить, що країни, які формують ринок праці з урахуванням національних і міжна­родних пріоритетів, мають низький рівень безробіття і висококваліфіковану робочу силу, економічний розвиток та соціальну стабільність.

Література

1.                                              Данилишин Б. Зайнятість населення: як сформувати інноваційну складову / Б. Данилишин // Урядовий кур'єр. -2007.-З липня (№115).-С. 6.

2.                                              Державна політика зайнятості: найбли­жчі плани // Соціальний захист. - 2007. -№4.-С. 4.

3.                                              Онікієнко В.В. Пріоритети соціалізації ринку праці в умовах ринкової стабіліза­ції та глобалізації національної економі­ки України / В.В. Онікієнко // Демографія та соціальна економіка. - 2006. - № 2. -О 101-114.

4.                                              Ринок праці та освіта: пошук взаємодії: [з% наук, ст.] / під наук. ред. І.Л. Петрової. - К. : Таксон, 2007. -200 с.

5.                                              О.В. Акіліна Деякі аспекти державного регулювання ринку праці в Україні// Формування ринкових відносин в Україні № 11. – с. 157-163.