ДМИТРІЄНКО Ю.М. УНІВЕРСИТЕТ МИСЛІ (ХАРКІВ-КИЇВ)

ІДЕЙНО-СВІТОГЛЯДНІ ОСНОВИ ТА ДЖЕРЕЛА ІСТОРИЧНОЇ І СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТІ ТА КУЛЬТУРИ ЗА КОНКРЕТНО-ІСТОРИЧНИХ ПЕРІОДІВ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ З ПРІОРИТЕТАМИ РОЗВИТКУ

Українська революція під проводом Б. Хмельницького дійсно відбулась на зламі історичних епох, її змістом було не лише національне, а й соціальне визволення, адже революційний вибух скасував феодальну залежність селян і зробив їх особисто вільними. Хоча це зовсім не означало, що всі суспільні сили були готові до корінних соціальних трансформацій - частина козацької старшини, не говорячи про духовенство чи шляхту, прагнула повернутись до старих порядків часів Речі Посполитої, йдучи навіть у васальну залежність від Московського царства, аби утвердити своє привілейоване становище.

Однак не можна повністю погодитись з Л. Онішкевичем про те, що козацька гетьманська держава від самого свого виникнення формувалась як станова: "По формі - в ній все нове. Зникла польська адміністрація, і замість неї країною правлять, під кермом гетьмана, козацькі полковники, сотники й інша козацька старшина. Форми устрою зовсім відмінні від попередніх. Але суспільно-правові відносини дуже швидко входять в нормальну для європейських суспільних організацій ХVІІ-ХVШ ст. колію суспільства станового типу. Через це на Україні не сталося соціальної революції, ідей і завдань якої шукала в Хмельниччині соціалістична і народницька історична наука. Через це суспільство України швидко знову розколюється на стани. Ці стани мають нові назви, але суть станових відносин залишається незмінна. Це -відносини між дідичем і селянином-кріпаком, з виділенням міст, як станових осередків ремісництва і торгівлі" [199, с. 176].

Але якщо не було соціальної революції, то як могла відбутись, контрреволюція? Адже саме так можна кваліфікувати процеси повторного закабалення українського селянства, що розтягайсь на багато років, аж до остаточного закріпачення в часи Катерини II. Революція 1648 року не лише звільнила селян, але й створила систему "соціальних ліфтів", які забезпечували досить високий рівень соціальної мобільності громадян Козацької держави: участь у військових походах, вдала торгівельно-підриємницька діяльність, врешті-решт вигідний шлюб, - все це забезпечувало оновлення пануючої еліти і зберігало на довгий час ілюзію збереження традиційних "козацьких вольностей".

Спроби ж І. Виговського утвердити в Україні правлячу верству на зразок тогочасних європейських держав викликали несприйняття у частини суспільства, яким вдало зуміли скористатись у власних інтересах московські резиденти. Вибухнула братовбивча громадянська війна, в якій переміг гетьман І. Виговський. З обох сторін загинуло, за оцінками істориків, до 50 тисяч українського люду. Так почалась в українській історії епоха, що отримала красномовну назву - Руїна. Ця епоха була відзначена кривавими драмами, що іноді, як сумнозвісна "чорна" рада 1663 року, супроводжувались нестримним соціальним популізмом і закінчилась лише з приходом на гетьманство І. Мазепи та остаточним завершенням процесів створення української Козацької держави як станово-феодальної.

Бачачи справжні наміри Московської держави щодо України та її роль у розв'язанні повстання проти законно обраного гетьмана, значна частина козацької старшини почала схилятися до укладення союзу з учоращніми ворогами - поляками. Проти нього виступали селянські і козацькі маси, що боялися повернення панщини, релігійних утисків та помсти з боку магнатів і вірили демагогічним обіцянкам про те, що "православний цар гарантує їм усі давні свободи і привілеї".

Шукаючи можливості протидіяти спробам поглинання української держави гетьман І. Виговський укладає 16 вересня 1658 року у м. Гадячі договір з поляками, який формально денонсував українсько-московський договір 1654 року. Згідно з ним Річ Посполита перетворювалась із двоєдиної держави у складі Королівства Польського і Великого князівства Литовського у триєдину, де до двох перших, на засадах повної рівності, приєднувався третій суб'єкт конфедерації - Велике князівство Руське. До цієї спілки також могла приєднатися і Москва. До складу України під назвою Велике князівство Руське повинні були входити території Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств.

Як зазначає М. Брик "Начальна влада в Україні належала б гетьману. І йому належала б як і раніше влада над козаками і командування всіма збройними силами. Йому належить уряд київського воєводи і першого сенатора на Україні. До гетьманської булави належить чигиринське староство. Крім того буде створено для України нові пости: Канцлера, Маршалка і Підскарбія, які мали б керувати верховною адміністрацією. Канцлер має право вдавати через свою канцелярію всі світські й духовні надання і привілеї виймати відклики в цих справах. Маршалок має вести судівництво і для них буде створено Вищий Трибунал на Україні. Підскарбій відає українською скарбницею. У Києві, чи іншому місті мають створити окрему карбівню (мийницю) для грошей. Будуть відновлені пости воєводів, каштелянів і ще деякі. Всі сенаторські пости в київському воєводстві мають одержати шляхта грецького обряду. У двох інших воєвідствах на переміну православні і католики" [19, с. 58].

Згідно з Гадяцьким договором "Військо Запорозьке має бути число шістдесят тисяч, або як вельможний гетьман подасть на реєстрі. Затяжного війська - десять тисяч, яке також, як і Запорозьке, має залишатися під владою того таки гетьмана, і з податків, ухвалених на сеймі, у Воєводствах Київському, Брашіавському та Чернігівському та інших має йти кошт від Речі Посполитої на те військо" [36, с. 149]. Польські війська повинні були знаходитися поза територією України, а в разі вступу на неї - ставали під команду І. Виговського.

"Що торкається найвищої законодавчої влади, то не визначається точніше її організації: правдоподібно має залишитися давня козацька рада, але зреорганізована і скріплена представниками інших станів. Вибір кандидата на гетьмана мають переводити всі стани: козаки, шляхта і духовенство" [19, с. 59].

Значна увага у договорі приділялась і питанням віри та освіти. Унія скасовувалась. Католицька і православна віри визнавались рівноправними. Києво-Могилянський колегіум урівнювався в правах з Краківською Академією (університетом), правда заборонялось перебування в ній на викладацьких посадах аріан, лютеран чи кальвіністів і не допускалось навчання студентів-протестантів. Також передбачалось створення в одному з міст України ще однієї академії (університету). Колегіуми, гімназії, а також друкарні, могли відкриватися без будь яких обмежень.

Гадяцький трактат не відображав всіх устремлінь козацької старшини на чолі з І. Виговським. Українська делегація на переговорах прагнула утвердження Великого князівства Руського не лише в межах Наддніпрянщини, а й прилучення до нього воєводств Волинського, Подільського, Руського і Белзького, а також Пінського і Мстиславського повітів - тобто практично всіх населених українцями земель Речі Посполитої. Крім того розмір козацького війська повинен був бути збільшеним до 60 тисяч.

"Однак цих домагань не довелося в цілості реалізувати. Україна отримала тільки автономію, а не державну рівноправність з Польщею, і ця автономія мала поширитись тільки на Наддніпрянщину, а не на всі українські землі. Головні ідеї, за які введено змагання, - з'єднання всієї української території і державна незалежність, лишилися нездійсненими. А без прийняття цих основних точок, за які змагався Юрій Немирич, вона, тобто Гадяцька угода, залишалася тимчасовою комбінацією і не могла вважатися сталою і довгочасною" [19, с. 60].

І все ж, незважаючи на наперед визначений компромісний і тимчасовий характер Гадяцької угоди, вона цікавить нас як документ, в якому зафіковано основоположні принципи організації влади в, нехай і автономній, козацькій державі, як документально втілене продовження державотворчих ідей попередників І. Виговського. Оцінюючи цей договір Ю. Мицик відзначає" "В цілому Гадяцький трактат, що виріс на ґрунті Зборівського договору, справляє зовні дуже привабливе враження, є принаймні більш виваженим і струнким ніж договір України з Росією 1654 року, виявляє виразний вплив західноєвропейської політичної думки, у чому заслуга Юрія Немирича" [172, с. 224].

Дійсно, одним з головних авторів Гадяцького трактату з української сторони був магнат, політик, дипломат і козацький полковник Юрій Немирич. Його рід належав до найбагатших в Речі Посполитій І поступався лише Острозьким і Вишневецьким. Як зазначають І. Огородник і М. Русин Ю. Немирич освіту "здобував спочатку в Раківській соціанській академії, де вивчав математику, філософію, етику, політику. В 1630 р. виїхав за кордон, студіював в університетах Лейдена і Амстердама, Базеля, Падуї і Сорбони, слухав лекції Гюго Гроція, здійснив поїздку до Англії. Коло його Інтересів: економіка, теорія держави і право, державний устрій західноєвропейських країн, військова справа. Перебування за кордоном зробило Немирича палким прихильником республіканської форми правління" [196, с. 192].

Політичні погляди Ю. Немирича, що багато в чому визначили дух Гадяцького трактату, знайшли своє відображення в опублікованому 1632 році трактаті "Роздуми про війну з московитами", в якому він порівняв державний устрій Речі Посполитої і Голландії, а також Московської держави. Причому останню він уподібнив Туреччині, як розсадник тиранії і деспотизму. Сам же Ю. Немирич у цьому творі показав себе як переконаний противник всякого абсолютизму і диктату, сваволі та рабства. "Ідеалом Немирича поставав республіканський устрій держави, який сформувався у нього ще за часів студій у західноєвропейських університетах і під впливом знайомства з державними правліннями Голландії, Італії, Англії. Його він і намагався втілити в Україні, теоретично обґрунтувавши в основних статтях Гадяцького трактату" [196, с. 193].

Ю. Немирича також вважають одним з авторів "Маніфесту до європейських держав", що був посланий 1658 року від імені українського уряду з метою пояснити причини виступу гетьмана І. Виговського проти Московської держави: "Не з інших мотивів прийняли ми протекцію в. кн. московського, як тільки для того, щоб заховати і примножити для себе і потомства нашого за поміччю божою здобуту і кров'ю стільки разів вернену свободу нашу - Щедро наділене різними обіцянками і приреченнями в. кн. московського, військо наше сподівалося, що з огляду на спільність віри і добровільне підданство в. князь буде для нас справедливим, прихильним і ласкавим, поступатиме з нами щиро і на свободи наші не замишлятиме, але ще примножуватиме їх більше і більше, відповідно до обіцянки своєї (виділення – Грушевського О.С.). Але здурили нас ті надії! Міністри й вельможі московські намовили того пречеснійшого, всебожного і ласкавого князя до того, що зараз вже першого року, як завелися переговори між Москвою і поляками, під впливом надій на польську корону, вирішено заразом нас придавити і поневолити, і до того вели вони свої замисли, щоб, зайнявши нас війною з Швецією, легше нас придавити і приневолити" [54, с. 63].

Гадяцький трактат, підготовлений за активної участі Юрія Немирича є своєрідною вершиною політичної думки України, що підбивав підсумки державницьких змагань доби Хмельниччини і надовго став своєрідним еталоном для продовжувачів справи великого гетьмана. В. Шевчук відзначає, що, "коли приглянутися до суспільно-політичних змагань другої половини XVII століття, можна помітити: вони точилися здебільшого на основі ідей викладених у Гадяцькому договорі: його взяв в основу своєї діяльності гетьман Дорошенко, його таємно тримали в себе й вивчали інші гетьмани, в тому числі й Іван Мазепа. Зрештою, політичний ідеал Івана Мазепи не відходив далеко від ідеалу, закладеного в Гадяцькому пакті, і його союз із шведським королем Карлом XII ґрунтується на майже тих-таки засадах. Отже, так склалося, що саме Гадяцький договір став вищою політичною ідеєю українців, котрі змагалися за свою державність і хотіли відстояти політичну суверенність України" [316, с. 93]. Особливо ж важливими для розуміння дійсних устремлінь Т. Виговського, Ю. Немирича та тієї частини старшини, на яку вони спирались, на наш погляд, є саме ті пункти, що були відкинуті польською стороною і не ввійшли в текст договору.

Творці Гадяцького договору, розуміючи нагальну необхідність формування повноцінної, у тодішньому розумінні, соціальної структури суспільства, включили до нього положення, згідно з яким "Зосібна також для подальшого прихилення до послуг його королівської милості, кого гетьман руських військ презентуватиме за гідних шляхетського клейноду, тих усіх без утруднень буде нобілітовано з наданням усяких шляхетських вольностей так, однак, визначити, щоб з кожного полку могло бути сто нобілітованих" [36, с. 150]. Це викликало значне незадоволення серед козацтва, яке ще з часів привілею короля Стефана Баторія звикло вважати себе станом рівним шляхетському. А вибіркова нобілітація, незважаючи на те, що ця практика повинна була продовжуватись і в майбутньому, ставила тих хто опинявся поза списками "100 кращих" у стан невизначеності, більше того, загрожувала урізанням їхніх прав до становища селян.

Не сподобався козацькій масі і пункт, яким вводився новий порядок обрання гетьмана - стани України вибирали кількох кандидатів, а король з них призначав гетьмана. Козаки розуміли, що "...це, як, зрештою, і витворення української шляхти, надавало козацькій республіці не демократичного, а аристократично-республіканського статусу, уподібнюючи її до структури коронної і Великого князівства Литовського - вищі сфери до цього прагли, а нижчі - заперечували" [316, с. 102].

"Ґадяцький договір не був реалізований, проте він має величезне значення, як пам'ятник державницької думки України. О. Левицький слушно назвав Гадяцький договір українською національною програмою. Але той договір стояв вище від рівня понять тогочасного суспільства, навіть його еліти, старшини. Це був дійсно величний пам'ятник Козаччини" [226, с. 38]. І. Виговський та його соратники прагнули збудувати українську державу за зразком європейських великих князівств чи герцогств, подібно до Великого князівства Литовського чи німецьких князівств, що хоча й визнавали протекторат з боку іншої, більш потужної держави, але зберігали практично всі атрибути суверенної держави. До того ж прагнення створити власний монетний двір свідчить про те, що їх стратегічною метою було досягнення повного суверенітету, а протекторат був лише тимчасовим компромісом між прагненням до повної політичної самостійності і несформованістю державницької традиції та національної еліти, здатної взяти на себе відповідальність за державне існування нації.

Гадяцький договір свідчить про бажання його творців з української сторони дещо відійти від демократичних республіканських традицій українського козацтва і перетворити Україну на аристократично-демократичну, за формою правління, республіку, що була більш пристосованою до реалій політичних традицій тогочасної Європи. Гетьман, як глава держави, наділявся досить широкими повноваженнями, однак його влада суттєво обмежувалася введенням у законодавчому порядку спеціальних інститутів здійснення законодавчої і судової влади.

Цей витвір української політичною думки, що поєдналась із досягненнями тогочасної європейської політичної теорії завдяки старанням Ю. Немирича, надовго став зразком для тих козацьких провідників, що боролися за права свого народу і країни. Ідеї Ґадяцького трактату значною мірою використовувались і "останнім гетьманом обох сторін Дніпра П. Дорошенком", і творцями найбільш відомої пам'ятки політичної думки козацької доби - так званої Конституції Пилипа Орлика.

Гадяцький договір викликав величезне незадоволення в Москві, яке незабаром вилилось у підбурювання незадоволеної діями І. Виговського старшини і відкриті військові дії. Незважаючи на блискуче виграну І. Виговським битву під Конотопом, коли, за висловом російського історика Соловйова, загинув "цвіт російського дворянства", несприйняття рядовим козацтвом деяких соціальних аспектів Гадяцького договору, побоювання глянства щодо можливості відновлення панщини і помсти за погроми шляхетських маєтків, гетьману довелося 1659 року скласти булаву.

Епоха після зречення І. Виговським влади отримала в українській історії сумнозвісну назву Руїна. Це був період фактичного безвладдя, анархії Мої страшної, громадянської, війни. В Україні було одночасно по два, а й по три гетьмани, що шукали підтвердження своїх владних повноважень у Москві, Варшаві, Стамбулі чи Бахчисараї і завзято воювали один з одним, знищуючи людський і економічний потенціал держави. Були серед них і великі патріоти на зразок П. Дорошенка, і великі авантюристи, що опікувалися лише власною вигодою.

Цим становищем у повній мірі користалися їх "покровителі", що прагнули увірвати собі шмат української землі. 1667 року Москва і Польща за відсутності українських уклали в Андрусові мирний договір згідно з яким Правобережна Україна відходила до складу Речі Посполитої, а Лівобережжя з Києвом і околицями (спочатку лише на два роки) - до Московської держави. Над Запоріжжям оголошувався протекторат двох держав. Широка смуга вздовж правого берега Дніпра була оголошена "нічийною землею", заселення якої заборонялось.

Певної стабілізації соціально-політична обстановка в Україні досягла на території Гетьманщини (частина Лівобережжя на яку поширювалась влада гетьмана, що визнавав московську зверхність) за часів правління Івана Мазепи (1687-1709 рр.).

Постать Івана Мазепи викликала і продовжує викликати значний інтерес, а його життя могло б стати основою для багатьох пригодницьких авантюрних романів. "Освіта, здобута в Київському колегіумі та в університетських центрах західних країн, дала йому можливість розмовляти російською, польською, латинською, італійською, французькою й татарськими мовами. Потяг до знань не залишав гетьмана протягом усього життя" [251, с. 48]. До осягнення гетьманської булави І. Мазепа зробив карколомну кар'єру - був придворним польського короля Яна Казимира, генеральним писарем гетьмана П. Дорошенка, генеральним осавулом у І. Самойловича. Ставши гетьманом він перетворився на одного з найбільш наближених до царя Петра І і найбагатших можновладців у всій Московській державі.

Концентруючи у своїх руках величезні багатства, І. Мазепа відзначався меценатством - на його гроші було споруджено і відремонтовано багато храмів, підтримувались заклади освіти. Саме І. Мазепа добився надання Київському колегіуму надання 1701 року статусу академії.

Значну увагу приділяв І. Мазепа і розбудові соціальних і політичних Інститутів української гетьманської держави у тісних рамках автономного існування Гетьманщини у складі Московського царства. Як зазначає В. А. Смолій "Ідеалом суспільно-політичного устрою для Івана Мазепи, безперечно, була Річ Посполита. Там він виріс, здобув відповідне виховання, засвоїв звичаї польської аристократії. Не випадково гетьманський двір У Батурині дуже нагадував резиденцію польських королів. Було впроваджено відповідний ритуал, з'явилися молоді польські шляхтичі, яких називали "гетьманськими дворянами". У роки правління І. Мазепи утвердились і привілейовані групи з верхівки заможного козацтва, так звані "бунчукові товариші", значкові товариші", "знатні товариші... У небуття йшли демократичні козацькі традиції виборності старшини всіх рангів і рівнів. По суті на Україні зароджувалося дворянство - із спадковою владою, титулами, землями і залежними селянами" [251, с. 52].

І. Мазепа прекрасно розумів, що в реалій тогочасної монархічної Європи, з пануванням родової аристократії, демократична козацька республіка, із схильністю до анархії, не зможе проіснувати скільки-небудь тривалий час. Гетьман прагнув перетворити Україну на аристократичну республіку і свідомо йшов на формування з козацької старшини та її нащадків національної аристократії, політичної еліти, провідної верстви нації.

Як зазначає Д. Дорошенко "Мазепа щедро роздавав землі козацькій старшині і явно старався обернути її в сильну і заможну землевласницьку верству, економічно незалежну, а через те і політично впливову. Підготовляючи перетворення козацької старшини в шляхетство (процес, що все одно відбувся сам собою), Мазепа хотів щоб воно було освічене й культурне. Тому-то він протегує посилання дітей старшини за кордон для науки, а в себе вдома опікується Києво-Могилянською Академією, підіймає її до значіння університету й Чернігівську колегію перетворює на вищу школу типу ліцею" [69, с. 21].

Оцінюючи державотворчу позицію І. Мазепи В. Доманицький відзначає: "Гетьмана Івана Мазепу можна назвати сторонником конституційно-аристократичного ладу (виділення В. Доманщького), себто він хотів, з одного боку, щоб провідна верства України була культурною, освіченою, заможною, не від кого незалежною, а з другого - щоб ця верства була погамована в своїх класових і групових інтересах і забаганках - не утискувала і не використовувала міщан і селян" [66, с. 18].

І. Мазепа був не лише визначним полководцем свого часу, вмілим керівником козацької держави, тонким дипломатом, а й блискучим оратором і автором кількох поетичних творів, в яких проглядаються його політичні погляди. До таких творів, без сумніву, можна віднести і його знамениту думу, що починається словами "Всі покою щиро прагнуть...", написану в період, коли Мазепа ще не був гетьманом 16, с. 12],

Відсутність національної згоди, завзята боротьба між різними амбітними політиками за гетьманську булаву, спирання у внутрішній боротьбі за владу на закордонні центри сили - все це на думку автора думи є основоположними того плачевного стану, в якому опинилась Україна. Такий стан речей, вважає І. Мазепа, є неприродним.

У відновленні природного стану речей, подоланні несконсолідованості українського суспільства І. Мазепа розраховує спертися на своє оточення, козацьку старшину.

Один з кращих дослідників мазепинської доби І. Борщак, у написаній разом з французьким вченим Р. Мартелем праці, високо оцінює цей поетичний твір гетьмана і зазначає, що "Ця "дума" містить у собі всю програму внутрішньої та закордонної політики: вона осуджує три чужинні орієнтації - на Росію, Туреччину та Польщу, що панували серед тодішніх українських провідників, і протиставляє їм ідеал з'єднаної, сильної самостійної України, якій у глибині душі Мазепа залишався вірним усе життя. Кидаючи поклик своїм землякам, щоби згуртувались в одну державу, майбутній гетьман накликував одночасно до дисципліни, яку добровільно повинні би всі прийняти. Поза дипломатом і патріотом, що домагається сильної центральної влади, бачимо ще й аристократа, що хоче твердої ієрархії, щоби державний корабель міг виплисти на повне море, керманича, який знає, що не всі можуть і мають наказувати" [16, с.1-12].

Ставши гетьманом України І. Мазепа, вихований на "Князі" Н. Макіавелі, прагнув всіма доступними йому засобами реалізувати намічену програму. Він твердою рукою наводив порядок в гетьманській державі, опікуючись перетворенням старшини в шляхетський стан, не забував про необхідність збереження соціального миру, намагаючись захистити рядових козаків, міщан та селян від утисків державних свавільників. Розуміючи важливість формування чіткої структури організації владної відповідальності гетьман намагався навести порядок у користуванні так званими "ранговими землями", які надавались старшині на час виконання нею певних державних обов'язків.

Виявляючи зовнішню лояльність до Петра І, І. Мазепа прагнув використати війну, що спалахнула між московським царством та Швецією для того, щоб об'єднати всі українські землі під своєю владою в єдиній державі. Під час воєнної кампанії йому вдається поставити під контроль своєї армії території Правобережжя та Волині. І лише настійливі вимоги Петра І, що виконував союзницькі зобов'язання перед польським королем і саксонським курфюрстом Августом II Сильним, змусили гетьмана вивести війська з визволених українських земель.

Втрата контролю за Правобережжям і Волинню прикро вразили І. Мазепу. Вони, разом з усе настійливішими спробами Петра І та його сподвижників обмежити права гетьманської держави, змусили гетьмана шукати нового союзника. Ним став удачливий у військових справах, молодий і амбітний король Швеції Карл XII.

Виступивши в російсько-шведській війні на боці Карла XII, І. Мазепа звернувся до козаків із знаменитою промовою "Ми стоїмо тепер братіє між двома проваллями...", в якій зробив спробу пояснити мотиви свого вчинку та цілі і завдання України в цій війні.

Пояснюючи ситуацію, що склалась навколо України гетьман зазначає: "Ми стоїмо тепер братії між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх оминути. Воюючі між владою монархи, що зблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні ним народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірного, а ми між ними є точка, або ціль всього нещастя"[163,с.80].

Цими двома монархами були московський цар Петро І та шведський король Карл XII. Кожен з них мав свого ставленика на польський престол: Петро І - курфюрста саксонського Августа II Сильного, Карл XII - Станіслава Лещинського, якого підтримували противники московської орієнтації серед польських магнатів. Кожна з воюючих сторін мала свої плани щодо майбутнього України, які І. Мазепа влучно назвав "проваллями, готовими нас пожерти".

"Мій розсуд, чужий усім пристрастям і шкідливим для душі замірам, є такий: коли король шведський, завше переможний, якого вся Європа поважає і боїться, подолає царя російського і зруйнує царство його, то ми з волі переможця, неминуче причислені будемо до Польщі і віддані в рабство полякам і на волю його наставленика і улюбленця, короля Лещинського, і вже тут нема й не буде місця договорам про наші права і привілеї, та й попередні на теї договори і трактати самі собою скасовуються, бо ми, натурально, пораховані будемо яко завойовані, або зброєю підкорені, отже, будемо раби неключимі, і доля наша остання буде гірша за першу, якої предки наші зазнали з таким горем, що сама згадка про неї жах наганяє" [161, с. 81].

Повернення під владу Польщі для України, на думку І. Мазепи, є недопустимим, оскільки ще не забулись події Хмельниччини і у польської шляхти жадоба помсти може заступити будь-які тверезі розрахунки. Але й залишатися під владою Москви, вважає гетьман, також більше не можна, оскільки російська держава та її цар виявили ознаки деспотії і здатні на кроки, що є неприйнятними для української політичної традиції: "А як допустити царя російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого царя того; бо ви бачите, що хоч він походить од коліна, вибраного народом з дворянства свого, але, прибравши собі владу необмежену, карає народ той своєвільно, і не тільки свобода і добро народне, а й саме життя його підбиті волі та забаганці царській" [161, с. 81].

Аргументація І. Мазепи щодо необхідності розриву союзу з Москвою є дуже цікава І характеристична для розуміння рівня розвитку політичної свідомості тогочасного українського суспільства. Він звертає увагу на те, що Петро І отримав владу у спадок від предків, що були обрані "народом з дворянства свого". І це цілком зрозуміло і прийнятне для української традиції політичного мислення. Однак, той хто обраний народом, не має права на владу необмежену, а якщо він претендує на це - то порушує права народу. Більше того, деспотичні прагнення Петра І проявляються не лише в устремлінні до необмеженої особистої влади, а й у зневазі до тих, кому народ доручив від свого імені вести з ним переговори.

Зазнав образ від царя і сам І. Мазепа, владу якому довірили козаки, і посланець від козацтва А. Войнаровський. "І хто ж тут не признає, що тиран, який образив так ганебно особу, що репрезентує націю, вважає, звичайно, її членів за худобу нетямущу і свій послід. Та й справді за таких їх уважає, коли посланого до нього депутата Войнаровського із скаргою на зухвальства та звірства, чинені безнастанно від військ московських, і з проханням підтвердити договірні статті, при відданні Хмельницького уложені, яких не підтверджував, а повинен за тими ж договорами підтвердити, він прийняв потиличниками й тюрмою і вислати хотів був на шибеницю, від якої врятувався той лише втечею" [161, с. 81-82].

Говорячи далі про причини свого кроку І. Мазепа зазначає, що він викликаний реальними обставинами в яких опинилась Україна. При цьому він намагається одразу випередити можливість звинувачень у тому, що його дії викликані якимись особистими мотивами - прагненням до ще більшого збагачення, чи ще більшої влади. "Отже, зостається нам, братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашою неключимістю, наріканнями своїми та прокляттями нас не обтяжили. Я нащадків не маю і мати, звичайно, не можу, отже непричетний єсьм в інтересах насліддя, і нічого не шукаю, окрім щастя тому народові, який ушанував мене гетьманською гідністю і з нею довірив мені свою долю. Проклятий був би я і зовсім безсовісний, якби віддавав вам зле за добре і зрадив його на свої інтереси" [161, с. 82].

Говорячи про можливість виходу з глухого політичного кута, в якому опинилась Україна внаслідок існуючого розкладу сил на Сході Європи, І. Мазепа зазначає: "Бачився я з обома воюючими королями, шведським і польським, і все вміння своє учинив перед ними, щоб переконати першого про протекцію і милість отчизні нашій од військових напастей та руйнації у майбутній на неї навалі, а щодо Великороси, нам єдиної по крові і єдиноплемінної, випросив у нього нейтралітет, себто не повинні ми воювати ні з шведами, ані з поляками, ані з великоросіянами, а повинні, зібравшись з військовими силами нашими, стати в належних місцях і боронити власну отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї війною, про що зараз повинні оголосити государеві, а бояри його, які не заражені ще Німеччиною і пам'ятають безневинно пролиту кров своїх родичів, про все теє повідомлені і зі мною згодні" [161, с. 83].

Позиція збройного нейтралітету і відмова від прямого втручання у хід військових дій повинні, на думку гетьмана, забезпечити Україні не лише уникнення від військового лихоліття, але й дати право на участь у післявоєнній перебудові сходу Європи: "... а при будучому загальному замиренні всіх воюючих держав вирішено поставити країну нашу в той стан держав, в якому вона була з перед володіння польського, з своїми природними князями та з усіма колишніми правами і привілеями, що вільну націю означають. Поручитися за теє взялися найперші в Європі держави: Франція і Німеччина" [161, с. 83].

Договір зі Швецією, підкреслює І. Мазепа, є продовженням старої традиції співробітництва між двома державами, закладеної ще в часи Б. Хмельницького: "І ми тепер уважати повинні шведів за своїх приятелів, союзників, добродіїв і немов од Бога посланих щоб увільнити нас од рабства і зневаги і поновити на найвищому ступні свободи і самостійності... і так, нинішні договори наші з Швецією суть тільки продовження давніших, у всіх народів уживаних" [161, с. 83-84].

Закінчує свою палку промову до війська І. Мазепа словами, що не втратили, на жаль, своєї політичної актуальності й до сьогодні: "Та й що ж то за народ, коли за користь не дбає і видимій небезпеці не запобігає? Такий народ неключимістю своєю подобляється, воістину, нетямущим тваринам, од усіх народів зневажаним" [161, с. 84].

Промова І. Мазепи "Ми стоїмо тепер братіє між двома проваллями..." дійшла до нас у чотирьох редакціях, найбільш поширеною з яких є виклад анонімного автора "Історії Русів" - твору написаного в кінці XVII, або на початку XIX сторіччя. Точність переданим ним висловлених гетьманом слів може піддаватись сумніву. Більше того, деякі моменти відбивають ідеї, що є стержневими саме в "Історії Русів". Однак, і в такій інтерпретації, ця промова яскраво відображає ті уявлення про сутність державної влади, які були притаманними для певної частини патріотично настроєної козацької старшини, ї саме тому ця пам'ятка є такою важливою для розуміння української політичної думки козацької доби.

Сміливий крок І. Мазепи на розрив з Москвою, на відновлення державних прав українського народу зазнав поразки. В історичній науці існує багато думок щодо пояснення такого печального для України фіналу. Серед них - і помилка шведських генералів, що заблукавши в чернігівських лісах не змогли вчасно вийти до Стародуба на з'єднання з прибічником І. Мазепи полковником І. Скоропадським, і надмірна утаємниченість задуму гетьмана, який, вихований на "Государі" Н. Макіавеллі, не приділив достатньої уваги підготовці суспільства до такого виступу, і рішучість жорстоких дій Петра І і його фаворита О. Меншикова, які вкрай жорстокими діями придушили спроби виступів на підтримку союзу з Карлом XII.

Кожна з цих причин зіграла свою роль в поразці українсько-шведських військ у битві під Полтавою. І все ж, на нашу думку, головною причиною невдачі І. Мазепи і, врешті-решт, всієї України, була несконсолідованість нації, неготовність пожертвувати особистим, приватним інтересом задля перемоги загальнонаціональної справи.

Козацька старшина в полкових і сотенних містечках, дізнавшись про виступ І. Мазепи, була готова підтримати свого гетьмана. Однак, швидкі і вкрай жорстокі репресивні дії російських військ (населення гетьманської столиці Батурина було винищено каральним загоном О. Меншикова до останнього жителя), заставили тих, хто не встиг приєднатись повсталих, відмовитись від виступу. Старшина зрозуміла, що вона може втратити більше ніж отримати. "Щодо козацтва, селянства і міщанства, то в їхній свідомості також протягом останніх 40-а років стався суттєвий злам: ідея національної незалежності, не закріпившись, спочатку еволюціонувала в бік автономізму (60-70-ті рр.)а згодом стала перероджуватися в ідею захисту "стародавніх прав", що переважно замикалися на захисті залишків соціально-економічних завоювань революції" [152, с. 213-214].

Значну роль у поразці І. Мазепи відіграла також вміла пропагандистська кампанія, розгорнута Петром І: гетьману проголошувалась анафема з усіх кафедр російської православної церкви, розпускались чутки про те, що він таємно отримав землі поза Україною і згодився зректись свого становища на користь поляків. "Проти гетьмана працював і релігійний фактор. Тривале переслідування православних у Речі Посполитій зробило українців надзвичайно чутливими до релігійних питань, а серед української людності поширювалися чутки, що Мазепа - таємний католик. Тому релігійна пропаганда Петра І про солідарність православних знаходила благодатний грунт" [319, с. 130-131].

Оцінюючи вплив діяльності І. Мазепи на розвиток українського суспільства, політичного мислення козацтва, наслідки його виступу проти Московського царства і Петра І, причини поразки канадський дослідник українського походження з книги відзначав: "Ні один з гетьманів не зробив стільки для створення об'єктивних умовин державної незалежності України, як Іван Мазепа, але він не мав за те ніякої дяки і не довелося йому бачити успішних наслідків своєї праці, хоч прожив він довгий вік і при владі був довгий час. Основою державного і суспільного ладу поставив він козацьку старшину, згідно з тодішнім духом часу. Його тенденція ішла по лінії скасування надмірної виборності в державну адміністрацію. Але через те мусів він стратити популярність серед простого народу, помимо того, що у відношенні до простолюддя та його соціально-економічного становища старався він бути справедливий" [117, с. 141].

Поразка справи всього життя, вимушена втеча з Батьківщини, підірвали життєві сили немолодого вже І. Мазепи. У ніч з 21 на 22 вересня 1709 року він помирає в м. Бендерах.

Після смерті великого гетьмана козацька рада 5 квітня 1710 року в м. Бендерах обирає його наступником Пилипа Орлика, який став першим українським гетьманом на вигнанні.

Пилип Орлик, незважаючи на значну різницю у віці, був однією з найбільш близьких до Івана Мазепи осіб серед козацької старшини, його соратником і продовжувачем справи життя великого гетьмана. Він народився 11 жовтня 1672 року в селі Комуті Осинянського повіту на Віленщині в Литві. Орлики походили з давнього чеського баронського роду, одного з представників якого доля закинула до Речі Посполитої після гуситських воєн.

Після загибелі батька вихованням Пилипа Орлика опікувалась його мати, що походила з православного шляхетського роду Малахівських. У молодих роках П. Орлик з'являється в Києві де вступає до Києво-Могилянської академії. Тут його наставником стає професор колегіуму, визначний мислитель свого часу Стефан Яворський. У Києві П. Орлик продовжує вдосконалювати набуті у Віденському єзуїтському колегіумі знання з філософії, поетики, стилістики, риторики, логіки і латини. Він зарекомендував себе як вправний поет і його вірші були навіть "уміщено у виданому в академії збірнику латиномовної поезії, де друкувалися й твори таких світил, як Яворський і Феофан Прокопович" [259, с. 57].

Завдяки протекції С. Яворського здібний випускник колегіуму починає працювати в консисторії Київської митрополії, а з 1693 року в Генеральній військовій канцелярії - центральному органі гетьманської адміністрації. Безумовні таланти молодого канцеляриста та протекція С. Яворського привели до того, що на П. Орлика звертає увагу гетьман І. Мазепа і починає всіляко сприяти його швидкій кар'єрі: 1699 року у віці 28 років його призначають Генеральним писарем Війська Запорозького.

П. Орлик не лише був утаємничений у всі справи і задуми І. Мазепи, але й став достойним продовжувачем його справи. До своєї місії він ставився на найвищому рівні свідомого патріотизму і жертовності. Промовистим є такий факт: коли по смерті І. Мазепи виникло питання про його спадкоємця на гетьманській посаді то було запропоновано дві кандидатури - племінника гетьмана А. Войнаровського і П. Орлика. Однак перший відмовився від гетьманства і пов'язаних з ним відповідальності і ризику, вирішивши за краще задовольнитись успадкуванням багатств свого дядька. Пилип Орлик прийняв на себе небезпечну місію очолити козаків на вигнанні, хоча й усвідомлював, що вона не гарантує йому не лише багатства, а й особистої безпеки.

Молодий гетьман був людиною освіченою і талановитою, здібним дипломатом, організатором, хорошим письменником та непересічним політичним мислителем. По собі П. Орлик залишив велику писемну спадщину - великий за об'ємом "Діаріуш", листи до можновладців тогочасної Європи, договори, декларації і т.п. Однак головною працею, яка обезсмертила його ім'я є безумовно так звана Бендерська Конституція, або Конституція Пилипа Орлика, хоча він не є її єдиним автором.

Ця пам'ятка української політичної думки козацької доби ввібрала в себе не лише передові досягнення української та європейської політичної думки, але стала своєрідним рубежем у їх розвитку. "Появу цього документа варто розглядати в широкому контексті розвитку європейської правосвідомості, котра в теоретичних працях таких мислителів як Т. Гоббс, Г. Гроцій, а трохи пізніше Ф. Вольтер, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо випереджала свій час і швидше прояснювала перспективу ніж дійсність. За таких обставин Конституція Пилипа Орлика - це втілена в мову правових норм філософія й ідеологія "суспільного договору". Для появи такого документу в історії української політичної та правової свідомості було достатньо підстав" [47, с. 236]. Отже, "Бендерська конституція" показувала, які зміни мазепинці сподівалися запровадити після повернення на Батьківщину" [259, с. 57].

Згоджуючись з відомим вченим все ж варто зазначити, що багато з положень даного документу мають концептуальний характер, і є віддзеркаленням особливостей українського політичного мислення на початку XVIII ст. Прийнята в м. Бендери Конституція за своєю формою є договором гетьмана зі старшиною і всім Військом Запорозьким, а за змістом - документом, що в політико-правових поняттях того часу обґрунтовує права України на державну самостійність та її державний устрій.

Починається цей документ преамбулою, в якій викладається коротка історія козацтва та української державності. При цьому твориться політичний міф, метою якого є обґрунтування права козацької верстви виступати репрезентантом державницьких інтересів української нації. Для цього початки української державності відносяться до доволодимирових часів і ототожнюються козаки і хозари як творці держави: "народ козацький, давній і відважний, раніше званий Хозарським, спочатку підніс безсмертною славою, широким володінням та героїчними діяннями, яких не лише сусіди, а й сама Східна (Візантійська) Імперія на морі і на суші боялась настільки, що Східний (Візантійський) імператор, замисливши умиротворити цей народ, поєднався з ним міцним союзом і власну дочку Кагана себто володаря Козаків, призначив сину своєму..." [211, с. 25].

У подальшому, відзначає автор Конституції, за численні провини і гріхи Бог покарав народ козацький, що врешті-решт призвело до втрати державності та польського панування. Однак пізніше незбагненна і справедлива божа воля привела до того, що " народ Козацький, що доти перебував під тяжким польським ярмом, прагнучи відновити колишню свободу, повстав за ревну віру православну, за закони батьківщини і старі вольності під проводом палкого борця, найвідданішого керманича вічної пам'яті Богдана Хмельницького, який за допомогою самого Бога і непереможною поміччю найяснішого короля Швеції, безсмертного і славної пам'яті Карла X, з'єднавши сили Кримського Ханства і Війська Запорозького, а також завдяки власному прозорливому старанню, пильним турботам і величі духу, збройно звільнив від польського рабства Військо Запорозьке і пригноблений народ Руський..." [211, с.25-26].

Твердження про те, що Б. Хмельницький звільнив (хоч і з поміччю татар та шведського короля) український народ, повернув йому державний статус, мало дуже важливе значення в тогочасній ідеологічній боротьбі козацької старшини з московськими урядовцями, які стверджували, що Україна ніколи не була самостійною державою і лише з московською допомогою змогла звільниться з-під польської окупації, приєднавшись до Московської держави. Твердження про те, що українці самостійно, без московської допомоги, здобули собі державний статус і лише потому, добровільно вступили у союз з Московської державою було для козацької верхівки важливим аргументом для обґрунтування права на відновлення власної держави.

Автор Конституції акцентує увагу на добровільності прийняття Б. Хмельницьким протекторату Московської держави сподіваючись на те, що спільна православна віра забезпечить дотримання сторонами прийнятих на себе зобов'язань. Але після смерті гетьмана московські урядовці почали порушувати досягнуті домовленості та давні права і привілеї козацтва, що призводило до того, що Військо Запорізьке ".мусило власною кров'ю та відважним повстанням захищати недоторканість своїх законів і вольностей, захист яких сам Бог, месник беззаконня, милостиво підтримував" [211, с. 26].

Саме таким повстанням, відзначає П. Орлик, був антимосковський виступ гетьмана Івана Мазепи, який продовжив традиції Б. Хмельницького як у справі боротьби за свободу нації, так у відновленні союзницьких відносин зі шведським королівством. Подібна історична паралель повинна була ідеологічно санкціонувати дії І. Мазепи та показати їх стратегічну мету - відновлення державної самостійності України та виконання історичної місії козацтва.

Окрім ідеологічного обґрунтування своїх дій за допомогою творення історичного міфу, П. Орлик і козацька старшина, як автори Конституції, у преамбулі чітко вказують і на іншу причину прийняття цього важливого правничого документа: " оскільки дехто з колишніх гетьманів, наслідуючи деспотичне московське правління, зухвало намагався привласнити собі, всупереч праву і рівності, необмежену владу, не соромлячись нехтувати давніми законами і вольностями Війська Запорозького і тяжко пригноблюючи простий народ, тому ми, присутня тут старшина, і ми, кошовий отаман з Військом Запорозьким, попереджаючи подібні прецеденти, а головне - щоб здійснити таку важливу справу, як виправлення і піднесення своїх принижених прав і вольностей в особливо зручний час, коли згадане Військо Запорозьке знайшло собі захист не деінде, а під опікою Священної Королівської Величності короля Швеції, і тепер твердо і без вагань її визнає, ми уклали угоду з паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом, і ухвалили, щоб не тільки його ясновельможність у щасливі дні свого гетьманату стежив за виконанням пактів і конституцій, викладених нижче по пунктах і підтверджених його присягою, але щоб цього незмінно дотримувались і наступні гетьмани Війська Запорозького" [211, с. 27]. Таким чином, автор Конституції визначає її як вищий правовий документ, що визначає основні принципи функціонування козацької держави і покликаний забезпечити дотримання традиційних демократичних принципів організації державної влади, не допустити перетворення гетьманської влади в деспотичну.

