Бицко Н.І.

Буковинський державний медичний університет

Кафедра іноземних мов

До питання формування української стоматологічної клінічної термінології

Сучасна медицина як одна з найрозвиненіших галузей української науки послуговується належним чином організованою національною фаховою мовою, основу якої становить спеціальна лексика. Українська медико-клінічна термінологія – це не лише один з найбільших розділів загально медичної термінології, який об’єднує блоки термінів різних медичних спеціальностей, але й найменш унормована група термінологічної лексики медичних наук, невпорядкованість якої пов’язана передусім з наявністю таких явищ, як полісемія, синонімія, варіантність. Основним чинником, що зумовив неоднорідність складу української медичної термінології, складність її поняттєвої системи, є багатовікова історія розвитку медицини, різноманітність джерел поповнення її словникового складу.

У медико-клінічній термінології спостерігаємо переплетення багатьох підсистем, які активно взаємодіють одна з одною і ґрунтуються на інших, більш вузьких, спеціалізованих підсистемах. Тому термінологія клінічної медицини є сукупністю термінологічних мікрополів, які покривають усю систему понять даної сфери людської діяльності і відображають її структуру. Українська стоматологічна клінічна терміносистема є однією з підсистем загально медичної термінології.

Періодизація розвитку української стоматологічної клінічної термінології збігається з етапами становлення української загальнонаукової термінології. У розвитку клінічної термінолексики виділяють 5 основних етапів: перший (ХV – I пол. ХІХ ст.); другий (ІІ пол. ХІХ – поч. ХХ ст.); третій (1917– поч. 30-х рр. ХХ ст.); четвертий (поч. 30-х рр. ХХ – кін. 80-х рр. ХХ ст.); п’ятий етап (90-і рр. ХХ ст. – поч. ХХІ ст.).

Практичну та наукову медичну сферу першого періоду обслуговувала відповідна галузева підмова, необхідним компонентом якої була система медичної лексики. В українських писемних пам’ятках цього періоду (рукописних Травниках, Лікарських порадниках XVI – XVIII ст. тощо) широко представлені назви тогочасних медичних понять, здебільшого найменування праслов’янського походження (недуга, неміч, слабість, короста, лишай, гостець), а також іншомовні термінолексеми (дизентерія, холера, чума, малярія), які починають активно входити до загального і медичного вжитку.

Упродовж другого періоду розпочалося свідоме формування української медичної термінології через нагромадження термінологічного матеріалу, закладання теоретичних основ медичної термінології. Процеси становлення української медичної термінології засвідчують праці Д.Бурачинського “Гигіена нервового і духового життя” (Львів, 1906), Є.Озаркевича “Недуги пошесні” (Львів, 1911), М.Левицького “Лікарський Порадник” (1913), І.Куровця “Життя і здоровля людей” (Львів, 1919). У медичних текстах цього періоду зафіксоване паралельне вживання іншомовних і питомих найменувань (дифтерит – обкладки, скарлатина – гариця та ін.), що свідчить про пошуки власне українських відповідників до запозичених термінів та активне освоєння останніх (бактерії, мікроскоп, організм, scarlatin, streptococcus тощо).

Термінотворчий процес третього  періоду набув рис цілеспрямованої наукової діяльності, що передбачала розбудову української термінології. Лексикографічні праці О.Курило “Російсько-український словничок медичної терминольоґії” (Київ, 1918); М.Галина “Російсько-український медичний словник” (Київ, 1920); Б.Александровського “Шкільний медичний словник (за Галиним)” (Полтава, 1924); О.Корчака-Чепурківського “Номенклатура хвороб. Латинсько-українські назви хвороб та російський покажчик до них” (Київ, 1927) ґрунтувалися на концептуальних засадах, що поєднують, з одного боку, намагання вживати народну питому лексику, а з другого – прагнення наблизити її до міжнародної.

Упродовж четвертого періоду спостерігаємо гальмування розвитку національної наукової термінології, орієнтація української термінології на російську, наслідком чого стало вилучення з фахового спілкування лікарів багатьох українських термінів (напр.: ломець, правець, бігунка, конання, слабування, навіювання та ін.), зменшення кількості друкованої медичної україномовної продукції.

