Корнійко Р.І.

СТАНОВЛЕННЯ ТЕРМІНОЛОГІЙ ЩОДО ДІЯЛЬНОСТІ СОЦІАЛЬНО-РЕАБІЛІТАЦІЙНИХ ЗАКЛАДІВ СІМЕЙНОГО ТИПУ ДЛЯ ДІТЕЙ ТА МОЛОДІ

Автор статьи систематизирует терминологический апарат, который относится к социально-реабилитационным заведениям семейного типа.

Сьогодні наше суспільство переживає складний час. Ми всі відчули економічні негаразди. Складність соціального життя залишає свій відбиток у душах, психології людей. Разом з тим воно характеризується відкритістю, багатофакторністю і багатовекторною спрямованістю соціально-педагогічних впливів на молоде покоління, що збільшує можливості для розвитку людини, так і певний потенціал негативного впливу.

В умовах нестабілізаційності суспільства у стосунках між людьми, державі, сім`ї, родинно-побутових виникають недоброзичливі відносини, озлобленість, жорстокість, погіршення матеріального становища. Збільшується чисельність дітей вулиці. Вона для них стає живильним середовищем небезпечних соціальних пороків [1]

Тому соціально-реабілітаційна педагогіка набуває важливого значення.

Кризові ситуації у суспільстві, руйнування духовних і моральних цінностей, втрата ідеалів спричинили зрушення в орієнтації молоді, сприйняття життя, відчуження від суспільства. Діти які залишилися без батьків лишилися позитивного впливу. У них домінуючими стали почуття тривоги, соціальна пасивність, страх. У звітних матеріалах ЮНІСЕФ «Діти ризику в Центральній і Східній Європі: загрози і надії» зазначається, що всі «реформи повинні бути націлені на те, щоб не давати дітям підніматися вище по піраміді ризику, а, навпаки, забезпечувати їм можливість рухатись по ній вниз»[8].

Нам належить визначитися в основних поняттях таких як «народна педагогіка», «соціальний», «соціальна педагогіка», «соціалізація» «реабілітація», «реабілітаційна педагогіка».

Повернемося в історію. Народна соціально-педагогічна практика має глибокі соціальні корені. Вона ґрунтується на численних педагогічних нормах і засобах впливу, а також на традиціях і умовах, в яких жили люди. Так у первісному стаді почали формуватися потреби в усуненні всього, що заважало колективній праці. На цьому етапі розвитку було відчутним зв`язок між виробничими, технологічними і соціальними потребами. Цей зв`язок позначався на вимогах, які згодом стали правилами поведінки.

Незалежно від специфіки життя та історичних умов розвитку націй і народів існувало коло загальних завдань людства, серед яких важливим було вижити. Наприклад, необхідно було бути хоробрим, сильним, кмітливим і здоровим, мати певні звички, навички, знати природні прикмети, вдачу звірів, користуватися знаряддям праці тощо.

Природний відбір стосувався не лише окремої людини, а всього первісного гурту. Усвідомилась потреба жити спільнотою, громадою, виживати й розвиватися за її допомогою.

На перших етапах розвитку пошук механізмів виховання здійснювався стихійно. Поступово підвищувався ступінь їх усвідомлення. У гносеологічному, історичному, логічному відношеннях народній педагогіці притаманна певна своєрідність і характерні особливості.

В основі народної педагогіки лежать емпіричні знання. Достовірні та корисні відомості і знання формувалися під впливом панівної ідеології. Емпіричний характер народних уявлень призводить до прагматизму, коли явища життя оцінюються з позиції практичної користі. Основу народної педагогіки становлять реалістичні, стихійно-матеріалістичні погляди. У народній педагогіці немає законів, систематизованих положень, наукових термінів. Народна мудрість зберігає місцевий діалект, типові народні вислови.

Народна педагогіка увібрала все краще, що було у педагогічній культурі суспільства: поважливе ставлення до старших, гостинність, чесність, скромність, працелюбність, високу моральність і людяність.

Основними у народних педагогічних традиціях є такі соціальні елементи:

- колективна, загальна форма – вияв і застосування на практиці можливі виховні, педагогічні елементи життя і побуту;

- прагнення максимально педагогізувати навколишнє середовище;

- громадський контроль за дотриманням традицій у різних національних формах;

- соціальна пам`ять, передача соціального досвіду [3].