"Колективний автор Конституції - Пилип Орлик та козацька старшина - прагнув зв'язати воєдино уривки своєї минувшини та окреслити модель суспільства, яка містила б головніші здобутки нації. Ідеї, висловлені в цьому документі, є наслідком майже тисячоліття політичного розвитку України, свідченням високого рівня самосвідомості нації, рівня її політичної культури, творчого потенціалу. Цей документ постав як оречевлена ідея української держави - Гетьманщини і водночас як удосконалення тогочасного розуміння суті держави" [269, с. 50].

Перша стаття Конституції присвячена проблемам віри та захисту прав українського православ'я. Нею православній вірі в Україні надавались виключні права. Особливий акцент робиться на необхідності повернення Київської метрополії під омофор Вселенського Константинопольського патріаха і виведення її з-під юрисдикції Московської патріархії. Цей акт повинен був мати виключне політичне значення, оскільки після приєднання Київської митрополії в 1685 до Московської патріархії православна церква в Україні стала перетворюватись на провідника московських впливів. Виключне значення збереження автономії української православної церкви для збереження державності чітко розуміли як козацька старшина, так і вище духовенство. Так за часів укладення Переяславських статей митрополит С. Косів вирядив спеціальне посольство до царя з проханням підтвердити старі права Церкви і не відділяти українське православне духовенство від Царгородського патріархату, що було, як висловлювалось в чолобитній, "коренем всіх наших вольностей і прав" [226, с. 193]. Роль церкви і релігійного питанні в поразці І. Мазепи була ще надто свіжа в пам'яті бендерських вигнанців.

Друга стаття зазначала, що "Подібно до того, як будь-яка держава існує і міцніє завдяки недоторканій цілісності кордонів, так і наша батьківщина, Мала Русь, нехай лишається у своїх кордонах, затверджених угодами Речі Посполитої, славетної Порти Оттоманської і московського царства..." [211, с. 28]. Гарантом недоторканості кордонів Української держави повинні були стати договори гетьмана зі шведським королем, якому разом з нащадками надавався титул постійних Протекторів України.

Цей пункт Конституції, фіксуючи недоторканість кордонів України в межах визначених міжнародними договорами входив в певну формальну суперечність з намірами козацької верхівки і самого Пилипа Орлика. Як зазначає В. Шевчук "в планах своїх Орлик мав визволити Правобережну, Лівобережну і Слобідську Україну" [316, с. 198]. Слобожанщина, яка на той час мала виразну українську більшість населення ніколи формально не входила до складу гетьманської держави. Але якщо згадати, що згідно з договором І. Мазепи і Карла XII до України мали прилучатись всі землі з українським населенням, то можна визнати, що дійсної суперечності між Конституцією і намірами П. Орлика, як ЇЇ гаранта, немає.

Третій пункт декларував відновлення стратегічного союзу з Кримським ханством, що був покликаний забезпечити спокій на південних кордонах держави та збройну допомогу татар у боротьбі з Москвою.

Пункти четвертий і п'ятий Конституції були присвячені відновленню прав Запоріжжя на його землі, ліквідації побудованих царем фортець на територіях належних Кошу та закріплювали автономний політичний і економічний статус Січі в складі гетьманської держави.

Наступні пункти Конституції (з 6 по 10) є своєрідним "політичним ядром" цього документу. У них викладаються основні принципи організації влади в козацькій державі. Так стаття 6 проголошувала обмеження прерогатив гетьманської влади з метою уникнення загрози встановлення деспотичного правління і декларувала створення інституту публічної ради, якій мала належати першість у вирішенні стратегічних питань державного життя: "...ми, старшина, Кошовий Отаман і Все Військо Запорозьке, укладаємо з Ясновельможним Гетьманом і постановляємо в акті обрання його Ясновельможності, навічно зберігати у Війську Запорозькому такий закон, щоб у нашій батьківщині першість належала Генеральній старшині як з огляду на її високі служби, так і у зв'язку з постійним перебуванням при Гетьманах. Після неї у звичному порядку мають бути вшановані цивільні Полковники, подібні за характером обов'язків до цивільних радників. Окрім того, від кожного полку мають бути обрані за згодою Гетьмана декілька знатних ветеранів, досвідчених і вельми заслужених мужів, для входження до публічної ради. Цій Генеральній старшині, Полковникам і Генеральним радникам належить давати поради теперішньому ясновельможному Гетьману та його наступникам про цілісність батьківщини, про її загальне благо й про всі публічні справи. Без їхнього попереднього рішення і згоди, на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинно ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися" [211. с. ЗО]. Генеральні Ради мали збиратися не менше трьох раз на рік - на Різдво, Великдень і Покрову.

У роботі Генеральних Рад повинні були брати участь не лише полковники разом з полковими урядниками і сотниками, не лише Генеральні Радники від всіх полків, які разом з Генеральною старшиною повинні були постійно перебувати в гетьманській резиденції, а й посли від Низового Війська Запорозького. У період між Генеральними Радами, у випадку необхідності. Гетьман міг вирішувати важливі справи державного життя спільно із Генеральною Старшиною, Полковниками та Генеральними Радниками.

Для того, щоб забезпечити вірність старшини інтересам держави стаття 6 зазначає, що всі державні урядники заступаючи на свої пости повинні складати присягу на вірність батьківщині, чесне служіння Гетьману та виконання своїх обов'язків. Для забезпечення цього Конституція гарантувала право на публічну критику і обговорення дій Гетьмана: "...Старшина, Полковники і Радники можуть скористатися повною свободою голосу, щоб, чи приватним чином, чи коли (цього) вимагатиме надзвичайна і безвихідна необхідність, публічно на раді висловити докір його Ясновельможності, вимагаючи повного звіту щодо порушення законів і вольностей батьківщини, однак без лихослів'я і без найменшої шкоди гетьманській честі. За ці докори Ясновельможному Гетьману не належить ображатися чи мститися, а навпаки-він мусить подбати про виправлення порушень" [211, с. 31].

"У політичному сенсі стаття 6 була найважливішою в конституції, оскільки дозволяла старшині контролювати гетьманів, подібно до того, як польська шляхта контролювала своїх королів. У цьому була певна логіка, адже старшина виступала проти Мазепиних самодержавних методів, керуючись тими самими мотивами, з яких гетьман відкидав абсолютизм царя" [261,с.63].

Для забезпечення права вільного висловлювання і оцінки дій гетьмана стаття 7 зазначає, що питання про образу гетьманської честі і встановлення вини повинен розглядати не сам гетьман, а Генеральний Суд на основі закону і права. Таким чином відносини між державою (гетьманом, як її главою) і громадянином опосередковувались судовою владою рішення якої були обов'язковими для всіх без винятку.

Восьма стаття Конституції наголошувала на тому, що головні функції у вирішенні громадських справ повинна виконувати Генеральна старшина, а не гетьманські слуги, яких "... не слід залучати до участі в будь-яких законодавчих, управлінських і військових справах, відсторонивши їх від посольств, а ще більше від громадських доручень" [213, с. 32].

Дев'ятою статтею Конституції затверджувався інститут Генеральних скарбників, які мали слідкувати за державними прибутками і видатками та не допускати присвоєння гетьманом державної власності. У полках також мали обиратись по два присяжних скарбники, функції яких були аналогічними на полковому рівні. При цьому скарбники виводилися з-під контролю гетьмана та полковників і повинні були складати щорічні звіти перед Генеральним скарбником, а той, у свою чергу, перед Генеральною Радою.

Стаття 10 присвячена визначенню адміністративних обов'язків і прав гетьмана та полковників, як керівників територіально-адміністративних одиниць держави. Зазначалося, що "… як Ясновельможному Гетьману з обов'язку його уряду належить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог... нехай пани Полковники, Сотники, Отамани, Урядники і Виборні не наважуються пригноблювати свою домашню челядь і рядових (козаків), а особливо рядових простолюдинів, які не знаходяться у прямій залежності від їх урядів чи в їхньому особистому підданстві..." [211, с. 32-33].

Крім того встановлювався чіткий порядок набуття старшиною урядових посад та формування вертикалі виконавчої влади: "Ясновельможний Гетьман не надаватиме нікому ніяких урядів ані почестей керуючись якоюсь попередньою оцінкою вартості Полковницьких відзнак чи інших козацьких та простих посад і не нав'язуватиме на них нікого силоміць. Але завжди як козацькі, так і прості урядники, а особливо полковники, повинні обиратися вільним голосуванням, і після виборів затверджуватись гетьманською владою, хоча вибори цих виборних (осіб) не повинні оголошуватися і здійснюватися без гетьманської згоди. Цей закон належить виконувати і Полковникам, не призначаючи сотників та інших урядників на основі дружніх стосунків і особистої прихильності без вільного голосування всього повіту, але обираючи і не усуваючи від урядів через приватні сутички" [211, с. 33]. Таким чином, головним принципом формування владних структур козацької держави Конституція проголошувала виборність всіх урядових посад з низу до верху. У той же час, пам'ятаючи сумний досвід Чорної ради та наслідків популізму І. Брюховецького і влади юрби, автори Конституції залишають і певні противаги у вигляді необхідності призначення виборів та затвердження їх результатів гетьманом та полковниками в межах їх компетенції.

У цілому статті Конституції з 6 по 10, описуючи та законодавче закріплюючи основні принципи функціонування державної влади, намагаються реалізувати ідею розподілу гілок влади - гетьманської і старшинської, як виконавчої, Генеральної Ради - законодавчої, Генерального суду - судової. При цьому гарантом балансу гілок влади виступає не стільки гетьман, як глава держави, скільки незалежний суд. Це е яскравим свідченням високого рівня політичної та правовою культури не лише авторів Конституція, а й широких верств українського населення для якого власне і призначався цей документ.

Заключні статті Конституції, з 11 по 16, присвячені питанням регулювання повсякденного життя населення держави. Так стаття 11 гарантує особливий статус козацьких вдів та сиріт, звільняючи їх від повинностей та податків, статті 12 і 13 - самоврядні права міст та їх жителів, 14 покладає на гетьмана та урядовців обов'язок слідкувати за розумністю податків та повинностей та загальним характером їх розподілу і виконання. Статті 15 і 16 декларують скасування обтяжливих для населення податків на утримання найманого війська сердюків та компанійців, а також інститут відкупників мита, які своїми здирствами створюють перешкоди "так що через ці перешкоди не дано можливостей бідній людині ступити вільного кроку до ринку, продаючи дешеві речі для забезпечення своїх нестатків, або ж купуючи щось для домашніх потреб поза базарним податком" [211, с. 35].

Гарантією дотримання записаних у Конституції "непорушних громадських вольностей" повинна була стати присяга гетьмана Пилипа Орлика та підтвердження шведського короля Карла XII.

Оцінюючи значення Бендерської Конституції в історії державницьких прагнень української нації, В. Шевчук відзначає, що "Ця Конституція стала вищою точкою політичного мислення українців у XVIII столітті, бо фактично проголошувала в Україні незалежну республіку; зберігався тільки протекторат шведського короля замість колишнього підданства царю - це був, зрештою, крок уперед порівняно із вищим висловом української політичної думки XVII ст. у Гадяцькому трактаті" [316, с. 197].

У науковій літературі, присвяченій Конституції 1710 року, довгий час традиційною була думка про те, що цей документ не вийшов за межі теоретичної праці і ніколи не був застосований на практиці. Однак, після поразки Петра і під час Прутського походу в 1711 році та визнання Туреччиною за П. Орликом прав на Правобережну Україну, гетьман, уклавши союз з татарами на зразок договорів Б. Хмельницького, встановив свій контроль над Правобережжям, за винятком потужної фортеці в Білій Церкві, як зазначають В. А. Смолій та В. С. Степанков "На контрольованій ними території, як засвідчують результати досліджень Л. Мельника та О. Пріцака, функціонували статті Конституції П. Орлика" [252, с. 224].

Та це функціонування Конституції виявилось не лише обмеженим у просторі (планам П. Орлика про об'єднання в складі гетьманської держави Правобережної, Лівобережної і Слобідської України не судилось здійснитись), айв часі. Внаслідок зради татар та під тиском польських союзників Петра І він разом з військом був змушений залишити українські землі і з 1714 року і аж до самої смерті 1742 року жити в еміграції не полишаючи спроб визволити Україну за допомогою європейських держав.

З метою залучення європейських монархій до вирішення "української проблеми", П. Орлик пише два надзвичайно цікаві документи, що характеризують не лише його як політичного мислителя, але й рівень політичної культури козацької еліти, що опинилась на вигнанні, та розуміння ними ролі і призначення України в тогочасному європейському політичному просторі.

"Маніфест до європейських урядів" повинен був пояснити "королям, князям, республікам та іншим християнським державам" причини укладення козаками союзу з Оттоманською Портою. Зазначаючи, що Москва порушила договір з Богданом Хмельницьким і прагнула обернути українців у рабство, П. Орлик говорить про те, що "природнім правом є визволятись від гноблення і трудитися аби повернути те, що несправедливістю та переважною силою було в нас забрано: всім відомо як трактовано нас у Московській імперії" [316, с. 202].

"Вивід прав України", віднайдений професором І. Борщаком у замку Дете-нвіль, родовому маєтку дружини Григора Орлика, сина гетьмана П. Орлика, присвячений детальному аналізу прав України на самостійне державне існування з точки зору тогочасного розуміння принципів міжнародного права, природних і політичних прав нації, геополітичної рівноваги на європейському континенті.

На початку цієї праці автор говорить про те, що після довгої і кривавої визвольної війни Богдан Хмельницький визволив з-під польського панування "пригнічену козацьку націю" та утворив з України незалежне князівство, сам вдовольнившись титулом гетьмана війська Запорозького. Підкреслюючи, що він не прагне детально викладати історію України, П. Орлик зазначає, що "моя ціль лише показати, що вона є вільним князівством і що Стани її вільно обирали гетьманів по своїй уподобі. Це факт установлений і правда загально відома, що козацька нація і Україна були вільними. Яко така Україна увійшла зі своїм гетьманом у договір вічного миру, заключеного коло Пруту в Молдавії, де вона називається союзницею султана; яко така ввійшла вона в договір з ханом татарським і в договір який заключив гетьман Хмельницький зі шведським королем Карлом X і який можна бачити в архівах Корони Шведської" [204, с. 45].

При цьому найголовнішим свідченням міжнародного визнання суверенності України, на думку П. Орлика, "є урочистий союзний договір, заключений між царем Олексієм Михайловичем з одного боку та гетьманом Хмельницьким і Станами України з другого" [204, с. 45]. Цей союз між козацькою державою і Московією він трактує як військовий, укладений двома рівноправними державами - суб'єктами міжнародного права. Цікавим є те, що укладається він з московського боку царем, а з українського - гетьманом і Станами (народом за тогочасною формулою), який і є в Україні вищим носієм державного суверенітету. Без згоди Станів (народу) жоден гетьман на має права розпоряджатися долею держави, її політичною самостійністю і територіями.

Трактування народу як головного (а по суті - єдиного) носія суверенітету дозволяє П. Орлику заявити про те, що угоди гетьмана І. Брюховецького, які визнавали московського царя протектором України, ця "основа всіх нещасть України" не мають юридичної сили, оскільки "...це зречення не касує ні в чому прав України, бо гетьман не міг дарувати того, що належало Станам" [204, с. 45-46].

Спираючись на постулат про те, що народ є носієм суверенітету і всі дії гетьманів поза його волею не мають правової сили, а також на той факт, що Московія порушивши в односторонньому порядку Переяславські статті зробила їх нечинними, а українську націю поставила в становище окупованої і позбавленої законних прав і вольностей, П. Орлик робить висновок -"...козаки мають за собою право людське і природне, одним з головних принципів котрого є: народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час" [204, с. 46].

Теза про право народу на повстання проти гнобителів, право народу на революцію через кілька десятиріч, в кінці XVIII сторіччя, стане основоположним аргументом в устах батьків-засновників для виправдання свого виступу проти Англії та проголошення власної державної самостійності. П. Орлик вважав що і на початку XVIII сторіччя вона може бути використана для обґрунтування легітимності дій І. Мазепи і його власних у пропагандистській війні з Московською державою, яка використовувала всі можливі засоби, щоб представити І. Мазепу і козаків в очах тогочасної Європи як зрадників і клятвопорушників, позбавивши їх, таким чином зовнішньої підтримки.

П. Орлик для виправдання своїх дій змушений включити в "Вивід прав України" також ряд основних положень договору між Карлом XII та І. Мазепою. Згідно з цим договором укладався військовий союз між Швецією та Козацької державою. Шведські війська, що вводились на територію України повинні були перебувати під командою шведських генералів та загальним контролем гетьмана чи його наступників до того часу, поки українська сторона вважатиме це за потрібне. Утримання шведського війська повинно були здійснюватись коштом короля, а козаки мали постачати його лише хлібом і харчами.

Цікавим у договорі є також пункт про те, що завойовані території прилучаються до Швеції або України на основі того, ким вони були завойовані, "...але все те, що - як виявиться, належало колись народові українському, передасться й задержиться при українськім князівстві" [207, с. 46]. Формула "належало народові", а не "належало державі" дозволяло козакам претендувати не лише на землі Гетьманщини, чи держави Б. Хмельницького згідно зі Зборівським договором, а на всі території, населенні українцями -від Підлящщя до Слобожанщини. Те, що П. Орлик акцентує увагу на цьому пункті українсько-шведського договору прекрасно характеризує його як державного діяча і демонструє його прагнення утворити Українську державу на національному принципі.

Спеціальні пункти договору гарантують Україні незламність її стародавніх прав і вольностей, політичної організації та державну незалежність. З цією метою договір підкреслює, що шведський король не має права присвоювати собі титул "князя України" чи її герб. Тим самим П. Орлик показує, що договір між І. Мазепою І Карлом XII ні в чому не обмежує суверенітет України, а має своєю метою звільненні України від московської окупації та відновлення її самостійності.

Головними аргументами московського царського двору проти незалежності України є, як відзначає П. Орлик, тези про те, що України ніколи не була самостійною державою. Московія визволила її, та що її самостійність порушить баланс сил в Європі.

Щодо першої тези П. Орлик зазначає, що від часів Зборівського договору 1649 року і "до наших днів" вся Європа визнавала Україну як незалежну державу. У той же час, "...коли, як дехто твердить - хоч це твердження Цілком фальшиве, - що Його Царське Величество придбав від поляків якесь право на Україну, то це право не може бути іншим, як правом опіки, бо поляки ніколи не мали іншого, тож і не могли передати прав більше, ніж самі мали, і більше навіть - на які ніколи не претендували" [204, с. 47]. Та і взагалі, підкреслює П. Орлик, що ж це за визволення, якщо Московський Двір накинув Україні ярмо безконечно жорстокіше?

"Отже з повною рацією можна вивести з усього цього, що Московський Двір належить уважати за узурпатора України і що є причина покладатися на розуміння права природного і людського тими, що читатимуть це писання, що вони переконаються в безперечнім праві Станів України обрати п. Пилипа Орлика за свого гетьмана і що цей гетьман може допоминатися посідання цієї країни і сподіватися привернення цього посідання від справедливості європейських держав, які є в силі наказати, щоб її йому звернено назад" [204, с. 47].

Другий аргумент московської антиукраїнської пропаганди взагалі, на думку П. Орлика, не витримує критики, оскільки саме незалежність козацької держави, що буде стримуючим буфером для експансіоністських прагнень Московії в Європі е гарантом континентальної міжнародної стабільності - "...загальний мир не буде тривалим доти, поки не задовольниться справедливих жадань гетьмана Орлика що до України, поки Московський Двір не задоволить справедливі скарги конфедерації, на чолі якої стоїть гетьман. Не треба лякатися, що в разі відновлення цього князівства (України) через ослаблення Московщини порушиться європейська рівновага" [204, с. 48].

Прагнучи прилучити європейські держави до забезпечення державної незалежності України Пилип Орлик апелює до їх власного інтересу і спирається на норми тогочасного міжнародного права: "Це ж бо інтерес всіх європейських держав так зробити, щоб Україну звернено гетьманові Орликові, котрого вільно обрали й проголосили Стани України, їх бо власний інтерес - кажу я - обов'язує їх не санкціонувати і не давати спричиняти небезпечних для себе ж самих наслідків від узурпації, що її якась сильніша держава могла би вчинити над слабшою під єдиною прикривкою вигоди. Міжнародне право вимагає допомагати в крайніх випадках пригніченим громадянам; тим слушніше, справедливіше і в більшій згоді з обов'язком християнства й навіть гуманності причинитися до відбудування держав, пригнічених тому лише, що повірили в союз" [204, с. 47-48].

Корінний інтерес європейських держав полягає, на думку П. Орлика в тому, щоб раз і назавжди припинити експансію деспотичної московської держави у Європу, яка несе загрозу фундаментальним принципам існування західної цивілізації. "Скажу тільки, що коли всіх наведених мотивів не досить, то інтереси, котрих я де в чому вже торкався, зобов'язують європейські держави веліти звернути Україну і тим самим обмежити державу (московську), яка незабаром буде змагати до повалення європейської свободи" [204, с. 49].

Це передбачення П. Орлика було зроблено за півстоліття до того, як російські війська прийматимуть ключі від столиці переможеної Прусії - Берліна, за шість десятків років до початку розподілу Польщі, за сто років до того, як донські козаки переможно промарширують вулицями Парижа, а Російська імперія отримає "почесний" титул "жандарма Європи". Однак його передбачення не було почутим, голландські і ганзейські купці, що отримали право на безмитну торгівлю через територію московської держави з Персією і Індією, вважали, що їх вплив на "прозахідного" царя Петра та весь державний апарат імперії є настільки великим, що саме вони будуть вирішувати куди і для чого будуть посилатися війська Московії.

Саме до тих, хто реально визначав розклад сил в Європі, її близьке і далеке майбутнє і звернуті слова гетьмана: "Ті що дбають про інтерес цілої Європи і кожної її держави зокрема легко зрозуміють небезпеку для свободи Європи від такої агресивної держави. Вони можуть судити про це краще за мене не тільки з прикладів історії, а також завдяки глибокому досвідові й досконалій мудрості, котру мають про все, що відноситься до добра їх держав та інтересів Європи" [204, с. 49].

Змушений покинути Україну після підписання мирного договору воюючих сторін П. Орлик не залишає планів щодо організації коаліції європейських держав проти Російської імперії. "Опинившись за кордоном, Пилип Орлик шукає спільників серед країн, чиї стратегічні інтереси суперечили імперським планам Петра Великого. Європейський ансамбль держав, котрий би забезпечував європейську рівновагу і задовольняв інтереси усіх зацікавлених сторін, тоді ще не склався, і розраховувати можна було на тих, хто безпосередньо чи опосередковано конфліктував з Російською імперією. Такими країнами були Швеція на півночі, Туреччина і її васал - Кримське ханство - на півдні і деякі німецькі держави - на заході" [47, с. 239-240].

Перелік можливих учасників антиросійської коаліції для гетьмана та його однодумців не обмежувався європейськими державами. Велася робота по залученню до антиімперського виступу населення пригнічених національних "окраїн" Росії - донських козаків, калмиків і т.п. Як зазначає Д. Дорошенко, П. Орлик "старався використати кожну нагоду, кожен міжнародний конфлікт на сході Європи, щоб тільки поправити українську страву на порядок дня. Але всі старання великого українського патріота були даремні. Московське царство після полтавської перемоги зробилося могутньою державою, Російською імперією, яка зайняла провідне місце в північній і східній Європі" [69, с. 387].

30 років життя і боротьби на еміграції не принесли П. Орлику очікуваного ним результату - Європа не бажала вступати в протистояння з Російською імперією задля реалізації прав українського народу на державну самостійність. І все ж його зусилля не минули марно - політико-теоретична спадщина цього мислителя стала свідченням політичної зрілості всієї української нації, його ідеї багато в чому стали не лише зразком, а й основою для подальших теоретичних пошуків українських політичних мислителів державницької орієнтації. Ставши "гетьманом на вигнанні" П. Орлик зумів зробити політико-правовий вивід прав України на державно-політичне існування. Розуміючи, що бездержавна Україна не в силі протистояти Російській Імперії один на один, він також прагнув зацікавити європейські держави в українських проблемах, зробивши своєрідний геополітичний "вивід прав" свого народу.

Мазепинська доба, ставши своєрідним апогеєм розвитку української політичної думки часів козаччини, що виразилось не лише у практичних діях самого І. Мазепи, а і в їх теоретичному обґрунтуванні П. Орликом, породила, в той же час, і новий напрямок українського політичного мислення, який не уявляв свого існування поза межами Російської імперії.

Ця трансформація пов'язана не лише з шоком від поразки в Полтавській битві та наджорстоких методів "умиротворення" царськими військами Гетьманщини, але й з самою корінною (так принаймні зовні здавалось) переміною Московського царства в Російську імперію будовану за європейськими зразками. Для українців, що, на відміну від Московщини, знаходились на протязі кількох останніх століть в тісному економічному, політичному і духовному зв'язку з Західною Європою, "європеїзація" Росії Петром І могла видатись одним з найоптимальніших шляхів вирішення двох давно наболілих питань: збереження православно-національної ідентичності та уникнення проявів азіатсько-московського деспотизму. Саме цим, а не лише чисто кар'єрними егоїстичними інтересами, можна пояснити масовий рух освічених українців на "північ", де вони посідали єпископські і митрополичі кафедри, чиновницькі та викладацькі посади в структурах новонародженої імперії. Поруч з ідеєю політичної самостійності народилась і розвивалась ідея Інкорпорації української політичної і духовної еліти в чиновницький апарат

Російської імперії.

Одним з найяскравіших представників цієї когорти українських діячів і політичних мислителів є випускник і, в подальшому, ректор Києво-Могилянської Академії Феофан Прокопович - людина складної долі і зразок унікальної політичної адаптативності.

Перші роки життя Феофана Прокоповича, як власне і його справжнє ім'я е загадкою для дослідників. Народився він у Києві в родині небагатого купця, за різними версіями, 17 червня 1677 або 9 червня 1681 року. Рано осиротілим хлопцем став опікуватись його дядько по матері, професор і ректор Києво-Могилянської Академії Феофан Прокопович (перший), який забезпечив навчання племінника в цьому найпрестижнішому в Україні і всій Московській державі того часу вищому навчальному закладі.

Після смерті опікуна талановитий юнак вирішує продовжити освіту в Західній Європі. У сімнадцятирічному віці він, змінивши конфесійну належність і ставши уніатом, під ім'ям Самійла Церейського (можливо це і є справжнє прізвище вченого) вирушає спочатку на навчання до Польщі, а потім і до Італії. Блискуче закінчивши колегіум св. Афанасія (його магістерська дисертація була оцінена як достойна звання доктора богослов'я, а на її захисті в жовтні 1701 року, за деякими свідченнями, був присутнім сам Папа римський), він, з нез'ясованих причин, тікає з Риму. Провівши кілька років у Німеччині, де продовжував навчання в університетах Йєни, Гале, Лейпцига, Альтдорфа, він повертається на батьківщину, де, знову змінивши конфесію, приймає чернечий постриг і ім'я Феофана Прокоповича (в честь свого опікуна). Ф. Прокопович повторює шлях свого дядька від учня Академії до її професора і ректора та йде далі.

Московський цар Петро І, повертаючись після Полтавської битви, звернув увагу на молодого і європейські освіченого професора Академії, який вітав переможця і засуджував переможених з усією силою свого великого поетичного дару. У 1711 році цар бере Феофана Прокоповича у невдалий для себе Прутський похід, а 1716 викликає в столицю народжуваної імперії - Санкт-Петербург. Там київський професор посідає кафедру псковського митрополита (його двір знаходився в новій столиці) і стає одним з найближчих порадників і соратників царя.

Як зазначає російський дослідник В. Г. Смирнов "Для імперії що народжувалась потрібен був теоретик, який поєднав би інтуїтивне розуміння Петром обов'язку государя перед країною з новітніми західними теоріями Гроція і Пуфендорфа. Таким теоретиком і став Феофан. На цей час він зрозумів, що звичного посилання на богоданність царської влади вже недостатньо, тим більше, що дії цієї влади часто здавались підданим неправильними і незрозумілими" [250, с. 67].

Виконуючи роль "обгрунтовувача" ідей і бажань "царя-реформатора" Феофан Прокопович зміг настільки блискуче закріпитись у цій ролі, що навіть після смерті свого патрона, на відміну від більшості "птенцов гнезда Петрова", він не лише не втратив свого впливу на події в імперії, уникнувши звинувачень в єретизмі, таємному католицтві і латинстві, а й зміг його посилити, посприявши сходженню 1730 року на престол імператриці Анни Іоанівни. Померши 8 вересня 1736 року Феофан Прокопович за свої заслуги перед імперією і імператорським двором був удостоєний високої честі бути похованим у соборі св. Софії у Новгороді.

Феофан Прокопович був одним з найосвіченіших людей свого часу, "...добре знав твори західноєвропейських мислителів - творців ранньобуржуазних теорій держави і права, таких, як Лисілій, Гроций, Гобс, Пуфен-Дорф, Буддей. У його бібліотеці були також праці Кампанели, Макіавелі, Жана Бодена, Томазія, Вольфа, що захищали сильну централізовану владу. Прокоповичу були відомі твори монархомахів, або тираноборців, - Теодора Беза, Юнія Брута та ін., що виступали проти верховенства королівської влади. Велика і добре підібрана бібліотека Прокоповича, що включала праці з питань держави і права англійських, французьких, німецьких, італійських, польських і т.д. авторів, свідчить, що працюючи над створенням вчення про просвічений абсолютизм, він цікавився походженням і розвитком державних установ і правових норм багатьох народів" [189, с. 148-149].

Проблемам теорії політики, вихідних принципів організації державної влади Ф. Прокопович присвятив ряд цікавих творів серед яких "Правда волі монаршої", "Слово про владу і честь царську", "Духовний регламент", "Слово похвальне..." і ряд інших.

Вихідним пунктом його державницької концепції є своєрідне розуміння причин виникнення та джерел державної влади.

Поява держави є, на думку Ф. Прокоповича, проявом дії природних законів. Він зазначає: "Зри ж, а ще не в числі природних законів є й те, щоб бути владі в народі? Є так воістину і це всіх законів главизна. Оскільки з боку одного велить природно любити себе і другому не творити, що нам не любо, а з Іншого боку злоба роду розтлінного розоряти цей закон не сумнівається, всюди і завжди бажаним був страж, і захисник, і сильний поборник закону, і то є державна влада" [231, с. 82].

Пояснюючи природну необхідність утворення держави Феофан Прокопович, наслідуючи Т. Гобса відзначає, що в первісному стані люди, незважаючи на те, що вони були моральними і шанували Бога, спонукувані злими пристрастями вступали в постійні конфлікти один з одним. А це несло в собі загрозу самому існуванню людства. Пояснюючи позицію мислителя, В. М. Нічик цитує його роботу "Правда волі монаршої": "Сама влада потрібна для того, щоб не порушувався природний закон, щоб стримувати злі пристрасті людей, оберігати людське співжиття. "Якби не це, вже давно б земля порожня була, уже давно б зник рід людський. Зло людське примусило людей в один суспільства союз та стан збиратися й державною владою, силою, від всього народу, наче від самого бога даною збройне оберігати і захищати себе, як від зовнішніх супостатів, так і від внутрішніх лиходіїв" [191, с. 90].

Механізмом утворення держави, Ф. Прокопович, слідом за Т. Гобсом вважає укладення суспільного договору. Щоб уникнути загрози своєму існуванню люди раз і на завжди передають право керування своїми діями державі.

Ідея про природний договір не була новою для української політичної думки того часу. З неї, зокрема П. Орликом, робився висновок про можливість перегляду договору у випадку невиконання сторонами взятих на себе зобов'язань, тобто про право народу на повстання проти деспотичної влади. Цей висновок спирався на постулат про те, що саме народ є єдиним і повноправним носієм і розпорядником державного суверенітету. Для Ф. Прокоповича та його патрона Петра І такі умовиводи не були прийнятними. Навпаки, Ф. Прокопович стверджує, що народ не може відібрати владу у владоможців.

Щоб уникнути логічної суперечності Ф. Прокопович звертається ще до однієї причини державної влади - до Бога. Спираючись на авторитет отців церкви він зазначає: "Проголошує учитель народів "Всяка душа властям преддержащим та повинується! Немає влади як від бога; існуюча ж влада від бога учинена суть" [231, с. 84].

Ще одним природним джерелом влади є батьківські інстинкти, сім'я та її закони і традиції. В. М. Нічик підкреслює, що "... серед природних законів Прокопович великого значення надавав тим, які безпосередньо випливають з інстинктів. Так у "Правді волі монаршої" на перше місце ставиться турбота батьків про своїх дітей, яка так чи інакше властива для всього живого" [189, с. 90]. Держава виступає щодо її громадян у ролі турботливого батька і авторитет владоможців є таким же незаперечним для підданих, як батьківський для дітей нерозумних.

Окрім причин зовнішніх - природних законів та інстинктів, сімейної традиції, божественної волі, Ф. Прокопович визначає ще й внутрішні причини існування в суспільстві державної влади - людський розум та мораль і їх контролера - совість. Моральна людина, за його твердженням не може виступати проти влади як такої: "... влада державна природному закону є потрібна. Чи не скаже ще тобі совість твоя: якщо владі не підкорятися, на закон природній грішити є? Чи не скаже тобі совість: якщо властей не хотіти, то хотіти погибелі людству? І ще подумай: бачу владу від бога існуючу нашим здравим розумом нам узаконену. Чи не підказує совість: якщо властям противитись, є противитись богу самому?" [231, с. 82-83].

Використовуючи плюралістичний підхід до визначення причин існування державної влади Ф. Прокопович виділяє серед них головну, проти якої ніхто з його сучасників відкрито заперечити не міг. "Відомо ж бо, що влада верховна від самої природи початок і причину має. А раз від природи, то від самого бога, творця природи. А якщо перша влада початок і від людського сословія і згоди походить, оскільки природний закон, на серці людському від бога записаний, вимагає для себе сильного захисника і совість того ж шукати спонукає (оскільки і сама сім'я боже є), того ради не можемо не назвати самого бога влади державної винуватцем" [233, с. 82].

В історії суспільства Ф. Прокопович виділяє три основних форми організації державної влади: демократію, "де головні всього суспільства справи управляються згодою всіх жителів", аристократію, "де не всього народу і не однієї особи волею, а кількох вибраних мужів сословієм правиться Вітчизна" і самодержавство "де вся влада державна в руках єдиної особи держиться". Симпатії мислителя безумовно знаходяться на боці останньої. При цьому він всі основні форми організації влади ділить на виборні (будь то демократія, аристократія чи монархія) і на спадкові. У цьому протиставленні якнайкраще проявляється розуміння Ф. Прокоповичем проблеми оптимальної форми державної організації життя суспільства.

Від самого початку всі симпатії вченого твердо і однозначно знаходяться на боці спадкової монархії. Імперська велич, спадковість влади, наявність єдиного центру політичної волі в державі - все це на думку Ф. Прокоповича робить спадкову монархію найкращою з усіх існуючих форм державного правління: "Народження бо сина царського є велика всенародних благ надія, загального благополуччя очікування, блаженства всеросійського сім'я, корінь, основа на них утверджуються надії наші, від одних очікуємо, чого не маємо; від других, якщо маємо, продовження, примноження, і ствердження сподіваємося" [231, с. 38].

Демократія І аристократія, вважає він, за самою своєю суттю несуть в собі загрозу внутрішніх суперечностей, що здатні призвести до суспільного хаосу, підірвати основи співжиття громадян, поставити під загрозу їх добробут і саме життя. "Але більш за все пам'ятати треба про наявне в елекційних державах -великим і частим незгодам та суперечкам місце" [231, с. 41].

У великих державах, де застосування принципів безпосередньої демократії неможливе, на думку вченого, будь яке проголошення демократичних принципів є спробою узурпувати владу тими, хто не має на це права. Права, яке може давати лише Бог, як кінцева причина будь-якої влади в суспільстві. Навіть у таких відносно невеликих державах, що мають доволі давні традиції демократичної організації державного життя, як Венеціанська республіка, принцип виборності органів державної влади породжує постійні страхи та недовіру. Ф. Прокопович зазначає, що "Не в приклад річ посполита Венеційська, - та й не диво! Тіло її не велике, в єдиному граді заключене, вкупі сенат, вкупі народ, вкупі дух, вкупі уди, та й там під час обрання вождя їх не зникає зрозуміла печаль, щоби уникнути хитрих підступів і факцій, виборів виборців і неодноразово. А у всьому і волі людські, і жереба кидання з крайньою небезпекою мішаються, якої боязні в державах спадкових не буває" [231, с. 40].

Важливою перевагою спадкової монархії є той факт, що спадкоємці від народження усвідомлюють своє призначення і готуються до як найкращого виконання покладених на них у майбутньому функцій."... сини царські з колиски, з того самого часу, коли ходити і говорити що не будь навчаються, навчаються разом з тим і царствувати. Приходять їм в слух судебні і радні, громадянські і ратні повісті, так, як дітям купецьким у слух часто приходять торги, товари, прибутки, збитки; з віком же зростає і володарська мудрість. Та і вінценосні їх батьки ні про що так не піклуються, як про те, щоб їх сини вміли по них тримати скіпетр. А хто нижчих на престол порогів сходить, управляти вчиться вже сидячи на кормі, не без великої багатократно шкоди державі своїй. Але й порфірородний государ велич і красу царську, як природне і від пелюшок собі звичне, не в диво собі ставить і тому не має це за матерію зарозумілості і презирства. А вибором зведений на цю висоту, дивується славі своїй, багатократно не тільки підданих своїх, але і себе самого забуває" [231, с. 41].

Розглядаючи сім'ю як одну з форм організації життя людей, що передує державі і є для неї певним зразком, Ф. Прокопович підкреслює, що спадкова монархія несе в собі як позитивну рису не тільки виховний момент для майбутнього правителя, але і є для нього своєрідною спадщиною, яку він отримує по батьках і повинен передати своїм спадкоємцям. Загальне добро громадян держави таким чином становиться головним предметом турботи монарха, який не відділяє свого власного від загального. "Та і в спадковому царстві турбується самодержець про добро загальне, як про своє домашнє, бачучи, як успадковувати по ньому мають сини і сини синів його, і їм же все багате і ціле готуючи. А вибрані государі (не всі - да не буде!), однак, такі бувають, як безчинні на квартирах воїни не жаліють спільного, як чужого, але і більше того прагнуть звідти приватні свої фамілії збагачувати. Через те в подібних державах казна державна є вельми бідною" [231, с. 41].

Головним же недоліком який несуть в собі виборні форми організації влади є амбітність політичних лідерів: "Всякому ж бо бажано володарювати; а ще ж, як правило, всякий не згоджується служити тому, хто вчора друг рівний чи і суперник був рівносильний, чим діється, що багатократно зі сторони закликають на престол свій, щоб нині рівні у рівності залишались" [231, с. 42]. І в цій боротьбі амбіцій, у бажанні не допустити свого вчорашнього соратника чи противника стати своїм володарем таїться найбільша загроза процвітанню держави, самому існуванню того чи іншого народу.

У протиставленні двох, принципово відмінних для Ф. Прокоповича форм організації державного життя - спадкової та виборної, всі симпатії мислителя, як вже зазначалось вище, однозначно відносяться до спадкової монархії. І не просто монархії, а нічим не обмеженої, абсолютної монархії. Традиційною серед дослідників наукової спадщини Ф. Прокоповича є думка про те, що він стояв на позиціях концепції просвіченого абсолютизму. Однак, при уважному аналізі теоретичних розробок вченого стає зрозумілим, що для нього ідея абсолютизму була домінуючою щодо ідеїпросвіченості.

Будучи людиною, що робила свою життєву кар'єру, як зазначає В. Г. Смірнов, на основі теоретичного обґрунтування "реформаторських" дій Петра І, Ф. Прокопович доходить до межі, яка протиставляє його духовний сан замовленню "патрона". Так, підтримуючи прагнення Петра забезпечити фінансову основу реформ за рахунок надбань церкви і вирішення питання ідеологічного обґрунтування підкорення церкви волі царя, Прокопович виступає апологетом ідеї цезарепапізму.

Ця ідея, в принципі, постійно присутня в ортодоксальному православ'ї, була доведена в часи правління Петра І до абсолюту. Гостра необхідність в фінансах, за умови повного зубожіння населення, спонукала царя накинути оком на величезні багатства накопичені православною церквою в Московській державі. Проведена Петром І секуляризація церковного майна, з одночасною заміною патріаршества Священним Синодом на чолі якого стояв обер-прокурор Імперії, дозволили Петру не лише отримати додаткові джерела для забезпечення своїх планів, але й інструмент тотального, як на ті часи, контролю за думками підданих. І в цьому питанні Ф. Прокопович знову виступив як найближчий сподвижник царя, навіть всупереч своїм станово-корпоративним інтересам.

Для обґрунтування церковної реформи у відповідності із задумами Петра І Ф. Прокопович підготував "Духовний регламент", який відкидав ідею автономії церкви щодо світської влади і де-факто перетворював її в один з інструментів імперії. Духовні поводирі мас перетворювались на особливий розряд державних чиновників, що отримували платню від держави і несли повну відповідальність перед нею.

Щоб обґрунтувати правові підстави такого існування церкви в системі Імперії Ф. Прокопович апелює до традиції минулого: "Собори вселенські повелінням царів збиралися; на тих же соборах керували судді, царів піддані: вони наглядали щоб чинно діло йшло, вони бунти і шум єпископів заспокоювали[1, с. 89]. Після такого висловлення позиції одним із вищих ієрархів церкви посідання обер-прокурором імперії чільного місця в Священному Синоді мало сприйматися сучасниками як традиційний і цілком природний стан речей.

Однак навіть підкорення церкви царській волі, сконцентроване в ідеї цезарепапізму, не було вершиною здійснюваної Ф. Прокоповичем апологетики абсолютизму. Те, що було для нього "перепусткою" у вищий світ Імперії-оспівування спадковості монархії у "Слові похвальному в день рождества благороднійшого государя царевича і великого князя Петра Петровича" - вимагало від "київського мудреця", ще однієї, остаточної "клятви крові" на вірність імперії. Такою "клятвою крові" став трактат Ф. Пркоповича "Правда волі монаршої", в якому він довів ідею богоданності монаршої влади до абсолюту.

