Педагогические науки/2. Проблемы подготовки специалистов

Д.п.н. Коваленко О.Е.

Українська інженерно-педагогічна академія

Формування загальної культури інженерних кадрів у сучасних технічних ВНЗ

Процес накопичення молодим фахівцем виробничого досвіду, розширення його загально технічних і спеціальних знань не буде ефективним, якщо він не буде пов’язаний із освоєнням широкого спектру досягнень культури та духовних цінностей усього людства. Тому організуючою й направляючою силою в розвитку інженерного мислення повинна бути, насамперед, світоглядна культура майбутнього спеціаліста. Вона може бути сформована на базі всебічної, тобто об’єднаної технічної і гуманітарної освіти, володіння широким контекстом розвитку всієї людської цивілізації.

Але культура є дуже складним та багатогранним поняттям, вона функціонує незалежно від процесу її вивчення в навчальних закладах і навряд може бути засвоєна тими, хто навчається, у повному обсязі. Очевидно те, що необхідні нові підходи до принципів відбору компонентів культури, які доцільно включати в зміст навчання й виховання в технічних університетах.

Сучасні дослідження, присвячені визначенню культури, показали величезний, постійно зростаючий інтерес до цього поняття. Так, за підрахунками американських культурологів А. Кребера і К. Кланхона, з 1871 до 1919 рр. різними науками було дано сім визначень культури, з 1920 до 1950 рр. їх кількість зросла до 150. У наш час налічується більш 500 різних визначень культури [1]. Проте найпоширенішим буденним значенням культури є її розуміння як сукупності матеріальних предметів, об’єктів, ідей, образів, створених людством впродовж його історії. У цій інтерпретації культура уявляється сумою всіх досягнень людства, «другою природою», створеною самою людиною, яка формує власне людський світ на відміну від біологічного.

Характерна на сьогоднішній день для інженерних ВНЗ гіпертрофована увага до формування технічних навичок у студентів є причиною недостатнього розвитку їх загальнокультурного рівня й емоційної сфери. У зв’язку з цим необхідним є перехід системи вищої освіти на гуманістичні принципи, які передбачають повагу до особистості студента і розвиток його духовного потенціалу. Гуманізація освіти є одним із способів вирішення завдання перетворення людини через освіту і культуру. Звернення до цієї проблеми багато в чому пов’язане з еволюцією філософських поглядів, відповідно до яких у центр наукової картини світу ставиться людина. При цьому гуманістично орієнтована освіта не може готувати тих, хто навчається, тільки до виконання будь-яких соціальних або професійних функцій без урахування їх інтересів і потреб.

Гуманізація освіти тісно пов’язана з її гуманітаризацією, у який В. Краєвський виділяє три аспекти. Перший можна визначити як нагромадження у змісті навчання знань про людину, людство й людяність, виділення гуманітарного аспекту всіх навчальних предметів. Це завдання розв’язується в процесі конструювання навчального плану і побудови відповідних навчальних предметів. Другий аспект – поліпшення якості викладання гуманітарних предметів, що означає, насамперед, подолання сцієнтиського підходу. Нарешті, третій аспект передбачає гуманізацію викладання негуманітарних предметів, що означає, що кожний предмет негуманітарного циклу реалізовуватиме, між іншим, також і функцію формування творчих здібностей студентів, їх емоційної сфери й ціннісних орієнтацій [2].

Крім того, великий потенціал для підвищення загального культурного рівня студентів має виховна робота ВНЗ.

Виховання є основною категорією педагогіки. Існує безліч визначень поняття виховання, але в усіх них можна знайти спільні ознаки. Насамперед виховання – це процес, тобто динамічне явище, що припускає конкретні якісні і кількісні зміни в людях, з якими взаємодіє вихователь. Виховання характеризується цілеспрямованістю впливу на вихованця. Це означає, що виховання завжди має на меті досягнення певного результату, і він визначається передусім тими позитивними змінами, які відбуваються в особистості вихованця, а гуманістична спрямованість означає вектор впливу на вихованців.

Таким чином, у найзагальнішому вигляді виховання можна визначити як цілеспрямований процес формування гуманістичних якостей особистості, заснований на взаємодії вихователя і вихованця [3, с. 8].

Звернення до теми зумовлено ще й тим, що у вищий інженерній освіті на сьогодні практично ігнорується вивчення такого важливого аспекту культури, як мистецтво, однак дослідники знаходять все більш тісний зв’язок між залученням людини до мистецтва і сформованістю її світогляду, її соціальною активністю, розвиненістю творчих і пізнавальних здібностей. Вплив мистецтва на соціально-психологічний рівень людини – не що інше, як вплив на її духовні потенціали і соціальну активність. Зв’язок у «ланцюжку» взаємодії мистецтва і особистості дуже сильний. Як показують дослідження, контакти людини з мистецтвом розвивають, перш за все, її художній потенціал, який, у свою чергу, впливає на формування інших духовних потенціалів особистості. У своїй повсякденній практиці людина виконує безліч соціальних ролей, які можна узагальнено звести до двох – виробничо-суспільної і сімейно-дозвіллевої. Якщо простежити взаємозв’язок між розвиненістю духовного світу людини і успішністю виконання нею основних соціальних ролей – і виробничо-суспільної, і сімейно-дозвіллевої, то ця залежність виявляється близькою до абсолютної.