Поняття «народна педагогіка» визначили С.У. Гончаренко і М.Д. Ярмаченко, але ми більше схиляємося до другого визначення, воно відображає сьогоднішні проблеми також - це галузь емпіричних знань і народного досвіду народних мас, які виражаються в панівних у народі поглядах виховання та сукупності народних засобів, умінь і навичок виховання та навчання. Джерелом вивчення народної педагогіки є фольклорні твори з педагогічним змістом і спрямованістю… Народна педагогіка – це результат колективного творчого внеску багатьох поколінь до духовної культури народу…. Вона твориться й нині, в сучасній сім`ї, трудових колективах, за місцем проживання й дозвілля людей. Під впливом науки педагогіки та нових форм співіснування людей. Народна педагогіка весь час удосконалюється і стає важливим джерелом для наук. педагогіки»[2].

Поняття «соціальний» (латинського походження socialis) – означає суспільний, пов`язаний з життям і відношенням людей у суспільстві. Тут йдеться не просто про соціальний розвиток і виховання людини, а про його орієнтації на соціальні цінності, норми і правила суспільства (середовище життєдіяльності) в якому вона має жити і реалізовуватись як особистість.

Соціальна педагогіка вивчає проблеми пов`язані з діяльністю суб`єкта виховання (батьків, осіб які їх заміняють, вихователів тощо), що сприяє проведенню людиною з моменту народження на етапах соціального розвитку і подальшому становленню як громадянина певного суспільства. Це відбувається у відповідності до традицій, звичаїв, культури і соціальним досвідом життєдіяльності середовища в якому людина реалізовує себе і ще має реалізувати як особистість в міру соціального розвитку.

У розвитку соціальної педагогіки відслідковується два напрями: соціальний і особистісний.

Соціальний. Визначається впливом держави, суспільства в цілому на виховання молодого покоління – це соціопедагогіка в широкому смислі; А у вузькому – вплив середовища життєдіяльності на процес формування особистості людини – педагогіка середовища.

Соціопедагогіка вивчає офіційну і неофіційну діяльність держави, суспільства з формування стратегії виховання молодого покоління, її тенденції і закономірності, а також особливості інституту її реалізації.

Педагогічне середовище впливає на людину через середовище життєдіяльності. Де кожний фактор середовища має виховні можливості. До них віднесемо: сім`ю, в якій народилася і виховується дитина (може бути прийомна сім`я, держава або заклад); засоби масової інформації; іграшки та ігри дитини; книги, які він читає; коло друзів; колектив в який попадає людина на різних етапах життєдіяльності; вулиця тощо.

Педагогіка середовища вивчає соціально-педагогічні можливості середовища, соціальний розвиток і виховання людини на її етапах розвитку і життя. Ці проблеми вивчали вчені П. Наторп, П. Бергенманн, І. Песталоцці, К. Ушинський, М. Пирогов, Дж. Дьюі, С. Шацький, А. Макаренко, В. Семенов та ін.

Особистісний напрям визначає соціальну педагогіку особистості. Він бере свої початки від «індивідуальної педагогіки» Дж. Локка, Ж-Ж Руссо та ін. У ній існує декілька напрямів (умовно-гуманістичний і консервативний). В індивідуальній педагогіці виникла крайня права націоналістична концепція німецького філософа Ф.Ніцше – концепція формування зверхлюдини. Це сприяло появі як альтернативи індивідуальній педагогіці соціального напряму, що включало становлення особистості її соціальне виховання. Цим напрямом займалися вчені К. Магер, Х. Міскес, М. Галагузова, А. Мудрик, Б. Лихачов та ін. Це означає, що з одного боку, людина соціально формується відповідно своїй індивідуальності, що характерно тільки їй, з другого – формується відповідно тим соціальним умовам в яких вона живе і реалізує себе як особистість, з третього – орієнтована в соціальне становлення відповідно вимогам конкретного суспільства, його соціокультурні, способу життя.

Сама людина не може стати моральною особистістю, вона потребує допомоги тих, хто у ранньому віці сприяв її соціальному становленню (батьки, ті, хто їх замінив, вихователі, вчителі тощо). на початковому етапі вона індивідуально схильна до активності, допитливості. З віком формується світогляд, морально-вольові якості, переважає свідомий вибір, життєва позиція. Необхідно виділити також і роль самої особистості в її соціальному становленні. Вона різна залежно від віку і визначає подальше соціальне самовдосконалення і зміни на різних етапах життя.