Монарх, на його думку, є носієм влади і суверенітету держави не тільки, а, головним чином, не стільки, завдяки вибору народу, природному закону, суспільному договору, скільки Божій волі, промислу, проявами яких і є договір, вибір і т.д. Бог, вважає Ф. Прокопович, є головним і єдиним джерелом влади монарха. І в цьому його позиція практично нічим принципово не відрізняється від позиції, що була домінуючою у "територіальної спадкоємниці" Візантії- Оттоманській імперії: "Султан є намісник Аллаха на землі".

Влада, отримана з Божої волі монархом, є, на думку Ф. Прокоповича, у повному розпорядження останнього. Приймаючи її як Боже помазання, монарх передає її у спадок тому, кого він вважатиме за достойного це помазання нести. Така позиція мислителя була зумовлена конкретною історичною ситуацією, коли Петро І, запідозривши власного сина Олексія у змові проти своєї влади, після тяжких катувань скарав його на горло. Страчений був не просто царський син, а спадкоємець престолу, що посмів виступити проти реформаторських діянь государя в ім'я повернення "московської старожитності".

"В цій дійсно шекспірівській драмі між батьком і сином Феофан твердо взяв сторону Петра. Він супроводжував царя в поїздці в Москву для зустрічі з сином, був присутнім в Кремлівських палатах при читанні мандата про провини царевича та його відречення, виголосив промову з приводу проголошення спадкоємцем малолітнього Петра. І, нарешті, він, Феофан, в присутності великої кількості народу виголосив громове "Слово про владу і честь царську", і луна цієї промови ще довго носилась по країні, докотившись до європейських держав" [250, с. 62].

Виправдання синовбивства укріпило вплив і владу Ф. Прокоповича при правлінні Петра І, а обґрунтований ним порядок набуття престолу не за родовим спадком, а за волею монарха, що може заповісти владу як будь яке власне майно - зберегли його становище і саме життя після смерті "патрона".

"Для пояснення і виправдання нового порядку спадковості престолу Феофан написав величезний трактат під назвою "Правда волі монаршої". Головний аргумент Феофана простий, але в ньому міститься філософія сваволі монарха: "Як батько може позбавити сина спадку, так і государ - престолу" [250, с. 89].

Апологетика абсолютизму та імперської величі Феофаном Прокоповичем, незважаючи на політичну заангажованість, мали завершений, послідовний характер. Виходець з України, в пам'яті якої ще були свіжими часи Руїни, перед очами якого стояли приклади магнатської сваволі в сусідній Польщі, що підривали державу і суспільство, він прийняв сторону спадкової абсолютної монархії, вважаючи за краще служити просвіченому деспоту, ніж піддавати загрозі анархії саме існування людства.

Як вже зазначалось вище, Ф. Прокопович уособлював собою реакцію тієї частини української просвіченої верстви, яка розчарувавшись у спробах творення самостійної цивілізованої держави і не бажаючи відновлення магнатської анархії Речі Посполитої на власних теренах, почала шукати для себе можливості самореалізації в рамках творення на залишках азійської Московщини європейської, як їм здавалось, Російської імперії. Нова столиця імперії Санкт-Петербург зростав не лише на козацьких кістках, але й на знаннях тисяч і тисяч канцелярських чиновників з України. Гетьманщина ще боролась за "стародавні права і привілеї", за збереження своєї автономії, але її доля вирішувалась поза нею.

У часи правління імператриці Анни Іоанівни, для зішесття якої на престол Ф. Прокопович доклав немало зусиль, становище Гетьманщини різко погіршало. Після смерті гетьмана Д. Апостола верховну владу було передано Малоросійській колегії і утворено так зване "Правління гетьманського уряду" (1734-1750 рр.), на чолі якого поставлено князя О. і. Шаховського. До складу Правління входили також два російських урядовці і генеральний обозний Я. Лизогуб з двома українськими старшинами.

Як відзначає Р. Іванченко "Князь Шаховський його Правління дістали від уряду цариці Анни Іоанівни спеціальну інструкцію - "Решительные пункты ", котра визначала, як управляти Україною. У таємних вказівках її йшлося про те, що потрібно поширювати чутки про нездатність української адміністрації управляти Україною, що надмірні податки, невпорядкованість в управлінні, хабарництво, несправедливість в судах - все це вина українських урядовців. Ці думки мали привчати українців до думки, що Гетьманщина - непотрібна Україні інституція, нездатна управляти народом і захищати його інтереси, тому її потрібно негайно скасувати. Імператорський уряд дав Шаховському наказ робити все, щоб українська старшина не зближувалась ні з білоруською, ні з польською шляхтою, ні з українською старшиною Правобережної України, яка перебувала в складі Польської держави. Йшлося про те, щоб всіляко сприяти шлюбам українців з росіянами. Цим малося на увазі сильніше прив'язати українську старшинську еліту до російського урядового колеса. Прагнення українців до самостійного державного існування розцінювалось як державна влада" [106, с. 157].

До певної міри покращилось становище Гетьманщини у часи царювання імператриці Єлизавети (1741-1761 рр.). Нова імператриця доволі прихильно ставилась до українців, що багато хто з істориків пояснює її любовним зв'язком з Олексієм Розумовським, козаком Чернігівського полку відібраним за прекрасний голос до царської капели.

1744 року імператриця побувала в Україні і козацька старшина, скориставшись можливістю, подала їй прохання про дозвіл обирати гетьмана. Імператриця дала на це згоду, але лише 5 травня 1745 року було підписано відповідний указ, а 22 лютого 1750 року на раді в Глухові гетьманом було обрано брата фаворита імператриці. "Причиною, чому так пізно стався цей "вибір", було якраз і те, що цариця мала намір віддати гетьманську булаву Кирилові Розумовському, тоді ще дуже молодому, і треба було ждати, аж він підросте і заки його до нового уряду приготовлять. Оцей "вибір" був тільки фарсою, бо всякому було відомо, що неодмінно тільки Розумовському можна бути гетьманом. Але козацтву йшлося не так про особу, як про те, щоб відновити саму інституцію гетьманську" [117, с. 156-157].

З обрання нового гетьмана козацька старшина намагалась скористатись якнайповніше - справи України знову були передані з Сенату до Колегії Закордонних страв, з чільних постів у гетьманській адміністрації усувались росіяни, під юрисдикцію гетьмана було передано Київ і Запоріжжя.

К. Розумовський намагався закінчити розпочату ще Д. Апостолом судову реформу в Україні. В її основу було покладено кодекс "Права за якими судиться малоросійський народ" та наукову розвідку бунчуковго товариша Ф. Чуйкевича "Суд і розправа в правах малоросійських". За задумом у результаті реформи судовий устрій в Україні повинно було базуватись на Литовському статуті. Значну увагу приділяв гетьман і розвиткові освіти - планувалось відкриття університету в Батурині, у Глухові створено пансіони для виховання дітей старшини. у полках заведено школи для обов'язкового навчання козацьких синів.

У цей період в Україні було проведено і значні соціальні реформи. Те, про що мріяли і до чого докладали стільки зусиль І. Виговський та І. Мазепа стало набирати ознак реальності - козацька старшина остаточно оформилась у вищий привілейований стан суспільства, у шляхетство, соціальна структура Гетьманщини набувала типових для тогочасної Європи ознак. У гетьманській столиці часто проводилися загальні з'їзди старшини для обговорення важливих справ з тенденцією перетворитись на постійний український шляхетський сейм. У 1763 році було скликано Генеральні Збори - справжній сейм - для розгляду та затвердження судової реформи.

"На одному із з'їздів старшини виголошено промову, відписи якої довгий час ходили по руках: "Про уліпшення стану Малоросії". Ця промова була показником політичних та суспільних змагань козацької старшини: її автор журився занепадом войовничого духу в Україні, ідеалізував давні часи, коли були "сейми або генеральні ради". Ідеал автора - конституційне парламентарний лад, в якому б всі політичні права належали б українському шляхетству" [226, с. 98].

Становище К. Розумовського при імператорському дворі не похитнулось і після смерті Єлизавети, хоча серед наближених нового імператора Петра III і мала місце ідея передачі гетьманської булави від К. Розумовського до А. Гудовича. К. Розумовський став одним з чільних діячів змови, що призвела до смерті Петра III та зішесття на російський престол Катерини ІІ. Частина старшини, впевнена у всемогутності Розумовських, відправила новій імператриці петицію з проханням закріпити гетьманство спадковим у роду Розумовських. Інша, незадоволена такої пропозицією, написала імператриці протест. Наслідок був неочікуваний для обох угруповань - 1764 року гетьманство було скасоване як політичний інститут, а владні повноваження було передано Малоросійській колегії на чолі з президентом в чині генерал-губернатора. Ним став визначний російський полководець граф П. Румянцев. У таємній інструкції імператриці П. Румянцеву було наказано обережно, але систематично нищити українські державницькі традиції, права і вольності, поступово готуючи населення до повної асиміляції в російському політичному і культурному просторі.

Нова імператриця в перші роки свого правління намагалась демонструвати європейську освіченість і лібералізм - листувалась з французькими енциклопедистами, надавала деяким з них фінансову підтримку, розмірковувала про можливість реформ у Російській імперії.

Ідеї французьких енциклопедистів набули в той час великого поширення в усій тогочасній Російській імперії та в Україні зокрема. Вони спонукали читачів до нових підходів в оцінці соціально-політичної дійсності, розумінні призначення людини і держави. "На усвідомлення нового впливали правові ідеї тогочасної просвітницької філософії. Дворянська інтелігенція захоплювалася ідеалами цієї філософії. У бібліотеках, як правило, були збірники, хрестоматії творів просвітителів: "Дух Вольтера", "Дух Дідро". Не лише в приватних бібліотеках, але й у бібліотеці Київської Академії були твори Вольтера, Руссо, Монтеск'є. У родинних архівах українського дворянства можна було зустріти нотатки на твори просвітників" [117, с. 27].

Коли Катерина II вирішила скликати "Комісію для складання нових законів"(1767-1769), її ініціатива викликала цілу бурю в середовищі російської інтелігенції - складались різноманітні проекти і прожекти, дворянство обирало депутатів і складало їм накази. Замість очікуваного імператрицею зміцнення її власного становища та існуючої політичної системи вона отримала збурення громадської думки і пропозиції радикальних змін.

Не оминули подібні настрої і провідні кола українців. Так, зокрема, виходець з України, професор Московського університету П. Десницький висунув ідею скасування кріпосної залежності селян в імперії. І все ж головним було для них інше. Як зазначає 3. Книш, "1767 року Катерина II мала намір скликати "Комісію для сочиненія нового положенія", куди мали бути обрані депутати від різних національностей. Коли оповіщено те в Україні, всі без винятку суспільні верстви українського народу використали цю нагоду, щоб однозначно заявитися за автономією" [117, с. 173].

Серед найбільш значних теоретико-політичних творів, появу яких спричинила підготовка роботи "Комісії..." є робота "Філософічні пропозиції" (деякі дослідники перекладають оригінальну російську назву "Философические предложения" як "Філософічні речення") написана українським філософом-просвітником Я. Козельським.

Яків Павлович Козельский народився 1729 року в сім'ї наказного сотника в містечку Келеберди на Полтавщині. З 1744 по 1750 рік він навчався в Києво-Могилянській Академії, не закінчивши яку переїжджає до Петербургу, де спочатку стає учнем академічної гімназії, а з 1752 року - студентом Петербурзького академічного університету. По його закінченні, з 1757 по 1764 рік Я. Козельський викладає математику і механіку в Артилерійському І інженерному шляхетному корпусі. 1764 року виходять його перші друковані праці -"Арифметичні пропозиції" та "Механічні пропозиції". У цей же час він починає працювати над перекладами книг з європейської політичної історії, що безумовно відбилось на формуванні його політичних поглядів.

Залишивши військову службу з 1766 року Я. Козельський переходить на службу в Сенат, де отримує ще одну можливість детально ознайомитись з реаліями державного і політичного життя Російської імперії. 1770 року він залишає службу в Сенаті і призначається до роботи в Малоросійській колегії в Глухові. 1786 року мислитель знов з'являється в Петербурзі де 1788 р. видає "Розмову двох індійців Калана та Ібрагіма про людське пізнання".

У зв'язку з хворобою Я, Козельський 1793 року остаточно залишає столицю імперії і виїздить у свій маєток в с. Крутий берег Лубенського повіту де й помирає після 1795 року.

Робота "Філософічні пропозиції..." була написана Я. Козельським у досить стислий термін (близько року) і її поява прив'язувалась до початку роботи "Комісії для складання нових законів". Можна припустити думку про те, що вона призначалась, у першу чергу, для депутатів від українських областей, серед яких був і його брат - майор Яків Павлович Козельський.

Усього ж було троє братів Козельських, що носили одне й теж ім'я -Яків. Цей факт інколи заводив дослідників науково-теоретичної спадщини вченого-просвітника в оману та породжував плутанину. Випадок, коли брати носили однакове ім'я, доволі рідкісний, але не поодинокий у тогочасній Україні.

При написанні "Філософічних пропозицій..." Я. Козельський спирався на досягнення передової політичної і філософської думки тогочасної Європи, у першу чергу, на дослідження французьких філософів XVIII століття і на теорію природного права і суспільного договору.

"У своїх розшуках відповіді на питання, в чому ж полягає причина суспільного зла, Козельський звертається до передової соціологічної думки своєї епохи. В 1768 р. він вперше в історії суспільної думки Росії використовує для критики феодально-кріпосницьких порядків і ідеології прогресивну для того часу теорію природного права і суспільного договору в інтерпретації таких радикальних французьких просвітителів, як В. А. Гельвецій та Ж. Ж. Руссо... Спираючись на цю теорію, Козельський робить одну з перших в історії суспільної думки Росії спробу виявити причини поганого стану суспільства і накреслити шляхи виходу з нього" [60, с. 22-23].

Я. Козельський широко використовує у своїй праці ідей французьких мислителів, деякі з них підтримуючи, а деякі - заперечуючи. Це звернення вченого до авторитету енциклопедистів було цілком виправданим в умовах тогочасної дійсності. Адже їх праці були широко відомі в освічених колах Росії і, особливо, підросійської України. Л. А. Коваленко вважає, " ...що в колах тогочасної прогресивної інтелігенції на Україні спостерігається посилений інтерес до французького просвітництва, його лівої течії, зокрема до Руссо. Досить показовим є те, що з творами Руссо були добре обізнані на Лівобережній Україні, тобто на території, що найтісніше була пов'язана з громадсько-політичним і літературним життям Росії" [117, с. 31].

Вихідним пунктом розмірковувань Я. Козельського про оптимальні форми організації державної влади і всього суспільного життя є традиційна для Просвітництва ідея про "природний стан людини". Підтримуючи шанованого ним Ж. Ж. Руссо в питанні про існування в минулому такого стану, мислитель не згоджується з великим французом в питанні можливості повернення людства до нього: "натуральне його благополуччя безповоротне" [120, с. 412].

Більше того, він вважає, що перехід від природного стану до громадянського є актом величезної історичної ваги і прогресивний за своєю глибинною суттю. "Людина при переміні натурального стану на громадянський отримала в поступці своїй справедливість замість спонуки, у справах своїх -мораль, замість потворної сліпоти, і у всьому своєму бутті - обов'язок замість натурального спонукання, і слідує розуму не слухаючи своєї схильності, і хоча вона через цю переміну позбавляється багатьох натуральних вигод, однак на місце того отримує інші великі властивості, здібності її значно зростають, знання розширюються, думки стають благороднішими і вся душа її підноситься до такого рівня, що коли б зловживання нового цього стану не зводило б її часто нижче натурального, то мусила б вона безумовно благословити той час, який її вивів з того стану і зробив з нерозумної і обмеженої тварини розумною і людиною" [120, с. 524-525].

Прогресивність переходу людства до громадянського стану Я. Козельський вбачає в набутті людиною цілого ряду нових якостей, що були неможливими раніше. Хоча мислитель і не апологетизує громадянський стан. Він підкреслює, що за набуття нових переваг людині довелося поступитись частиною свобод, що були в минулому. Російський вчений Ю. А. Коган зазначає, що "Будучи прихильником теорії договору в інтерпретації Руссо, Козельський повністю покладав на самих людей відповідальність за стан, в який прийшло людство, коли "зібравшись за фаміліями" воно стало "видумувати різні вигоди", "звикло власності майна" і, вкусивши гіркоти нерівності, змушене було врешті-решт назавжди розлучитися зі своєю первісною красою" [118, с. 156]. Однак сам Я. Козельський вважає, що втрата первісної, нічим необмеженої свободи не є такою вже трагедією для людства - "Людина через договір з суспільством втрачає натуральну свободу і необмежене право до всього того, що її спокушає і чого вона досягти може, а отримує громадянську свободу і власність майна. Натуральна свобода кожної людини не має інших меж, як тільки її сили, а громадянська свобода обмежена громадською волею" [120, с. 525].

Обмежена громадянська свобода, вважає просвітник, є більш бажаною для людства тому, що необмеженість свободи натуральної є в значній мірі позірною. Вона залежить як від здатностей і можливостей самого індивіда, так і від зовнішніх обставин. У суспільстві ж свободи гарантуються законом і суспільним договором. Для окремої людини такі гарантії, на думку Я. Козельського, є більш бажаними ніж загроза необмеженого нав'язування їй волі інших - сильніших фізично, чи хитріших розумом.

Для пересічної людини краще поступитися частиною нічим не гарантованих свобод і бажань для того, щоб отримати гарантоване задоволення більшості інших. Усвідомлення цього є запорукою благополуччя всього суспільства і кожного його члена: "Благополуччя цілого народу полягає в тому, коли кожен з Його членів втрачає малу частину своїх задоволень, щоб отримати замість того незрівнянно більшу. Тому що всі люди в суспільстві бажають власності, честі, слави, покою, веселощів та іншого; коли вони всі бажатимуть того безмежно, то важко кому-небудь з них бути благополучним; а якщо кожен з них поступиться одним якимось із своїх, чи малою частиною з усіх своїх бажань суспільству, то через те вони без винятку майже у всіх своїх бажаннях будуть задоволені і тому благополучні" [120, с. 526].

Перевага громадянського стану полягає ще також і в тому, що він приносить, крім гарантованого задоволення частини натуральних свобод, і ще й те, що до цього не існувало і існувати не могло: "У громадянському стані отримує людина ще й моральну свободу, яка робить її паном над нею самою, тому що спонукання бажання є рабство, а покора встановленим законам є свобода" [120, с. 525]. Моральна свобода, на думку Я. Козельського, саме і є справжньою, істинною свободою, оскільки саме мораль є тією областю людського буття де в людині проявляється людське.

Втрати від переходу до громадського стану є більше формальними ніж реальними, оскільки в природному стані люди не можуть бути дійсно рівними, а, отже, й вільними. Сильніший і розумніший у натуральному суспільстві нав'язує свою волю іншим без будь-яких обмежень, чи то моральних, чи то правових.

"Людина через громадянський стан замість втрати натуральної рівності отримує рівність моральну і законну і, будучи натурально нерівною силою чи розумом, іншому робиться рівною за договором і правом" [120, с. 525]. Ця думка Я. Козельського перегукується з ідеєю висловленою визначним французьким філософом П.-А. Гольбахом у роботі "Система природи" про те, що природної рівності ніколи не існувало - люди від природи є різними за своїми тілесними та розумовими даними, а, отже, дійсна рівність наступає лише в суспільстві, що перейшло до стану громадянського. Дійсна рівність людей може бути, на думку Гольбаха, лише правовою або моральною, всі інші - майнова, фізіологічна, розумова і т.п. - є лише спробами приховати існуючу нерівність. Правда, робота П.-А. Гольбаха була опублікована в 1770р., тобто через декілька років після появи "Філософічних пропозицій" Я. Козельського.

Вважаючи перехід людства до громадянського стану на основі укладання суспільного договору явищем історично прогресивним Я. Козельський надає особливого значення змісту цього договору. Він вважає, що суспільні відносини можуть бути справедливими лише за тієї умови, якщо базуватимуться на справедливих законах. Суспільні пороки є закономірними наслідками поганого законодавства і порушення духу суспільного договору.

Надаючи великого значення законам в організації суспільного життя, він поділяє їх на божественні, натуральні, всесвітні та громадянські. Все що стосується людської душі регулюється божественними законами, квінтесенцією яких виступають незмінні моральні вимоги, сформульовані в десяти заповідях. "Божественний, як творця закон, передбачає благополуччя взагалі для всіх його тварей і непідвладний ніякій переміні; він містить у собі. десять заповідей, що своїм змістом є такі великі, що немає такої чесноти, що не була б схожою до них і немає такого пороку, який вони б не забороняли" [120, с. 467]. "Закон натуральний є натуральне спонукання в людині до того, що вона робити хоче або не хоче; наприклад, закони натуральні є наступні: пити, гуляти, забавлятись, шукати приємного, відмовлятись від противного. Берегти своє життя, захищатись силою від шкоди, що завдається, а якщо немає сили, то тікати та інші" [120, с. 467]. Він стосується задоволення тілесних потреб людини і її прав, отриманих самим фактом народження і належності до роду людського.

З переходом до громадянського стану і організувавшись в держави людство отримує ще два різновиди законів - всесвітній і громадянський: "Закон всесвітній називаю я той, який служить до безперешкодного для усіх всесвіту народів поводженню між собою, як, наприклад, посилати послів, дотримуватись нерушимо трактатів та інше. Закон громадянський називаю я той, що промишляє благополуччя тільки одним своїм громадянам, не турбуючись про Інших, і схильний у міркуванні часу або місця зміні..." [120, с. 468]. Ці закони встановлюються людьми і можуть бути змінними. І якщо всесвітній закон регулює відносини між державами, то громадянський - в середині них, між окремими людьми - він, по суті, і складає основний зміст суспільного договору. Громадянські закони повинні забезпечувати і захищати реалізацію природних прав людини.

Базуючись на незмінних законах божественних і натуральних, суспільний договір сприяє розвитку в суспільстві доброчестя і свободи, а якщо суперечитиме їм, то - злу і несвободі. При цьому дія законів проявляється не одразу, а внаслідок їх тривалого застосування: "Добродійною чи злого людина робиться не раптом, а через часті вправи у чеснотах чи пороці" [120, с. 470].

Розвиваючи ідею Т. Гобса про те, що суспільний договір забезпечив припинення "війни всіх проти всіх", характерної для природного стану суспільства, Я. Козельський, в той же час, не сприймає висновок англійського філософа про неможливість перегляду цієї основоположної угоди, оскільки, як відзначав відомий український дослідник В. С. Дмитриченко, "На думку гуманіста Козельського, суспільний договір не може бути спрямованим проти суспільства і його членів" [59, с. 31].

Вважаючи, що основу суспільного договору складають громадянські закони придумані людьми для регулювання відносин між собою і є змінними, Я. Козельський зазначає, що "Коли договір укладається за спільної згоди, то й скасовуватись повинен за спільною згодою ж; а якщо трапиться з якої сторони шкода в договорі, то в такому випадку сторона, що відчуває в договорі для себе шкоду і одна порушити договір може, тому що нікого до шкідливого зобов'язувати не можна" [120, с. 497].

Ідеї про можливість перегляду суспільного договору (а в деяких випадках навіть необхідність) стала основою для досить радикальних висновків Я. Козельського щодо організації суспільного життя. Як відзначає В. С. Горський "... оскільки правителі, що видають закони, бувають різні, остільки закони можуть бути несправедливими. Несправедливим, зокрема є закон, згідно з яким одна людина може перебувати в рабстві у іншої. Я. Козельський першим у суспільній думці Російської імперії піддав критиці спроби виправдати кріпацтво посиланням на "природний" характер станового розподілу суспільства" [43, с.113].

Цей розподіл в суспільстві є наслідком прийняття несправедливих законів. До цього правителів спонукають деякі негативні риси їх натури і, у першу чергу, самолюбство, прагнення мати більше за інших майна, влади, почестей. Це призводить до надмірного егоїзму і бажання задовольняти свої потреби за будь-яких умов, часто - за рахунок нічим, крім власного бажання, не виправданого обмеження прав і інтересів інших. "На горе роду людського і крайньої про нього скорботи, самолюбство, крайнє самолюбство, тиран розуму людського і начальник всіх його пороків та нещасть, повеліває йому залишати інші чесні дороги, а заставляє його мати схильність до зброї, бачити мниме своє благополуччя в нещасті і розоренні своїх ближніх і на розвалинах їх створювати свою пишність до тих пір, поки і до самих цих нахаб черга терпіти такі ж нещастя від інших" [120, с. 181].

Спроби поставити свій інтерес понад загальний, зробити його важливішим за інтерес і бажання інших членів суспільства Я. Козельський вважає порушенням основного принципу суспільного договору - кожен поступається малим на користь загалу і забезпечує собі тим самим соціальні гарантії. Він підкреслює, що "Ніякий народ не можна зробити доброчесним інакше як через поєднання особливої користі кожної людини зі спільною користю всіх... Непогано було б суспільство влаштувати так, щоб ні один його член йому, ні воно жодному своєму членові не були б тягарем" [120, с. 530].

Для того, щоб досягти компромісу між особистим і загальним вчений пропонує спиратись Індивідам у своїх діях на етику розумного егоїзму - адже суспільна гармонія може існувати лише як суспільний компроміс. Для суспільного блага дуже важливим є те, щоб кожен його член усвідомив, що він є членом певного соціуму і саме в цьому статусі може отримати найбільш повне задоволення своїх прав і бажань. Для того щоб бути достойним членом суспільства кожна людина, вважає Я. Козельський повинна запам'ятати просту істину: "Обов'язки людини щодо інших людей полягають в тому, в чому і обов'язки її до неї самої,... Що людина винна самій собі, те вона винна і іншим людям" [120, с. 486].

Забезпечення соціального миру, узгодження інтересів всіх членів суспільства при максимально можливому забезпеченні потреб і прав кожного ^є на думку Я. Козельського основним завданням державної влади. Він підкреслює, що "Влада в суспільстві є не що інше, як право повелівати над ним, засноване на праведному договорі, а сила в ньому є могутність приводити все те в дію, що сприяє його благополуччю, чи неблагополуччю" [120, с. 500]. В іншому ж випадку правителі не мають права на владу в суспільстві і суспільний договір може і повинен бути переглянутим.

Правильна організація суспільного життя повинна базуватись на веденні "політики", яка, як вважає вчений, ". є наука реалізовувати праведні наміри самими дієвими і притому праведними засобами в дію" [120, с. 503]. Поряд з правильним суспільним договором і політикою основою стабільності суспільства є і певна соціальна його структура. Я. КозельськиЙ виділяє в ній чотири основних категорії громадян залежно від їх майнового стану: "У кого є більше власності, ніж скільки потрібно на нинішні і майбутні потреби, також на вигоду, забаву і прикраси, той називається багатим; у кого є стільки власності, скільки потрібно для нинішніх і майбутніх потреб, також для вигоди, забави і прикрас, той є достатня людина; у кого є стільки власності, скільки потрібно на їжу і одяг, той називається недостатня людина; а той, у кого немає і стільки власності, скільки необхідно на їжу і одяг, той називається вбога людина" [120, с. 476].

Для того, щоб суспільство було стабільним необхідно, щоб "достатні" і "недостатні" (говорячи сучасною мовою - середній клас) складали більшість. Вони є найбільш зацікавленими в дотриманні справедливого суспільного договору та в забезпеченні прав і інтересів кожного за допомогою держави. Ці соціальні групи також найбільш зацікавлені у встановленні та збереженні відповідних форм організації державної влади.

Я. Козельський зазначає, що сучасні Йому вчені виділяють чотири основних форми державного правління: "1. Демократичну, в якій весь народ, будучи в повному зібранні, встановлює нові та знищує некорисні закони, вирішує карні та інші важливі справи, 2. Аристократичну, в якій сенат управляє всіма вищеписаними справами. 3. Монархічну, в якій один государ управляє народом на основі законів. 4. Деспотичну, в якій один же государ керує всіма справами по своїй волі" [120, с. 527].

Вчений підтримує думку французького філософа Ш. Монтеск'є про те, що республіканська форма державного правління, до якої він відносить демократичну та аристократичну, є найбільш оптимальним для невеликих країн, а для країн з великою кількістю населення та територією найбільш зручною є монархія. Цей "реверанс" в бік монархії можна вважати вимушеним зі сторони Я. Козельського, який готував свою роботу саме для роботи "Комісії для складання нових законів" і бажав бачити її опублікованою. Вчений прекрасно розумів, що всі "реформаторські" порухи Катерини II не можуть навіть допускати думки про можливість заміни її одноособової влади на будь яку форму республіканського правління. Максимум, на що він сподівався, і це видно з його праці, це на певне обмеження монархії деякими представницькими інституціями.

Не виступаючи відкрито проти абсолютної монархії, вчений використовує авторитет європейської науки: "... пан Монтеск'є пише, що в самовладних правліннях важко або й неможливо бути добродійним людям; мені думається, що про цю справу краще тільки розмірковувати в своїй думці, а не говорити для знання всім, а публічно краще радити, що в якому б то не було правлінні можна бути народу добродійним, якщо тільки він прагнутиме до того і відмовлятиметься від повадок до пороків з тим сподіванням, що через таке великодушне терпіння з часом виведуться з суспільства повадки до пороків" [120, с. 532].

Піддаючи глибокому аналізу причини соціальних пороків сучасного йому суспільства Яків Козельський не обмежується простою констатацією факту, чи, навіть, гострою критикою існуючих реалій. Він робить спробу дати і певну позитивну програму, здійснення якої могло б, на думку вченого, допомогти людству знайти шлях до більш достойного життя. Розробку ідеалу суспільної організації вчений розробляв виходячи з двох основних позицій - внутрішнього добробуту суспільства та зовнішньої безпеки: "Засобом утримання областей в процвітаючому стані є внутрішній їх добробут та зовнішня безпека, і на цих двох підпорах стверджується їх благополуччя" [120, с. 526].

Внутрішній добробут суспільства, на думку Я. Козельскького, є можливим лише за умови забезпечення кожному з його членів умов для максимально можливого задоволення прав і потреб, які не суперечать правам і потребам іншого. Всі громадяни повинні користуватись політичною і громадянською свободами та рівністю перед законом. Досягти цього можна на основі укладення справедливого суспільного договору та суворого його дотримання всіма і кожним. Регулятивним засобом такої поведінки людей повинна стати етика розумного егоїзму, виховання доброчестя та освіченість.

Те, що на перше місце у забезпеченні ідеального стану суспільних відносин Я. Козельський поставив "внутрішній добробут" є не випадковим. Адже він головну причину виникнення держави і сенс її існування визначав саме в служінні громадянам, а не навпаки. Служіння громадян державі визначалось саме тим, наскільки вона захищала їх інтереси і права. Якщо людина почувалась у державі захищеною соціальне і матеріально, то й патріотизм її в цьому випадку мав реальне підґрунтя. "Зовнішня безпека суспільства головну силу отримує від внутрішнього його благополуччя" [120, с. 540]. Зовнішня безпека держави не лише забезпечувалась внутрішнім добробутом, а й покликанням своїм мала сприяти йому.

Питанням зовнішньої безпеки держави, міжнародним відносинам, Я. Козельський приділяв досить значну увагу. Він, зокрема, відзначав, що на відміну від відносин у середині країн, які базуються на суспільному договорі, відносини між ними залишились у тогочасному світі реальним проявом природного стану і природних прав. Саме у відносинах між державами чітко

видно, що "природне право" - це право сильного, що свобода і незалежність країн визначається їх військовою силою і волею інших.

Більше того, з метою приховати панування в міжнародних відносинах звірячих порядків, узаконити право сили, владоможці намагаються унормувати їх і видати за різновид права: "Ненаситні самолюбці, не знаючи, чи не бажаючи знати, в чому полягає істинне право, видумали ще якесь воєнне право, яке ніколи не було, не є і не буде правом; а якщо його, в докір і паплюження істинного права, що перебуває під опікою самого всемогутнього божества, назвати правом, то визначення йому думаю я наступне: нелюдське бажання, поєднане з могутністю і силою, щоб завдавати своєму ближньому усіляку шкоду, навіть і саму смерть без страху покарання, називаю я воєнне право" [120, с. 465].

Зазначаючи, що в міжнародних відносинах панує "первісний" стан людських відносин, тобто "війна всіх проти всіх", Я. Козельський робить спробу класифікувати війни за критерієм їх рушійних мотивів. Він вважає, що війни за територію, багатство чи релігійні переконання (так звані "чародійні", покликані нав'язати Іншим свою віру) є несправедливими і такими, що не мають право на існування в цивілізованому світі, яким повинен стати людський світ. У той же час війни оборонні, чи навіть і наступальні проти агресорів та народні повстання проти гнобителів є справедливими.

Більше того, пригноблені, обмануті чи насильно примучені до тих чи інших дій мають пріоритетне право на задоволення своїх справедливих вимог. І лише ці категорії людей, соціальні групи чи народи мають право застосовувати збройну силу і починати війну. Він говорить: ". мені думається, що ніхто у світі не має права на війну, окрім таких людей, які так скривджені, що їх кривда варта по справедливості війни, і коли при цьому вони до надання собі задоволення не мають іншого засобу крім війни" [120, с. 465]. У майбутньому, коли люди досягнуть справедливого стану в середині держав вони зможуть організувати і реалізацію справедливої зовнішньої політики, виключивши назавжди війну із засобів міжнародних відносин.

Концепція ідеальної організації держави Я. Козельського є своєрідною вершиною української політичної думки гетьманської доби. Написана вченим для використання в роботі членами скликаної Катериною II "Комісії...", на яку українське дворянство покладало великі надії щодо відродження "старовинних прав і вольностей, вона стала спробою теоретичної реалізації традиційних для козацтва уявлень про справедливий державно-суспільний устрій в поєднанні з досягненнями тогочасної політичної думки Західної Європи.

Оцінюючи європейський контекст політичної концепції українського вченого, В. С. Дмитриченко писав: "Відносно ж Козельського, зазначимо, що творче використання ним теорії природного права та суспільного договору допомогло йому розкрити кричущі "зловживання суспільним станом", соціальні пороки сучасних йому суспільних порядків, піддати їх серйозній критиці, піднятись (хоч і не в прямому, яскравому виступі) до засудження та заперечення феодально-кріпосницького ладу Росії й розробити новий ідеал суспільства" [59, с. 32].

На жаль надії, що покладались на "Комісію..." та лібералізм нової імператриці, виявились нереалізованими. Замість очікуваного українцями відновлення стародавніх прав козацтва, автономії Гетьманщини і полегшення становища селянства Катерина II повела політику остаточної ліквідації будь-яких ознак відмінності українських земель від російських губерній: 1775 року було зруйновано Запорізьку Січ, на Слобожанщині (з 1765 р.) та Лівобережній Україні (1781 р.) знищено рештки політичної автономії та запроваджено з 1783 року загальноімперську систему управляння. Указом імператриці цього ж року на українських землях імперії юридичне оформлено кріпосне право. Для того щоб запобігти проявам організованого невдоволення українців 1785 року козацьку старшину було урівняно в правах з російським дворянством.

Як зазначає 3. Книш, "Все те пройшло без ніякого збройного і без більшого політичного супротиву. Україна дійшла до жалюгідного стану, коли без опору давала нищити рештки своєї політичної окремішності, дозволяла на повну політичну інкорпорацію України в російську імперію. Простий народ у боротьбі з соціальними порядками втратив почуття потреби національно-державної відрубності від Москви, а козацька провідна верства, головно її верхи, козацька старшина, щораз більше асимілювалася політичне і почувалася добре серед нових московських порядків" [117, с. 158].

Козацтво, проіснувавши більше 200 років як провідна верства української нації, виразник і захисник загальнонаціонального інтересу в кінці XVIII сторіччя, так і не виконавши до кінця своєї місії - створення незалежної української держави - сходить з політичної арени. Його спадкоємці на Кубані та Задунайській Січі виражали вже лише вузькостанові інтереси і не змогли піднятися до рівня вираження державницьких ідей.

Дослідники козацької доби висловлювали багато припущень щодо причин того, чому козацтво не здійснило вповні свого історичного призначення. Серед них називались і неготовність старшини прийняти на себе відповідальність за долю народу, і бажання легітимізувати своє провідне становище через прилучення до панівних верств інших країн, таких як Польща чи Московщина, і відсутність державницької традиції, як у керманичів так і у народних мас, і домінування особистих та станових інтересів над загальними, несприятливі зовнішні обставини, підступність союзників і т. п.

Не можна в повній мірі погодитись на твердження Л. Онішкевича про те, що однією з основних причин падіння Козацької держави є те, що вона "не спиралася безпосередню на стару державну традицію княжої Русі, бо хід державного розвитку на Україні був перерваний" [199, с. 176]. Для ідеологів українського козацтва постійна апеляція до традицій Київської Русі, домагання права спадкоємності князівської влади козацтвом є головними вихідними позиціями формування політичних доктрин, обґрунтування прав України на державно-політичне самостійне існування. Таж частина шляхти та православне духовенство, що перейшли на бік козаків після повстання 1648 року уособлювали собою якраз неперервність владної і духовної державницьких традицій.

Оригінальне пояснення причин історичної поразки Козацької держави в її домаганнях на політичну самостійність і відокремлене існування дав видатний український теоретик політики європейського масштабу Михайло Драгоманов. У своїх знаменитих "Листах на Наддніпрянську Україну" він писав: "Без північних берегів Чорного моря Україна неможлива як культурний край; ми мали ті береги в часи Угличів, Тіверців і Тмутараканської Русі; ми відбили в п'ять частину їх перед нападом турків у XV ст. і мусили так чи сяк узяти їх потім. Не вдалось нам цього зробити під Польщею, з самим козацтвом, то мусило це зробитись під московськими царями (Польща була, власне, державою Балтійського басейну і через те байдужою до чорноморської справи, інтересної для подніпрянців. Московщина, як держава Балтійського і Каспійського басейну, теж байдужа до тої справи, але Доншина притягала її до Чорного моря. Ось де фатальна причина, чому всеєвропейська, а не спеціально українська задача зруйнувати Туреччину ХV-ХVІ ст. виконана була в ХVІІ-ХІХ ст. державою московською, а не польською ...) Наш народ це нюхом чув" [82, с. 444]. Саме цим пояснював Драгоманов орієнтацію запорізького козацтва на російську державу, адже "московське царство все-таки виповнило елементарну географічно-національну задачу України!". Хоча варто зазначити, що головною причиною поразки українських національно-визвольних змагань ХVІІ-ХVІІІ ст. М. Драгоманов все ж вважав той факт, що козацька старшина виявилась неготовою до того, щоб очолити націю, висловити загальнонаціональний інтерес, поступившись частиною станового. Це виявилось у невірі в сили власного народу, існуванні багатьох "зовнішніх орієнтацій", домінуванні ідей автономізму над державницькими.

Політична думка козацької доби була яскравим відображенням свого часу, еволюціонуючи разом з козацтвом як соціально-політичним феноменом. Однак, вона не лише відбивала в більшій чи меншій мірі прагнення та суперечності, а й формувала, через ідеї, певні дії провідних верств тодішньої

України.

Одним з центральних питань суперечливого розвитку української державності козацької доби є проблема вибору оптимальної форми правління. "Характер гетьманату зумовлює боротьба двох тенденцій у державному розвої: монархічної і республіканської. Друга з них була винесена з устрою перших вільних козацьких ватаг і загонів, що особливо проявляла себе в степовому Запоріжжі й ніколи не згасала на Гетьманській Україні як стара, "споконвіку козацька" традиція. Перша, тобто монархічна, виходила, з широких прерогатив гетьмана, з державних потреб консолідації влади в одних руках на довший час, бо тільки це могло в тодішніх умовах запобігти розвалові держави та її руїні. Ця тенденція знайшла вияв у правних основах тогочасних конституційних актів - т. зв. "Гетьманських статутів", які передбачали доживотнє обрання гетьмана (тобто устрій виборної монархії). Перевага була за монархічною тенденцією" [199, с. 177].

"Розпочавши" з ідей "ягеллонського легітимізму", Великого князівства Руського та окремого "Козацького панства", політична думка козацької доби закінчувала XVIII ст. також з трьома "основними постулатами" - "вірності Імперії" і повного розчинення в ній, збереження в максимально можливому обсязі автономії Гетьманщини та козацьких привілеїв і "стародавніх прав і вольностей" та з потаємними мріями про державну самостійність.

Ідея Козацької держави, як окремого князівства в складі Речі Посполитої знайшла своє втілення в Гадяцькому трактаті, як автономної Гетьманщини в складі Московського царства та Російської імперії - в договорах спадкоємців Б. Хмельницького з московськими можновладцями, а вершиною козацького політичного мислення стала Конституція 1711 року, в якій виразно і послідовно обґрунтовано ідею незалежності і державної самостійності.

Після поразки під Полтавою ідея державної самостійності у XVIII столітті стала "привілеєм" політичної еміграції або потаємних розмов і задумів. Більшість з них залишились невідомими для нащадків, хоча і мали місце. Відомими стали лише ті, про які згадували іноземні джерела. Так, зокрема, в архівах Прусії збереглися відомості про таємний візит 1791 року до Берліну відомого українського громадського діяча і літератора В. Капніста, який просив у членів королівського уряду військової допомоги проти московського абсолютизму у випадку виникнення в Україні визвольного повстання. Однак Прусія в цей час не збиралась воювати з Російською імперією і місія В. Капніста закінчилася невдачею.

"Одначе певне, що Капніст не їхав у власному імені, бо тоді з ним ніхто й не говорив би. Отже мусіла нуртувати серед української земельної аристократії думка про те, щоб викликати заграничну політичну інтервенцію та використати її для державного унезалежнення України. Думка відорватися від Московщини і то при помочі збройного виступу, ще мусіла бути жива серед провідної верстви українського народу, хоч у дуже великій мірі уже помосковленої. Впливу традиції державного життя України таки не вдалося викорінити. А найбільш підтримувалася та національно-державна традиція читанням історико-політичної літератури XVIII століття, в якій найважливіше місце займали козацькі літописи та "Істрія Русов" [117, с. 175-176]. УКРАЇНСЬКІ ПРАВОВІ ІДЕЇ ПОЧАТКУ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ (перша половина XIX ст.). Початок XIX сторіччя в українській історії нагадував період так званого "сумерку" кінця ХІV-початку XVI століть - Україна нібито й існувала - існувала земля, міста і села, народжувались і вмирали люди - і не існувала, оскільки про її державне-політичну самостійність, окремішність, в тогочасних умовах, на думку багатьох, не могло бути й мови. Втративши національну політичну еліту і залишки державності, розділена між двох континентальних імперій - Російської і Австрійської - вона, здавалося, була приречена. Це виглядало тоді як доконаний історичний факт.