Наступний п’ятий період розвитку клнічної термінології позначений процесами її перегляду, відродження та упорядкування з дотриманням чітких концептуальних засад у термінотворенні та терміновживанні, а саме: відповідність позначуваному поняттю, структурі мови, доцільності запозичень за умови збереження національної специфіки терміносистеми, відновлення органічних для української мови словотвірних моделей (стисний біль, жарознижувальний засіб, завідувач відділення тощо). На сучасному етапі внаслідок активізації національного відродження в усіх галузях починає розширюватися і сфера функціонування української медичної термінології (наукова, практична, навчальна діяльність).

На розвиток і становлення сучасної української клінічної термінології як однієї з підсистем наукової мови впливали як загальні тенденції розвитку мов, так і позамовні фактори. Медична термінолексика упродовж тривалого часу формувалася на національній лексичній основі, поповнюючись запозиченнями з генетично споріднених і неспоріднених мов.

Питома термінолексика, яка складалася протягом віків, охоплює більш давні: спільнослов’янські (біль, кашель, кила, пропасниця, свербіж) та власне українські термінологічні найменування (пухлина, жовтяниця), а також номінації, утворені термінологізацією загальновживаних слів (рак, камінь, пісок).

Таким терміноодиницям нерідко віддають перевагу порівняно з іншомовними: чутливість замість сенсибельність, сенситивність; защемлення замість інкарцерація тощо. Водночас у медичній практиці фахівці традиційно послуговуються іншомовними клінічними термінами: ін’єкція (пор. впорскування), пункція (пор. прокол), пальпація (пор. обмацування), фіксатор (пор. закріплювач).

Іншомовні терміни, що увійшли до вітчизняного наукового медичного словника, пов’язані з численними мовами-джерелами, з яких їх запозичено як безпосередньо, так і через посередництво інших європейських мов (німецької, польської, французької).Серед них запозичення з латинської мови: ботулізм, вакцина, вірус, галюцинація; терміни грецького походження: анемія, артерія, бактерія, гормон, діабет, мікроб, травма; англійського походження: гайморит, дальтонізм, блокада, стрес; французького походження: бюлетень, грип, бандаж, зонд, буж, шок; німецького походження: бор, шприц, клапан, шпатель, бюгель; італійського походження: інфлюенца, скарлатина, пелагра.

На важливість досліджень у галузі стоматологічної клінічної термінології вказували як мовознавці, так і медики. Вона зумовлена тим, що це найдавніша термінологія, на прикладі якої можна простежити шляхи становлення, розвитку та вдосконалення термінів, реалізацію семантичних процесів, певні тенденції, способи і засоби словотворення, а також функціонування цих засобів саме в галузі медицини.

Проте в україністиці досі немає комплексної праці, в якій би було всебічно досліджено медико-клінічну терміносистему стоматології на основі системно-семасіологічного, ономасіологічного і функціонально-комунікативного аналізу, що уможливило б реалізацію завдання семіологічного опису стоматологічної лексики. У наш час, як свідчить аналіз сучасних джерел по стоматологічній термінології, недостатньо вивчено медико-клінічну стоматологічну термінолексику, невпорядковано її словниковий склад, що пов’язано з відсутністю в українській мові повного словника стоматологічних клінічних термінів, а також відсутністю повного переліку клінічних термінів із визначеннями в наявних медичних тлумачних словниках.

Утворення повного медичного словника стоматологічних термінів допоможить розв’язати наступні завдання:

· розглянути питання про мовний статус стоматологічних медико-клінічних термінів, з’ясувати їх знакову специфіку;

· проаналізувати шляхи формування системи стоматологічної клінічної термінології, визначити джерела її поповнення;

· дослідити способи термінотворення, вказати на основні словотвірні моделі, визначити статус і семантичні характеристики формантів – складників терміна;

· виявити лексико-семантичні особливості досліджуваної термінології; проаналізувати причини, що зумовили синонімізацію найменувань у підмові даної галузі;

· визначити шляхи унормування стоматологічної медико-клінічної термінології на сучасному етапі.