Структуру соціальної педагогіки можна подати схемою 1 [4].

Таким чином, соціальна педагогіка – це наукова і практична діяльність держави, державних і суспільних інститутів з формування ідеології і забезпечення виховання підростаючого покоління. Вона спрямована на соціально-педагогічну оцінку законодавчої творчості держави, діяльність державних інститутів, громадських організацій, рухів і партій, засобів масової інформації, що діють на народ, вихованню підростаючого покоління.

Соціальна педагогіка – це теорія і практика соціального становлення і подальше вдосконалення особистості, суспільних груп у процесі соціалізації.

Поняття «соціалізації». Проникнення цього поняття в педагогіку сприяло розвитку педагогічної соціології, яка започаткована з кінця ХІХ століття. Однак, і сьогодні не до кінця не визначено межі, не розроблена чітка система понять.

У другій половині ХVІІ століття широкого розповсюдження знайшла праця Єпіфанія Славінецького «Гражданство обычаев детских». У ній вперше дано визначення громадянства в педагогічному розумінні, вказано особливості поведінки дітей у школі, вдома, суспільстві [9].

У психологічній літературі під ним розуміють процес і результат засвоєння та активного відтворення індивідом соціального досвіду у процесі спілкування і діяльності (А. Петровський, М. Ярошевський). Соціалізація відбувається як в умовах стихійного впливу на особистість різних обставин життя, так і в умовах цілеспрямованого виховання.

Схема 1.

Структура соціальної педагогіки

У наукових школах соціалізація отримала різну інтерпретацію. Так, у необіхевіоризмі її трактують як соціальне навчання; у школі символічного виховання інтерракціонізму – як результат соціальної взаємодії, у «гуманістичній психології» - як самоактуалізацію «Я-концепції».

У сучасній соціальній педагогіці соціалізацію розглядають, з одного боку, як процес інтеграції, під час якого індивід із певними біологічними задатками набуває якостей, необхідних для життєдіяльності в суспільстві, а з іншого – як процес формування, розвитку і становлення особистості під впливом навчання, виховання розвитку елементів культури, норм, цінностей і соціальних ролей (В.Галузевський) [4].

Поняття «реабілітація» (від лат. rehabilitatio - відновлення) – повернення хворого до нормального життя і праці в межах його психофізичних можливостей…. Досягається навчанням з використанням спеціальних навчальних методів…» [5].

Вихователі прагнуть знати, що відбувається у дитини в душі ,з чим вона прийшла, як не допустити болісного дотику до вразливих дитячих сердець, які зазнали життєвих негараздів тощо. Знаємо, що уваги потребують діти, душа яких вже була надламана гіркими переживаннями. Легше допомогти дитині фізично: призначити терапію, провести лікувальні процедури для тіла, а ще необхідно відігріти дитячу душу. Довести, що можна жити не так як жила вона і її батьки, що є різні людські цінності.

В.О. Сухомлинський сказав, що «… глибина і стійкість переконань – визначальна риса морального обличчя людини…, вихователі мають формувати в дитині тісний взаємозв`язок між її світоглядом, свідомістю і поведінкою». Забезпечення єдності трьох складових частин – вирішальна умова успіху у вихованні [6].

Мета педагогічної підтримки – допомогти підлітку самостійно долати перешкоди на шляху до самореалізації, самовизначення. Для вихователя педагогічна підтримка – це діяльність, спрямована на надання оперативної допомоги дітям в самостійному подоланні труднощів і проблем, пов`язаних з ефективною діловою та міжособистісною комунікацією, з досягненням у навчанні життєвого самовизначення.

Впоратися самостійно і свідомо з цим завданням часто не під силу. Саме тому педагогічна підтримка у саморозвитку, коли вихователь допомагає осмислити або уточнити власну мету. Розвиток не здійснюється без осмислення такої категорії як свобода, потреба у свободі. Людина пов`язана із самою суттю її природи. Свобода не тільки велика людська цінність, а й важкий тягар. Кожна людина прагне до свободи і відчуває дискомфорт в її обмеженні.

Педагогічна підтримка потрібна не у вигляді «педагогіки заходів», а у вигляді педагогіки спілкування, педагогіки способу життя. Адже самореалізація підлітків проходить через різні види діяльності з урахуванням його індивідуальності, визначивши спільно зону найближчого розвитку.