"Після довгих років Руїни національно-державне відродження України не могло відбутися швидко. Кінець XVIII - початок XIX ст. на Наддніпрянській Україні були позначені майже цілковитим припиненням національного життя. Проте саме тут, на Лівобережній та Слобідській Україні, які територіальне ближче знаходилися до Росії, продовжувала жити народна пам'ять про колишню славу козацьку, про Хмельниччину, про народну вольницю - Запорозьку Січ. Навіть у середовищі майже повністю зрусифікованого новітнього українського панства, синів та онуків колишньої козацької старшини ще не вмерло до кінця усвідомлення своєї національної особистості, збереглося заповітне прагнення до самостійного розвитку, до власної національної держави" [319, с. 141].

Катерина II, видавши 1785 року "Жалувану грамоту дворянству", яка фактично дарувала українській шляхті і козацькій старшині права дворянства Російської імперії і, за влучним висловом М. Брайчевського, була нагородою за зраду національних інтересів, не лише спровокувала прискорену русифікацію української еліти, але й отримала деякі неочікувані імператрицею наслідки. Для того, щоб підтвердити право на дворянство українська шляхта і нащадки козацької старшини повинні були надати документи, що підтверджували соціальний статус їх предків. Документи ці готувались на основі архівів міст та козацьких канцелярій.

Особисті потреби викликали у багатьох представників українського дворянства зацікавлення минувшиною, а разом з нею і гордість за свій народ, ностальгію за часами могутності Козацької держави і мрії про її відродження. В освіченої частини населення виник значний інтерес до книжок з історії, у першу чергу з часів козаччини. Особливою популярністю користувались козацькі літописи та праці, написані в їх стилі, що поширювалися в багаточисельних рукописах.

Описуючи процеси, що відбувались на землях Гетьманщини в цей час, відомий український історик І. Крипякевич писав: "Бачачи, як давні життєві форми йдуть на загибель, потомки старшини з любов'ю і замилуванням звертались до минулого своєї країни, шукаючи в ньому аргументи для оборони своїх "вольностей" та розраду у важких переживаннях. Приваблював їх героїзм давніх часів, що дуже відрізнявся від сірої буденщини, в якій доводилось їм жити. Вони почали з запалом збирати давні літописи, документи та всякі архівні матеріали і намагалися на їх основі велич минулого" [134, с, 260].

Захопленість героїчною минувшиною Вітчизни та гордість за неї спричинили початок національного відродження. Цей процес охопив собою час на зламі двох століть. Не відзначаючись яскравими політичними деклараціями і заявами, відкритими виступами, протікаючи переважно в латентних формах, він, тим не менше, зумів забезпечити перехід від територіально-державного патріотизму козацької старшини до етнічної самоідентифікації нації її духовними лідерами.

Як зазначає дослідник історії консервативного напрямку в українській політичній думці XIX ст. С. Гелей: "Активними проповідниками українського національного відродження, прибічниками державницької ідеї у політичній думці кінця XVIII - початку XIX ст. були Я. Маркевич (1696-1770) письменник, автор "Щоденника" (Діяріуш), що містить унікальні історичні та економічні відомості; В. Рубан (1742-1795) - письменник, історик родом з Роменщини, секретар Потьомкіна, автор "Краткой літописи Малой Росії"; В. Капніст (бл.1756-1823) - визначний поеті громадський діяч, генеральний суддя і губерніальний маршалок, родом з Полтавщини, автор "Оди на рабство", комедії "Ябеда", в яких засудив російську централізаторську політику Росії в Україні, домагався в 1891 р. у прусського уряду в Берліні допомоги в боротьбі проти московської тиранії; Ф. Туманський (1757-1810) - етнограф, громадський діяч, член-кореспондент Петербурзької академії наук, видавав журнал "Российский Магазин", в якому вміщувалося багато матеріалів до Історії України; А. Чепа (1760-бл.1822) колекціонер документів з історії України, служив в канцелярії малоросійського генерал-губернатора; В. Берлінський (1764-1848) - археолог, директор київської гімназії, автор праці "Историческое описание Малороссии й Києва"; В. Каразін (1773-1843) -громадський діяч, економіст, родом із Слобожанщини, ініціатор заснування Харківського університету, відстоював ідею перебудови імперії на конституційну монархію, вказував на колоніальну експлуатацію України; В. Ломиковський (1778-1845) - історик і етнограф, родом з Полтавщини, автор перших збірок українських дум; О. Мартос (1790-1842) - історик, автор п'ятитомної "Історії України", рукопис якої загубився. Усі вони стояли на позиціях консерватизму, тобто на позиціях визнання особливих цінностей традиційного ладу, традиційних форм життя, діяльності суспільства і держави. Консерватизм став їхньою ідеологічною платформою в боротьбі за збереження національних і станових привілеїв" [37, с. 6-7].

Державно-територіальний патріотизм козацької старшини та її нащадків на початку XIX сторіччя, як правило, не виходив за межі земель колишньої Гетьманщини та інтереси козацьке-старшинського стану. Це пояснювалось тим, що " на лівому березі збереглося українське дворянство, нащадки козацької старшини, що хоч з кінцем XVIII ст. почало покидати свій народ, то все ж таки не було так винародовлене (зденаціоналізоване), як наприклад на Правобережній Україні. З поміж цього дворянства і вийшли піонери українського національного відродження..." [208, с. 1].

Варто зазначити, що процеси національного відродження кінця ХVІІІ- початку XIX сторіч не стали явищем загальнонаціонального масштабу. І не лише тому, що вони, як зазначалось вище, охоплювали переважно територію колишньої Гетьманщини та концентровано виражали інтереси козацької старшини і її нащадків, але й тому, що не охопили в повній мірі навіть весь цей соціальний стан. Як відзначає Ю. Охримович: "Більшість українського дворянства кінця ХУНІ-го ст. і перших чотирьох десятиліть XIX віку, вступила на шлях безповоротного обмосковлення і великодержавного московського патріотизму" [208, с. 4].

Державно-політична еліта вдруге в українській історії, у своїй більшості, зрадила Інтереси нації заради збереження і примноження власних станових привілеїв. Нація повинна була починати все спочатку - формувати нову провідну верству, національно-державницьку ідеологію, боротьбу за самостійне державне існування.

Початок XIX сторіччя, незважаючи на позірну спокійність і практично повну відсутність відкритого і організованого українського руху, був, в дійсності, періодом, коли зароджувався новий етап національного відродження. Подібні процеси на зламі XVIII і XIX століть відбувалися практично у всіх поневолених і позбавлених самостійного державно-політичного існування слов'янських народів.

Незважаючи на певні відмінності, національне відродження в Україні, як і у багатьох народів Східної Європи, на думку В. Шевчука і М. Тараненка, проходило три головних етапи: "... на початковому, так званому академічному етапі, характерному насамперед ностальгічними настроями, невелика група вчених інтелектуалів в основному збирала історичні документи, фольклор, предмети старовини, при цьому вважаючи, що незабаром неповторність і самобутність їхнього народу зникне під суцільною навалою імперської культури. Другий, або культурницький, етап був періодом несподіваного відродження місцевих мов, їх дедалі ширшого використання в літературі та освіті. Й, нарешті, на третьому етапі поступово формуються, зростають і набирають сили національно-патріотичні організації, які поряд із культурницькими завданнями починають висувати і політичні вимоги, спрямовані на розвиток місцевого самоврядування. В цих політичних вимогах простежується неприховане бажання поневолених народів досягти спочатку хоча б обмежених автономних прав, а в перспективі й поборотися за створення власної незалежної держави" [319, с. 142].

Замилування козацькою минувшиною на початку XIX сторіччя в Україні носило характер переважно ностальгійно-пасивний. Воно, сприяючи збереженню державницької традиції Козацької держави, все ж мало переважно консервативний і, в умовах того часу, непродуктивний характер. Непродуктивність його полягала в тому, що зважаючи на всій становий характер, цей феномен політичного мислення українців репрезентував ідеали і прагнення лише частини провідної верстви нації і не отримав значного поширення в масах, де про минувшину згадувалось не як про гетьманську державу, а як про козацьку вольницю. Крім того державницький ідеал минулого у дворянських колекціонерів козацької старовини носив переважно територіальне-становий, а не національно-етнічний характер.

Подолати цю прірву між основною масою нації та тією частиною її політичної еліти, що залишилась вірною ідеалам державності допомогли процеси, що на перший погляд не мали до цього ніякого відношення. Літературне відродження початку XIX сторіччя, початком якого є поява у світ написаної живою народною мовою "Енеїди" І. Котляревського (1798). Написана в бурлескній, жартівливій формі вона не викликала заперечень у царської цензури і, в той же час, пропагувала ідеї поєднання народного світосприйняття з прагненням до власної держави, як політичного ідеалу. Написана народною мовою, "Енеїда" поширювалась практично серед усіх прошарків українського суспільства, захоплювала не лише дотепністю й поетичним талантом автора, а й описом героїчної минувшини, в якому ідеї патріотизму органічно поєднувались з традиційним народним демократизмом.

Я. Оршан, один з дослідників української політичної думки, відзначав, що: "Українське літературне відродження, яке припадає на кінець XVIII і початок XIX ст. (Котляревський, Гулак-Артемовський, Квітка-Основ'яненко, Гребінка, Костомаров, Церетлів, Максимович, Бодянський і др.) є теж у великій мірі защіпленням на українському ґрунті нових ідейних впливів заходу (м. ін. дуже великий вплив німецького історіософа і етнографа Гердера). Але для розвою української політичної думки це відродження безпосередньо не принесло здвигу вперед. Його представники не репрезентують собою ніякого політичного руху. У тодішніх українських письменників, філологів, істориків та етнографів бачимо любов до природи української землі, любов до побуту, звичаїв, обичаїв, повір і пісень українського простолюддя, оборону самостійності української мови, прав української літератури на самостійний розвиток і врешті романтичну тугу за історичним минулим України. Але ця туга має в них чисто пасивний характер і не зобов’язував їх до нічого в реальному житті. Вони духовні батьки аполітичного українства- "українофільства" і "народовства" [205, с. 3-4].

Коли щодо Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки та ряду інших можна погодитись з висновком Я. Оршана про те, що "для розвою української політичної думки це відродження безпосередньо не принесло здвигу вперед", то щодо І. Котляревського чи М. Костомарова даний висновок не може мути прийнятним в повній мірі.

Започаткований І. Котляревським процес творення нової української літератури став основою для етнічного розуміння нації, поєднання етнічного і державницького в подальшому розвитку української політичної думки. І хоча надмірна захопленість етнічним часто переростала у більшості учасників тогочасного українського літературного процесу в аполітичний етнографізм, але й він, в умовах тотального заперечення етнічних відмінностей між українцями і росіянами з боку імперської влади, вимагав певної особистої мужності і сприяв не лише збереженню, але й подальшому розвитку української нації в класичному ліберально-буржуазному розумінні, що його пропагував Й. Гердер.

Центром формування нової української літератури став Харків, що був на той час головним містом Слобідської України і знаходився поза межами території колишньої Гетьманщини, Саме цей факт ряд вчених, поділяючи думку висловлену О. Пріцаком, вважає одним з вирішальних у тому, що українське культурне відродження початку XIX сторіччя виявилось вільним від консервативно-автономістичної традиції територіального патріотизму нащадків козацької старшини.

Досліджуючи цей розрив між державницькою традицією і етнічним розумінням нації І. Лисяк-Рудницький зазначав: "Наші патріоти кінця XVIII - початку XIX століття мислили не етнічними, а історично-правними категоріями. Вони прагнули, щоб "Малоросії" були повернені її права та вольності, гарантовані Переяславською умовою; їх ідеалом була віднова автономії гетьманщини приблизно в таких формах, як вона існувала до централістичних реформ Катерини II. Але ж бо чинність Переяславської умови не поширювалась на Слобожанщину, яка ніколи не входила до складу держави Війська Запорозького, що виникла у висліди визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Незважаючи на те, що обидві територіальні одиниці, гетьманщина - "Малоросія" та Слобожанщина - "Україна" , були заселені одним народом та що в них існували подібні суспільні відносини, вони посідали різний державно-правний статус. Тоді як гетьманщина зберігала до другої половини XVIII ст. прикмети автономної держави, хоч і під зверхністю династії Романових, Слобожанщина від початку належала до Московського царства. Цю відмінність між обома територіями гостро відчували сучасники. Наприклад, Сковорода називав "Малоросію" своєю матір'ю, а "Україну" тіткою" [152, с. 206].

Висунення харківськими письменниками-романтиками на перший план "мужицького" етнографізму стало альтернативою тужливо-пасивного аристократичного державництва і, як твердить Б. Ольхівський, "було під той час єдиним порятунком національної ідеї, єдиним можливим виходом з ідеологічного сліпого кута. Відкривало широкі шляхи для культурної творчості, шлях до вивчення життя мас до їх усвідомлення ("просвітянство"), для всього того, що творило нові підстави майбутнього відродження державної ідеї" [198, с. 72-73].

Оцінюючи роль Харкова у становленні сучасної української нації, розвитку української політичної думки, І. Лисяк-Рудницький наголошував на тому, що він " дійсно заслуговує на назву "першої столиці відродження" : гурток учених і літераторів, що скупчився біля Харківського університету, започаткував дослідження над українським фольклором і впровадив народну мову до літературного користування. Під впливом подувів європейського романтизму вони "відкрили" українську етнічну тотожність, що послужило за фундамент для формування новочасної української національної свідомості. Проте слід зазначити, що "харківські романтики" були вільні від будь-яких політичних тенденцій, вони були чистими культурниками. Політизація українського виродженського руху наступила щойно на другому етапі, після повернення його центру до Києва в 1840-х роках" [152, с. 207-208].

Окрім козацько-старшинської державницької традиції та літературного процесу на демократичній етнічній основі, значний вплив на формування української політичної думки першої половини XIX сторіччя мала діяльність в Україні таємних товариств, не пов'язаних безпосередньо з українською справою, у першу чергу декабристів і масонів.

Декабристський рух в Російській Імперії виник як результат проникнення на територію держави ідей Великої французької революції. Воно стало масовим після перемоги Росії у війні 1812 року та практичним знайомством молодих представників офіцерського корпусу імперії з реаліями життя в Західній Європі, її політичними і світоглядними традиціями. Порівняння було не на користь Росії і її патріотично настроєні сини, керуючись почуттями обов'язку перед Батьківщиною, вирішили домагатись зміни соціального ладу в країні, щоб вивести її в ряд передових в Європі. І не лише у воєнному відношенні. Успішні військові походи імперії в Європу обернулись для Росії виникненням революційних настроїв у значній частині офіцерського корпусу і вперше створили передумови для спроби здійснити соціальну революцію, яка могла б кардинально змінити подальший хід історії. Після війни 1812 року і грудневого виступу у грудні 1825 - подібний взаємозв'язок між військовими вторгненнями до Європи і зростанням революційних настроїв став своєрідною традицією російської імперської історії.

Україна, поряд з Санкт-Петербургом, стала одним з основних центрів руху декабристів: тут виникли і діяли дві досить потужні таємні організації - "Південне товариство" і товариство "Об'єднаних слов'ян", які напередодні повстання злилися. Створена П. Пестелем "Руська правда", як програмний документ, виражала чотири основні завдання революційної боротьби: звільнення селян від кріпосної залежності, ліквідацію самодержавної монархії, запровадження республіканського ладу, скасування станового поділу та привілеїв.

Однак, незважаючи на прагнення скасувати соціальну і політичну нерівність, радикалізм і декларовану демократичність, декабристський рух на території України свідомо ігнорував прагнення українців до державно-політичної самостійності. Більше того, зазначає О. Субтельний оцінюючи ставлення до українського питання П. Пестеля, " його ідеї не відбивали інтересів неросійських народів імперії. Він стверджував, що за винятком поляків з їхньою високорозвиненою культурою, всі інші національні меншості підлягали русифікації. Зокрема щодо українців він прямо заявляв: "Малоросія ніколи не була і бути не може самостійного. Відтак вона повинна поступитися своїм правом бути окремою державою". Аналогічних поглядів в українському питанні протягом багатьох поколінь додержуватимуться й інші російські революціонери" [260, с. 190].

П. Пестель притримувався такого погляду на національна питання обґрунтовуючи свою позицію тим, що Україна поряд з Фінляндією, Естляндією, Ліфляндією, Курляндією, Білорусією, Грузією та іншими країнами і народами ніколи "не могла і не може" користуватись державною самостійністю, тому що завжди належала чи то до Росії, чи то до "іншої сильної держава". А тому всі ці народи повинні назавжди відректись від прав самостійності по "праву благоутодства". У програмних документах "Північного товариства", правда, говорилось про можливість територіальної реформи в Росії на засадах обласної автономії і виділялись, серед інших, дві області - Україна, з центром в Харкові, та Чорномор'я з центром в Києві.

Проти цієї позиції керівника "Південного товариства" відверто не заперечував ніхто з його учасників. Навіть члени Товариства "Об'єднаних слов'ян", хоча в їх документах і передбачалось створення в майбутньому федеративної слов'янської республіки, правда без участі України і Білорусії як суб'єктів цього об'єднання. Як відзначає Д. Дорошенко, це товариство "ставило собі головну ціль увільнення всіх слов’ян від абсолютистської влади, знищення національного автономізму поміж деякими слав’янськими народами й сполучення їх усіх в одному федеративному союзі. Малося на увазі докладно означити границі кожної окремої слав’янської держави, запровадити у всіх народів демократичну парламентарну форму правління, скласти конгрес для управи ділами цілого союзу й для зміни, в разі потреби, загальних основних законів. Кожній окремій державі мала бути дана повна свобода й незалежність у вирішенні її внутрішніх справ" [350, с. 277]. У цьому ідеї товариства "Об'єднаних слов'ян" справили певний вплив на позиції і програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства, що виникне на кілька десятків років пізніше в Києві.

Оцінюючи в цілому вплив декабристського руху, Його республіканських і демократичних прагнень на розвиток української політичної думки Я. Оршан звертав увагу на те, що "Ці ідеї мусіли також торкнутися сфери української політичної думки і принесли з собою тут на тлі поневоленої нації здебільш найбільш трагічні наслідки. Бо в момент, коли корчилася духовна субстанція української нації, коли йшла на неї безпереривна атака з боку нації-пана, цій субстанції застрикнуто було отрую віри в "братерство", "вселюдськість" і "справедливість". Саме тоді, коли для української національної ідеї треба було найчистішого виду національної відмежованості, виключності, яскравого національного максималізму - для відборони перед наступом московської ідеї, заразилася українська політична думка недугою, що мучатиме її довго, подекуди, аж по нині" [205, с. 3].

І все ж, варто зазначити, що незважаючи на ігнорування в цілому українського питання, відвернення багатьох молодих українців гаслами "братерства" від завдань здобуття державно-політичної самостійності для Іасної нації, декабристський рух зіграв і певну позитивну роль. Він продемонстрував нагальну необхідність поєднання питань боротьби за власну державу з соціальним визволенням широких мас українського народу.

Декабристський рух свої лозунги та організаційно-конспіративні засоби запозичив багато в чому ще в однієї таємної організації, що була широко розгорнута в Україні в першій половині XIX ст. - масонів.

Масонство, що було одним з потужних загальноєвропейських рухів, почало проникати в Україну, як і на територію всієї Російської імперії в цілому, ще в кінці XVIII сторіччя. Перша відома ложа виникла 1784 року в Києві в середовищі офіцерів, вихідців із Західної Європи, що знаходились на російській службі та близьких до них місцевих представників російського та українського дворянства.

Масонське вчення виявилось доволі популярним, набувши піднесення після дозволу Олександром і у 1810 році діяльності лож, і на початку XIX сторіччя масонські ложі вже існували у Харкові, Одесі, Кременчуці, Житомирі, Полтаві та в інших містах. Окремі з них, як вважають дослідники масонського руху, були пов'язані з декабристами. До масонів прилучались представники кращих і найбагатших українських родів - Розумовських, Капністів, Кочубеїв, Мартосів, Ломиковських, Скоропадських, Тарновських, Полетик, Родзянок, Ханенків, Лукашевичів та ін. Однак для багатьох з них захоплення масонством мало поверховий характер, важливим був сам факт належності до привілейованого братства, його зовнішня атрибутика. За влучним висловом російського історика В. Ключевського, в Росії "більше масонствували, ніж були масонами".

У той же час, деякі патріотично налаштовані українці спробували використати масонство з його навичками конспіративної роботи для створення таємних товариств, що обстоювали ідеї державної самостійності. У 1818 році в Полтаві засновано ложу "Любов к Істині", серед членів якої, на думку Н. Полонської-Василенко, були І. Котляревський, В. Тарновський та В. Лукащевич. І. Котляревський був "вітією" (оратором) ложі. У програмному Документі цієї організації - "Катехізисі" - за деякими свідченнями, йшлося про необхідність відокремлення України від Росії. Одним з головних завдань товариства проголошувалось формування української державності. Полтавська ложа діяла близько одного року і 12 березня 1819р. за вказівкою генерал-губернатора припинила свою роботу.

З 1822 року, коли масонство було заборонене на території всієї імперії, керівники лож доклали всіх зусиль для того, щоб знищити або надійно сховати компрометуючі матеріали, що було не важко, враховуючи конспіративний характер матеріалів та проникнення членів організації у всі владні структури. Раціональність цього кроку масонських лідерів стала очевидною після подій грудня 1825 року, коли слово "масон" стало синонімом "революціонер" чи "змовник-бунтівник" - при всіх стараннях таємні служби імперії так і не змогли віднайти матеріалів, що дозволили б надати переслідуванню "вільних мулярів" правового характеру.

Характеризуючи масонський рух в Україні та його влив на політичні процеси, В. Маяковський підкреслював, що "Масонство відкидало церковність зовнішню, а стреміло до "духовного християнства", будувало "внутрішню церкву" і ставило перед людьми загальнолюдські ідеали правди, добра, любові, справедливості і братерства. Певні віллами масонства йшли далі морального поборювання зла і доходили до певних політичних ідеалів. В одному з масонських документів першого десятиріччя XIX віку "Сповідання віри франкмасонів" є вже ідеї, що їх спопуляризувала Велика французька революція і які були підняті декабристами і передані кирило-мефодіївцям" [178, с. 61].

У матеріалах карних справ щодо декабристського повстання, крім свідчень про деякий духовний зв'язок з масонством, є згадка і про існування в Україні власне українського Малоросійського таємного товариства. Згідно зі свідченнями деяких з арештованих декабристів його організатором був полтавський поміщик, повітовий маршалок В. Лукашевич. Згідно з тими ж свідченнями метою Товариства було здобуття Україною незалежності від Російської імперії. 1826 року В. Лукашевич був заарештований і ув'язнений у Петропавлівській фортеці. На допитах він тримався сміливо, взяв всю провину на себе і не видав нікого зі своїх спільників. Не знайшовши інших свідчень вини В. Лукашевича окрім свідчень декого з декабристів, імперський режим засудив його до дещо дивного вироку - заслання до власного маєтку без права залишати його межі. Така м'якість, як на той час, вироку може пояснюватись не стільки тим, що не було знайдено достатньої кількості свідчень вини В. Лукашевича, скільки можливою протекцією з боку високопоставлених чиновників імперії, що належали, як і він сам, до масонства.

Особистість В. Лукашевича є цікавою не лише як організатора одного з таємних товариств, які на початку XIX сторіччя ставили перед собою мету здобуття Україною державно-політичної самостійності, а й як одного з можливих авторів такого етапного твору в історії політичної думки України як "Історія Русів". Оцінюючи значення цієї пам'ятки української політичної думки В. Шевчук зазначає: "Такі твори, як правило, пишуться на межі епох занепаду й піднесення і мають предтечну місію; зрештою зовсім не є дивним, що приблизно в одному часі на Україні з'являються два епохальні твори, які для само оздоровлення нації мали виняткову вагу: "Енеїда" Івана Котляревського, яка розбудила українців емоційно, завершивши стару епоху в літературі і проголосивши нову, та "Історія Русів", яка дала підстави до національного пробудження в освічених сферах суспільства при допомозі історіософічного трактату, що мав форму політичного памфлету і гостро нагадував нашим інтелектуалам, які вже почали губити національне обличчя, скинувши козацький кунтуш та жупан і одягши російського крою міжнародний камзол та імперський віцмундир, про їхні історичні корені, про їхнє становище, історію, побут, героїчні діяння, щоб спинити, зрештою, черговий масовий відплив культурної сили з України в культуру чужу, яка узурпувала значною мірою ім'я, державні традиції та історію народу, собі підпорядкованого, і проголосила цілком безсоромний постулат, що той народ не є народ, його мова не є мова, а історія - не історія, отже мусить він безболісно й мирно сам себе заперечити і стати частиною народу панівного, державного, даючи при цьому підлеглому племені ніби вищу ласку: можливість асиміляції, а тим самим і певного урівноправнення його панівної верхівки з панівною верхівкою пануючих, але тільки при умові повного його відречення від самостійного мислення та національного самоусвідомлення; простіше кажучи, зрівнявши чини верхівки обох народів, щоб надалі не було між ними ніякої різниці ("никакой розни")" [317, с. 5].

Цей твір до цього часу таїть в собі багато загадок для дослідників і, в першу чергу, загадку про те, хто ж був його автором. Серед можливих авторів "Історії Русів", окрім вже згадуваного вище В. Лукашевича, дослідники називають Г. Полетику, його сина В. Полетику, О. Безбородька, М. Рєпніна, О. Лобисевича, І. Ханенка. А. Худорбу. Авторство ж Г. Кониського, чиє ім'я було поставлено на титульній сторінці при першій публікації заперечувалось вченими практично одразу з часу появи книжки.

Час написання "Історії Русів" також є не розгаданою до сьогодні загадкою, виясненню якої присвячено багато спеціальної літератури. Не вдаючись в деталі, зазначимо крайні часові межі її написання, - від 1769 року (останньої дати зазначеної в роботі) до початку 20-х років XIX сторіччя, коли з'явились перші письмові свідчення про її існування. У всякому разі, Й. Бодянський 1846 року видав її вже як історичну пам'ятку, що дозволило уникнути надто прискіпливого нагляду імперської цензури.

Ще до своєї друкованої появи "Історія Русів" була поширювана в списках у колах української, і не тільки, інтелігенції з початку 20-х років XIX сторіччя. Вона справила великий влив на появу симпатій до української справи у середовищі прогресивних російських мислителів. Так настрої та ідеї "Історії Русів" прослідковуються в поемі "Войнаровський" поета-декабриста К. Рилєєва, який опоетизував самостійницькі змагання мазепинців, у "Полтаві" О. Пушкіна. М. Томенко зазначає, що " Олександру Пушкіну Михайло Максимович подарував "Історію Русів" як дуже популярну в Україні книгу. Невдовзі Пушкін публікує свою поему "Полтава", навколо якої в 1829 ропі розгорілася дискусія про історичність зображення тих чи інших персонажів. Особливий інтерес викликала постать Івана Мазепи, яку, на думку багатьох критиків, поет описав неправдоподібно" [268, с. 83].

Від початку своєї публічної появи "Історія Русів" розглядалась як історичний документ написаний за аналогією з козацькими літописами Самовидця, Грабянки та їм подібним документам. Однак з середини XIX століття, як українські, так російські і польські дослідники цього твору, почали звертати увагу на те, що анонімний автор "Історії Русів" досить вільно "трактував" відомі історичні факти, деякі замовчував і приводив такі, що не знаходили підтвердження в інших джерелах. Вже в середині XIX ст. "Історію Русів" починають розглядати не як своєрідну хроніку української історії, а як твір політично заангажований, що прагне за допомогою тенденційного підбору історичних фактів захистити певну політичну позицію. Саме з цієї позиції, розуміючи необхідність захисту твору від нападок українофобів, М. Драгоманов писав: "На цей твір необхідно дивитись як на памфлет на користь прав і вольностей русів, тобто малоросіян, памфлет, місцями надзвичайно їдкий і навіть художній а не як на зовнішньо фактичну історію, тоді він складе незамінний пам'ятник стану просвіченості і політичних ідей Малоросії в половині XVIII ст." [84, с. 24].

Саме як політичний памфлет "Історія Русів" відіграла значну роль в історії політичної думки України і зайняла в ній почесне місце, як твір, що не лише висловив у концентрованій формі політичні погляди попередньої доби та сучасників автора, айв значній мірі вплинув на обґрунтування державницько-самостійницьких прагнень українців.

В. Маяковський, говорячи про місце і значення "Історії Русів" писав: "Мусимо також відмітити, що ідеї передового українського суспільства знайшли свій вислів у знаменитій "Історії Русів", книзі, яка для цілого XIX віку була джерелом патріотичного натхнення і відомостей про Україну для прихильних до неї росіян. З неї черпав зміст для своїх дум поет Кіндрат Рилєєв, вона дала матеріал Шевченкові для його історичних творів і тих ідеалізуючих українську історію образів, що такі характерні для романтичного періоду його творчості. "Історія Русів" була надихана гарячим національним почуттям, вона клала ідеї української державності, української самостійності, вона підносила національну гордість українця, і в цьому був її великий організуючий і формотворчий вплив. Відси можна починати розвиток української громадської думки XIX віку" [178, с. 60].

Виклад історичних подій служить для анонімного автора "Історії Русів" засобом утвердження його власної політичної концепції, захисту честі і

гідності власного народу, його прав на самобутність і самостійне державно-політичне існування. Як підкреслює В. В. Кравченко "Історія Русів" створювалась з патріотичною метою: утвердити право свого народу на гідне місце у світовій історії, захистити його від справжніх та уявних інсинуацій з боку інших, у першу чергу, іноетнічних або іноземних авторів" [130, с. 31].

Виходячи саме з патріотичних мотивів та необхідності створення концепції української історії, автор "Історії Русів", у передмові до роботи, зазначає, що його головним завданням є дослідити "Історію Малої Росії" (тобто України), яка і є "єдина історія Російська": "бо ж відомо, що початок цієї історії, разом з початком правління Російського, береться від Князів і Князівств Київських, з прилученням до них лише одного Новгородського князя Рюрика, і триває до навали Татар безперервно, а від сього часу буття Малої Росії в Загальній Російській Історії ледве згадується; по визволенню ж її від Татар Князем Литовським Гедеміном і зовсім вона в Російській Історії замовчана" [110, с. 33]. Він прагне продемонструвати тяглість та неперервність державницької традиції українського народу на його власній землі і тим самим обґрунтувати його право на самостійне політико-державне існування.

"Сутність цього трактату - доведення, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремий від росіян народ, зі своїми традиціями (передусім без того рабства, що "в найвищій мірі панує серед московського люду"), а тому Україна має всі права відновити самоврядування" [47, с. 255].

В обґрунтування своєї позиції автор "Історії Русів" у передмові зазначає, що він при написанні книжки спирався як на вітчизняне літописання, так і архівні документи, що збереглись не лише в Україні, а також на інформацію, взяту "із літописів і записок Білоруських, як країни одноплемінної, сусідньої і од руїн Малоросійських віддаленої" [ПО, с. 34]. Підтвердження ж викладених ним історичних фактів є в історіях іноземних народів і держав, які викривають тенденційність "творців байок і критиків" славного минулого українського народу.

Намагаючись утвердити "зв'язок часів", автор, у дусі традиційного літописання, починає відлік історії свого народу, слов'янства взагалі, від біблійних часів і Яфета, сина Ноя. Слідом за автором "Повісті минулих літ", він підкреслює, що слов'яни є автохтонним населенням Східної Європи і прийшли на береги Дніпра від часів Вавилонського змішання мов і фактичного утворення перших етносів і націй. Перераховуючи різні слов'янські племена, Що мешкали на території Східної Європи, автор "Історії Русів", серед інших, вділяє "за родоначальниками їхніми, нащадками Афетовими, так називали: по князю Русу - Роксоланами і Россами, а по Князю Мосоку, кочівникові над річкою Москвою, що дав їй цю назву, - Московитами і Москами, від чого згодом і царство їхнє дістало назву Московського і нарешті Російського" [110, ^с- 38]. Не заперечуючи слов'янських коренів московитів, автор "Історії Русів"

все ж вважає, що їх етногенез є відмінним від етногенезу "Русаків", тобто етнічних українців. При цьому вживання назв "Русаки", "Руси" замість етноніма "українці" проводиться ним послідовно з метою підкреслити нерозривність зв'язку та спадкоємності Козацької держави і Київської Русі.

Описавши коротко в самих загальних рисах історію періоду Київської Русі та її занепаду під ударами орд Батия, автор переходить до вирішення свого головного завдання - довести, що Україна (Малоросія) не втратила свого державно-політичного існування і в пізніші часи. Так говорячи про входження українських земель до складу Литовської держави він наголошує на добровільному характері цього процесу та на тому, що українські і білоруські землі зберегли свої традиційні форми управління, а Литва перейняла від них систему законодавства і зробила "письмо Руське" державним на всіх

просторах держави.

Те, що Україна зберігала своє державко-політичне існування підтверджується автором також і тим, що при створенні польсько-литовської держави Речі Посполитої" й Малоросія, під давньою назвою Русі об'єдналася тоді разом з Литвою в Королівство Польське на трактатах і умовах, що рівномірно всім трьом народам служили, в яких між розлогих засад головна полягала в пам'ятних словах: "Приймаємо і з'єднуємо, якщо рівних до рівних і вільних до вільних". Ту постанову час від часу кожний Король при коронації потверджував під назвою Пакта Конвента; і на підставі того за тогочасною урядовою формулою встановлені в трьох націях три рівні Гетьмани з правом намісників Королівських і Верховних воєначальників і з ім'ям: одного - коронного Польського, другого - Литовського, а третього - Руського" [110.с.43].

Ця теза автора "Історії Русів" не відповідає історичній дійсності. Ідея перетворення Речі Посполитої з дуалістичної на триєдину державу засновану на конфедеративному принципі у складі Польщі, Великого князівства Литовського і Великого князівства Руського могла з'явитися в українських політичних колах ще в часи укладання Люблінської унії, однак в правових документах вона чітко зафіксована лише в Гадяцькому трактаті. Однак автор "Історії Русів", думається, свідомо йде на певну фальсифікацію історії, намагаючись таким чином посилити свою систему обґрунтування права України на державне-політичну самостійність.

Ідея добровільності союзу українців з литовцями та поляками, як основи козацьких домагань, проводиться в "Історії Русів" досить послідовно. Так, зокрема, описуючи виступ козаків під поводом Наливайка і Лободи, автор цитує листа козаків до польського короля: "Народ Руський, бувши в поєднанні спершу з Князівством Литовським, а згодом - і з Королівством Польським, не був ніколи від них завойований і їм рабоплінний, але, якщо союзний і єдиноплемінний, од єдиного кореня слов'янського, або Сарматського, виниклий по добрій волі з'єднався на однакових і рівних з ними правах та привілеях, договорами й пактами урочисто затверджених, а протекція і зберігання тих договорів і пактів і самий стан народу доручені сим помазаникам Божим, Найяснішим Королям Польським, якщо же і Вашій Королівській Величності, що поклялися в тому в час коронації перед самим Богом, який тримає в десниці своїй всесвіт і його царів та царства"[110, с. 74-75].

Перші десятиріччя існування трьох народів описуються в майже ідилічних фарбах - королі підтверджують стародавні права козаків, а ті їм вірно служать у справі захисту спільної батьківщини від зовнішніх зазіхань. Ситуація змінюється корінним чином коли "На місце Скалозуба року 1592-го обрано Гетьманом із Осавулів Генеральних заслуженого у війську Малоросійському природного шляхтича Польського Федора Косинського, і в його пору почалася та знана епоха жаху і вигублення для обох народів, Польського і Руського, епоха, замовчана по історіях або ледве в них описана, але яка, струсивши Польщу аж до основ І розхитуючи її упродовж понад століття, скинула, нарешті, в безодню нікчемства, а народу Руському давши випити найгіркотніший келих, що його з днів Нерона та Калігули не всі християни скушували, перетворила його на інший вид і стан"[110, с. 70-71].

Спричинило ці трагічні події укладення православними ієрархами України і Білорусі унії з Римом. Автор "Історії Русів" приводить досить вагомі аргументи прихильників унії на виправдання їх кроку: попадання східних патріархій у залежність від влади мусульманської Туреччини, падіння авторитету священиків та зниження рівня їх освіти, відступ московського християнства від істинного православ'я, зараження його "розколом Стригодьщини" та різними іншими єресями. Однак зовсім не це він вважає головним мотивом, що рухав лідерами уніатів. Вони, на його думку, прагнули перш за все забезпечити свої майнові інтереси: наданням єпископам і монастирям сіл, а священикам по п'ятнадцять дворів у кріпосну залежність з числа їх парафіян. "Духовенство Руське, спокусившись закріпаченням для себе аж такого числа своїх співотчичів та чад духовних і не турбуючись анітрохи про обов'язки сої перед Богом, перед спільною Церквою і перед народом, що їх обрав, підписали згоду на Унію і присягою те ствердили"[110, с. 71].

Унія, відзначає "Історія Русів", підтримана збройною силою польської держави, поставила українців у принижене становище: українських православних депутатів відлучено від загальнодержавного сейму, лицарство від виборів та посад урядових та судових, позбавлено рангових маєтностей і названо "холопами", а всіх, хто не прийняв унію - схизматиками.

Проблеми православних українців зумовлювались не лише бажанням вищого православного духовенства стати в один рівень з католицьким, вони зросли також і у зв'язку зі зрадою шляхетського стану, опертою на прагненні зберегти і примножити свої привілеї: "Страждання і розпуки народу побільшались новою нагодою, яка вчинила ще прикметнішою всій землі епоху. Чиновне Шляхетство Малоросійське, що перебувало на військових та земських посадах, не стерпівши наруг від Поляків і не змігши перенести позбавлення своїх місць, а паче втрати рангових та набутих маєтків, відкинулося від народу свого і різними підступами, обіцянками, дарунками закупило визначніших урядників Польських і Духовних Римських, зладило і заприязнилось з ними і мало-помалу погодилось спершу на Унію, а опісля навернулося зовсім в Католицтво Римське. Згодом те шляхетство, єднаючись з Шляхетством Польським посвояченням, родичанням і іншими обов'язками, відреклось і від самої породи своєї Руської, а всіляко намагалося, спотвривши природні назви, підшукувати та вигадувати до них Польську вимову і називати себе природженими Поляками"[110, с. 80-81].

Такі ДІЇ української шляхти різко засуджуються автором "Історії Русів", тим більше, що подібні процеси для нього не були просто принизливим фактом минулого в історії власного народу - кінець ХVІІІ - початок XIX століття був часом, коли представники нового українського дворянства, на цей раз нащадки козацької старшини, повторювали дії своїх попередників майже один до одного - змінювали мову, прізвища, а фактично - зраджували Батьківщину і свій народ.

Зрада власного народу і його інтересів, задля збереження майна та станових привілеїв, зробили з перекинчиків ревних захисників інтересів загарбників. Відзначивши, що за зраду народу українській шляхті було повернено маєтки, посади та зрівняно у правах з польською, автор "Історії Русів" зазначає: "У подяку за те прийняли й вони стосовно народу Руського всю систему політики Польської і, наслідуючи їх, гнали преізлиха сей нещасний народ. Головний політичний намір полягав у тому, щоб знесилити війська Малоросійські і зруйнувати їхні полки, що складалися з реєстрових Козаків, в чому вони й досягливого"[І10, с. 81].

Зрада українців провідною верствою, якою була до початку XVII століття українська шляхта, стало постійним фактором української історії і причиною всіх головних лих українського народу. Описуючи подальші історичні події, "Історія Русів" неодноразово наголошує на ганебній ролі шляхти, її підступах і бажанні шляхом зради народу забезпечити собі підтримку іноземних поневолювачів у справі експлуатації своїх одноплемінників. Зрада стає фактично способом існування української шляхти: "Шляхетство теє, бувши завжди серед найперших чинів та посад в Малоросії і серед її військ, підводило під уряд її чимало мін підступами своїми, контактами і відвертими зрадами, задуманими на користь Польщі, а народові дало випити найгіркішу чашу запроданства і введення його у підозру, недовір'я і в найбільш тиранські за те муки, урядом верховним по необачності над ним вчинені, бо всім замішанням, неладові і побоїщам в Малоросії, що після Хмельницького сталися, саме вони були причиною..." [110, с. 167].

Такі антишляхетські настрої автора "Історії Русів" виглядають, на перший погляд, дещо дивно на фоні його постійного бажання підкреслювати аристократичне походження козацтва та його старшини, корені яких він виводить від часів князя Володимира та "козарів", яких Володимир Мономах перейменував у "козаків". "Історія Русів" постійно наголошує на князівських титулах перших гетьманів, на рівність політичного становища та прав козаків і шляхти. Пояснити це можна тим, що симпатії автора однозначно знаходяться на боці козацтва і для того, щоб виправдати його претензії на національне провідництво автор дозволяє собі в аналізі деяких історичних фактів "згущувати фарби". А роль традиції у обґрунтуванні претензій на владу для того часу залишається виключно великою, і тому постійне нагадування про князівсько-боярські корені козацтва є цілком виправдане з точки зору політичної спрямованості твору. Крім того, козацтво, на відміну від шляхти, залишилось вірним вірі предків, а цей фактор був дуже важливий для автора і він наголошує на ньому на протязі всього твору.

Зрада вищого православного духовенства та шляхти робить козацтво практично єдиним репрезентантом інтересів та захисником нації. Ті з шляхти, хто залишився вірним своєму народу і висвячене з допомогою козаків нове вище православне духовенство тепер можуть виступати лише як помічники у здійсненні історичної місії козацтва. А місія ця, як вважає автор "Історії Русів" є, після порушення умов "добровільного об'єднання Польщі, Литви і Малої Росії", самоочевидною - національне визволення і відновлення історичної справедливості та державності.

Здійснити цю місію доля обрала Б. Хмельницького. І автор "Історії Русів" показує, що гетьман зумів відновити Історичну справедливість вже на першому етапі національно-визвольної революції. Для підтвердження цієї тези він приводить кілька пунктів Зборівського договору, два з яких є найважливішими для вияснення розуміння ним суті політичного статусу козацької держави:

"1. Народ Руський з усіма його областями, містами, селами і всякою до них народною і національною приналежністю увільняється, визволяється і вилучається з усіх домагань та долеглостей Польських і Литовських на віки вічні, якщо з віків вільний, самостійний і незвойований, а лише за самими добровільними угодами і пактами до єдності Польської і литовської приналежний....

3. Народ руський од цього часу є і має бути ні від кого крім себе самого і уряду свого, незалежним; а уряд той вибирається і встановлюється загальною радою, добровільно від усіх станів, і присудом старшини і товариства, за стародавніми правами і звичаями Руськими, і ніхто їм в тому нехай не заважає, не втручається ніяким способом, ні тайним, ні явним, насильством" [ПО, с. 138].