Роль художньої культури велика, і її неможливо замінити ніякими іншими формами впливу на соціальні процеси. Духовна здатність особистості давати предметам і явищам естетичну оцінку, виявляти естетичне ставлення до них і судити про їх естетичні переваги носить назву естетичної свідомості. До структури естетичної свідомості входять, зокрема, уявлення про те, що є прекрасним або піднесеним, а що – потворним, антиестетичним; сюди входять естетичні ідеали, норми тощо. Естетична свідомість носить ціннісний характер, це накладає відбиток на її структуру і особливості і вимагає від ВНЗ її цілеспрямованого формування.

Однією з ознак сучасного суспільства є прагнення до мультикультурного синтезу різних культурних традицій, зокрема Заходу і Сходу, зниження соціальної значущості статусних маркерів особистості, таких, як класове походження, національність, раса, віросповідання, тоді як основними формотворчими характеристиками особистості стають параметри її професіоналізму: освіченість, кваліфікація, актуальність професії, мобільність і комунікабельність індивіда, його соціальна адаптивність і культурна толерантність. Ще однією принципово важливою подією, що радикальним чином вплинула як на спрямованість соціальної динаміки співтовариств у цілому, так і на стан національно-культурної сфери їхнього буття зокрема, стала так звана «інформаційна революція», у результаті якої формуються глобальні інформаційні мережі, транснаціональні мультимедійні системи тощо. Уперше в історії людства з’явилася технічна можливість формування не лише регіональних, але й загальнопланетарних комунікативно-діяльнісних систем (мас-медіа, дистанційна освіта, поліфункціональні інформаційні системи на зразок Інтернету тощо).

Для культури постіндустріального типу характерним є те, що основою соціальної організації суспільства стає ліберальна демократія, соціальний компроміс. Також відбувається швидка дифузія культури як процес розповсюдження будь-якого культурного явища або окремих форм і зразків із регіону виникнення за напрямками, де ці культурні елементи виявляються потрібними. Дифузія культури особливо стрімко відображається в молодіжній субкультурі (запозичення стилів одягу, музики, розваг, сленгу та ін.). Проте проблемою є виховання в студентів критичного ставлення до зразків масової культури, які не завжди відповідають традиційним уявлення про естетичне.

Іншою проблемою загальнокультурного розвитку студентів є недостатньо сформовані навички міжкультурної комунікації.

На даному етапі стає все більш очевидним, що людство розвивається по шляху розширення взаємозв’язків і взаємних контактів між різними країнами, народами і їх культурами. Сьогодні важко знайти етнічні спільноти, які не випробували б на собі дій як з боку культури інших народів, так і широкого суспільного середовища, існуючого в окремих регіонах і у світі в цілому. Розширення ділових, професійних і культурних зв’язків робить особливо актуальним питання про культурну самобутність і культурні відмінності. З іншого боку, в останні роки з’явилися абсолютно нові суспільні групи: підприємці, професіонали міжнародного класу, лідери різних суспільних рухів, співробітники іноземних фірм, які беруть участь у становленні нового типу ділової культури, норми якої стають обов’язковими для всіх учасників процесу інтеграції. Різносторонні міжнародні контакти на всіх рівнях показують, що успіх у будь-якому аспекті міжнародної діяльності багато в чому залежить від ступеня підготовки її учасників до міжкультурної комунікації. Проте ефективна міжкультурна комунікація не може виникнути сама по собі, їй необхідно цілеспрямовано навчатися.

Міжкультурна освіта може бути формальною і неформальною. Формальна міжкультурна освіта передбачена програмами навчальних закладів. У ВНЗ інженерного профілю вона має неформальний характер, тобто не є обов’язковою , що вимагає від викладачів дисциплін гуманітарного циклу, іноземних мов, кураторів груп пошуку шляхів навчання студентів особливостям міжкультурної комунікації, залучення їх у міжкультурні відносини, що має стати невід’ємною частиною вузівського життя і виступати важливою умовою становлення ціннісних засад особистості.

Література:

1. Грушевицкая Т. Г. Основы межкультурной коммуникации / Грушевицкая Т. Г., Попков В. Д., Садохин А. П. – М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2002. – 352 с.

2. Краевский В. В. Содержание образования : вперед к прошлому / Краевский В. В. – М. : Педагогическое общество России, 2000. – 36 с.

3. Рожков М. И. Теория и методика воспитания : Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / М. И. Рожков, Л. В. Байбородова. – М. : Изд-во ВЛАДОС-ПРЕСС, 2004. – 384 с.