Основні принципи якими повинен керуватися вихователь:

- демонстрація ними своєї повної довіри до них;

- допомога у формуванні та уточненні цілей і завдань;

- вихід повинен бути із внутрішньої мотивації підлітків;

- вихователь розвиває в собі здібності відчувати емоційний настрій дитини, приймає його;

- вихователь – активний учасник групової взаємодії;

- відверто виражає свої почуття;

- добре знає самого себе.

І нарешті метою педагогічної підтримки є створення умов для самонавчання людини, ефективного спілкування зі своєю підсвідомістю та іншими людьми.

Основні стани реалізації педагогічної підтримки це: діагностика; віднаходження та використання диференційованого індивідуального підходу до співпраці; закріплення шляхом тренувальних вправ; контроль і застосування вмінь та навичок.

Не можемо не зупинитися на понятті «реабілітаційна педагогіка» - це система педагогічних, психологічних, соціальних заходів, спрямованих на відновлення, корекцію або компенсацію порушених психо-фізіологічних функцій, станів, особистісного і соціального статусу хворих дітей, дітей-інвалідів, а також тих, хто отримав психічну травму внаслідок різкої зміни соціальних обставин, умов життя.

Актуальним завданням реабілітаційної педагогіки є розробка ефективних методів педагогічної терапії, корекції, компенсації спрямованих на відновлення фізичного, психічного, морального та духовного здоров`я дитини. У нашому випадку саме, духовна реабілітація має особливе значення, так як буде розглядатися проблема дітей, які потрапили у скрутні життєві обставини.

Реабілітаційна педагогіка спрямована на захист дитини від різних стресогенних факторів. Йдеться про допомогу дитині у кризових ситуаціях, у подоланні яких екзистенційного вакууму, пошуку смислу життя, ефективній адаптації до нових соціально-економічних умов. К.Д. Ушинський у свій час підкреслював, що виховання є більш важливою категорією [7].

А. Маслоу зазначає: «Якщо ми хочемо бути помічником дитини, порадником, наставником, керівником, психотерапевтом, ми зобов`язані прийняти її такою, якою вона є і допомогти зрозуміти, що вона собою являє. Як вона живе, на що здатна, до чого прихильна, як може використати те, чим володіє, які в ній найкращі задатки, потенціал? Нам не буде нужди посягати на її «Я», ми оточимо дитину атмосферою доброзичливого прийняття, у відносинах між нами не залишиться місця для страхів, тривог і бажання захищатися. Більше того, ми будемо плекати цю дитину, радіти її зростанню і само актуалізації» [7].

Таким чином, «Хто у життя навчитися не зможе, тому ніякий вчитель не допоможе», так сказав колись безсмертний Рудакі.

Література:

1. Життєтворчий потенціал реабілітаційної педагогіки (роздуми над проблемою). –К., 2002. –С. 46-47.]

2. Педагогічний словник / за ред.. дійсного члена АПН України Ярмаченка М.Д. –К.: Педагогічна думка, 2001. -516с.

3. Євтух Б.М, Сердюк О.П. Соціальна педагогіка: Підручник.-2-ге вид. стереотип. –К.: МАУП, 2003. -232с

4. Пальчевський C.C. Соціальна педагогіка: Навчальний посібн. –К.: Кондор, 2005. –560c.

5. Педагогічний словник / За редакцією дійсного члена АПН України Ярмаченка М.Д. –К.: Педагогічна думка, 2001. -516с.

6. Сухомлинський В.О. Вибрані твори у 5-ти т.- Т.2.-К.: Вид. Рад. Школа, 1976. – 669с.

1. Реабілітаційна педагогіка у ХХІ ст.: Наук.-метод. зб. У 2-х ч.: -Ч.1. / Ред.. В.М.Доній (голова), Г.М.Несен (заст. голови), І.Г.Єрмаков (наук. ред.) та ін. –К.: ІЗМН, 1998. – С.20с.

2. Дети риска в Центральной и Восточной Европе: угрозы и надежды: проект МОRRE. Региональный мониторинговый доклад // Юнисеф. -1997. -№ 4. –С.25.

3. МіщикЛ.І. До проблеми історичного походження соціальної педагогіки та педагогіки соціології./ Соціологія і школа // Тези науково-практичної конференції. –Миколаїв,1994. -95с.