Ці пункти проголошують не створення нової держави, а відродження колишньої політичної самостійності українців. Однак не лише відновлення історичної справедливості є підставою для збройного виступу козаків. Вони прагнуть вирішити не тільки питання державно-політичного характеру, а й соціального. Автор "Історії Русів" визначає один з рушійних мотивів козацького повстання вустами Б. Хмельницького, який, пояснюючи реєстровим козакам причину свого виступу і нагадавши про порушення давніх договорів, зокрема, заявляє: "Ми підняли зброю не заради користолюбства якого або порожнього марнославства, а єдино на оборону вітчизни нашої, життя нашого і життя дітей наших, а так само й ваших! Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили й боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність; і навіть найнижчі на землі тварини, які суть звірина, худоба і птаство, боронять становище своє, гнізда свої і немовлят своїх до знемоги; і природа з волі Творця всіх і Господа дала їм для того різне знаряддя в самих членах їх. Пощо ж нам, браття, бути нечулими і волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві ще й по власній землі своїй?" [110, с. 104]. Соціальний мотив боротьби козацтва досить послідовно проводиться в "Історії Русів" - порушення соціальних прав українців, надмірний визиск селянства, соціальні мотиви унії, розкриття істинних причин суперечностей між магнатами і шляхтою та рештою народу, захисником якого виступає козацтво - все це висвітлюється автором з позицій обґрунтування справедливості антипольських повстань козаків і національно-визвольної революції Б. Хмельницького зокрема.

Вирішення соціальних, національних та релігійних проблем повинно було втілитись, на думку автора "Історії Русів", у створенні козацької держави, заснованої на відродженні і утвердженні комплексу "вольностей", за які козаки боролись послідовно і в усі часи. Ці "козацькі вольності" є соціально-політичним ідеалом, який і обстоюється в роботі. Як зазначає В. В. Кравченко "... автор "Історії Русів" добре уявляв собі поняття малоросійських вольностей, які для нього мали вигляд розвиненої державності з усіма належними їй атрибутами - власною адміністрацією, вищого судовою владою, державним скарбом, армією, столицею, державним архівом, цивільно-правовим кодексом і т.д. Автор зображував її у вигляді козацької демократії, вищим органом влади якої виступають збори виборних представників різних станів суспільства, або "чинів та козаків", "Чинів і війська", названих в одному місці просто "зборами", а в іншому - Генеральним сеймом. До компетенції цього органу влади автор відносив питання війни і миру, зовнішньополітичних пріоритетів, вибори гетьмана, тобто всі найважливіші проблеми життя краю" [130, с. 33]. Цей державницький ідеал базується на загальнодемократичних засадах в розумінні того часу та перегукується з ідеями Гадяцького трактату та Конституції П. Орлика.

Демократичність козацьких вольностей підсилюється автором "Історії Русів" оповіддю про те, що Б. Хмельницький у зеніті військової слави відмовився від пропозицій сусідніх монархій отримати для свого роду право на спадкове володіння Україною та від князівського титулу. Гетьман є начальником, господарем землі Руської, але його право на це забезпечується вибором громадян держави. У той же час, автор "Історії Русів" постійно наголошує на тому, що гетьманом не може стати простий козак, а якщо таке і відбувається, то народ і державу чекають серйозні проблеми. Також підкреслюється, що адміністративні посади в козацькій державі посідали "питомі русаки", що мали в ній фамільні корені та тривалу родову осілість.

Перші перемоги над поляками поставили перед козацтвом, відзначає "Історія Русів", питання про те, що робити далі. Устами Б. Хмельницького автор ставить питання про необхідність пошуку зовнішньої підтримки молодої держави та отримання протекції з боку сильніших держав. Необхідність цього кроку пояснюється наступним чином: "А що йдеться про протекцію, то вона нам не лише корисна, але майже неминуча, і розсудлива людина або досконалий політик з першого погляду запримітить, що саме положення землі нашої, відкритої з усіх сторін і незручної для украплення, робить з нас гралище невідомої долі і сліпих випадків" [110, с. 142]. Подібне використання в якості аргументу геополітичного становища України зближує "Історію Русів" з ідеями, висловленими П. Орликом у "Виводі прав України".

Тема вибору зовнішньої орієнтації є одним з провідних політичних мотивів "Історії Русів", автор до неї повертається неодноразово, прагне навести вичерпну аргументацію на користь того чи іншого варіанту. Так описуючи ситуацію після укладення Зборівської угоди та надходження пропозицій про протекцію з боку сусідніх держав, "Історія Русів" використовує фабулу відомого літописного сюжету про вибір віри князем Володимиром -посли Польщі, Туреччини та Московщини приносять козакам дари і пропонують союз і протекцію. Оцінка цих дарів та їх прихованого сенсу дається устами українського духовенства: "... дари Польські складаються з сукон, покритих килимом, то буде і народ, що з Поляками житиме, ходити в сукнах і мати килими; Турецькі дарунки одягнуті і покриті папером і шовком, то і народ, що з ними житиме, буде спроможний вдягти на себе шовкові та паперові матерії; а Московські дари суть всі в рогожах, то неминуче і народ, живучи з ними, доведений буде до такої вбогості, що вбереться він у рогожі і під рогожі" [ПО, с. 142].

Сам автор підкреслено відмежовується від таких висновків про можливі результати вибору тієї чи іншої зовнішньо-політичної орієнтації, зазначаючи, що духовенство в переважній своїй частині навернене з уніатства і таємно жалкувало за втраченою владою над простим народом, що її надали поляки. Однак варто зазначити, що автор "Історії Русів" досить часто використовує таку манеру викладу думок, коли його власні оголошені позиції і симпатії в аргументації явно програють висловлюванням його "Ідейних опонентів", цитованих ним же самим. Пояснити таку особливість можна з урахуванням особливостей царської цензури та наслідків вільнодумних висловлювань. Використовуючи ж апокрифічний принцип викладення позиції, автор "Історії Русів" зберігав не лише свою свободу, а й можливість розповсюдження свого твору. І, можливо, саме це сприяло появі цієї книжки другом в умовах жорсткого тиску з боку російського самодержавства на будь-які прояви "малоросійського сепаратизму".

Засуджуючи начебто антимосковську позицію духовенства, автор "Історії Русів" в тому ж місці твору приводить яскравий публіцистичний виступ улюбленця рядового козацтва, блискучого полководця І. Богуна. Говорячи про можливі наслідки орієнтації на Москву той заявляє: ". в народі Московському владарює найнеключиміше рабство і невільництво у найвищій мірі і що в них, окрім Божого і Царського, нічого власного нема і бути не може; і людей, на їх думку, створено нібито для того, щоб в ньому не мати, а лише рабствувати. Самі вельможі та бояри Московські титулуються звичайно рабами Царськими, і в просьбах своїх завжди пишуть вони, що б'ють йому чолом; стосовно ж посполитого народу, то всі вони вважаються кріпаками, начебто не від одного народу походять, а накуплені з бранців та невільників; і ті кріпаки, або за їх назвою, крестяни обох статей, себто чоловіки та жінки з їхніми дітьми, за недовідомими у світі правами та привласненнями, продаються на торжищах і в житлах од власників і господарів своїх нарівні з худобою, а незрідка і на собак вимінюються, і продані при тому мусять бути ще зумисне веселими і виказувати своїм голосом, добротою і знаннями будь-якого ремесла, щоб через те скоріше їх купили і дорожче заплатили. Словом сказати, з'єднатися з таким неключими народом є те саме, що кинутися з вогню в полум'я" [110, с. 142-143].

Не менш різкими є висловлювання рядових козаків, які вважають, що недопустимо, визволившись від польської залежності, добровільно запродатися в неволю, та ще й "такому народові, котрий не подав їм жодної допомоги в найлихішу їхню годину, не подав навіть води промити кривавих уст наших, і ліпше нам бути у безперервних війнах за свободу, ніж накладати на себе нові ланцюги рабства та неволі" [110, с. 143-144]. При цьому вони підкреслюють, що єдиний аргумент на користь Московської держави - належність до однієї віри - не витримує ніякої критики: "А вір у них стільки, скільки слобід, а в них домів, а нерідко і в одному домі декілька їх вміщається, і одне сімейство від різновірства не може разом ні жити, ні їсти з одного посуду, а вся віра складається у них в розборі образів і хрестів, і хто з них кращий, той і є достойніший для почитання і сильніший до помочі людської; для Бога ж, Творця і Господа, невідомо що у них зостається. Отож коли з таким народом об'єднатися нам, то або вони нас розпродадуть поодинці, або переморять нас на вулицях своїх і розпуттях, бо ніхто не пустить в дім свій ніякого нашого перехожого..." [110, с. 144.].

Для виступу І. Богуна і простих козаків характерним є акцентування уваги саме на політичних та соціальних вадах організації суспільного життя в Московській державі і наголошується на можливості вкрай негативних наслідків для українського народу у випадку союзу з цією країною.

Давши таку картину загальнонародного супротиву самій ідеї об'єднатися союзом з Московською державою, автор "Історії Русів" зазначає, що Б. Хмельницький змушений був відступити від неї на деякий час, зазначивши, що особливості геополітичного становища України змусять все ж повернутися до ідеї про пошук зовнішньої опори і союзників.

Б. Хмельницький в цілому зображений в "Історії Русів" традиціях тогочасної російської історіографії - визначний воєначальник, що прагнув до об'єднання "двох Росії" і послідовно притримувався цієї ідеї. Вершиною його сподівань стали Березневі статті, укладені в Переяславі. Правда "Історія Русів" не ідеалізує ситуацію і не говорить про одностайну підтримку цих дій Б. Хмельницького: знову постає питання вибору і знову гетьман використовує як головний аргумент спільність віри. Сам же автор "Історії Русів" підкреслює, що Березневі статті головним своїм змістом мали підтвердити відродження стародавніх прав і вольностей та української державності. З усіх статей він приводить тільки три: про збереження всіх колишніх козацьких привілеїв, про збереження національного судочинства на основі стародавніх прав Руських та про невтручання московитів у судові справи в Україні.

Як пише В. В. Кравченко, відзначаючи специфіку трактування Березневих статей та пов'язаних з їх прийняттям подій: " Переяславська угода та Березневі статті потрактовані автором в дусі не надання, а підтвердження всіх тих прав і свобод, які українці, на його думку, мали з найдавніших часів. Україна, стверджував автор, приєдналася до Росії так же як раніше до Литви, а потім до Польщі - добровільно, з власного вибору, як рівна до рівних та вільна до вільних, Не випадково він підкреслював, що текст Березневих статей був скріплений присягою обох сторін - спочатку російської, а потім української. Таким чином, приєднання України до Росії набувало вигляду союзної угоди двох рівноправних держав" [130, с. 86-87].

Введення в текст факту і акцентація уваги на начебто прийнятті присяги московськими полами від імені царя використовується автором "Історії Русів" свідомо, для підтвердження рівноправності сторін, що уклали даний договір. Хоча автора "Історії Русів" прийнято вважати прихильником автономістичної концепції, постійне підкреслення, нехай і вустами різних, часом негативних історичних персонажів, на незалежності держави Б. Хмельницького, на відродженні державницьких традицій, рівноправності України як суб'єкта міжнародного права з її сусідами, постійно видає його дійсні бажання. При цьому, якщо він і приймає ідею про можливість зовнішньої протекції, то здійснення її з боку Московського царства викликає найбільше несприйняття у персонажів книжки. Так дізнавшись про укладення Переяславської угоди, Кримський хан звертається до Б. Хмельницького зі словами, що мають не лише "пророче" значення і не залишають каменя на камені від офіційного обґрунтування вигод московської протекції для України, але й видають, у значній мірі, бачення цього питання автором "Історії Русів": "...таке поєднання спричиняти буде вічну ворожнечу до Козаків і до Московії до всіх сусідніх держав, поміж котрими Малоросія за становищем своїм є першим і повсякчасним зборищем, або плацом, зручним для нашестя ворожого, їхніх баталій і плюндрувань сього народу. Війни ж з Московією суть неминучі і безконечні для всіх народів, бо, не дивлячись на те, що вона недавно вийшла з-під влади Татарської єдино через міжусобиці Татарські, яким і нині є данниця, не дивлячись, що в ній всі урядники і народ майже неписьменні і численністю різновірств і химерних мольбищ подобляється поганству, а лютістю перевершують дикунів, не дивлячись, кажу, на невігластво і грубіянство, слід нагадати їх причепливість за самі дрібниці та вигадки, за які вони вели безглузду і довголітню чвару і війни зі Шведами і Поляками, зауваживши в листуванні з ними щось у словах недоречне, за що і між собою вони безперестанно чубляться і тиранствують, знаходячи в книгах своїх і хрестах щось не до ладу і не по праву кожного. Пригадати варто жадобу їхню до властолюбства і домагань, за якими привласнюють вони собі навіть самі царства, імперії Грецьку і Римську, викравши на той кінець Державний герб тих царств, себто орла двоголового, що за спадком начебто Князеві їхньому Володимиру, що був зятем Царя Грецького Константина , Мономаха, дістався, хоча той Володимир насправді був Князем Руським Київським, а не Московським, і походив од Скіфів. Пригадаймо, нарешті, нестале правління їхнє царське і винищення самих царів, котрих декілька вони самі злочинно замучили, а одного продали Полякам на убій. А доведено вже, що де немає сталої релігії і добрих звичаїв, там і правління сталого бути не може, і Русаки ваші плазуватимуть поміж Москалями, як вівці поміж вовками" [ПО, с. 182-183].

Словами хана підкреслюється, що вибір московської орієнтації не забезпечує Україні головного - захисту від вторгнень інших сусідів. Навпаки, пророкується, що вона стане ареною безперервних воєн, в яких Україну чекають великі втрати, у тому числі навіть власного імені та історичної пам'яті. Таке "пророцтво" опиралось на події сторіччя по укладенні Переяславського договору і добре відомі авторові з козацьких літописів.

Для того щоб зняти проблему суперечності між реаліями історії та героїчним образом Б. Хмельницького, який змальовується визначним державним діячем і стратегом, автор "Історії Русів" вкладає в уста гетьмана слова виправдання перед ханом та нащадками: " коли народ Руський нинішньою протекцією своєю вибрав собі зло, то, звичайно, поміж злом, що його оточує, вибрав менше; коли він є нещасливий, то, повір, нещасливий своїм сусідством, яке без жодних причин завше його тривожило і ображало, а тепер за нього дбає і мордується такою жалістю, якою, буває, над людською головою. Відомо ж бо з історій, що народ сей з найдавніших давен був у землі своїй самостійним і самодержавним під управлінням власних Князів своїх, вельми славних великими своїми діяннями і війнами. Але перше нашестя і спустошення Татарське з Ханом своїм Батиєм завело його в протекцію Литовську, а опісля - і до злуки з Польщею. Тую злуку зруйнували самі Поляки нечуваним і тиранським своїм правлінням, а свободу і вільність народну поновило правосуддя Боже, продвигнувши народ до неймовірної хоробрості і мужності; і він, ставши у первісній своїй точці самовладдя, міг жити без допомоги чужої. Але, видно, провидіння Боже, яке влаштовує справи людські завше на краще, вибрало злуку його з народом єдиновірним та єдиноплемінним за доброю та взаємною згодою невимушеною, котрі руйнувати я вважаю за гріх смертельний і з тим жити і вмерти хочу" [110, с. 184].

З усіх аргументів, що наводяться на користь союзу козацької України та Московського царства головним є релігійний. Однак і він, як показано вище, не витримує критики, так як і всі інші - геополітичного становища, необхідності захисту, ліквідації магнатсько-шляхетського визиску широких мас населення. Всі вони блискуче розвінчані самим же автором, який, для власної безпеки, вкладає контраргументи в уста різних персонажів своєї книжки.

Серед аргументів проти московської орієнтації важливе місце займають також і питання балансу політичних сил в тогочасній Європі. Так "Історія Русів" відзначає: "Поєднання Малоросії з Царством Московським занепокоїло всі майже двори Європейські. Система про рівновагу Держав починала уже тоді розвиватись. Царство Московське, хоча само по собі і не мало ще у сусідів важливого значення, якщо зруйноване і принижене недавніми жахами самозванців і міжусобиць, одначе заздрість сусідів, які знали простору розлогість Малоросії та її волелюдство з таким хоробрим і мужнім воїнством, не залишалась без своїх дій. І скільки Польща не набридала сусіднім державам тривогами своїми і несталим правлінням, але всі бажали краще мати справу з сею республікою, приреченою на повсякчасні видозміни, аніж бачити в Росії державу абсолютну, раптово піднесену до рівня Царств могутніх і страшних, без всіляких при тому втрат і збитків, і немовби з небес таким безцінним даром збагачену" [110, с. 169].

Таким чином, на думку автора "Історії Русів" союз України і Московського царства був надзвичайно вигідним останньому і вводив його в коло найбільших потуг тогочасної Європи. При цьому він постійно наголошує, що боротьба українців за власну свободу завжди мала виключно оборонний характер і була спрямована на відновлення історичної справедливості. Існування незалежної української держави, на його думку, не загрожувало інтересам інших народів і не могло порушити міжнародну систему політичної рівноваги, оскільки й раніше у взаєминах зі своїми сусідами Україна завжди керувалася правовими нормами. Його оцінка наслідків Переяславського договору та подальшого поглинання України Росією для подальшої долі Європи і навіть система аргументів у цілому співпадають з тими, що їх використовує ідеолог мазепинського руху П. Орлик у боротьбі за міжнародне визнання України. Хоча офіційно Мазепу і мазепинство автором "Історії Русів" засуджується цілком в дусі офіційної імперської ідеології.

Події часів гетьманства І. Мазепи займають за об'ємом друге місце в "Історії Русів". Формально залишаючись в рамках офіційної ідеології і засуджуючи зраду 1. Мазепи, автор приводить текст його виступу перед військом "Ми стоїмо тепер, Братіє, між двома проваллями..." в якому не лише блискуче виправдовуються дії гетьмана, але й знову ставиться питання про зовнішньополітичні орієнтації України. Правда тепер альтернатив лише дві - московська і шведська.

Промова І. Мазепи своїм вістрям направлена не просто проти Москви, а проти ЇЇ деспотичної системи правління, і хоч автор "Історії Русів" і підкреслює, що козаки у своїй масі залишились вірними цареві, але їх вибір він виправдовує лише вірністю монарху православному та неможливість виступу проти нього на боці лютеранина - короля Швеції. Релігійний мотив знов стає провідним при виборі народом свого майбутнього. При цьому зазначається, що він був вміло використаний росіянами, що розпускали різноманітні чутки про відступництво І. Мазепи і його таємне католицтво.

У той же час, всупереч своїй "офіційній" позиції, "Історія Русів" ідеалізує перебування шведів в Україні, постійно підкреслюючи, що вони поводились чемно І цивілізовано щодо місцевого населення. Це різко контрастує з описанням звірств військ під командуванням О. Меншикова. Дії російських військ нагадують поведінку диких варварів у захопленій ворожій країні і характерні для деспотичних режимів. А тиранія, на Його думку, не може бути стабільною формою правління. Як підкреслює В. Шевчук. "Автор "Історії Русів" с ворогом тиранії, він вважав, що будь-яке насильницьке чи тиранське правління ніколи не буває міцне і довготривале, а обов'язково впаде як таке, що неуміцнене згодою та взаємними інтересами, коли ж на скинення тиранії буде підняте народне обурення, то воно має вважатися за справедливе" [317, с. 21].

"Історія Русів" у цілому пропагує ідею демократичної, але сильної унітарної козацької держави. Автор твору проводить думку про те, що саме внутрішні соціальні та релігійні суперечності, розкол нації та відсутність національного солідаризму є головним джерелом всіх негараздів українського народу. Найстрашнішою добою в історії України він вважає часи Руїни, коли, закликаючи на допомогу іноземні сили, козацькі ватажки з більшим завзяттям воювали один з одним ніж боронили Вітчизну. "Різкий протест з приводу втручання у внутрішні справи України з боку сусідніх держав і одночасно гостре засудження внутрішньої сваволі та порушення закону - такі основні компоненти моралізаторського у своїй основі підходу автора до зображення Руїни, що робить його таким актуальним для всіх без винятку наступних поколінь українських патріотів" [130, с. 75-76].

Головним негативним наслідком Руїни автор "Історії Русів" вважає розкол козацької держави по Дніпру. Винуватцями цього є не лише поляки і московити, що домовлялись за козацькими спинами, але й амбіції козацької старшини, прагнення багатьох з них задовольнити своє честолюбство за рахунок долі народу. Сам же автор вважає, що українські землі повинні бути об'єднані під єдиною владою гетьмана. При цьому він вважає за необхідне підкреслити, що в склад козацької держави повинні входити не лише землі, визначені Зборівським чи іншими договорами, а і всі українські етнічні території. До них він включає не лише західні, кордон яких визначено Б. Хмельницьким "по Віслу, аж поки мова руська чутна", а й Слобожанщину. Говорячи про заселення Слобідської України, "Історія Русів" відзначає, що воно йшло з волі українських гетьманів, а земля та належала до булави гетьманського уряду. Відторгнення ж цих земель від козацької держави стало наслідком політичних амбіцій слобожанських полковників: "І сії вихідці, оселивши в тих місцях численні слободи, заклали основи трьох Слобідських полків: Сумського, Охтирського і Харківського, котрі примножившись іншими Малоросійськими вихідцями, дійсно створили ті три полки. І були полки сії з іншими такими ж полками під неодмінним командуванням Гетьманів та урядів Малоросійських і на всьому праві і привілеях Малоросійських аж до часів пригоди Гетьмана Самойловича; а з тої пори полковники тамошні, забажавши ліпше бути кожному з них маленьким самовладним Гетьманом, ніж великому Гетьманові коритися, просили од двору Царського, або, краще сказати, від Князя Голіцина, котрий всім тоді керував, кожен собі особливі права, вилучені з підпорядкованості Малоросійської. Землі ж, під сими полковниками зоставлені, називалися тому Булавинськими, що належали вони булаві Гетьманській і на них утримувалися завжди Гетьманські кінські і скотські, також заводи і табуни волові та кінські всієї Малоросійської артилерії і тут же табуни полкових артилерій Гадяцького, Полтавського та інших найближчих, і тому були на них численні хутори з мешканцями, згодом приписаними до тих полків" [110, с. 154].

У цілому, "Історія Русів" є яскравим свідченням особливостей українського державницького політичного мислення на рубежі XVIII та XIX століть. Можна дискутувати щодо того, чи був ЇЇ автор прихильником автономії України в складі Російської імперії, чи таємним прихильником повної незалежності, про те який ступінь самостійності він вважав для України найкращим, але заперечувати його державницьку позицію - неможливо. Квінтесенцією твору можна вважати, на наш погляд, слова вкладені в уста одного з найнегативніших персонажів української історії І. Брюховецького, гетьманування якого поклало початок розділенню України по Дніпру та втратою Гетьманщиною своїх державних прерогатив. І навіть цей гетьман, побачивши, що Московська держава не має наміру дотримуватись досягнутих домовленостей та вступила в сепаратні переговори з поляками, заявляє: "...відомо-бо цілому світові, що народ тутешній, зазнавши від поляків нечуваного досі в людстві варварства та всякого роду переслідування, визволився од них власною силою своєю і мужністю, а злучився із Росією з доброї волі і єдино через єдиновірство. Отже, закріпляти його або іншому дарувати ніхто і ніяк не має права, і в протилежному разі готов він знову боронити себе зброєю до крайньої межі і радше погодиться вмерти із зброєю в руках, як зносити ганебне ярмо від ворогів своїх" [110, с. 216]. Ніхто не має права закріпачувати, передавати у власність чи ділити вільний народ вільної країни. І народ цей, щоб зберегти свою свободу може вдатися до найрадикальніших заходів, як він неодноразово робив це у своїй історії. Народ, для автора "Історії Русів", є джерелом суверенітету і тільки він вправі розпоряджатись власною долею.

Щодо відповіді на питання про те, наскільки послідовним був автор "Історії Русів" у відстоюванні автономності української держави саме в складі Російської імперії, то варто згадати його ідею про "найменше зло", як спосіб виправдання саме такої позиції. Руїна і її гіркі уроки, проблеми релігійної нетерпимості - все це змушує автора виходити з позиції "реальних цілей": якщо повна незалежність неможлива, то нехай буде якнайширша і твердо гарантована автономія. Але компроміс цей має межу - якщо права народу на організацію власної влади будуть порушені, то він, народ, має право на повстання і збройний захист свого суверенітету до останнього. Краще вмерти вільним ніж жити рабом. І цей вільнолюбний пафос є одним з провідних мотивів всієї "Історії Русів".

Оцінюючи головні ідеї твору, бажання і стремління його автора С. Єфремов писав: "Можна тільки сказати, що "Історія Русів" зібрала і сформулювала ті думки, які панували серед тодішньої інтелігенції на Україні, що автор її" став ідеологом національної окремішності українського народу та його права на самостійне життя державне й культурно-національне. Хоч би яка була історична вартість цього надзвичайно талановитого памфлетаполітичного (виділення ,Єфремова О.С.), але як документ з громадського життя, "Історія" має вагу величезну: вона дає цікавий образ настрою на Україні, де була не тільки в момент свого написання, а й довго ще потім, однією з найвільнодумніших книг" [93, с. 214].

Визначний громадський і політичний діяч України другої половини XIX сторіччя М. Драгоманов, високо оцінюючи значення "Історії Русів" звертав увагу на те, що її автору вдалось поєднати в цій роботі лібералізм і демократизм, вважаючи саму книжку першим проявом політичного лібералізму в українській політичній думці. Він, зокрема, зазначав: "Першим проявом лібералізму слід признати "Историю русов" Псевдокониського, котра, як тепер можна сказати, вийшла з сім'ї Полетик (див. "Киевскую старину", 1893,1,41-76, звідки досить ясно видно, що та книжка написана була коло 1810 р. і стоїть у зв'язку з тодішніми конституційними планами Олександра І і його першого міністра Сперанського. Треба завважити, що ще батько автора "Истории русов" Гр. Полетика, депутат 1767 р., був одним з немногих тодішніх українських козацьке-шляхетських лібералів - противників кріпацтва). На щастя на цей раз лібералізм явився вкупі з демократизмом відповідно тим розмовам про звільнення кріпаків, що велись у європейсько-російській громаді й навіть в урядових кругах ще в часи Олександра І" [82, с. 433].

При всьому вільнодумстві, за своїми суспільно-політичними поглядами автора "Історії Русів" все ж можна віднести до числа козацьких традиціоналістів-консерваторів, для яких були неприйнятними будь-які зміни усталеної системи козацько-старшинської демократії, що набула закінченого вигляду в добу існування Гетьманщини. Цей політичний ідеал він поклав в основу своєї історичної концепції і твердо притримувався його, іноді всупереч історичній правді. Але його завданням було не стільки написати історію правдиву за фактами, скільки за духом, підняти почуття національної самосвідомості та гордості і на цій основі змінити хід історії не на папері, а в житті.

Оцінюючи місце і роль "Історії Русів" в житті української нації В. В. Кравченко зазначає: ""Історія Русів" заповнила собою прірву, що виникла між козацько-дворянською та новітньою, національно-народницькою епохою в українській історіографії. Вона не лише зберегла традиції державницької суспільно-політичної думки, а й збагатила їх просвітницьким гуманізм та лібералізмом, доповнивши блискучими історіософськими спостереженнями над безперервність історичного буття українців, їхнього місця в далекій від братства сім'ї сусідніх народів. Історичні концепції козацьких патріотів кінця ХVІІ-ХVШ ст. знайшли в "Історії Русів" своє логічне завершення".

Ідеї, висловлені анонімним автором "Історії Русів", здійснили значний вплив на подальший розвиток українського політичного мислення: ідея державності, нехай і в дещо урізаному, автономному, вигляді отримала потужне історіософське обґрунтування. У той же час саме державницький пафос праці, зашифровані, але для "посвячених" цілком зрозумілі незалежницькі ідеї, сприяли її популярності і посилювали вплив на уми та настрої національне свідомої частини українського суспільства, пробуджували сплячих, обнадіювали тих, хто зневірився. Як зазначає М. Возняк, оцінюючи значення цього визначного твору української політичної думки, "Свій величезний вплив завдячує "Історія Русів" тій обставині, що її автор освітлив всю історію України з погляду суверенності й автономності української нації, що висунув усюди на перший план ідею боротьби України за свої давні права і привілеї, що вмів переповісти історію руйнування українських вольностей високо-драматичним стилем і нераз із справжнім патосом. Автономічний принцип видержаний у всій книжці: тут Україна не провінція, а окремий незалежний край, хоч і підпадає під шкідливий вплив польського режиму й асиміляційну політику Московщини" [35, с. 8].

Закінчуючи логічно епоху політичного мислення українського козацтва, цей видатний твір став явищем XIX сторіччя, принісши в нього ідею поєднання державницької традиції і етнічної самоідентифікації нації на всьому просторі її помешкання. С. Єфремов писав: ""История Русов" була немов пророкуванням про близьке національне відродження України і оправданням її нового письменства, з якого те відродження почалося" [93, с.215].

Характеризуючи в цілому стан політичного мислення українців Наддніпрянщини Я. Оршан, спираючись на думки висловлені на початку XX сторіччя Ю. Охримовичем, виділяв, як найбільш характерні, такі тенденції: "Так отже характеризують політичне обличчя українства початку XIX ст. наступні процеси: 1. Частина української провідної верстви перейшла під натиском Москви на позиції московського націоналізму офіційної форми; 2. Інші - українці-декабристи захоплені загальнолюдським або загальнодержавним "поступом" - стають духовними батьками всіх пізніших ліберально-соціалістичних "общєрусизмів" серед українства, до "совєтського українства" включно; З.Піоніри української науки і літератури мають великі заслуги у цих ділянках, але стоять осторонь політики І 4. Самостійницькі течії

- політично-свідоме українство - сильне ще в ті роки та загрожене не тільки
царським режимом але й новими вбивчими для них ідеями, достає великого
імпульсу завдяки Тарасові Шевченкові. Та все ж наслідки цього імпульсу
зможуть прибрати конкретні політичні форми щойно при кінці XIX ст."

[205, с. 5].

Незважаючи на критичне ставлення до ролі українських діячів-культурників у становленні української політичної думки таких її перших дослідників як Ю. Охримович та Я. Оршан, становлення політично-свідомого українства не могло б відбутися лише на старій - старшинсько-шляхетській

- політичній платформі, без поєднання державницької ідеї з національно-
етнічною, без високого духовного підйому нації і поступового поширення
цих ідей серед широких мас. Культурництво, при всій його декларованій
аполітичності, чи навіть більше - офіціозному імперському патріотизмі
творило з українців модерну, етнічну націю. І цим Україна вписувалась в
процеси, що відбувались в усій тогочасній Європі. Значний вплив на передових українських мислителів цього часу, як вже зазначалось вище, мала
концепція нації, вироблена Й. Гердером та сформульовані ним природні
закони появи народних мов та їх наступного значення для розвитку нації.

"Захоплення Й. Гердера селянською культурою збіглися з поширенням в країнах Східної Європи західноєвропейського романтизму, який оспівував емоційність, спонтанність, різноманітність, природність. Акцентуючи увагу на неповторності різних народів світу "в їхньому природному стані та середовищі існування", Гердер і романтики започаткували концепції національної самобутності й тим самим створили ідейну основу наступного самовизначення націй" [319, с. 144].

Під впливом ідей німецького мислителя Й. Гердера, який звертав особливу увагу на націотворчу роль мови, фольклору, народних звичаїв і побуту селянства у Європі в 30-40-х роках XIX сторіччя, революційні сили згуртувались у нових таємних товариствах. Всі вони ставили собі єдину стратегічну мету і мали схожі та красномовні назви - "Молода Італія", "Молода Франція", Молода Німеччина", "Молода Польща", "Молода Ірландія". Ряд цих організацій об'єднувався в таємне міжнародне товариство "Молода Європа" з центральним комітетом у Швейцарії на чолі з Дж. Мадзіні. Молодими революціонерами піднімалась проблеми розділеності народів штучними державними кордонами та неспівпадіння державних і етнічних меж. Ідеалом цього руху було перетворення Європи в континент націй-держав, де було б неможливим розділення нації на багато маленьких держав, або поділу територій деяких народів між різними державами.

ЦІ ідеї не могли не бути співзвучними з настроями патріотично настроєних українців. Культурницька робота, дослідження фольклору і побуду селянства, висвітлення життя "простого народу" в новій літературі, писаній народною мовою і для народу - все це сприяло поширенню духу гердерівських ідей та ідеалів "Молодої Європи".

"У першій половині 40-х років у Києві передові професори, учителі, студенти об'єднались в літературний гурток, названий пізніше П. О. Кулішем "Київська молода". Серед учасників гуртка були Куліш, Костомаров, Максимович та ін. Вони ставили собі за мету дбати про розвиток слов'янської взаємності, української культури, а також видавати журнал мовами слов'янських народів. До цього гуртка приєднався й Т.Г.Шевченко, який привертав до себе кращі сили передової української інтелігенції" [241, с. 180].

Таким чином, передові патріотичні сили України формувались і розвивались в рамках загальноєвропейських політичних процесів. Справа залишалась за створенням відповідних політичних структур.

УКРАІНСЬКІ ПРАВОВІ ІДЕЇ КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКОГО ТОВАРИСТВА ТА ЙОГО УЧАСНИКІВ. Після розгрому декабристського руху та офіційної заборони масонства на території Російської імперії настав час реакції, пов'язаний з іменем царя Миколи І. Для України він відзначився подальшим наступом на її права, нівелюванням її особливостей та державницької пам'яті. Як відзначав Г. Сергієнко, у цей час продовжувався "наступ самодержавства на рештки автономії України. У 1835 році Київ позбавлено традиційного Магдебурзького права - магістрат перетворено у міську думу, залежну від місцевих властей. Урядовими постановами припинено чинність в південно-західних і литовських губерніях Литовського статуту і доповнюючих його сеймових конституцій та поширено на ці області закони Російської імперії. 4 березня 1843 р. Литовський статут втратив силу в Чернігівській та Полтавській губерніях" [241, с. 8].

Певним струсом, що активізував громадську думку в Україні стало польське антиросійське повстання 1831 року, що охопило також і частину Правобережжя. Головнокомандувач російських військ фельдмаршал Остен-Сакен закликав українських селян доносити на своїх панів, які взяли участь у повстанні чи навіть арештовувати їх, обіцяючи в обмін свободу. Російський уряд дав розпорядження Малоросійському генерал-губернатору князю М. Рєпніну сформувати козацькі полки для придушення повстання.

У той же час, деякі з представників польської правобережної шляхти, багато з яких належали до спольщених українських аристократичних родів, під впливом популярних в тогочасній Європі Ідей Й. Гердера та романтизму почали захоплюватись історією і героїчним минулим свого краю. Наслідком розвитку настроїв місцевого патріотизму стало формування в польській літературі так званої "української школи", представники якої оспівували героїчне минуле козацької доби. Козакофільські настрої приводили до таких явищ, як, наприклад, реорганізація поміщиком Ржевуцьким маєтку в козацькому дусі, а Тимко Падура, переодягаючись бандуристом, намагався поширювати революційні ідеї серед українського селянства співаючи по селах власні твори, написані українською мовою та стилізовані під козацькі думи. Козакофільська шляхта пропагувала ідеї українського відродження та відновлення козацтва в рамках відбудови Речі Посполитої.

Польське повстання 1831 року серйозно налякало уряд Російської імперії. У ході його доволі жорстокого придушення російська влада намагалась підірвати не лише економічну основу польського визвольного руху, конфіскуючи майно повстанців (правда, невдовзі більшість конфіскованих маєтків була передана родичам репресованих, чи передана їм у оренду), а й знищити духовні передумови польського патріотизму. З І832 року російська мова стала єдиною офіційною у всіх установах Правобережжя, закрито значну кількість костьолів. Всі польські навчальні заклади перетворено на російські, а Крем'янецький ліцей - закрито. Його бібліотека і наукові збірки перевезено до Києва, де вони стали основою для створення навчальної бази Київського університету святого Володимира. Відкритий 1834 року він, за задумом імператора Миколи І, повинен був стати цитаделлю "обрусения края".

Університет, заснований за імператорським указом, повинен був також замінити собою Києво-Могилянську академію як центр світської освіти із значними історичними і гуманістичними традиціями. Сама академія перетворювалась на заклад, що готував виключно служителів православної церкви.

Однак, створення центру вищої освіти в давній князівській столиці мало своїм результатом наслідки, багато в чому протилежні задумам імператора. "Київ з його молодим університетом став осередком культурного життя де зустрічалися між собою спольщені українці Правобережжя зі зросійщеними українцями Лівобережжя. Тут, на перехресті різних культурних впливів, на ґрунті так багатому історичними споминами, прокидалася українська національна думка й поширювалася до ідеї славянської взаємності. Вплив польської літератури надавав їй радикальний відтінок" [72, с. 280].

Хоча основну масу студентів і викладачів Київського університету св. Володимира складали вихідці з російського дворянства та правобережної польської шляхти, ті з них, хто не забув свого українського походження, чию пам'ять розбудила "Історія Русів", і чия свідомість формувалась під впливом "Енеїди" І. Котляревського та творів харківських романтиків, стали творити нову українську національно-політичну думку.

Процес оволодіння умами молоді ідеями служіння власним нації і народу, який ототожнювався з трудящими і пригніченими масами населення, розвивався, як вже зазначалось вище, у контексті тогочасних європейських тенденцій.

Відзначаючи цю особливість синхронізації розвитку визначальних політичних тенденцій тогочасних Європи та України, В. Шевчук і М. Тара-ненко пишуть: "На початку 40-х років XIX ст. центром українського національно-визвольного руху стає Київ. Студенти і молоді викладачі університету організували тут таємний гурток "Київська молода", поставивши за мету сприяти розвитку духовних сил української нації та звільненню селян із кріпацтва. На своїх засіданнях гуртківці обговорювали майбутнє України, вивчали праці французьких філософів-утопістів - Сен-Сімона, Фур'є, цікавилися процесами відродження сусідніх народів: поляків, чехів, хорватів, сербів, болгарів, словаків, словенців і мріяли "щоб усі слов'яни стали добрими братами" і "брат з братом обнялися і поговорили слово тихої любові во віки і віки" [319, с. 155-156].

Цей гурток став ідейним та організаційним предтечею найбільш відомого українського політичного товариства кінця 40-х років XIX ст. -Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія, більш відомого в літературі як Кирило-Мефодіївське товариство.

Товариство виникло в кінці 1845 - на початку 1846 року і проіснувало, за оцінками істориків, не більше п'ятнадцяти місяців. Його засновниками були, як прийнято вважати, чиновник канцелярії генерал-губернатора М. Гулак, ад'юнкт Київського університету М. Костомаров та студент цього ж університету М. Білозерський. До товариства також приєдналися поет Т. Шевченко, вчителі П. Куліш і Д. Пильчиков, студенти університету О. Навроцький, О. Марковий, І. Посяда, Г. Андрузький і О. Тулуб, поміщик М. Савич. За оцінками дослідників близько 100 осіб підтримували зв'язки і дружні відносини з членами товариства. Серед членів товариства, на відміну від масонів чи декабристів, не було представників великої родової аристократії, його основу складали вчені, письменники, діти середніх чи дрібних землевласників.

Кирило-Мефодіївське товариство, фактично, не встигло розпочати активної роботи, підготувавши лише ряд програмних документів і визначити основні цілі і завдання своєї діяльності, оскільки було викрите внаслідок доносу студента Київського університету Петрова. Його учасники були заарештовані і після слідства, що велось в Києві та Санкт-Петербурзі, засуджено на різні терміни ув'язнення і заслано до різних міст Росії. Найважчий вирок отримав Т. Шевченко - його було віддано в солдати і відправлено в оренбурзькі степи із суворою забороною писати і малювати.

Незважаючи на те, що товариство встигло зробити доволі мало, його розгром викликав значний резонанс в тогочасній пресі Європи. "Паризькі газети" вмістили повідомлення про арешт кирило-мефодіївців і заслання Т. Г. Шевченка в солдати" [114, с. 10]. Відгукнулась на ці події і віденська преса, сповіщаючи про арешт Костомарова, Куліша та інших.

"Справа кирило-мефодіївців мала відгук у Галичині, що перебувала під владою Австрії. У газеті "Дневник руський" (виходила у Львові в серпні-жовтні 1848 р. під редакцією учасника гуртка "Руська трійця" І. М. Вагилевича, вміщено вірш, присвячений кирило-мефодіївцям, польського поета Г. Яблонського - Мученикам вольності з року 1847". В іншому номері Кирило-Мефодіївське товариство названо "змовою малоросіян", а Шевченка - "мучеником справи руської вольності". У статті "Слово о Русі і її становищі политическом" містися заклик підтримувати традиції визвольного руху: "Чую голос народа, борющегося в путах деспотизму, чую воззваніє мучеників народної справи Шевченка, Костомарова, Куліша і інших"" [114, с. 10-11].

Основні політичні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства було викладено в його програмних документах, до яких належать "Статут Слов'янського товариства св. Кирила та Мефодія", відозви "Брати українці" та "Братья великороссияне й поляки", "Книги буття українського народу", а також у ряді робіт, що мали своєрідний підготовчий щодо програмних документів характер, у наукових розвідках та літературних творах учасників організації.

Статут Слов'янського товариства св. Кирила та Мефодія (саме таку назву носило товариство) складається з двох частин. Перша - "Головні ідеї" - містить у концентрованому вигляді вихідні положення ідеології та основні цілі діяльності, а друга - "Головні правила товариства" - присвячена визначенню способів та засобів реалізації програмних засад товариства.

Першим пунктом "Головних ідей" зазначалося: "Приймаємо, що духовне і політичне поєднання слов'ян є їх призначенням до якого вони повинні прагнути" [114, с. 150]. Цей пункт є першим не лише за порядком, а й за ідеологічним значенням, оскільки ідея об'єднання слов'янських народів проходить "червоною ниткою" через всі програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства і є тим вихідним пунктом на якому ґрунтуються всі подальші теоретичні розробки.

Слов'янофільство було досить популярним напрямком політичної думки у слов'янських народів першої половини XIX сторіччя. Однак, як ідеологічна течія, воно не було однорідним і ціліснім. У кожного із слов'янських народів ці ідеї набували специфічного змісту, а цілі та засоби поєднання слов'ян були, в значній мірі, відмінними.

Для кирило-мефодіївців слов'янофільство не було самодостатньою ідеєю. У підготовчих матеріалах до програмних документів товариства досить чітко прослідковується думка про те, що, оскільки всі спроби українців досягти державно-політичної незалежності самостійно закінчувались невдачею, то єдиним виходом для них, який дозволить позбавитись національного і соціального гніту, є спільна боротьба з іншими поневоленими слов'янськими народами. Так, зокрема, В. Білозерський у Пояснювальній записці до Статуту товариства відзначав; "... ця свобода є досяжною для нас і інших підкорених племен тільки при об'єднанні слов'ян в одну державу, засновану на повазі народності кожного" [114, с. 292-293].

Слов'янофільство учасників Кирило-Мефодіївського товариства корінним чином відрізнялось від російського слов'янофільства і було більш співзвучним до чеського, словацького чи польського. Як підкреслює П. Кузик, " на противагу російському варіантові об'єднання "слов'янські струмки зіллються в російське море" (О. Пушкін), кирило-мефодіївці висунули зовсім іншу форму слов'янського союзу. Ідеться, фактично, про ідею створення добровільної федерації рівних слов'янських націй (яку згодом удосконалив М. Драгоманов, а ще пізніше спробувала втілити в життя Центральна Рада)" [137, с. 20].

Цю ж особливість українського слов'янофільства відзначав і начальник жандармського управляння граф О. Орлов, який в доповідній записці Імператору Миколі І наголошував на загрозі для майбутнього імперії розвитку подібних настроїв: "У Києві та Малоросії слов'янофільство перетворюється на українофільство. Там молоді люди з ідеєю об'єднання слов'ян поєднують думки про відновлення мови, літератури і звичаїв в Малоросії, доходячи навіть до мрій про повернення часів минулої вольниці і гетьманщини думки про відновлення народності їх батьківщини можуть повести малоросіян, а за ними і інших підвладних Росії народів до бажання існувати самобутньо" [116, с. 309].

Таке розуміння панславістської ідеї учасниками Кирило-Мефодіівського товариства розшифровувалося в другому пункті "Головних ідей" статуту, який чітко наголошував на тому, що при утворенні майбутнього слов'янського союзу кожен слов'янський народ повинне мати свою державно-політичну самостійність. Вона розглядалась "братчиками" як головна передумова майбутнього об'єднання.

Іншою, не менш важливою умовою створення майбутнього слов'янського союзу, було встановлення у всіх слов'янських народів республіканської форми правління та політико-правової рівності громадян- "Приймаємо, що кожне слов'янське плем'я повинно мати правління народне і дотримуватись повної рівності співгромадян по їх народженню, християнським віросповіданням і стану" [114, с. 151].

Відомий радянський дослідник діяльності Кирило-Мефодіївського товариства Г. Сергієнко, визначаючи особливості поглядів товариства на проблему самостійного державне-політичного існування України, писав: "Питання про самостійне існування України в статуті розглядалось як частина загальнослов'янського і ставилося в залежність від утворення республіканської федерації слов'янських народів" [241, с. 195].

Основою для встановлення справедливого суспільного та державного ладу у слов'янських народів, на думку учасників Кирило-Мефодіївського товариства, повинні були стати непорушні і керівні принципи християнської моралі. Так, зокрема, в четвертому пункті "Головних ідей" статуту зазначалося про те, що " правління, законодавство, право власності і просвітництво у всіх слов'ян повинні основуватись на святій релігії господа нашого Ісуса Христа" [114, с. 151]. Саме вірність цим моральним засадам християнства в його чистій, неспотвореній пізнішими нашаруваннями формі, повинна була стати основною передумовою для залучення неофітів до товариства та, поряд з освіченістю, для зайняття відповідальних державних посад у майбутньому справедливо організованому суспільстві.

Для вирішення нагальних, життєво важливих справ передбачалось утворення спільного вищого законодавчого органу влади -- загальнослов'янського собору з представників всіх народів. Однак його функції та повноваження не визначено більш детально. Враховуючи, що попередніми пунктами статуту особливо наголошувалось на державно-політичній самостійності кожного з народів, то можна припустити, що цей "собор" повинен був би стати деяким наддержавним органом, члени якого обирались би не пропорційно від кількості населення, а від державно-територіальних утворень.

Хоча М. Костомаров, описуючи дискусії щодо майбутнього устрою слов'янської федерації, у "Автобіографії" дещо інакше трактував це питання. Він писав: "Ми почали уявляти собі всі слов’янські народи з’єднаними між собою у федерації подібно до давніх грецьких республік або з’єднаних держав у північній Америці з тим, щоб усі находилися у тіснім зв’язку з собою, але щоб кожна зберігала свято свою окрему автономію. Федерація тільки по одним народностям не видавалася нам зовсім придатною з багатьох причин, а зокрема з огляду на чисельну нерівність мас, що належали до народностей. Яке союзництво могло існувати в дійсності на підставі взаємної рівності між незначними щодо кількості Лужичанами й великою масою російського народу з незмірними просторами його батьківщини? Ми прийшли до думки, що з збереженням права народностей потрібний конче інший поділ частин будучої слов’янської держави для її федеративного ладу. Таким рабам поставала думка про адміністративний поділ земель заселених слов’янським племенем, незалежно від того, до якої з народностей належить це плем’я в тій чи іншій полосі заселення простору. Ми не могли вияснити собі потрібно картини в якій мала з’явитися наша уявна федеративна держава; утворити цю картину ми полишили будучій історії. В усіх частинах федерації пропонувалися однакові основні закони та права, рівність ваги, мір і монети, скасування мита і свобода торгівлі, загальне скасування кріпосного права й невільництва, в якій ні було б формі, єдина центральна влада, що завідувала б зовнішніми справами союзу, військом і флотом, зате повна автономія кожної частини у відношенні до внутрішніх уладжень, внутрішньої управи, судівництва і народної освіти" [35, с. 82-83].

Подібні висловлювання одного з головних ідеологів Кирило-Мефодіївського товариства дали можливість Ю. Пінчуку стверджувати про те, що "Ідеї федералізму, які проповідував М. І. Костомаров і які відбилися в програмі таємного політичного товариства, відзначалися міжнародною, в рамках слов'янства, суттю. І немає жодних підстав демократичний федералізм М. І. Костомарова ототожнювати з Іншими його різновидами, зокрема з національно-державним федералізмом" [220, с. 86].

Щодо особистих поглядів М. Костомарова, особливо в останні десятиріччя його життя, Ю. Пінчук можливо і має рацію. Однак уважний аналіз програмних документів Кирило-Мефодіївського товариства, підготовчих та пояснювальних матеріалів, не дозволяють повністю погодитись зі спогадами М. Костомарова, написаними через кілька десятків років після розгрому товариства, щодо загальної позиції братчиків. Думки, висловлені в його "Автобіографії", є значно ближчими до ідей так званого "громадівського соціалізму", що якраз набирав у 70-80-х роках XIX століття популярності серед освічених кіл України і про який мова йтиме нижче. Програмні ж документи Товариства, зокрема "Книги буття..." чітко і неоднозначне вказують на національно-державницький принцип організації задуманої слов'янської федерації.

У другій частині Статуту - "Головних правилах товариства" - розкриваються його головні принципи організації братства, а також тактичні цілі на шляху утворення майбутнього союзу слов'янських народів. Так у сьомому пункті зазначалось, що оскільки "в теперішній час слов'янські племена сповідують різні віросповідання і мають упередження одне до одного, то товариство буде старатись про знищення всякої письмової та релігійної ворожості між ними і розповсюджувати Ідею про можливість примирення розбіжностей в християнських церквах" [114, с. 152]. Це, на думку його авторів, повинно було сприяти зближенню слов'ян та встановлення між ними справді братерських, дружніх і рівноправних відносин.

У сфері суспільних відносин Статут особливу увагу звертав на необхідність ліквідації соціальної нерівності та її особливо потворного прояву -кріпацтва. Восьмий пункт "Головних правил" відзначав, як одну з цілей братства те, що "Товариство буде старатись заздалегідь про викорінення рабства і всякого приниження нижчих класів, рівним чином і про повсюдне розповсюдження грамотності" [114, с. 152].

Просвітництво широких народних мас визнавалось головним засобом досягнення мети, яке ставили перед собою члени Кирило-Мефодіївського товариства. Ця, здавалось би далека від політики, культурно-просвітницька діяльність викликала значні підозри у царських слідчих. Вони ретельно підшивали до справ заарештованих братчиків проекти облаштування народних шкіл, нарівні з революційними прокламаціями та патріотичними художніми творами.

Будучи у своїй масі ревними християнами, автори Статуту Кирило-Мефодіївського товариства особливо наголошували на моральності своїх дій та дотримання духу християнського віровчення. У дев'ятому пункті "Головних правил" спеціально зазначалось про те, що "Як все товариство в цілому, так і кожен його член повинні свої дії узгоджувати з євангельськими правилами любові, покірливості і терпіння; правило ж "Мета освячує засіб" товариство визнає безбожним" [114, с. 152],

Відозва "Брати українці", відображаючи в цілому ідеї відбиті в Статуті Кирило-Мефодіївського товариства, дає більш уточнене трактування основоположних ідей діяльності братства.

Так, зокрема, повторюючи думку про те, що з'єднання слов'ян в один союз є їхнім історичним призначенням, відозва чітко наголошує на тому, що це утворення повинно мати міждержавний характер, не позбавляючи жоден з народів, що до нього ввійдуть, статусу державно-самостійного: "...так, щоб кожен народ зкомпонував свою Річ Посполиту і управлявся несмісимо з другими, так, щоб кожен народ мав свій язик, свою літературу і свою справу общественну...". Союзним органам делегувались права вирішувати виключно ті справи, які мали загальне для всіх членів об'єднання значення: "Щоб був один сейм або рада слов'янська, де б сходились депутати оду всіх Речей Посполитих і там розважали б і поріпіали такі діла, котрі б належали до цілого союзу слов'янського". На чолі союзу мав стояти керівник обраний на певний і цілком визначений термін: "Щоб в кожній Речі Посполитій був свій правитель, вибраний на рік, і над цілим союзом був правитель вибраний на рік" [114, с. 170] і влада, таким чином, не могла б перетворитись у спадкову.

Особлива увага у цій відозві зверталась на необхідність ліквідації станів та станових привілеїв, забезпеченні громадянської ("посполитої") рівності та свобод. Реальним проявом цієї рівності повинен був стати доступ до всіх державних посад в слов'янськім союзі та республіках що ввійдуть до нього не за "родом і достатком", а "по розуму і просвіченості народними виборами".

Невелика за обсягом відозва "Брати великоросіяни і поляки" проникнута закликом до двох слов'янських народів з якими історія найбільш тісно пов'язала долю української нації подолати історичну ненависть та суперечності в ім'я майбутнього об'єднання всієї Слов'янщини на засадах свободи та рівності громадян і народів.

У цілому програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства носили революційний і визвольний, як в національному, так і в соціальному відношенні, характер з наголосом на використанні просвітницьких, ненасильницьких методів реалізації: "Політична програма Кирило-Мефодіївського товариства, висловлена в ряді документів і творів, була прогресивною і в основному революційною. Найголовніші вимоги її зводилися до ліквідації кріпосництва і самодержавства, визволення і об'єднання слов'янських народів у республіканську демократію, запровадження загальної народної освіти. Однак здійснення програми ліберальна більшість кирило-мефодіївців намічала мирним шляхом. Лише найрадикальніша частина членів товариства (Шевченко, Гулак та ін.) дотримувалась революційних методів боротьби" [241, с. 207].

Хоча у вище означених програмних документах братства організація майбутнього союзу слов'янських народів не розглядалась детально, все ж варто відзначити, що особливу роль в ньому відводилась Україні і Києву. Останній розглядався в ряді творів членів товариства саме як столиця планованого слов'янського союзу, місце розташування його головних керівних органів.

Так М. Костомаров у повісті "Панич Наталич", уривок з якої долучено жандармами до його справи, описуючи майбутнє слов'янства, зазначав: "Коли всі слов'янські народи повстануть від дрімоти своєї, припинять погубні поділи, згасне всяка сімейна ненависть, сильні обіймуть слабких, знатні викинуть у вогонь свої судні знаки і зі шляхетністю людини стануть руки з рукою тими, яких ледь вважали за людей, закон на верховному вченні спасителя, світло науки і мистецтва проникне своїми цілющими променями хатину хлібороба. Вільні, шляхетні, зігріті любов'ю до Христа, єдиного царя і вчителя, зберуться слов'яни з берегів Волги, Дунаю, Вісли, Ільменю, із помор'я Адріатичного і Камчатського в Київ, град великий, столицю слов'янського племені, виспіти богу гімн на всіх мовах своїх і представники всіх племен, що воскресли з теперішнього приниження, звільнені з чужих ланшогів, возсядуть на горах цих, загримить вічовий дзвін св. Софії, возрадуються благочестиві, усунуться підступні, суд правди і рівності запанує і тоді здійснитися предреченія Андрія і буде благодать на горах цих і буде благодать над всією слов'янщиною" [114, с. 262-263].

Києво-центричні погляди учасників Кирило-Мефодіївського товариства можна розглянути як своєрідне продовження у XIX сторіччі ідеї Києва "Другого Єрусалиму", що лягла в основу державницьких прагнень гетьманської доби і, навіть, більш давньої - "Андріївської легенди" софійських книжників Києворуської держави.

В основі надання братчиками особливого статусу Києву лежали також модні в тогочасній Європі ідеї національного месіанізму адаптовані до місцевих умов в концепцію історичної місії українського народу. У концентрованому вигляді український месіанізм викладений у знаменитих "Книгах буття українського народу" - центральному програмному документі Товариства,

Ідеї месіанізму набули популярності в тогочасній Європі під впливом, у першу чергу, концепцій німецьких філософів Гердера, Шелінга, Гегеля і швидко поширились передовсім у народів позбавлених власного державно-політичного буття. В Україну вони проникли, як вважає ряд дослідників, через польський революційний рух, що розвивався, зокрема, на території Правобережної України.

Д. Дорошенко, говорячи про ідейні джерела "Книг буття..." зазначав: "Безперечно, цей твір був складений під впливом Адама Міцкевича. Але він відзначається далеко більшим радикалізмом; він написаний у чисто республіканському дусі й перейнятий тим самим, як у Міцкевича, месіянізмом, з тою ріжницею, що в Костомарова месіяністична роля послужити визволенню всіх слов’янських народів замість Польщі відведена Україні" [72, с. 281-282].

На польськомовних джерелах основного програмного документу Кирило-Мефодіївського товариства наголошував і його загальновизнаний автор М. Костомаров. У ході допитів, намагаючись пом'якшити свою провину перед царатом, він зробив спробу довести слідству, що автор твору йому не відомий, а сам М. Костомаров лише переклав українською мовою знайдений ним на Волині текст під назвою "Подністрянка". При цьому він свідчив, що "Цей твір один з тих, що у віршах і в прозі розпускали поляки для збурення українців під час свого заколоту і відрізняється в багатьох місцях їдким та мерзенним тоном не тільки проти царюючої влади, але І проти ідеї влади взагалі" [114, с. 247].

У своїй доповіді російському цареві Миколі І від 26 травня 1847 р. шеф жандармів О. Ф, Орлов відзначав:"... Костомаров говорить, що рукопис "Закон Божий" у перший разом він списав з одного бажання збирати рідкості, а в другий - тому, що знайшов у ній подібність із "Пілігримкою" Міцкевича і хотів порівняти їх. Дійсно, рукопис "Закон Божий" є ні що інше, як переробка книги Міцкевича; переробка ж у тому полягає, що в "Пілігримці" усе пристосовано до Польщі, а в "Законі Божому" - до Малоросії. Костомаров думає, що ця переробка зроблена поляками, що незабаром після заколоту думали хвилювати і малоросіян" [114, с. 66].

Однак ця позиція М. Костомарова під час слідства, його намагання "відмовитись від авторства" та перекласти вину за написання "Книг буття..." на анонімних польських заколотників, можуть бути пояснені як його бажання вивести з-під удару царської охорони своїх товаришів. При цьому не можна відкидати і певної композиційної схожості "Книг буття..." із відомим твором геніального польського поета. Як зазначав відомий вчений М. Возняк, "Літературну форму і схему для розвинення своїх думок узяв автор "Книг битія українського народу" з "Книг польського народу" Адама Міцкевича. Одначе на запозиченій схемі дав автор зовсім оригінальний твір, де вивів свою ідеологію визвольного панславізму, визначаючи в цім визвольнім змаганні окрему почесну месіяністичну роль Україні. Під таким кутом дивиться автор і на всю історію України, про яку нема й згадки у Міцкевичевих "Книгах польського народу". Само собою зрозуміле, що, змальовуючи месіяністичну роль України наш автор розійшовся з Міцкевичем в освітленні ніодного історичного моменту" [35, с. 108-109].

Варто також пам'ятати про те, що, незважаючи на всю неоднозначність трактування української проблеми учасниками декабристського руху їх вплив на формування ідеології братства був незаперечним. Особливо це стосується такої декабристської організації, як Товариство об'єднаних слов'ян, засадничі програмні ідеї якого, в значній мірі, знайшли своє відображення в головних документах Кирило-Мефодіївського товариства. О. П. Павелко з цього приводу, зокрема, зазначає: "Кирило-мефодіївці були спадкоємцями ідей декабристів і, у першу чергу, Товариства об'єднаних слов'ян. Це яскраво підтверджує програмний документ Кирило-мефодіївців "Книги буття українського народу, де прямо вказується на Товариство об'єднаних слов'ян як на свого ідейного попередника, бо воно теж мало на меті повалення самодержавства, ліквідувати кріпосництво й об'єднати всі слов'янські народи в одну федерацію" [209, с. 51-52].

У той же час канадський дослідник політичних поглядів учасників Кирило-Мефодіївського товариства І. Сидорук наголошував на тому, що "Членам Товариства були відомі польські і російські таємні організації, але натхнення їхньої діяльності прийшло від західного романтизму, романтичного націоналізму (включаючи слов'янофільство в його західно-слов'янській версії)" [332, р. 35].

Такою ж є і позиція відомого історика Д. Дорошенка: "Ідеологія політичного українського товариства, що постало в половині 40-х років у Києві під назвою "Кирило-Мефодіївського Братства", носить виразний слід впливів західно-європейської революційної ідеології 30-40 років" [72, с. 9].

Окрім ідей західноєвропейських, російських та польських революціонерів, до своєрідних джерел "Книг буття українського народу" можна віднести також і ряд наукових розвідок членів Кирило-Мефодіївського товариства, присвячених питанням слов'янофільства та історичній долі слов'ян. Серед них особливе місце належить праці "Юридичний побут поморських слов'ян" одного з лідерів так званого "революційне-демократичного крила" Кирило-Мефодіївського товариства М. Гулака.

На цей факт звертає увагу такий відомий дослідник ідейно-теоретичної спадщини Товариства як Г. Я. Сергієнко. Він, зокрема, зазначає, що "... "Книгу буття українського народу" слід вважати твором, що виник на Україні під впливом повстання декабристів та польської революційної думки і зазнав певної переробки і доповнення уже в 40-х роках з боку Костомарова (і, можливо, Гулака), який певну частку ідей запозичив у Шевченка. На це вказують частково й чорновий текст твору українською мовою, що зберігається у слідчій справі Костомарова, а також окремі місця з творів Шевченка"

[241, с. 214].

Микола Гулак народився в 1822 року на Полтавщині в небагатій дворянській сім'ї. У 1843 році він закінчив юридичний факультет Дерптського (Тарту, Естонія) університету. 16 липня 1844 року цим університетом йому було присвоєно ступінь кандидата права. У 1845-1847 роках працював на різних чиновницьких посадах в канцеляріях київського, подільського та волинського генерал-губернаторів. М. Гулака прийнято вважати лідером радикального крила Кирило-Мефодіївського товариства, яке виступало за рішучі дії в справі ліквідації російського самодержавства та кріпосництва. Після викриття Товариства на слідстві він намагався взяти на себе максимальну відповідальність, вигороджуючи товаришів. За вироком отримав найважче покарання - 3 роки ув'язнення в одиночній камері Шлісельбурзької фортеці і подальше заслання на 5 років в Перм. Після відбуття заслання, працював певний час на півдні України, а з 60-х років XIX сторіччя - на Кавказі. Займався педагогічною діяльністю, автор ряду праць з історії, філології, філософії, математики, історії літератури, перекладів з грузинської та азербайджанської мов. Довів місцеве походження славнозвісної поеми "Витязь в тигровій шкурі". Помер 1899 року в м. Єлизаветполі (Гянджа, Азербайджан).

Робота "Юридичний побут поморських слов'ян" була вилучена у М. Гулака під час обшуку і включена до карної справи. Вона присвячена, в основному, проблемам традиційної правосвідомості слов'янських народів взагалі і слов'ян Померанії в V-ХІІ сторіччі. Значна увага в цій роботі приділяється питанням політико-правової організації життя давніх слов'ян. Центральний об'єкт дослідження - поморські слов'яни - був обраний М. Гулаком недаремно. Саме це давнє населення сучасної Східної Німеччини було найбільш повно описане в науковій літературі, особливо німецькомовній, а Дерптський університет на той час був одним з кращих німецьких університетів. І не лише на території Російської імперії. В той же час орієнтація на німецькі наукові джерела не заважає М. Гулаку активно використовувати доступний йому матеріал з наукових розробок чеських вчених, давньоруських літописів і т.п.

Досліджуючи проблему джерел політичної влади у слов'янських народів М. Гулак починає з аналізу співвідношення влади батьківської та родової, вважаючи, що перша є одним з таких джерел. Влада батька базується на силі традиції і має практично необмежений характер: "Влада батьківська не припинялась у слов’ян - тільки смертю, або відділенням синів від батька (хлібом і вогнем у сербів)" [ 115, с. 108]. Саме з батьківської влади виростає, на думку М. Гулака, влада глави патріархальної общини, виростає тип древнього слов'янського родоначальника - "володіючого родом своїм".

Глава патріархальної общини виконує, на думку дослідника, нові, специфічні функції, порівняно з главою родини. Він представляє інтереси громади перед іншими, розпоряджаючись її майном та одноосібне вирішуючи внутрішні проблеми. "Маючи такий значний вплив на справи громадські, він, зрозуміло, володів родом своїм, виключно на власний розсуд за древньослов'янським правилом: кожний роду свого воєвода" (виділення М. Гулдасва)[115,с. 108].

Говорячи про структуру давньослов'янської патріархальної общини М. Гулак, відзначаючи її неоднорідність, пише: "Члени, що складали таку патріархальну общину, ділились на два класи: власне родичі, поєднані узами крові з родоначальником і молодші брати, що досягши зрілого віку, чи то залишились в роді своєму під патріархальним правлінням владики і знаходились тоді в спільності майна, чи то, що особливо повинно було часто траплятися в давні часи при першому заселенні краю, вони відділялись від роду свого і з жоною, і з дітьми і з челяддю, робились главою нового роду, ставили собі двір, корчували і розорювали собі землю ... Таке відокремлення відбувалось завжди з дозволу родоначальника, але так як звичай вимагав такого відокремлення, то навряд чи він міг противитись бажанню того хто відокремлювався" [115, с. 108].

Другим таким "класом" патріархальної общини була челядь. Сам термін, на думку М. Гулака, є одного кореню з словом "чоловік". Це поняття охоплювало всіх не пов'язаних узами крові чи однакового походження з родовим старшиною, але які перебували під його патріархальною опікою. Челядників не слід плутати з рабами, цей інститут, вважає вчений, довго був невідомий слов'янам і лише пізніші контакти з германцями та греками призвели до його виникнення. Соціальний статус челядників в общині мало чим відрізнявся від ближників. Відмінність мала швидше політичний характер -" ці служебники або челядь відрізнялись тим від інших вільних обивателів, що вони не приймали участі у вічах і снемах, не мали родової влади над потомками своїми, так як завжди жили при владиці" [115, с. 110]. При відділенні синів, глава общини міг крім майна передати йому і челядь, як членів нової общини, для ведення нового, відокремленого господарства.

Взагалі проблеми правонаступності, успадкування спадщини в давньослов'янській патріархальній общині, їх відмінність від традицій у германських племен, надзвичайно цікавлять М. Гулака. Говорячи про відділення синів від батька, він зазначає: "Корінним правилом було при цьому у всіх слов'ян (...), що меншому брату не слід було шукати нових осель, він залишався в батьківському домі, який належав йому по праву. Таким чином, виділені вже потомки не мали вже ніякого права на власність батька чи інших, що залишились в колишній нероздільності, родичів, тому що виділом вони виступали з роду, також і відділені від них брати не мали ніякого права на їх спадок" [115, с. 108-109]. У той же час, якщо у відділеного сина не було прямих спадкоємців то його майно успадковував батько. Тут спрацьовувало правило: "він дав їм, він міг взяти назад". М. Гулак вважає, що саме з цього випливає звичай переходу у власність князя так званої "виморочної" спадщини - не є також прямий наслідок родових відносин слов'ян.

Взагалі, згідно зі слов'янською політичною традицією, князь виконує ряд специфічних, порівняно з своїми відповідниками у сусідніх народів, функції: "Князь слов'янський не є подібно до германського герцога військовий начальник, глава дружини, він є родовий старшина, в мирний час суддя, а у військовий начальник війська, хоча останній обов'язок переважно лежить на воєводі. Він по відношенню до всього народу те, що владика для роду, з народом своїм він перебуває в нероздільному володінні землею (...), а сам він часто не має належних йому, власне як князю, земель" [ 115, с. 109]. У той же час, володіння землею є однією із найголовніших умов отримання всіх політичних прав в давньослов'янському суспільстві. М. Гулак звертає увагу на той факт, що саме власники землі мали право голосу на вічах, на участь у воєнних походах і збройний захист вітчизни. І лише у випадках крайньої загрози державі дозволялось скликання посполитого рушення, тобто загальне озброєння народу. Цей звичай, як підкреслює дослідник, зберігся в Україні на досить тривалий час:" у козаків малоросійських; поки козак не мав власної хати і землі, він не міг служити реєстровим козаком, не брав участь в радах, не міг бути вибираним в ніякі військові чини. Навпаки, кожний власник поземельної власності, як би мала вона не була, був зобов'язаний нести військову службу" [115, с. 119]. Пізніше на цю особливість української політичної традиції звертатиме особливу увагу В. Липинський, розробляючи власну концепцію організації української держави у формі дідичного гетьманату, що опиратиметься на "хліборобський клас".

Князівська влада, підкреслює М. Гулак, виростаючи з патріархальної влади родового старшини, присвоює і її права та обов'язки. Наближені будують князеві град або двір, подібно як це робить челядь для владики, з його дозволу служебники і наближені засновують нові двори та гради, так як з дозволу родового старшини відділяються та засновують нові господарства і роди ближники.

"Це відділення однак тим же відрізняється від родового відділення, що тут зв'язок з князем не переривається, правда нові осадники не можуть уже завжди готовими виконувати накази князя і в цьому відношенні відділені від нього, але за те вони відбувають деякі повинності з своїх ґрунтів, чи вносять дань" [115, с. 109].

Так звана "виморочна" власність успадковується князем також дещо по іншому ніж родовим старшиною: "власність їх переходить на князя не так як на верховного володаря землі ..., а як на родового старшину всього народу, і воно падає на нього не для того щоб робитися його приватною власністю, а для того щоб він дозволив Іншому з своїх служебників на ній поселитися"[115, с. 109]. Цей порядок успадкування чітко проводить межу між родовою і політичною владою, демонструє сутність соціальних змін, що відбулась при переході слов'ян від родового ладу до держави.

Особливість ставлення князя до "виморочної" спадщини М. Гулак намагається пояснити виходячи з розуміння його суспільно-політичної ролі та традиції земельної приватної власності. "В народі землеробськім рано і з необхідністю розвивається поняття про правильну поземельну власність, без якої не можливе ніяке землеробство, тоді як народ пастуший або той, що мало цінить землеробство, не відчуваючи необхідності поземельної окремої власності, більш схильний до нероздільного володіння землею" [115, с. 113]. До таких народів він відносить давніх германців, які за свідченням Таціта з презирством ставились до землеробства, і зовсім не звертає увагу на те, що він, по суті, пояснює підстави існування російської поземельної общини, з її регулярними "черными переделами", яку його російські сучасники вважали явищем унікальним і основою для "російського шляху" до соціалізму.

Найбільш цікавим для нас, з точки зору розвитку української політичної думки, є останній, VI розділ цієї роботи - "Державне право", в якому аналізуються особливості політичного устрою у поморських слов'ян.

Починає цей аналіз М. Гулак з розгляду ролі міст, оскільки " у слов'ян місто складало (центр всякого державного життя) ядро, з якого розвивався весь державний лад. З найдавніших часів, де тільки з'являються слов'яни, сліди слов'ян, зустрічаємо ми і міста" [115, с. 118]. Цим твердженням і приведеними далі історичними фактами М. Гулак спростовує традиційний погляд на слов'ян як на "сільську націю", носіїв "сільської культури".

"Померанія являє собою на початку XII сторіччя систему міських республік, союз міст, що знаходяться одне з одним у відносинах міста до передмістя. Старшим містом всієї Померанії і матір'ю всіх померанських міст був Стеттін. Інші були його передмістями і правило, що існувало в руських містах, що передмістя повинні стати на тому, що вирішило місто існувало і в Померанії в повній силі" [115, с. 118-119].

Федеративний устрій та специфічні відносини між головним містом та іншими, на думку М. Гулака, існували і в Київській Русі. Він відзначає, що Київ на Русі носив ім'я матері руських міст (пор. Нестор), іще в XIV сторіччі передмістями якого вважались всі оточуючі його міста, наприклад Путивль, Канів, Васильків, але не Переяслав та інші, на півночі Новгород вважав передмістями своїми Ладогу, Торжок, Твер, Псков та ін. М. Гулак підкреслює, що такий тип зв'язків не відомий германським народам і швидше нагадує відносини між давньогрецькими колоніями та їх метрополіями.

"Я назвав Померанію союзом республік, хоча на чолі союзу стояв князь (в часи Оттона - Вражислав) по тому праву, по якому і Новгород вважається республікою. Як і на Русі, князь землі поморської був стражем землі і верховним судією" [115, с. 119].

Слов'янський князь, у здійсненні своїх владних функцій спирався не тільки на родових старшин, родові традиції, а й на військову дружину та її мілітарну силу. "Хто складав княжу дружину, важко відгадати, вірогідно, на Помор'ї було як і у інших слов'ян: що тільки той мав право захищати батьківщину і воювати в рядах дружини, хто мав поземельну власність (так було в Польщі, Богемії, Угорщині , в Сербії, у козаків малоросійських" [115, с. 119]. У той же час військова повинність була обов'язковою для землевласників.

Важливим для розуміння політичної ролі князя в давньослов'янських народів є його постійне місцеперебування, розташування князівського двору. "Хоча Стеттін - старше місце всієї Померанії, але він нітрохи не стольний град князя. Місцеперебування Його, як здається, незначне місто Каміня тут він розпоряджається як повний вотчинник і господин ... приватна його поземельна власність лежала навколо міста" [115, с. 120]. Аналогії можна знайти і в розташуванні князівської резиденції київського князя у Вишгороді, чи новгородського поза межами міста. Князь фактично є не власником всієї землі, а своєрідною виступає "вищою посадовою особою", своєрідним "главою виконавчої влади".

Іншу функцію князя демонструє "святість" його двору у стольному місті. У Стеттіні, як і в Новгороді, Пскові, Києві, чи Полоцьку, зазначає М. Гулак, на території княжого двору, як і в храмі, міг шукати захисту будь який переслідуваний - чи то втеклий від господаря закуп, чи той хто ховався від кровної помсти. Причина подібної святості княжого двору походила, вважає вчений, не стільки від благоговійного почуття до княжого сану, скільки з того, що двір князівський разом був і місцем суду, і народних зборів. Тут проявляється, на думку М. Гулака, друга функція князівської влади у давніх слов'ян, оскільки князь у них був не тільки стражем землі, але і верховним судією свого народу. Йому належало останнє слово у вирішенні судових справ. І ця функція князівської влади, багато в чому, була більш важливою навіть ніж охорона та керування внутрішніми справами рідної землі. Одночасно ця функція вказує на ще одне джерело князівської влади -авторитет, визнання мудрості, справедливості, особливих здатностей в оцінці подій та вчинків.

М. Гулак звертає увагу на те, що " чесноти, які слов'яни в князях своїх цінили значно вище воїнської доблесті, а саме; мудрість, справедливість, віщий дух" [115, с. 122], якнайкраще характеризують його обов'язки перед своїми співплемінниками. Особливу роль грав саме віщий дух, володіння специфічними, таємними знаннями, близькість до богів, харизма. М. Гулак звертає увагу на той факт, що у деяких слов'янських народів (чехів, поляків) існує спільний термін для означення глави світської влади та священика - ксьондз: обидва вони вважаються посередниками між божеством і народом, володарями віщих знань.

Однак ця віщість не обов'язково була спадковою. Належність до князівського роду не давала сама по собі достатніх підстав для зайняття князівського престолу. "Народження і вибір народу давали право на престол" [115, с. 123]. У різних слов'янських племен простір для вибору був різним - у Новгороді князя могли обрати, запросивши з будь-якого роду, у поляків, чехів, у Києві харизма належала якомусь одному роду. Хоча і їх зачинателів, згідно з легендами обирав народ: Рюрик, Пшемисл, Пяст, до того ж не обов'язково з благородного походження, а з простих землеробів, як двох останніх.

Але і в цих випадках, хоч "князівська влада постійно перебувала в роді Пшемислава, але жоден з його потемків, однак, не вступив на престол за правом наслідування, один лиш вибір народу робив його князем" [115, с. 124]. А з цього М. Гулаком робиться досить чіткий і простий висновок: народ вибрав князя, народ же мав право скинути недостойного, так як він є носієм суверенітету. Це правило політичного життя є, на його думку, спільним для всіх слов'янських народів, а отже, суспільний договір є цілком співзвучний їх політичним традиціям. Ми можемо знайти багато прикладів коли виразник народних інтересів - віче - в Києві могло відмовити князеві-претенденту в престолі, чи й позбавити його влади і обрати випустивши з тюрми віщого Всеслава Полоцького, про що свідчить "Повість минулих літ", не дивлячись на всі її прокнязівські симпатії. Про Новгород не має й мови. Не наголошуючи відкрито, М. Гулак наводить на думку про те, що для слов'ян більш прийнятним з точки зору політичної традиції є не монархічна, спадкова форма правління, а виборна, республіканська.

Підводячи підсумки розгляду особливостей політичних традицій, підстав та джерел влади у давньослов'янських народів М. Гулак робить важливий висновок: "З двох начал розвилась у слов'ян вся будова державного Устрою: начало патріархальне і начало демократичне. З патріархального начала виникла родова влада князів, з демократичного устрій общин і федеративні союзи республік, які зустрічаються в нас в удільний період, в Померанії і, може бути, на Адріатичному морі. В основі своїй ці ідеї одна одній не суперечать і перші ті общини слов'янські, котрим обставини дозволили розвиватись за природним племінним напрямком, являють нам гармонійне злиття обох принципів. Але боротьба цих елементів неминуча. Внутрішня історія слов'ян є не що інше, як ця боротьба. Незабаром одне начало отримало перевагу над іншим. З демократичного вийшла анархія, як в Польщі, Малоросії (XVII сторіччі), і навіть Богемії, з патріархального деспотизм" [115,с. 128].

З цієї посилки М. Гулака сам собою випливає висновок про те, що для України, як складової слов'янського світу, спадкоємниці політичних традицій Київської Русі дуже важливим є гармонійне поєднання колективних форм організації влади з персоніфікацією політичної відповідальності.

Другий важливий висновок, який робить М. Гулак, про те, що "з цих двох начал розвилася у слов'ян двояка судова влада, общини і князя. Всяк своєї челяді воєвода, владика у своєму роді. Князь над усім народом, з іншого ж боку, всяк громадянин, як член общини, правами своїми громадянськими і політичними рівний всім іншим, тому що рівний тільки може судити рівного" [115, с. 128]. І хоча висновок про юридичну рівність у давніх слов'ян є швидше висновком про бажане ніж про дійсне, все ж певні традиції громадянської рівності у них існували.

Робота Миколи Гулака є глибоким і цікавим дослідженням важливої проблеми політичних традицій та менталітету на формування і функціонування політичної системи суспільства. Його висновки знайшли своє відображення у програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства -Статуті, відозвах і в центральному - "Книгах буття українського народу". Під час арешту М. Гулак, намагаючись врятувати своїх товаришів, взяв на себе відповідальність за авторство "Книг". І хоча в подальшому наукова традиція стала визнавати основним автором центрального програмного документа Кирило-Мефодіївського товариства М. Костомарова, вплив М. Гулака та його ідей на цю роботу є незаперечним.

Серед документів, що були конфісковані у членів товариства при арешті, такими, що їх можна розглядати як, до певної міри підготовчі, для написання програмних документів Кирило-Мефодіївського товариства, є проекти конституції підготовлені студентом Київського університету Г. Андрузьким.

Георгій Андрузький народився 26 травня 1827 року в селі Вечірки на Полтавщині в сім'ї дрібного поміщика. Навчався в Київському університеті св. Володимира. 1846 року вступив до Кирило-Мефодіївського товариства, в якому належав, як і М. Гулак, до так званого революційне-демократичного крила. Після арешту та дізнання його вислано в Казань під нагляд поліції, потім - до Петрозаводська. Під час одного з обшуків у Г. Андрузького було знайдено підготовлений вже на засланні третій проект конституції, що носив виразно антиурядовий характер. За це він був знову заарештований та висланий до Соловецького монастиря. Під час Кримської війни Г. Андрузький виявив героїзм при захисті Соловецьких островів від англо-французького десанту, за що був звільнений та переведений до Архангельська. На прохання сестри 1858 року його переводять на батьківщину до Полтавської губернії. 1864 подається прохання про звільнення Г. Андрузького з-під поліцейського нагляду, однак результат цього, як і подальша його доля та рік смерті - невідомі.

Документи, що отримали у дослідників назву "проекти конституцій" представляють собою швидше своєрідні нотатки з деякими пропозиціями щодо найкращого устрою майбутньої держави та способів його досягнення, викладені часто без дотримання логічної послідовності. На це звернули увагу і чиновники жандармського управління, зазначивши в супровідній записці від 12 квітня 1847 року з викладом змісту паперів, вилучених у Г. Андрузького при арешті, що "У такому ж роді написані проекти Андрузького: без системи, без твердих переконань. Спочатку говорить одне, а там інше, і скрізь сам собі суперечить. На питання: від чого це відбулося? Андрузький відповідав, що він старався скласти краще по його поняттях, державний устрій і записував в зошит свій все, що йому приходило в голову" [115, с. 493-494].

Суперечності ці стосуються, перш за все, питань щодо організації державної влади. У своїх проектах Г. Андрузький допускає одночасно і самодержавне правління, хоч і обмежене законами, що їх видає сам монарх, і деяку подібність конституційної монархії, проголошуючи народ єдиним сувереном, і республіканське правління. При цьому він все ж в більшій мірі схиляється саме до республіки, як тої форми державної влади, яка в найбільш оптимальній формі зможе вирішити основне питання - соціальне. "Андрузький приходить до висновку, що найкраще правління - республіка. Але шлях його до республіки - не революційний, а реформістський, шлях поступового обмеження прав монарха, придворної верхівки, ліквідації станових привілеїв, поступового відмирання деспотичної монархії. "Сперва должно ослабить, ослабленное - само падет", - пише він" [138, с. 145]. Допущення монархії ним робиться лише для першого етапу намічених грандіозних соціально-політичних перетворень.

Причина такого підходу пояснюється самим Г. Андрузьким на початку першого "проекту": "Зараз будь який проект до реформи був би даремним. Перешкодою цьому служить: 1) Розділення народу на стани один одному чужі і нерідко ворожі; 2) Сваволя монарха; 3) Неправильний напрямок освіти" [115, с. 415]. За таких умов, вважає Г. Андрузький, реформування суспільства цілком може дати результати повністю протилежні очікуваним.

Ці перешкоди однак не є нездоланними. Проведення ряду підготовчих заходів повинно підвищити вірогідність досягнення бажаного результату та уникнути розчарування широких мас в діях реформаторів. На думку Г. Андрузького, для того щоб реформи відбулись успішно "Необхідно: а) злити стани, або спільним благородним інтересом зв'язати їх; б) дати волі монаршій перепону законами та прищепленням, як монарху, так і підданим християнських понять про людину та людські обов'язки; в) виховувати більше серце, а не розум; більше для сімейного і службового життя, ніж для світського. Любов до вітчизни та до віри повинна оживляти і впроваджувати всяке пізнання. Уникати при цьому необхідно: підриву станів необхідних вітчизні: землеробів, ремісників, купців і т.п. і особливо - духовного; г) сваволі народної; д) впадіння у фанатизм або ж у скептицизм" [115, с. 415].

Г. Андрузький особливого значення надає соціально-психологічним факторам, їх ролі у розгортанні реформ з покращання суспільного життя. Саме тому, серед "корисних" станів він особливу увагу приділяє стану духовному, як такому, що відповідає за духовність народу і душу кожного громадянина. Г. Андрузький особливо наголошує на тому, що до духовного стану необхідно відносити людей високоморальних та порядних, походженням переважно з осіб освічених "простого стану", здатних стати авторитетом та прикладом для інших. Забезпечення духовності суспільства та кожного громадянина, разом з освітою, повинні сприяти уникненню двох лих, що загрожують суспільству на етапі сутнісних соціально-політичних реформ - народної сваволі і анархії внаслідок різкого падіння авторитету влади та надмірних очікувань і не менш глибоких розчарувань тих, хто не був готовий до змін, але приєднався І підтримав їх.

Головним же засобом проведення послідовних демократичних реформ, вважає Г. Андрузький, є подолання суспільних суперечностей та "злиття народу", "знищення" станів та родів, шляхом ліквідації станових та родових привілеїв, що передаються в спадок без будь-яких заслуг спадкоємців перед суспільством. "Для ослаблення станів та злиття народу в ціле необхідно: 1) знищити роди; 2)особиста свобода кожного; 3)рівні права державні для всіх. Знищення родів приведе до пониження недостойних і вивищення корисних, згладить в народі рабське становище, облагородить образ думок так, що благородними не по одному званню будуть, допускаючи на важливі місця людей різного походження" [115, с. 416].

Знищення станових та родових привілеїв повинні не лише сприяти проведенню реформ, їх метою є вивільнення ініціативи народу, рядових громадян, що отримають доступ до інститутів державної влади. Виграє від нього і держава, оскільки зможе, вважає Г. Андрузький, отримати велику кількість освічених в "дусі часу" які полегшать "справу правління". Свобода народу повинна довершити цей процес упровадивши освіту у всі верстви суспільства.

Ініціатором початку реформ цілком би міг стати монарх, який "прийняттям титулу громадянина" подав би високий приклад іншим. Крім того монарх повинен ліквідувати придворний штат з родовими привілеями і гербами, накласти податки на дворян, не жалувати дворянства, а недостойних позбавляти цього звання. Сам же він повинен жити серед народу, який буде оточувати і охороняти його, "інакше цар - деспот". Ті з дворян, хто не може себе "пристойно утримувати", не служить вітчизні, не має освіти, повинен позбавлятись дворянства. До таких Г. Андрузький відносить і самого себе.

Досить детально описує автор проекту і кроки необхідні для звільнення селян від кріпосної залежності. При цьому він наголошує на необхідності дотримання еволюційного, а не революційного шляху, на мирних засобах реалізації - дарування свободи, викупу, моральним та матеріальним заохоченням з боку держави тих поміщиків, які дарували своїм селянам свободу, накладення на власників значних зобов'язань щодо забезпечення селянських дітей освітою, наданням жінкам старше 50 років, а чоловікам - 60, особистої свободи та соціальної підтримки з боку поміщиків, у яких вони були в кріпосній залежності і т.п.

З цього всього Г. Андрузький робить висновок про те, що "Рівні права державні суть: 1) закони для всіх одні й ті ж; 2) місця і почесті доступні для всіх безумовно: це за нинішнього образу правління государ завжди може і зобов'язаний зробити; необхідно внушити ці поняття кожному. Отже, права русина: а) особиста свобода; в) рівність перед законом; с) він є благородним не по народженню, а по життю" [115, с. 416].

У другому проекті Г. Андрузький зазначає, що в ідеалі держава має бути подібною до сімейства, хоча в ній людей і об'єднують не родинні зв'язки, а політика. Держава може і повинна, на його думку, добитись досконалості в організації таких суспільних відносин як рівність, свобода, влада, закон, релігія, відносини між суспільними станами, виконання повинностей і т.п.

"Рівність щодо інших є двоякою: спільна - по праву народження і приватна - по праву заслуг. За народженням кожен має право: а) свободи в) майна с) способу життя е) захисту законів на рівні з усіма іншими. За заслугами (законними): а) отримання влади, б) почестей, переваг на рівні з кожним, що має такі ж заслуги. Заслуги ж протизаконні піддають позбавленню і тих і інших прав. Заслуга тим важливіша, чим вона корисніша для самої держави." [115, с. 418-419].

Розшифровуючи своє розуміння рівності, як основоположного принципу організації суспільно-державного життя Г. Андрузький наголошує: Наша спільна рівність відкидає стани в деяких відношеннях, а саме: 1)пастух і син вельможі рівно можуть прагнути до звеличення, 2) і вельможа і пастух рівно підлягають закону, 3)батько не передає своїх приватних прав сину і той з народження отримує тільки права загальні, приватних же може досягати [сам]. Отже: І) дворянство та ніякий інший стан, що дає приватні права та переваги по народженню не повинне. Існування ж цехів, купецтва, землеробів, військових не повинно. Існувати ж повинні стани: духовний, купецький, промисловий, військовий, вчений, землеробський" [115, с. 419]. При цьому кожен з цих "корисних" для суспільства станів виконує в ньому чітко визначені функції та соціальні ролі.

Звертаючись до проблеми свободи в суспільстві, Г. Андрузький наголошує на тому, що вона може бути лише особистою. При цьому вона повинна проявлятися як в отриманні певних соціальних, так і політичних прав громадянина. Обмежити свободу може лише закон, але громадянин вправі робити все, що законом не заборонено і легітимними методами добиватись перегляду несправедливих, на його погляд, законів. Однак навіть закон не може заборонити громадянину свободу думки, яка є сферою справжньої і повної свободи.

Віддаючи належне регулюючій роді закону в суспільному житті, Г. Андрузький визначає носія суверенітету і головне джерело влади в суспільстві: "Народ постановляє діючі закони, які суть корінні, і їх тільки вправі відмінити, постановити народний сейм; всякий же може вказувати його недоліки і вимагати покращання чи знищення. Спільні чи загальні - покращувати може влада, знищувати - народ, представляти про них - кожен" [115, с.419].

Говорячи про те, яким бачиться Г. Андрузькому порядок ухвалення державних законів та їх зміни, громадського контролю за їх виконанням російський дослідник Г. Г. Фруменков відзначає, що "У проекті висувалася вимога створення Народного сейму, що повинен утверджувати державні закони. Однак автор проекту не пояснив, як створюється Народний сейм, хто до нього входить і що він собою представляє. Крім Народного сейму, проект передбачав видання "Народної опозиційної газети", що повинна критикувати уряд і вимагати перетворень" [310, с. 183].

Влада в своїх діях також повинна бути обмежена законом і може робити тільки те, що йому не суперечить, а якщо виникає колізія суперечності намірів влади існуючому законодавству, то вона повинна звертатись за підтримкою І схваленням до народу.

Після арешту і заслання спочатку до Казані, а пізніше до Петрозаводська Г. Андрузький не залишає своїх занять політикою та складанням планів найкращої організації суспільно-політичного життя. У Петрозаводську Г. Андрузький близько сходиться з засланим дворянином Київської губернії Василем Ліппоманом. "Як гіпотезу можна висунути думку про те, що Г. Андрузький і В. Ліппоман намагалися вести пропаганду своїх поглядів і, зокрема, ідей національного і соціального звільнення України серед петрозаводських чиновників, прагнули створити гурток за зразком Кирило-Мефодіївського товариства і кимось із службовців, що відвідували їхню квартиру, були видані уряду" [310, с. 188].

Під час обшуку 19 березня 1850 року на квартирі Г. Андрузького жандарми вилучили 14 великих зошитів з віршами, науковими розвідками та так званим "третім" проектом конституції майбутньої слов'янської федерації.

Він написаний за формою близькою до тогочасних проектів європейських політичних мислителів утопічно-соціалістичного напрямку - з деталізацією всіх сторін життя, визначенням інститутів та функцій органів державної влади всіх щаблів.

При цьому найцікавішим є та частина проекту, в якій дається начерк майбутньої федерації та перелічуються її основні складові. Це, до певної міри, розкриває і можливі наміри кирило-мефодіївців щодо складу майбутнього слов'янського союзу. "Держава мала об'єднати 7 автономних округів (Україну з Чорномор'ям, Галичиною та Кримом; Польщу з Познанню, Литвою та Жмуддю, Бессарабію з Молдавією та Валахією; Остзею; Сербію, Болгарію; Дон) зі своїми президентами, віце-президентами та сенатом. Цікаво, що у слов'янській конфедерації не знаходимо місця Росії, що не характерно для укр. суспільно-політичної думки даного періоду. В документі чітко проводиться принцип виборності органів влади, зроблена часткова спроба визначення та розподілу законодавчих, виконавчих і судових функцій того чи іншого органу тощо" [164, с. 388].

Таке ставлення до питання щодо включення до слов'янської федерації Росії на фоні вирішення питання про членство таких "слов'янських" дежав як Остзея (Прибалтика) чи Бессарабія з Молдовою і Валахією, дозволяють припустити, що Г. Андрузький був швидше прихильником об'єднання не стільки на основі принципу етноспорідненості народів, скільки на основі геополітичної доцільності. Адже це об'єднання за своєю територією практично співпадає з географією такої модної у XX сторіччі серед частини українських (і не тільки) політиків та політичних мислителів ідеї Балто-Чорноморського союзу, як альтернативі експансіоністських зазіхань російської держави.

До певно міри таке припущення підтверджується зізнаннями самого Г. Андрузького, який у своїх свідченнях відзначав, що головна мета, що об'єднувала усіх членів Кирило-Мефодіївського товариства, була об'єднати слов'ян воєдино, приймаючи за зразок США або тодішню конституційну Францію. При цьому ця мета була, так би мовити, для "зовнішнього вжитку", а для "внутрішнього" - "приватна при ній мета, що існувала, малоросійська: відновлення Гетьманщини, якщо можна окремо (бажання таємне), якщо не можна - у Слов'янщині" [115, с. 501].

Палка любов до України, для якої власне і готував Г. Андрузький свої "проекти конституцій" прослідковується в усіх його документах і діях. Він вірить в її історичне призначення і готовий для неї на нелегкі випробування і втрати. Свобода людини і свобода народів для нього є головним сенсозабезпечуючим ідеалом. "Через усі папери Андрузького червоною ниткою проходить прагнення до національного самовизначення слов'янських племен на республіканській основі, любов до " України, її народу, мови, звичаїв. Тому в жандармському листуванні про Андрузького говоритися, що його рукописи доводять "злочинний спосіб думок" автора" [310, с. 189]. Якщо, звичайно ж, вважати злочином любов до Батьківщини та її народу.

Палким патріотом України був також автор центрального програмного документа Кирило-Мефодіївського товариства Микола Костомаров. Він народився 16 травня 1817 року на Воронежчині. Його батько був доволі багатим поміщиком, а мати - кріпачкою. Батько багато уваги приділяв освіті сина. Початкову він отримав у Воронезькій гімназії, 1833-1837 року навчався в Харківському університеті, що був на той час одним з головних духовних центрів України. Тут він знайомиться з українськими письменниками-романтиками, сам активно починає вивчати українську мову і, навіть, писати нею художні твори. Однак головною його пристрастю є історія. Отримавши 1844 року ступінь магістра М. Костомаров на запрошення М. Максимовича переїжджає до Києва на викладацьку роботу в київському університеті. За участь в Кирило-Мефодіївському товаристві він був засуджений на один рік ув'язнення в Петропавлівський фортеці та заслання до Саратова. 1859 він повертається з заслання до Санкт-Петербурга відомим вченим і обирається професором тамтешнього університету. З 1862 року М. Костомаров залишає викладання і повністю присвячує себе науковій та організаційно-просвітницькій діяльності. Помер М. Костомаров 19 квітня 1885 року.

Микола Костомаров увійшов в українську історію як талановитий вчений та як один з ідейних натхненників Кирило-Мефодіївського товариства. Наукова традиція схильна вважати його автором основних програмних документів Кирило-Мефодіївського товариства, у першу чергу, "Книг буття українського народу".

Цей документ написаний у наближеній до релігійних трактатів формі з метою, як пояснював пізніше сам М. Костомаров, зробити його більш зрозумілим для простого народу. Визначаючи головні ідеї на яких базувалась концепція "Книг буття", Д. Дорошенко зазначав, що "Цей твір перейнятий глибоким євангельським демократизмом, панславістичною тенденцією і підкресленням ідеї національностей, овіяної українським месіянізмом" [70, с. 28].

Євангельський демократизм, звернення до глибинних теоретичних основ ранньохристиянської соціально-політичної доктрини є вихідним пунктом теоретичної побудови М. Костомарова. Він підкреслює, що Бог є один і він один є цар неба і землі. Всі соціально-політичні негаразди, які виявляються в суспільному розвитку є, на думку автора "Книг буття..." наслідком того, що люди відступають від істинної віри та істинного Бога і піддаються впливові лукавого: "Бо єдиний єсть Бог істинний і єдиний він цар над родом чоловічим, а люди як поробили собі багато богів, то з тим укупі поробили багато царів, бо як у кожному кутку був свій бог, так у кожному кутку став свій цар, і стали люди битися за своїх царів, і пуща стала земля поливатися кров’ю і усіватися попелом і костями, і умножилось на всім світі горе, біднота і хвороба, і нещастя, і незгода" [114, с. 250]. Крім Бога ж ніхто не може повелівати іншими людьми - ні царі, ні пани, бо зробив Бог всіх людей рівними.

Будуючи власну історіософську концепцію світової історії автор "Книг буття." розглядає її як процес усвідомлення народами Божої благодаті, квінтесенцією якої є усвідомлення ідеї свободи, братерства та рівності всіх людей, що прийняли Христове вчення. Світова історія - це поле боротьби добра І зла, Бога і диявола, рівності і нерівності, свободи і рабства. Розгортається ж вона через певні етапи, на кожному з яких носієм загально світового начала виступають певні народи.

Першими історичними народами, вважає М. Костомаров, були євреї та греки, які, втім, не змогли в повній мірі скористатись наданим їм історичним шансом. Євреї, хоч і були долучені до істинної віри, відмовились від рівності і створили собі царів. Греки не захотіли мати царів, а вирішили бути "вільні і рівні". Це забезпечило їм розквіт науки та мистецтва, які вони передали світу. "Але греки не дізнались правдивої свободи, бо хоч одріклись царей земних, та не знали царя небесного і вимишляли собі богів; і так царей у їх не було, а боги були, тим вони вполовину стали такими, якими були б, коли у них не було богів і знали б небесного Бога. Бо хоч вони багато говорили про свободу, а свободні були не всі, а тільки одна частка народа, прочі ж були невольниками; і так, царів не було, а панство було: а то все рівно, якби у їх було багато царків" [114, с. 253].

Наслідком такого невміння євреїв та греків скористатись своїм історичним шансом стало те, що перші втратили свою державу і були розсіяні по світу, а другі попали в залежність від македонян, а потім до римлян. Римська імперія була втіленням справжньої несвободи, відзначає М. Костомаров, і для того, щоб вказати людям знов вірний шлях, послав до них Господь свого сина Ісуса. "І навчав Христос, що всі люди - брати і ближні, всі повинні любить попереду Бога, а потім один другого, і тому буде найбільшая шана од Бога, хто душу свою положить за друга своя. А хто первий між людьми хоче бути, повинен бути всім слугою" [114, с. 253].

Життєвий шлях Христа є зразком для кожного християнина - будучи сином Божим, справжнім царем і паном, він з'явився не в образі царя і пана земного, а народився в яслах, жив у бідності, учнів набрав не з привілейованих верств, а з простих рибалок, служачи людям і проповідуючи істину про рівність і свободу всіх людей. За осягненням людьми Христової істини повинна була наступити свобода. Це зрозуміли "царі і пани" ставши приймати християнство і "дурити" народ, заявляючи, що можна бути одночасно і царем і паном і християнином, в чому їм допомагали "архієреї, попи та філософи". Справжнє ж християнство, на Думку М. Костомарова, заперечує панство і царство земне, а передбачає рівність і свободу. Перші христяни "жили братством, усе у них було общественне і були у них вибрані старшини і ті старшини були всім слугами, бо Господь так сказав: "Хто хоче першим бути, повинен всім бути слугою"" [114, с. 254].

З такого викладу історії прийняття християнства панівними станами М. Костомаров робить досить радикальний висновок про те, що повинні зробити владоможці щоб уникнути відповіді на Страшному Суді за перекручення істинної віри та виправдання іменем Христовим свого прагнення панувати над простими людьми та виправдання своїх дій посиланням на Христове вчення.. "А сьому ще гірша неправда, бутсім установлено од Бога, щоб одні пановали і багатились, а другі були у неволі і нищі, бо не було б сього, скоро б поприймали щире Євангеліє; пани повинні освободити своїх невольників і зробитись їм братами, а багаті повинні наділяти нищих, і нищі стали б так же багаті; якби була на світі любов християнська в серцях, то так було б, бо хто любить кого, той хоче, щоб тому було так же хороше, як і йому" [П4, с. 254].

Після падіння Риму Божа благодать, зазначає М. Костомаров, перейшла на греків, романців, німців та слов'ян. Кожен з цих народів вніс свій вклад до загальнолюдської скарбівні, але всі вони не змогли здійснити в повній мірі своє призначення, бо залишили "царів та панів", не зрозумівши тим самим дійсної волі Бога.

Головна ідея християнства, на думку М. Костомарова, це свобода і рівність, але вони не можуть бути дійсними самі по собі, без справжньої християнської моралі. Як зазначає український вчений з Польщі В. Мокрий "Ідейним маніфестом Братства стали написані Миколою Костомаровим "Книги битія українського народ)'". Засадничою тезою, на якій базуються "Книги" є переконання, що свобода і рівність можливі тільки там, де є присутнім Дух Христа, а його офіра має значення не тільки як "викупника гріхів" і заступника, а також як реформатора політичного, що перетворив імперію римську. На думку Костомарова, Бог постановив показати всім людям, що "без віри Христової немає свободи" - на прикладі французів, які визволились з-під короля та "панів", але через відхід від християнських засад потрапили у "ще гіршу неволю"" [331, з. 152].

Головна помилка французів, що проголосили лозунги свободи, рівності і братерства, полягала в тому, що вони заперечили Бога і поставили замість нього особистий інтерес, "егоїзм". Та виною цьому були не прості люди, а все ті ж королі, пани, та вчені, що їм прислужували і "дурили" народ.

"Наймолодшими" серед народів Європи, що прийняли християнство після падіння Риму, пише М. Костомаров, були слов'яни, їх вирізняло те, що на відміну від німців та романців вони, завдяки життєвому подвигу солунських братів Кирила і Мефодія змогли сприймати вчення Христа зрозумілою їх слов'янською мовою, а не латиною, яку слабо розуміли романці і зовсім не розуміли німці. Це забезпечувало їм можливість глибше зрозуміти сутність християнства, його етичну основу.

Лихом же слов'ян було те, що вони постійно сперечались між собою та переймали у "старших" - німців та романців - іноді й те, що не несло в собі користі, а найгірше - королів, князів, панів, бояр. За це вони були покарані Господом і опинилися в неволі у сусідів.

Наймолодшим серед слов'янських племен були українці. "І не любила Україна ні царя, ні пана, а зкомпоновала собі козацтво, єсть то і єсть братство, куди кожний, пристаючи, був братом других - чи був він преж того паном чи невольником аби християнин, і були козаки між собою всі рівні, і старшини вибирались на раді і повинні були слуговати всім по слову Христовому, і жодної помпи панської і титула не було між козаками" [114, с. 256].

Історія України є, за задумом М. Костомарова, своєрідним апогеєм світової історії: "Костомаров поставив собі за ціль змалювати філософію історії людства з християнсько-республіканського погляду, а сповідником цієї ідеї в історії зробити український народ" [44, с. 16]. Українці переймають від інших історичних народів місію виконання великого задуму Божого - організувати життя людського суспільства на принципах істинної рівності та свободи, в основі яких лежать християнські чесноти.

Такий підхід зближував "Книги буття..." з існуючою тогочасною європейською традицією пошуку історичного призначення тих чи інших націй, вияснення їх історичної місії. Народи поділялись на "історичні", тобто ті, що несли в собі "загальне начало" і неісторичні", призначені, в кращому разі, бути історичним тлом для розгортання місії перших.

Автор "Книг буття..." вибудував свою схему розвитку всесвітньої історії - через перші "історичні народи" (євреїв та давніх греків), через романців, німців та слов'ян, до головного суб'єкта історії - українців. Однак ця позиція М. Костомарова була далеко неоднозначне сприйнята учасниками Кирило-Мефодіївського товариства. Так, зокрема, П. Куліш у листі до М. Костомарова від 11 вересня 1846 р. писав: "Розподілу вашого на вибраних і не вибраних я не приймаю і боюсь щоб ви не дійшли з такими поглядами на історію в глухий кут. Благодать божія всім дарована, і в кожному народі муж світлого розуму і чистої волі може багато зробити для його честі і майбутньої могутності..." [114, с. 265].

Однак месіанська ідея української нації була прийнята кирило-мефодіївцями. Цьому сприяло те, що М. Костомаров вміло вплів її у загальнослов'янський контекст і обґрунтовував не якимось прагненням до панування над іншими, а тим, що українці щиро прагнуть втілити в реальне життя моральні засади християнства.

Як відзначає С. Козак, "В епоху романтизму рідко хто поза Костомаровим проголошував більш пристрасно, що тільки моральна перебудова здатна буде відродити стосунки між людьми і піднести цивілізацію на вищий ступінь, гарантуючи, одночасно, свободу. Бачимо, український месіаніст був переконаний, що немає іншої дороги до Царства Божого на Землі як власне впровадження засад християнської моральності до життя громадського і політичного, до відносин між народами і державами" [328, 5. 182].

М. Костомаров підкреслює, що Україна постійно прагла до рівноправного союзу з іншими слов'янськими народами не для панування над іншими, а для створення умов, що дадуть можливість всім вільно і рівно розвиватись, не доступаючись власною національною ідентичністю. "Бо вона любила і поляків, і москалів як братів своїх і не хотіла з ними розбрататися, вона хотіла, щоб всі жили вкупі, поєднавшись як один народ слов'янський с другим народом слов'янським, а ті два с третім, і було б три Речі Посполиті в однім союзі нерозділимо і несмісимо по образу Тройці Божой нероздільной і несмісимой, як колись поєднаються між собою усі народи слов'янські" [114, с. 251].

Цього "історичного послання" України не зрозуміли сусідні слов'янські народи, тому, що самі підпали під владу "царів", "королів" та "панів". Ці останні не лише приховали від своїх підданих справжню суть християнської віри, але й вчинили з Україною підло, розділивши її та ліквідувавши козацтво. За це поляки і росіяни були покарані: перші, коли повстали за свободу як Україна за 120 років до того, другі - як хотіли прогнати царя, встановити республіку та об'єднати слов'ян, як Україна за двісті років до того. Царі та пани "розірвали Польщу, як преждє розірвали Україну", а російські революціонери-декабристи "одні покончили живот свій на шибениці, других закатували в копальнях, третіх послали на заріз черкесові" [114, с. 258],

Українці повинні стати ядром майбутнього слов'янського об'єднання саме тому, що не піддались омані владоможців. Для них характерним є несприйняття державної влади як такої і тому жоден справжній українець не хотів стати паном. Україна змогла зберегтися у важких умовах саме завдяки тому, що не зрадила справжнім цінностям християнської моралі. " Не пропала вона, бо вона знати не хотіла ні царя, ні пихи, а хоч і був цар, та чужий, і хоч були пани, та чужі; а хоч з української крові були ті виродки, одначе це псували своїми губами мерзенними української мови і самі себе не називали українцями, а істинний українець, хоч був він простого, хоч панського роду, тепер повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам'ятувати єдиного бога Іісуса Христа, царя і пана над небом і землею. Так воно було преждє, так і тепер зосталось" [134, с. 258].

Таке ставлення українців до держави, як апарату насильства багатих над бідними, живим втіленням якого і були "царі" та "пани", не є їх виключною особливістю. Вони лише в найбільш повній мірі зберегли те розуміння християнства, яке притаманне всім слов'янам, всім християнським народам. А те, що несе в собі рабство, поневолення, нерівність, соціальний та національний гніт є для слов'ян чужорідним, принесеним ззовні тими, хто попав під вплив диявола. " Слов'янщина хоч терпіла і терпить неволю, та не сама її сотворила, бо і цар, і панство не слов'янським духом сотворено, а німецьким або татарським. І тепер в Росії хоч і є деспот цар, одначе він не слов'янин, а німець, тим і урядники у його німці; оттого і пани хоч і єсть в Росії, та вони швидко перевертуються або в німця, або в француза, а істинний слов'янин не любить ні царя, ні пана, а любить і пам'ятує одного бога Іісуса Христа, царя над небом і землею. Так воно було преждє, так і тепер зосталось" [114, с. 258].

Тут ми бачимо, що М. Костомаров чи не вперше в українській політичній думці сформував тезу про безелітність української нації, як її визначальну особливість. Констатуючи історичний факт того, що українці протягом своєї історії неодноразово втрачали власну політичну еліту, М. Костомаров не робить з цього трагічних висновків, навпаки, на цьому ґрунтується його оптимізм щодо історичної перспективи України і українців. "І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар" [114, с. 258].

Україні достатньо прагнення до національного звільнення для того, щоб боротись за звільнення всіх слов'янських народів. Основою цього є висока релігійність українців, їх традиційне несприйняття держави як форми панування одних людей над іншими, стійкі традиції громадського самоуправління та постійне прагнення до свободи. Визволення України можливе лише в межах створення загальнослов'янської федерації незалежних національних республік, що базуватиметься на принципах християнської моралі, свободи і рівності. Але ініціатором і головною рушійною силою створення такої федерації повинна стати саме Україна.

Одночасно, національно-визвольна боротьба українців є невіддільною від вирішення проблеми соціальної. Будучи представниками поневоленої нації репрезентованої, в основному працюючими верствами, українці виступають не просто проти іноземних панів-пригноблювачів, а проти будь-якої системи організації влади, що зберігає феномен гноблення людини людиною. І боротьба проти поневолення є, по суті, боротьбою проти держави як такої.

Україна, на думку М. Костомарова не може відбутись як традиційна держава - "панство", оскільки не має політичної еліти. Саме тому автор "Книг буття..." як політичний ідеал розвитку України і людства в майбутньому пропонує "народоправство", як протилежність традиційній державі. Цей ідеал є духовно близький слов'янству в цілому і, в особливості, Україні. Вона покликана реалізувати його і, борючись за власну свободу, звільнити всі слов'янські народи від тиранії та різних форм пригнічення. У цьому полягає її історична місія.

Аналізуючи "Книги буття" один з найвідоміших дослідників діяльності Кирило-Мефодіївського товариства, М. Возняк писав:" на гармонійну цілість твору Костомарова злилася його велика релігійність, якою він відзначався через усе життя, щирий демократизм і гаряча любов до українських народних мас із ворожим становищем до кріпацтва, український національний романтизм з ідеалізацією козацьких засад свободи, рівності та братерства, національна свідомість з ненавистю до історичних гнобителів України - Польщі та Московщини, нарешті слав’янофільство з романтичною ідеалізацією старого патріархального слав’янського побуту та з проповіддю слав’янської федерації з месіаністичною ролею Українців серед Слав’ян" [35 с, 123-124].

Арешт і суворий присуд не зламали М. Костомарова. У засланні та після повернення з нього він продовжував займатись дослідженнями з історії, зокрема української. Своїми дослідженнями він виступив проти ідей сучасних йому представників державницької школи російських істориків, які абсолютизували принцип державності, перетворюючи державу на єдину істинно діючу історичну силу, вважаючи, що змістом історії є народ, його розвиток, а державність є тільки формою, що живиться діяльністю народу.

"Костомаров, спираючись на вказані підходи до вивчення історії, уже в ранніх дослідженнях ("Мысли об истории Малороссии") вперше в історії української історіографії детально з'ясував хід і сутність історії України, пов'язаної з культурним і духовним життям народу. Пізніше, повертаючись до цього питання в працях "Правда москвичам про Русь", "Дві руські народності" він дав розгорнуте епічне полотно руху історичного процесу України. У відповідь на зверхнє, зневажливе ставлення російського самодержавства та його ідеології до українського народу, що нібито не має своєї самобутності, Костомаров доводив, що українці мають свою історію, мову, культуру, психологію. Обґрунтовуючи оригінальний погляд на розвиток Київської Русі, він не заперечував єдності слов'янських народів, але доводив, що етнічна спільність народів не є одвічною і незмінною категорією" [196, с. 150].

Особливо великий резонанс серед освічених кіл України і всієї Російської імперії отримала опублікована 1861 року в №3 журналу "Основа" (видавався у Санкт-Петербурзі 1861-62 рр. за редакцію В. Білозерського та участю П. Куліша і М. Костомарова; з журналом активно співробітничали Т. Шевченко, Марко Вовчок, О. Кістяківський та ряд інших активних діячів українофільського спрямування) праця "Дві руські народності".

Відзначаючи недоліки традиційно історіографії М. Костомаров у цій роботі зазначав: "Відомо, у яке неприємне становище ставлять нас старі наші літописці, як тільки ми захочемо досліджувати долю старого народного життя: нас пригощають досита княжими міжусобицями, звістками про побудову церков, із педантичною точністю повідомляють про дні і навіть години смерті князів і єпископів, але як постукаєш до них у двері скарбниці народного життя, отут вони німі і глухі; і закинуті давно в море ключі від цих заповітних дверей" [125, с. 22-23]. А саме вивчення "народного життя" на його думку є ключем до розуміння, е ключем до вивчення історичної долі тієї чи іншої нації, особливостей її існування, розвитку та побудови майбутнього.

На самому початку роботи М. Костомаров заявляє про те, що журнал "Основа" піднімає прапор захисту "руської народності", але зовсім іншої ніж офіційна. "Про її існування не може бути сумнівів, оскільки вона сама про себе заявляє" [125, с. 12]. Ця народність, відзначає він, не має на цей час єдиної чіткої самоназви. Давня - Русь, Русини - практично втрачена в силу історичних обставин та тривалого бездержавного існування і збереглась лише на західних землях, а з нових жодна ще не стала загальновживаною. Сам М. Костомаров вживає назву Південноруси, хоча вона, на його думку, не приживеться внаслідок свого кабінетного походження та складності конструкції, яка є нетиповою для цього народу.

Відмінність Південнорусів від "офіційної руської народності" видно будь-якому неупередженому спостерігачеві. Вони проявляються у особливостях фізіології, одягу, побуту, звичаїв, мови. Та все ж ці зовнішні ознаки є вторинними, вони лише виражають того, що приховано в глибині народної душі.

"В цій статті, переходячи по черзі головні моменти історичного минулого, Костомаров вказує, що вже в давні часи позначилася різниця між обома народами в сфері політичного і громадського життя, в сфері релігії, культурного побуту, в поняттях і віруваннях, нарешті - в поезії. Початок цієї різниці помічається з найдавніших часів" [70, с. 56].

Значний вплив на формування "духу народу", спільних для його представників способів думання, оцінки тих чи Інших явищ суспільного життя, традиції, на ранніх стадіях його існування, вважає М. Костомаров, справляє географічне середовище. Ця позиція була доволі поширеною серед європейських мислителів першої половини XIX сторіччя. Однак вчений підкреслює, що цей фактор не є абсолютним. Сформувавши основи, він поступається так званим "життєвим історичним обставинам", які здатні видозмінювати "дух народу" суттєвим чином, посилюючи чи навпаки, пригнічуючи, ті чи інші риси його характеру.

Якщо Південноруси формувались як народність у наслідок природного розвитку протягом тривалого часу на одній і тій же території, то Великоруська народність, вважає М. Костомаров, виникла внаслідок змішання слов'ян-колоністів - місцевим угро-фінським населенням та домішками багатьох інших народностей. При цьому жодна з них не могла принести власні громадські та політичні традиції як домінуючі у новому етносі. Визначальними ставали риси колоністів - посилене відчуття спільності в інорідному оточенні, бажання самозберегтися і визначення основним засобом досягнення цієї мети формування сильної державно-політичної організації з чітко означеним центром: "Що відрізняє народ великоруський в його дитинстві від народу Південної Русі та інших земель руських - це прагнення дати міцність і формальність єдності своєї землі" [125, с. 25]. Формальність виступає домінуючим чинником там, де послабленим є реальне відчуття єдності, етнічної спільності.

На Півдні Русі, де народність формувалась протягом тривалого часу, де звичаї корінились у ранніх епохах формування людського суспільства, додержавного Існування, на думку М. Костомарова, уявлення про організацію суспільного життя, про форми здійснення політичної влади та її джерела, були принципово відмінними від тих, що домінували на Північному сході. "Старі Слов'янські уявлення про суспільний лад визнавали за джерело загальної народної правди волю народу, вирок віча, із кого б то не складався народ, як би не збиралося це віче, дивлячись на умови; ці умови то розширювали, то звужували коло учасників у справах, то надавали вічу значення всенародних зборів, то обмежували його юрбою випадкових щасливців у грі на громадському полі. При цьому давно уже виникла й вкоренилася в розумінні ідея князя-правителя, третейського судді, встановителя порядку, охоронця від зовнішніх і внутрішніх занепокоєнь; між вічовим і княжим початком саме собою повинна була виникнути суперечність, але ця суперечність уклалася і примирялася під покликанням народної волі віча під правом князя. Князь був необхідний, але князь обирався і міг бути вигнаний. якщо не задовольняв тим потребам народу, для яких був потрібний або ж зловживав своєю владою та значенням" [125, с. 27].

Таке ставлення до влади у Південнорусів формувалось як наслідок традиційного домінування індивідуалізму, поваги до особистості та самоповаги, що поєднувались із специфічними формами колективності. Українська громада відрізнялась від російської общини в першу чергу тим, що вона була добровільним об'єднанням людей і базувалась на взаємній згоді та принципах морального регулювання. Саме ця її специфіка і зумовлювала поєднання колективних форм організації влади з персоніфікованою відповідальністю за прийняття управлінських рішень, що втілювалось в одночасному існуванні Інститутів віча та князя. При чому за вічем завжди залишалось "останнє слово" у вирішенні спірних питань, оскільки воно репрезентувало народ, як носія суверенітету. М. Костомаров приводить достатньо яскраві приклади на підтвердження цієї тези. Регулюючі функції відносин віча і князя, громади і державної влади закріплювались у звичаєвому праві, що не дозволяло формалізувати їх у достатній мірі.

"Розвиток особистої сваволі, свобода, непевність форм - були відмітними рисами південне руського суспільства в древні періоди, і так воно проявилося згодом. З цим поєднувалися мінливість, нестача ясної цілі, поривчастість руху, прагнення до створення і якесь розкладення створеного, все, що неминуче випливало з переваги особистості над общинністю. Південна Русь аж ніяк не втрачала почуття своєї народної єдності, але не думала його підтримувати: навпроти, сам народ, мабуть, йшов до розкладання і все-таки не міг розкластися. У Південній Русі не видно ні найменшого прагнення до підпорядкування чужих, до асимілювання народів, що оселилися між її корінними жителями; у ній відбувалися сварка і бійки більше за ображену честь або тимчасову здобич, а не з метою затвердити міцну вікову державу. Тільки на короткий час, коли прибульці Варяги дали поштовх Полянам, останні робляться начебто завойовниками народів: з'являється ідея приєднання земель, потреба центру, до якого б усі ці землі тяглись, але і тоді не видно ані найменших спроб щільно прикріпити ці землі" [125, с. 29-30].

На противагу тенденціям, що розвивалися у Південній Русі та у Новгороді (М. Костомаров особливо підкреслює, що новгородці більше тяжіли до Києва, ніж до Північного сходу, як за мовою, побутом, так і за політичними традиціями) в колонізованих землях так званої Залєської Русі домінуючою була князівська влада, а традиції існування вічової форми народоправства практично відсутні: "На сході, навпаки, особиста свобода звужувалась і, нарешті, знищилась" [125, с. 33].

Особливу роль у посилення інституту князівської влади та держави як апарату пригнічення на корінних землях майбутньої Московської держави справили два фактори "життєвих історичних обставин" - прийняття Руссю християнства та монгольське іго.

"Православ'я принесло до нас ідею монархізму, освячення влади звище" [125, с. 33] - констатує М. Костомаров. Ідея єдиного Бога освячувала єдиновладдя на землі, а сама влада своїм джерелом вже не вважала волю народу, а ставила себе вище неї, заявляючи про своє божественне походження. Крім того, християнство, проголошуючи неможливість пізнання волі Божої, вносячи ідею вищого управління подіями, доходить на північно-східних землях Русі до освячення успіху самого по собі - той хто переміг, то і є правим, оскільки все що не робиться, все від Бога.

"Таким чином, замість права громадського, замість звичаю, освяченого часом, є право дії з молитвою і Божий дозвіл на успіх заходу. На перший погляд здається, що тут крайній містицизм і відхід від практичної діяльності, але це тільки здається: по суті тут цілковита практичність, тут відкривається шлях до усунення всякого страху перед тим, що ослаблює волю, тут повний простір волі; тут і надія на свою силу, тут вміння користуватися обставинами" [125, с.35].

Монарша влада тепер могла зовсім не оглядатись на волю народу і чинити будь-які дії на власний розсуд. Світська влада підтримувала церковну а церковна - світську. Однак першість була за світською - як тільки церква спробувала поставити себе вище держави, так одразу остання повністю підкорила церковну організацію своїй волі, посиливши свій вплив практично безмежно. Контроль за церквою давав державі можливість "управляти Душами" і посилювати власну "святість" та "непогрішимість".

Посиленню впливу інституту князівської влади як єдиновладного центру сприяло також і татаро-монгольське іго, вважає М. Костомаров. Загарбникам для утримання в покорі та експлуатації населення, що проживало у важко до ступні й для татарської кінноти лісах, конче необхідним був відповідальний за збирання податків з місцевої знаті та підтримання порядку. Цією потребою з вигодою для себе змогли скористатись московські князі, поклавши початок створенню майбутньої могутньої імперії.

На основі проведеного аналізу природних умов та історичних обставин формування двох руських народностей М. Костомаров робить висновок про те, що " плем'я південноруське мало відмітним своїм характером перевагу особистої свободи, великоруське - перевагу общинності. По корінному розумінню перших, зв'язок людей ґрунтується на взаємній згоді і може розпадатися по їхній незгоді; другі прагнули встановити необхідність і нерозривність одного разу встановленого зв'язку і саму причину встановлення віднести до Божої волі і, отже, вилучити з людської критики. В однакових стихіях громадського життя перші засвоювали більш дух, другі прагнули дати йому тіло; у політичній сфері перші здатні були створювати всередині себе добровільні компанії, зв'язані настільки, наскільки до того спонукала нагальна потреба, і міцні настільки, наскільки їх існування не заважало незмінному праву особистої свободи; другі прагнули утворити міцне суспільне тіло на вікових началах, перейняте єдиним духом. Перше вело до федерації, але не зуміло вповні утворити її; друге вело до єдиновладдя і міцної держави: довело до першого, створило друге" [125, с. 50].

Багато положень роботи М. Костомарова перегукуються з працею ще одного учасника Кирило-Мефодіївського товариства М. Гулаком "Юридичний побут поморських слов'ян". Обидві ці праці присвячені традиційній політичній та правовій правосвідомості слов'янських народів. Правда, М. Гулак зосереджує увагу переважно на матеріалі зібраному вченими серед поморських слов'ян із включенням прикладів з історії східнослов'янських племен, а М. Костомаров обмежує своє дослідження порівнянням спільного і відмінного в ментальності українців і росіян та коротким порівнянням їх з ментальністю поляків.

Як і М. Гулак, М. Костомаров виділяє традиційні відносини земельної власності як визначальний чинник в формуванні традицій громадського життя. Однак, якщо М. Гулак на цій основі проводив різницю між слов'янською і германською общинами, то М. Костомаров аналізує відмінності між українською "громадою" та російським "миром": "Громада (виділення М. Костомарова О.С.) по південноруському розумінню зовсім не те, що мир, по великоруському. Громада є добровільна сходка людей; хто хоче - у ній бере участь, хто не хоче - виходить, так як в Запоріжжі: хто хотів - приходив і виходив відтіля добровільно. По народному розумінню кожен член громади є сам по собі незалежна особистість, самобутній власник; обов'язок його до громади тільки у сфері тих відносин, які встановлюють зв'язок між членами для взаємної безпеки і вигод кожного, - тоді як, по великоруському розумінню, мир с начебто відвернене вираження загальної волі, що поглинає особисту самобутність кожного. Головна відмінність тут, звичайно, виникає від поземельної власності. Як тільки член миру не може назвати своєю власністю ділянку землі, що він обробляє, він уже не вільна людина" [125, с. 63-64].

У російській традиції, на думку М. Костомарова, громадяни не є власниками в повному, європейському, розумінні цього поняття. Єдиним власником є цар, а всі інші - від князів до останніх холопів - "раби государеві", оскільки вони отримують власність у "користування" з його волі і можуть нею ж бути позбавлені як власності, так і життя.

В українській же традиції здавна закріплене досить чітке уявлення про поземельну власність як про приватну. М. Костомаров підкреслює, що для українців характерним є чітке відділення власності не лише представників різних соціальних верств, але й в межах однієї сім'ї - українські сім'ї прагнули відділяти дорослих дітей у самостійні господарства, а власність селянина не змішувалась з панською і останній не мав права нею розпоряджатись. Приєднання до Польщі лише посилило цю традицію, унормувавши її на європейський лад.

Наслідком такого "незмішання" власності було те, що українці не асоціювали себе з власним паном і при першій же нагоді були готові покинути його, а то й виступити проти. Росіяни ж навпаки, часто переносили ставлення до общини, як колективного власника землі, що дає окремому селянину її частину для обробітку і прожиття, на поміщиків, зберігаючи їм відданість, радіючи успіхам І підтримуючи добровільною працею.

Відчуження українців від вищих соціальних верств часто призводило до того, що досить часто воно оберталось різаниною "панів" та "кармазинів". Однак вона ніколи не призводила до повного їх знищення. Ті ж з українців, що в силу життєвих обставин висувались із загальної маси народу, як правило, зраджували своїй національності, переходячи до стану загарбників, спочатку поляків, потім - росіян, вважає М. Костомаров.

Це зумовило не лише безелітність української нації, але й дозволило зберегти їй справжній народний слов'янський дух, посилений високою духовністю на основі глибокої релігійності. Росіяни ж, незважаючи на яскраві зовнішні прояви релігійності, зосереджують свою увагу не на внутрішньому, а на зовнішньому, на формі, а не на змісті. Це допомогло їм збудувати Державу, як систему формалізованих зв'язків між окремими індивідами, але й принесло загрозу обездуховнення та встановлення деспотії.

Незважаючи на корінні відмінності в характері південнорусів та великорусів, вони, за певних обставин, можуть цілком доповнювати один одного, вирішуючи загальне завдання звільнення слов'янства та входження його в коло цивілізованих народів світу. Українці повинні стати чинником, що забезпечить у майбутньому слов'янству духовне відродження та встановлення дійсної свободи в межах держави, що її створили і розширюють росіяни. "Південноруський елемент повинен давати нашому загальному життю розчинюючий, оживляючий, одухотворюючий початок. Південне руське плем'я, у минулій історії довело нездатність свою до державного життя. Воно справедливо повинно було поступитися саме великоруському, примкнути до нього, коли завданням загальної руської історії було встановлення держави. Але державне життя сформувалося, розвинулося й окріпло. Тепер природно, якщо народність з іншою протилежною основою і характером вступить у сферу самобутнього розвитку і вплине на великоруську" [125, с. 68].

З поляками ж, незважаючи на деяку ментальну спільність та традиції політичного життя, українцям, на думку М. Костомарова, не слід спішити самостійно укладати державного союзу. Польська нація є "нацією-паном" і усвідомлює себе саме таким чином. В Україні поляки представляють собою міську панську культуру на противагу переважно сільській і селянській українській. А ідея "пана" є неприйнятною для українців.

Оцінюючи вплив роботи "Дві руські народності" А. Господин зазначає: "Ця стаття М. І. Костомарова - це був сильний політично-науковий удар великого історика, мала знищити всі московські теорії про спільнородство, спільномовство і спільнокультурництво москалів і українців. Вона також розбивала фальшиві польські теорії" [44, с. 25].

У той же час автор своїми висновками про традиційну несхильність, більше того - нездатність, українців до державно-самостійного існування фактично "прирікав" їх на бездержавність. Сильна і достатньо ґрунтовна стаття великого вченого не лише розвивала почуття національної гордості українців, але й обмежувала їх прагнення культурницькими завданнями, ставлячи як максимальне політичне завдання питання лише про автономію в рамках майбутньої федеративної держави в межах Російської імперії.

М. Костомаров був досить послідовним прихильником федералістської ідеї. 1862 року він надрукував статтю під назвою "Мысли южнорусса", в якій дав своє розуміння держави та її призначення щодо вирішення національного питання: "Держава є конечна внутрішня форма об'єднання суспільства і може бути зложена з багатьох народів, котрі, в державному розумінні, всі разом творять одне тіло, але у внутрішньому житті залишаються самобутнім цілим. Не змішуючи себе з народом, держава не повинна давати перевагу одному із кількох підвладних собі народів і ставити його вище других, але однаковим способом охороняти порядки їх взаємному відношенні і не перешкоджати вільному розвиткові кожному з них" [44, с. 24].

Таке уявлення про майбутнє державне існування українців було певним відступом від доволі радикальних ідей Кирило-Мефодіївського товариства. Однак в умовах другої половини XIX сторіччя воно стало фактично домінуючим у колах прогресивної, національно-свідомої української інтелігенції. Автономія і свобода національно-культурного розвитку в поєднанні з ліберальними реформами стали її заповітною мрією.

Визначний український історик, політичний і громадський діяч, президент Центральної Ради УНР М. Грушевський писав про вплив ідей М. Костомарова на українську політичну думку: "А тим часом Костомаров уже в Кирило-Мефодіївській добі був, безсумнівно, ідеологічним провідником України; се стало зовсім ясно аж за хвилю опублікування "Книг Битія Українського Народу", - перед тим тільки більш інтуїтивно відчувалось. Пізніш, після десятилітнього "из'ятия" і пробування "под судом", Костомаров з моменту появи його "Богдана Хмельницького" (1857), знов став загально признаним ідеологом українства, майже до смерти, напевно в кожнім разі до появи його "Задач украинофильства" (1882), котрими він відмежувався від тодішніх провідників українського національного руху. Чим він був протягом повного чверть століття (1857-1882)" [44, с. 29-30].

Бувши протягом чверті століття "володарем дум" українських патріотів, обережний і поміркований після заслання, М. Костомаров, у кінці свого життя, не зміг пристосуватись до соціальних, а головне, психологічних змін у середовищі національно-свідомих українців, їм уже було мало простого культурного відродження та прожектів щодо "духовної перебудови" Російської імперії, про "спільне звільнення слов'янських народів".

Своєрідним ідейним антиподом поміркованій автономістично-культурницькій позиції М. Костомарова у Кирило-Мефодіївському товаристві були погляди Тараса Шевченка, якого дослідники традиційно, разом з М. Гулаком та В. Андрузьким, відносять до так званого "радикального крила" організації.

Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 року в с. Моринці на Черкащині в сім'ї селянина-кріпака козацького походження. Рано осиротівши чотирнадцятилітнім хлопцем попав в "козачки" до поміщика П. Енгельгарда, з яким 1829 року переїжджає до Вільно, а на початку 1831 - до Петербургу. Помітивши схильність юнака до малювання П. Енгельгард віддає його "в науку" до художника В. Ширяєва, що спеціалізувався на розписі палаців. 1836 року Т. Шевченко знайомиться з українським художником І. Сошенком, а пізніше з К. Брюлловим, В.Жуковським, В.Григоровичем, М. Вільєгорським, Є. Гребінкою та ін. (ці та подальші події описані в автобіографічній повісті "Художник"). Завдяки їх піклуванню Т. Шевченко був 1838 викуплений на волю за гроші, зібрані серед членів царської родини за лотерею, в якій розігрувався портрет вчителя царських дітей В. Жуковського роботи К. Брюллова. Цього ж року він був зарахований до Академії мистецтв у Петербурзі. 1845 року Т. Шевченко вирушив в Україну з наміром оселитись у Києві. У березні 1847 року його заарештовують в числі причетних до діяльності Кирило-Мефодіївського товариства та засуджують до заслання в солдати без права вислуги та суворою забороною писати і малювати. Тривалі клопотання друзів про пом'якшення вироку увінчались успіхом 1857 року, коли поет був звільнений. Однак десять років солдатчини серйозно підірвали здоров'я Т.Шевченка і 10 березня 1861 року він помирає у своїй кімнаті-майстерні в Академії так і не здійснивши особистої мрії - повернутись в Україну. "Повернення" відбулось лише 22 травня 1861 року, коли тіло поета було перевезено із Смоленського цвинтаря в Петербурзі і поховано на Чернечій горі в Каневі.

Т. Шевченко був засуджений на 25 років солдатчини у зв'язку з викриттям діяльності Кирило-Мефодіївського товариства, хоча безпосередня участь поета в його роботі є предметом наукових дискусій і не має однозначного вирішення. Досить поширеною в радянському шевченкознавстві була думка про те, що Т. Шевченко формально не належав до Товариства (що, начебто, підтверджують матеріали карної справи). Він співчував деяким ідеям братчиків, але вони не посвячували його у всі свої справи, оберігаючи "як декабристи Пушкіна". Крім того, наголошувалось на тому, що погляди Т. Шевченка були значно радикальнішими, "революційно-демократичнішими", ніж позиція головних натхненників Товариства - Костомарова, Біло-зерського, Куліша.

Так відомий радянський дослідник П. Зайончковський відзначає, що "... непрямим підтвердженням приналежності Шевченка до Товариства служить той факт, що він цілком розділяв ті основні задачі.; що ставили перед собою кирило-мефодіївці: ліквідація кріпосного права і царату та об'єднання слов'ян на демократичній основі. Однак революціонер Шевченко не міг прийняти тактичних положень Товариства, заснованих на принципах мирної пропаганди. У силу цього членство Шевченко можна розглядати лише умовно, тому що програмні положення Товариства ним не поділялися" [96, с. 76]. У той же час О. Павелко, досліджуючи спогади сучасників про діяльність Т. Шевченка та його зв'язки з Кирило-Мефодіївським товариством, звертає увагу на те, що в спогадах одного з тодішніх студентів Київського університету, активного діяча польського революційно-визвольного руху Ю. Канджинського чітко вказується знайомство Шевченка з програмними документами Товариства та пропаганду його ідей. "У цьому зв'язку цікавими є мемуари польського письменника Юліана Канджинського (1827-1889 рр.), учасника повстання 1863 року. Канджинський був студентом Київського університету, товаришував з членами Кирило-Мефодіївського товариства, зокрема з Шевченком, Костомаровим та поляками, які співчували діяльності цієї організації. У своїх мемуарах, написаних польською мовою, автор вказує, що в 1846 р. у Києві Шевченко його познайомив з планами Кирило-Мефодіївського товариства, визначивши ідеї та завдання всеслов'янського федеративного об'єднання" [209, с. 53-54]. Навряд чи людина, що не була посвячена в діяльність таємної організації могла б знайомити інших з її планами та програмними ідеями.

У той же час сама по собі цілком слушною є думка про певні розходження Т. Шевченка з поміркованими авторами програмних документів Кирило-Мефодіївського товариства. Один із чільних діячів Центральної ради С. Петлюра звертав увагу на те, що аналізуючи, до певної міри невиразні національне-політичні ідеали " втілені в програмі Кирило-Мефодіївського Братства і в "Книзі буття українського народу", та порівнюючи їх зі світоглядом Шевченка, виявленим у "Кобзарі", не можна не бачити величезної, разючої різниці: поет значно випереджує прагнення Кирило-Методіївського братства, залишаючи позаду ідейних виразників сучасного йому українського суспільства і стоїть самотньо, значно перевищуючи крайні, найновіші досягнення національно-громадської думки. Навпаки, більш рішуче формулювання деяких питань у програмі "братчиків" залежить ... від Шевченкового впливу. Він у поетичних творах і художніх образах ніби втілює ідеї Кирило-Методіївського братства, служить тим самим цілям, ставить ті самі завдання, але одночасно по відношенні до "Братства" виявляється "єретиком", бо охоплює його ідеї ширше, проводить їх послідовніше" [218,0.79-80].

Вплив поета і художника, вчорашнього кріпака, на членів Кирило-Мефодіївського товариства, на всю тогочасну прогресивну українську інтелігенцію та на майбутні покоління був, без перебільшення, величезним. Він вніс в коло вчених та дрібних службовців, що більше опікувались збереженням минулого ніж створенням нового, животворний струмінь споконвічного народного прагнення до свободи та протесту проти всіх форм гноблення.

М. Костомаров, згадуючи про першу зустріч з Т. Шевченком та враження від нього, писав: "Я побачив, що Шевченкова муза роздирала заслону народ нього життя. І страшно, й солодко, й боляче, й захоплююче було заглянути туди!!! Поезія завжди йде навперід, завжди рішається на сміливе діло; її слідами йдуть історія, наука та практична праця. Лекше буває останнім, але тяжко першим. Сильний зір, міцні нерви треба мати щоб не осліпнути або не впасти без почувань від наглого світла правди, зичливо закритої Для спокійної товпи, що йде второваним шляхом поуз таємничу заслону, -та не знає, що скривається за цією заслоною! Тарасова муза прорвала якусь таємничу^'загату, вже кілька віків замкнену багатьома замками, припечатану багатьома печатями, засипану землею, навмисне поораною і засіяною, щоб сховати для потомства навіть місце, де находиться підземна порожнеча: Тарасова муза сміливо ввійшла в ту порожнечу з своїм невгасливим світильником і відкрила за собою шлях і соняшним промінням, І свіжому повітрю, і людській цікавості. Легко буде входити в це підземелля, коли повітря туди Дістанеться; але яка людська міць може встоятися проти вікового випару, Що вбиває в одну мить всі сили життя, що гасить усякий земний огонь! Біда сміливому поетові! він забуває, що він людина; й коли перший осмілився вступити туди, - то може впасти!.. Одначе поезія не настрашиться ніякого згубного випару, коли тільки вона справжня поезія; і не погасить її світильника ніякий історичний або моральний вугляний квас; цей бо світильник горить нетлінним огнем-огнем Прометея..." [35, с. 130-131].

Говорячи про той вплив, який мали на учасників Кирило-Мефодіївського товариства виражені в талановитій поетичній формі ідеї Т. Шевченка, один з перших систематичних дослідників Історії політичної думки України Ю. Охримович робить цілком слушний висновок про те, що національно-політична ідеологія Шевченка сформувалася ще до його знайомства з Костомаровим, і в національних справах, як і взагалі в політичному і національному радикалізмі, Шевченко мав більший вплив на Костомарова, ніж навпаки. "Шевченкова муза раніш від Кирило-методіївського Брацтва сформувала його національно-політичний ідеал, ідеал політичної назалежності України, - в далеко яснішій і радикальнішій формі. Самостійницька думка переходить червоною ниткою через його творчість, починаючи молодечими романтичними творами і кінчаючи передсмертною філософічною лірикою" [208, с. 51].

Т. Шевченка без особливого перебільшення можна вважати "батьком" української національної ідеї сформованої в традиційній для цивілізованої Європи формі. Його поезія змогла не лише забезпечити "зв'язок часів", але й поклала початок перетворення української етнографічної маси, що фактично втратила свою власну політичну еліту і, здавалося б, була приречена на повну асиміляцію, в європейську націю, давши їх розуміння минулого і дороговказ у майбутнє, надію і сподівання. "Початок тут було покладено ідейною програмою Кирило-Мефодіївського товариства, яка, за слушним спостереженням Д. Чижевського, синтезувала християнство й романтичний націоналізм і в якій Україна в потоці історії, в єдності минулого, теперішнього і майбутнього ("і мертвих, і живих, і ненароджених") уперше постає як самостійна філософська проблема. Оцей синтетичний погляд на свою національну (етнічну) спільноту як на єдиний, розгорнутий в соціальному часі й "соціалізованому" просторі континуум І водночас як на суб'єкта всезагального історичного процесу ми називаємо в дусі традиційної філософсько-класичної термінології національною ідеєю" [94, с. 8].

Оцінка політичних поглядів Т. Шевченка в різних наукових школах досить часто є відмінною і, навіть, суперечливою. Багатогранність його творчості та роль яку вона відіграла в становленні сучасної української нації змовили прагнення прихильників різних політичних доктрин "прихилити" його авторитет "на свій бік". В суспільній думці поет часто перетворювався в "міф", який було зручно використовувати для маніпуляції масовою свідомістю та виправдання тих чи інших дій. Для представників радикально-націоналістичного напрямку української політичної думки Т. Шевченко був "Пророком", "батьком нації", "затятим ворогом Росії та москалів". Для різного роду соціалістів, "бездержавників" - у першу чергу "Кобзар", "захисник прав кріпаків", "борець за соціальне визволення та дружбу народів".

Такі підходи в оцінці Політичних поглядів Т. Шевченка мають тривалу традицію. Так Ю. Охрімович писав ще 1918 року про те, що "Коли переглянути характеристики Шевченкових ідей, починаючи 60-ми роками, а кінчаючи 100-літнім ювілеєм 1914 року, що вийшли з-під пера російських Українців, то полишаючи кількох людей (Драгоманова, Вовка, Кониського), у цих всіх характеристиках побачимо одну, спільну рису; головну вагу кладеться на відносини Шевченка до кріпацтва, до народу, підкреслюється його братолюбство і славянофїльство, український патріотизм супроти Поляків, але замовчується про його, як про пророка самостійної України (виділення Ю. Охрімовича -О.С.) про його відносини до Росії, як держави" [208, с. 50].

Для таких оцінок політичних поглядів Т. Шевченка сам поет і його життя давали достатньо підстав. "Син мужика", як писав І. Франко, він став "аристократом духу". Звільнившись і ставши академіком Академії художеств в Петербурзі, прийнятий в колах тогочасної аристократії Російської імперії, він не полишив зв'язків з рідним народом, не цурався рідної мови, культури, свого походження. Оволодівши мистецтвом малювання та російською мовою, поет не відмовляється від україномовного віршування, в якому досягає вершин поетичної лірики, політичної пристрасності та зрілості і філософської глибини.

В оцінці літературної спадщини Т. Шевченка, її науковому аналізі існує кілька основних підходів. Так, зокрема, Г. Грабович відзначає, що "Існує критична традиція, яка починається від Куліша і надалі використовується націоналістично настроєними літературознавцями, її прихильники вважають, що творчість Шевченка принципово ділиться передусім на українські й російські твори. Цей відверто оціночний (щоб не сказати - тенденційний) підхід бере початок від заяви Шевченка в одному з листів, де він сам себе картає за те, що звіряється росіянам черствою російською мовою (сповідаюся кацапам, черствим кацапським словом..."), і пояснює всі вади своїх російських творів самим вибором мови і зрадою власній музі. Мовний поділ справді має серйозніші підстави, ніж опозиція між поезією і прозою, - твори написані по-українські, як правило разюче відрізняються від російських, у кращий бік. Але й це ще не вирішення проблеми..." [46, с. 23-24].

Дійсно, деякі російськомовні твори Т. Шевченка позначені глибокою майстерністю, глибиною переживання та вираженим соціально-політичним контекстом. Однак саме у віршах написаних українською мовою сконцентровано його життєве кредо та політична позиція. Саме вони здійснили той вплив на розвиток українського політичного мислення, який дозволяє поета, Ю не написав жодної власне політичної наукової роботи, розглядати як одну з тих персоналій, після яких для політично-свідомих українців ставала неможливими позиція етнографічного замилування та обмеження політичних автономістськими вимогами.

"З тіла вже наполовину мертвої, урочисто оголошеної за "неісторичну", нації зроджений чудом, зроджений наперекір, мовляв, "законам" канонізованого матеріалізму і раціоналізму ("буття визначає свідомість") Шевченко і як поет, і як особистість, був живим (виділення Є. Моланюка -О.С.) запереченням тих "законів". Може, внутрішньо найправдивіше втілення романтизму, він, цей ніби "мужик", здолав - крізь всі лаштунки петербурзької імперії Миколи І уздріти її дійсну, потенціально-большевицьку диявольську суть. Крізь лаштунки, які враз з "декабристами", з Пушкіном, з ліберальним дворянством, з свіжовипродуктованим слов'янофільством та народництвом і іншою орнаментикою, - засліпляли і знечулювали голови багатьох, дуже багатьох панів з освіти і уродження. Він - бувший кріпак -вогнем своєї романтичної душі, інстинктом своєї благородної раси й чуйністю своєї вірної крови - відчув і закипів таким гнівом до псевдоімперської потвори, і такою любов'ю до свого народу, що і цим гнівом, і цею любов'ю народ його віджив, живе і житиме" [165, с. 51].

В аналізі еволюції творчості Т. Шевченка існує традиція, початок якій одним з перших поклав І. Франко. У роботі, написаній в рік 100-річчя народження Т. Шевченка він писав: "Поетичну діяльність Шевченкову можна поділити на чотири періоди, досить нерівномірні один до одного. Перший від 1838 до 1843, або від його звільнення з кріпацтва до першого повороту на Україну. В цім періоді бачимо поета ще під романтичним впливом. Він пише балади і сентиментальні думи та історичні оповідання різної великості, які кульмінуються в поемі "Гайдамаки", початій 1838 і друкованій 1841. З цього ж часу походить чудова поема "Катерина" і друга поема все ще не надрукована в цілості - "Черниця Мар'яна". В другім періоді, що тягнеться до його арешту весною 1847 р., знаходимо тільки політичні поеми, як "Чигирин", "Суботів", "їржавець" І ін. Далі від національного українського становища поет переходить до соціальних питань і підіймає свій могутній голос в оборону кріпаків ("На панщині пшеницю жала", "Сестра", "Марині", "Сон", "Посланіє до мертвих, і живих, і ненароджених земляків моїх"). Так він став пророком цього народу, розриваючи немилосердно завісу політичного і національного насильства. Та несподівана катастрофа спинила його працю і навіть сховала багато його віршів від громадянства на декілька десятиліть" [303, с. 435-436].

Перший, так званий "романтичний" період творчості Т. Шевченка проходив під значним впливом романтичної школи в цілому і харківських романтиків зокрема, які, продовжуючи започатковану "Енеїдою" І. Котляревського справу, створили літературне об'єднання, що існувало в 20-40-х роках XIX ст. "У своїх поетичних творах вони оспівували лицарські подвиги запорозьких козаків як найактивніших, самовідданих захисників батьківщини, козацькі порядки як загальнолюдський ідеал суспільно-політичного устрою і соціальної справедливості. Молоді літератори були впевнені, що своїми творами, написаними українською мовою, сприяють її врятуванню. З цим вони пов'язували також свої надії на відновлення автономного устрою України чи, принаймні, збереження звичного побуту і давніх традицій духовної культури українського народу" [319, с. 152-153].

Однак вплив цих поетів на Т. Шевченка не варто переоцінювати. Адже якщо для харківських романтиків характерним була туга за минулим, за "славною козаччиною", яка, як їм здавалось вмерла безповоротно і залишилось її, як і долю України лише оплакувати, без найменшого натяку на оптимізм щодо майбутнього, то Шевченко займає діаметрально протилежну, в першу чергу з точки зору політичної, позицію. "... Шевченкова туга за минулим має зовсім інший характер. Він відразу ставить питання, що було причиною давньої слави України, хто винен у тому, що все пропало, що треба робити, щоб воскресити нове життя України. І цей ідеал (виділення Ю. Охрімовича - О.С), ідеал нового життя українського народу в будучині, і відріжняє Шевченка від вищезгаданих поетів. Вони плакали на руїнах минувшини, схиляли покірно голову перед сучасністю, і або забували зовсім про майбутність, або звертали свої ідеали прийдешнього в такому напрямі, який стоїть в прямій логічній залежності до послідовних виводів з того, над чим вони плакали й тужили. Шевченко, навпаки, підносить грімкий протест проти сучасного положення України, проти ЇЇ національної неволі і полишає сучасникам та нащадкам свій безсмертний заповіт національного та політичного визволення України. Цей ідеал, ідеал політичної самостійності України, проникає всю політичну творчість Шевченка і проявляється в його відношенню до сучасності, і в оцінці минулого і у відношенню до Росії, як держави, до Москалів та Поляків, до власних земляків-Українців, та вкінці в його заповіті нащадкам" [208, с. 53].

У ранніх поезіях Т. Шевченко творить романтичний, ідеалізований образ козацької України, країни великої слави та демократичних традицій, Що героїчно протистояла всім посяганням на її свободу і незалежність.

Але не лише заздрість бідних достатку багатих визначає Т. Шевченко як причину соціального розколу української нації. Він гнівно таврує і представників української еліти, які в гонитві за власним багатством, збереженням і примноженням власних станових привілеїв були готові пожертвувати інтересами "братів менших" і всієї Батьківщини. Як зауважує М. Грушевський "Найбільше яскравий і імпульсивний представник цього народництва (молодшого покоління), Шевченко вже з презирством відвертається від політиканів-гетьманів, цього "варшавського сміття і грязі Москви", що не вміли стати на ґрунті народних інтересів, відстояти свободу і вільний лад своєї батьківщини, що закабалили її московському самодержавству, а народні маси, що їх висунули, - старому і новому "панству". До мрій про колишню "славу України", що захопили його, незмінне домішується ця гірка пам'ять про розбрат старшини і народних мас, що погубила її, про ці "тяжкі діла", забуття яких він готовий купити ціною власного "веселого віка". Справжнім героєм його та його однодумців стає революційний народ, те козацтво, що ставило собі за мету досягти такого суспільного ладу, де не було б "ні холопа, ні пана"" [51, с. 6].

Особливо різкою критика представників української національної еліти стає в поезіях Т. Шевченка циклу "Три літа", написаних під час його перебування в Україні 1843-1847 років. Створений ним ідеалізований образ колишньої "славної України" зіткнувся із страшною дійсністю імперської провінції Малоросії. "Цілком свідомий страшної віддалі між "своєю" Україною і реальною "Малоросією" він з усім натхненням поета, з усім запалом своєї вогненної натури намагається заповнити (виділення Є. Маланюка - О.С.) ту історичну й соціальну порожнечу, що побачив на батьківщині. Він намагається оживити гоголівські мертві душі української шляхти і розкрити очі ошуканій кріпацькій масі, себто сполучити й оживити спаралізовані складники нації, вдихнути історичне життя в завмерлий національний організм" [165, с. 37].

Поезії цього часу переповнені різкими оцінками нащадків козацької старшини, для яких Т. Шевченко не жалкує епітетів серед яких "потомок гетьмана дурного і презавзятий патріот" - ще не найбільш різкий. Ці нащадки несуть у собі "першорідний гріх" своїх предків, що зрадивши свій народ, пішли на службу до поневолювачів.

Гріх зради, вважає Шевченка, немає прощення. У містерії "Великий льох" поет описує душі трьох дівчат, що не можуть попасти до раю через те, що, хоч і мимоволі, але сприяли втраті Україною державності. Перша карається за те, що перейшла з повними відрами (символ удачі) гетьману Хмельницькому.

Друга дівчина карається за те, що напоїла царського коня, коли той зупинився по дорозі з Полтави на руїнах Батурина. Третя - за те, що малою Дитиною усміхнулась до галери, на якій цариця Катерина II пливла Дніпром.

Однак висловлення, нехай і мимовільної, прихильності до гнобителів України принесло дівчатам негайну смерть та відлучення від раю аж до того часу, поки не буде розрито великий льох у Суботові, резиденції Б. Хмельницького, який пішов на союз з Московським царем. Хоча Хмельницький і хотів щирої дружби з Московією, але його було обдурено, за що його, "нерозумного сина", Україна, якби знала, "під грудьми б задушила" [328,5. 100].

Українська еліта має цілий ряд вад, які їй необхідно негайно виправити: недостача освіченості ("якби ви вчились так як треба, то й мудрість би була своя"), незнання власної історії, схиляння перед іноземними авторитетами ("німець скаже..."), відсутність справжнього патріотизму ("колись будемо і по-своєму глаголить, як німець покаже"), лояльність до гнобителів власного народу ("гірше ляха свої діти її розпинають"). Щоб уникнути ще одного кривавого повстання в історії України ЇЇ еліта повинна повернутися обличчя до власного народу, до його проблем і страждань. Тоді: "Розпадеться луда На очах ваших неситих, Побачите славу, Живу славу дідів своїх і батьків лукавих. Не дуріте самі себе, учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває, того Бог карає того діти цураються".

Щасливе майбутнє для України і всіх її громадян можливе, на думку Т. Шевченка, лише за умови коли "обнімуться брати".

"Брати", "мати" - це ті образи, які Т. Шевченко використовує для позначення бажаних для нього відносин між українцями, України як країни і як ідеальної держави в майбутньому. "В Шевченковому понятті держава в'яжеться з образом своєї хати, в якій родина може жити в повній гармонії, пов'язана кровно і звичаєве. Це метафоричне окреслення держави як хати з'являється у Шевченка лише два рази - хоч "хата", чи "своя хатиночка" в нього виступає дуже часто вже в прямім або пів-метафоричнім розумінні. Зате окреслення України Матір'ю - повторяється протягом цілого Кобзаря велику кількість разів, і це поняття, цей символ України-Матері, є в нього постійний. У деяких випадках постать Матері алегорична, як в "Розритій могилі". Але є випадки, коли згадка про Матір підкреслює кровну, психологічну і моральну єдність суспільства, того нового, ідеального суспільства [258, с. 183].

Гостро критикуючи представників української еліти Т. Шевченко все ж не втрачає надії на те, що націю вдасться об'єднати в ім'я її визволення, визволення України і кожного українця. У цьому проявляється його глибока мудрість та послідовна державницька позиція. "В ім'я самостійницько-республіканських ідей він прощає гетьманам їх аристократизм та класову політику, але в ім'я демократизму не прощає ані москвофільства, ані роялізму. І тут ми бачимо цікаве з'явище: українські письменники-дворяне, потомки козацької старшини виступають ідеологами москвофільського демократизму, себто світогляду козацької черні, а син кріпака, демократ з кости і крови, Шевченко захоплюється якраз ідеологією козацької старшини. Причину сього, на перший погляд куріозного з'явища треба шукати в їх національно-політичнім світогляді, а саме в москвофільстві перших та в послідовнім і радикальнім самостійництві Шевченка" [208, с. 55].

Арешт і заслання в солдати є тими історичним віхами, які ділять життя Т. Шевченка. Життя в неволі між двома "ковтками свободи". Як пише І. Франко: "Третій період бачить поета знов у неволі. Він обмежується ліричними віршами, почасти особистого характеру, почасти дуже оригінальними перифразами українських народних пісень. Четвертий період тягнеться від 3858 до смерті поета. Його лірика, почата у війську, продовжується, стає Могутніша, ширша і наростає до багатої гармонії гімну "До Світла", який можна назвати апофеозом світла, і поступу, і волі. Але найбільш характерна риса цього періоду, це становище, яке займає Шевченків геній супроти релігійних тем ("Неофіти", "Царі", "Марія", "Чернечий гімн")" [303, с. 436]. Однак третій період (солдатчина) зовсім не є таким вже безплідним щодо розвитку політичних поглядів Т. Шевченка. Його поезія стає більш ліричною, але, одночасно, більш глибокою, такою, що затуркує глибинні струни душі. Ідея свободи посилено інтерпретується через особисте переживання.

Свобода є центральною категорією для всіх великих поетів-роман-тиків тогочасної Європи - Байрона, Міцкевича, Пушкіна. Однак у Т. Шевченка воно досягає апогею свого розвитку. Як відзначає В. Барка "Без сумніву, в Шевченка поняття свободи при всенародному і вселюдському значенні мало найбільш персональний характер, порівнюючи з поезією всіх його сучасників (виділення В. Барки - О.С.); для нього воля народу була одночасно конкретною і особистісною волею кожної окремої людини в загальному складі. Шевченкові чужий модель ідеологічного походження - з "програм", що озвучували народ, ніби отару в загорожі, звідки виводять "єдиним махом" на пастівник свободи і зоставляють худобою під батогом нового "хазяїна"" [7, с. 96].

Оця "персоніфікація" свободи у поета тісно пов'язана персоніфікацією відповідальності. Особливої гостроти ця проблема набуває у відношенні до політичних лідерів. "У своїй справедливій критиці Шевченко не щадив найбільш заслужених перед історією постатей, які, можливо, навіть в об'єктивній науці мають певен престиж маєстату, майже "недоторкальності". Наскільки важливою в осіб на високих постах є їх особиста мораль -Шевченко показує в поемі "Царі" ("Старенька сестро Аполлона..."), в якій він не щадить гострих слів упімнень, як Йоан Предтеча, царям - ієрусалимському Давидові, і нашому, київському Ясному Сонечкові, Володимирові. Держава, яка має бути чиста перед Богом, яка має надіятись на охорону від зовнішніх ворогів Найвищої сили, мусить мати чистих серцю провідників. Чим вищий пост, тим вищі вимоги. Але особиста доброта і чистота в державного мужа - це ще не все. Провідник народу - чи то цар, чи князь, чи гетьман, несе відповідальність за долю своєї нації, і його політичні прагнення мусять бути такі, щоб уможливити цій нації щасливе існування" [258, с. 179].

Не меншу відповідальність покладає поет і на себе. Його життєве кредо, викладене передовсім у таких поезіях як "Заповіт", "Думи мої, думи", "Мені однаково...", полягає в служінні власному народу, нації, боротьбі за її щасливе майбутнє. Для цього він готовий пожертвувати не лише кар'єрою, свободою, життям, а навіть славою.

Акцентуючи увагу на цій готовності Т. Шевченка до самопожертви в ім'я власного народу без будь-якої надії на винагороду, чи навіть просту вдячність, І. Франко писав: "Жертвування своєї індивідуальності для діла милосердя, пересилення власного горя і віддання всієї сили для благородної мрії, щастя людськості, цей ідеал Шевченко залишив нам, як свій найдорожчий спадок" [303, с. 437].

Україна, її минуле і майбутнє стоїть в центрі політичних поглядів Т. Шевченка. Поряд з цим значне місце в них займають і ряд інших проблем, зокрема доля всіх поневолених народів і слов'янських, зокрема. У багатьох поезіях він з теплотою згадує чеських і словацьких "будителів", що поклали початок демократичного слов'янофільства. Для поета близькою є ідея того, що в майбутньому "зіллються слов'янські ріки" в одне море, але при цьому він твердо стоїть на позиції тог, що "в своїй хаті своя правда, і сила, і воля". Цей принцип був центральним в ідеї слов'янофільства, викладеній у програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства і саме його послідовно дотримується Т. Шевченко.

Значне місце приділяє поет українсько-польським відносинам. У багатьох його поезіях часто зустрічаються картини українсько-польського протистояння. Однак вони подаються не як результат історичної ненависті між двома народами, а як наслідок спроб шляхти та католицького кліру закабалити козацько-селянську Україну. Але поневоленій Польщі поет готовий пробачити минулі кривди в ім'я спільної боротьби за майбутню свободу. У поезії "Полякам", зобразивши ідеалізовану картину українсько-польських стосунків до того, як "прийшли ксьондзи і запалили наш тихий рай", Т. Шевченко звертається до польських патріотів.

Зовсім інше ставлення поета до Росії. Практично в жодному вірші у нього немає ні позитивного ставлення до неї, ні натяку на можливе прощення в майбутньому- А поеми "Сон (Комедія)" та "Кавказ" є вершиною поетової критики поліціно-тоталітарної системи імперії, що прагнула поглинути весь світ. "Шевченко ненавидів офіціальну Росію, як демократ, що бачив у російських царях головних виновників закріпачення української маси, як федераліст і кирило-мефодіївець, що ненавидів централізм, як політичний

радикал і республіканець, що був ворогом взагалі монархії, самодержавства та царів і вкінці як український патріот, що бачив не тільки в російськім правительстві, але й в російському громадянстві головних винуватців знищення української національної волі і культури" [208, с. 57].

Однак Т. Шевченко зовсім не є "зоологічним русофобом". Його критика імперської системи та російського громадянства, байдужого в самодержавній величі до проблем поневолених імперією народів, не переноситься на народ та конкретних людей. Шевченко жив і творив " без ворожнечі до всіх росіян, до народності і осіб, що втілюють високі прикмети її. Таких він багато бачив: серед учнів Академії, літераторів, учених, громадських діячів, солдатів, з ними він знаходив однодумність і ділив серце ніде немає в нього зневаги до росіян як народності, навіть коли він протиставляється їй" [7, с. 38].

Однією з основних дискусійних тем в шевченкознавстві є питання про суспільний ідеал поета. У найбільш загальному вигляді всі спроби інтерпретації цього питання можна об'єднати у дві великі групи. До першої, що акцентувала увагу на "революційність" шевченкової поезії, "заклику до боротьби" поневолених мас проти "соціального і національного гноблення", можна віднести прихильників соціалістичної ідеології в усіх її різновиявах. Крайню позицію в цьому питанні займало радянське шевченкознавство, в якому поет проголошувався ледве не предтечею соціалістичної революції та СРСР як "сім'ї вольної, нової".

Діаметрально протилежну позицію займали прихильники національно-державницької ідеології, трактуючи весь життєвий шлях поета як осягнення ним ідеї української державності. Так Є. Маланюк, однозначно трактуючи Т. Шевченка як людину, що змогла пробудити прагнення здавалось би навіки "приспаної нації" до відродження власної держави, зазначає: " випадає ще раз ствердити, що жадних ідеологічних "борсань", жадних "спалювань ідеалів" і жадних "матеріалістичних" (отже й "соціалістичних") звужувань (виділення Є. Маланюка - О.С.) виднокругу ані в Шевченковій творчості, ані в Шевченковій свідомості - ніколи не було. Був безупинний ріст. І свідомість його, і творчість являють рідкий в історії культури приклад органічного, суцільного зростання особистості й його світогляду -вверх. Можна прослідкувати, як теми й мотиви раннього періоду творчості Шевченко розкривав, поширював і поглиблював у творчості періодів наступних" [165, с. ЗО].

Позицію над цими крайніми точками зору намагається зайняти Г. Грабович, який в книзі "Поет як міфотворець" (перше видання побачило світ у 1982 році) зробив спробу, як він сам висловлюється, "розкодувати" код міфів Шевченкової творчості.

Піддавши доволі ґрунтовній критиці спроби представити Т. Шевченка як "співця майбутньої соціалістичної революції", Г. Грабовим приходить до своєрідного висновку: " твердження ніби Шевченко вболівав за національну державу, ніби йому було властиве так зване державництво, - в корені помилкове. -Як я намагався довести, повністю поет ідентифікував себе тільки з ідеалом, з моделлю ідеальної спільності. Структура і влада, "закон і порядок", держава і гетьмани як її втілення постійно висвітлювались поетом як сили ворожі і чужі. Великою мірою ця чужість зумовлена національним (етнічним) моментом. Це стосується насамперед тих випадків, коли влада асоціюється з російською імперською владою. Та цілком ясно, що структура і влада притаманна й українській національній, етнічній сфері, і як така для нього не менш чужа й ворожа. Якщо визначати цю думку чітко, то Шевченко далекий від національної держави, він заперечує її морально-екзистенцій-ну цінність. У рамках ідеальних часових вимірів (далекого минулого й майбутнього) українське життя визначається тільки й виключно категоріями ідеальної спільності, У термінах його поетичного космосу воно знаходить своє вираження в проповіді "золотого віку". Якщо перекласти цей термін на мову політичної ідеології, він означатиме радикальний антидержавний популізм і навіть анархізм" [46, с. 155-156].

Для обґрунтування свого висновку про те, що Т. Шевченко є, по суті, "радикальним антидержавним популістом" і "навіть анархістом" дослідник вводить у свій науковий аналіз поняття "Ідеальної спільності" як соціального Ідеалу поета. При цьому цей термін (в англомовному варіанті використовується латинський термін запозичений у В. Тернера) розглядається як відмінний від поняття "громада".

При цьому Г. Грабович стверджує, що "ідеальна суспільність" тотально протистоїть суспільству, як структурованому явищу. "В поезії Шевченка (але не в його прозі) суспільна структура та ієрархія, по суті, постає царством зла. її можна визначити як світ влади і рангів, закону й підпорядкованості, як продукт раціоналістичного мислення, і жоден з цих моментів не одержує в нього навіть нейтральної, не те що позитивної оцінки. На найвищому рівні суспільна структура втілюється в деспотизмі великих автократичних та бюрократичних систем, таких як Російська імперія, що показано в багатьох творах, особливо в поемах "Сон (Комедія)" та "Кавказ", як римо-католицька церква, зображена в "Єритику, як імперський Рим, що переслідує перших християн ("Неофіти"). На більш конкретному і безпосередньому рівні вона виявляється в деспотизмі місцевого помічника, пана чи генерала, в інституціоналізованій системі експлуатації та пригноблення - економічного, політичного, морального та сексуального, - яку Шевченко бачить навколо себе всюди. Зображення такого гноблення та його осуду зустрічаємо в переважній більшості творів Шевченка. По суті кожен образ бідного і нещасного, - чи це якась конкретна покритка, чи спаплюжена Мати-Україна, - завжди промовляє про вину, закладену в системі та її представниках" [46, с. 108].

Г. Грабович зауважує, що найяскравіші Шевченкові образи "ідеальної спільності" виростали на ґрунті українського минулого, а точніше, козацької доби. Щоб уникнути логічної суперечності, адже козаччина, це не лише історична епоха та соціальне явище, а й історична форма української державності, дослідник говорить про те, що в минулому Т. Шевченко "примирює" "ідеальну спільність" та сувору ієрархію козацької організації тим, що влада в ній виступає як виразник загальної волі. За своєю ж суттю, підкреслює Г. Грабовим, "ідеальна спільність, яку Тернер також називає антиструктурою передбачає на широкому, чи утопічному рівні вільне, рівноправне суспільство, позбавлене структурних ознак; а в термінах реального світу ідеальна спільність відбиває суспільні маргіналії - людей суспільного дна чи поза законами, принижених і ображених" [46, с. 116].

Г. Грабовий звертає увагу на те, що сам Шевченко досить часто асоціює себе з соціально-маргінальними групами то виступаючи як "Перебендя", "кобзар", то захищаючи "варнака", "покритку Катерину", "сиріт", "калік убогих". Цей "захист" можна пояснити як походженням Т. Шевченка, так і його своєрідним "маргінальним" становищем в соціальній структурі тогочасного суспільства - вже не кріпак, але й не дворянин, вільний, але "забритий в солдати" і т.п.

Однак сам Шевченко зовсім не виказує подібної "соціальної невпевненості". Є. Маланюк звертає увагу на те, що "Недарма і Тургенєв і Полонскій в свої спогадах про Шевченка ужили слова "козак". Воно в половині XIX ст. ще носило на собі національний і, що дуже важне, елітарний (виділення Є. Маланюка - О.С.) відблиск провідної верстви України XVI-XVIII століть. Вкладаючи своє життя в історію своєї батьківщини, "кріпак" Шевченко був свідомий свого "обаполи времени" пов'язуючого чину" [165, с. 53].

Варто також зазначити, що твердження Г. Грабовича про те, що Т. Шевченко "заперечує морально-екзистенційну цінність" національної держави як такої, оскільки він послідовно виступає проти соціальної структурованості українського суспільства, оскільки в його візії минулого України начебто немає позитивного образу української, зокрема козацької, держави. Це твердження має сенс лише за умови, якщо абстрагуватись від Шевченкових тверджень про те, що "запорожці вміли панувати", від захопленого опису того як "полки шикувались", як "ясновельможний на воронім коні, блисне булавою". І зовсім вже незрозумілим стає риторичне питання поета в поезії "Чигирине, Чигирине...".

Т. Шевченко завжди гостро відчував своє соціальне походження. Але не тільки кріпацьке, адже його рід козацького походження і був закріпач-ний незадовго до народження поета. Поет зумів одним з небагатьох поєднати у своїй творчості як соціальну, так і національно-державницьку парадигму. Він протиставляє соціального і національно-державного визволення, а розглядає їх як єдиний процес. Як відзначає Є. Маланюк, "... соціально-кріпацька, сказати б "клясова" свідомість Шевченка, зумовлена його походженням, переісточується, в міру духовного його росту, в свідомість вищу і ширшу, в свідомість національну державну. Ця свідомість врешті знаходить напрочуд просту і в тій простоті та всенародності своїй геніальну формулу [165, с. 38].

Обґрунтовуючи свою теорію про "маргінальну" "популістську анти-державність" Т. Шевченка, Г. Грабович дає свою інтерпретацію взаємодії "ідеальної спільності" та соціальне структурованого суспільства. "Якщо Шевченкове розуміння ідеальної суспільності залежить від сприйняття суспільства як структурованої реальності, то та роль, що вони обидві відіграють у його українському світі, зводяться не до звичайного зіставлення, а до символічного закодованого руху між ними. Як уже зазначалося вище, в "нормальних", стабільних суспільствах рух відбувається від суспільної структури до ідеальної спільності і знову назад до структури. У цьому полягає модель очищення й відтворення суспільної структури. У Шевченка все навпаки. У тих віршах, де присутні рух між двома цими типами громадського існування, він завжди прямує або від суспільної структури до ідеальної спільноті, або від ідеальної спільності до суспільної структури. І завжди, без винятку, відроджується тільки ідеальна суспільність, а не суспільна структура" [46, с. 113-114].

"Ідеальна структура", за Г. Грабовичем, нагадаємо, передбачає рівність як абсолют, притаманний маргінальним структурам, адже саме для них, у тогочасному суспільстві, є можливим існування людини як вільнодіючої, необтяженої суспільними приписам. Парадокс реальності - соціальні ізгої, принижені та ображені, набувають свободи, але лише в обмін на втрату соціально-прийнятного статусу. Навряд чи це є суспільним ідеалом майбутнього Т. Шевченка. Ця висловлена Т. Шевченком надія досить далека від приписуваної йому Г. Грабовичем ідеалу "маргінальної бездержавності". Як відзначав В. Барка Згадка про Вашингтона - це не відокремлена подробиця в ліричному малюнкові, а ключовий складник, концепції про новий характер державного провідництва, основаного якраз на новому і праведному законі: проти дикого свавілля царів-деспотів і супостатів... Державний провідник без деспотичної влади над "особистостями" співгромадян", що мають рівні права у дійсному законі, як і він - ось ідеал Шевченка. А той закон названо "новим і праведним": новим, бо не було його в імперії, і праведним, бо якраз через нього поборюється "злая воля" царів як джерело нещастя" [7, с. 104-105].

Т. Шевченко протистоїть суспільству як структурованій спільності, але суспільству йому сучасному, соціальне розколотому в минулому і теперішньому. Однак він покладає надію на те, що в майбутньому цей розкол вдасться подолати і досягти соціальної гармонії. І в цьому відношення "ідеальна спільність", якщо використовувати термін Г. Грабовича, в "широкому, чи утопічному" розумінні, як вільне, рівноправне суспільство є сенсозабезпечуючим життєвим ідеалом поета.

Т. Шевченко не ідеалізує реальний суспільний лад США, надто добре він знав від свого друга американського чорношкірого актора А. Олдріджа, і про існуюче рабство, і про "соціальні контрасти". Але сам факт встановлення держави за формулою "ми, американський народ", не міг не захоплювати поета. Адже якщо змогло відбутись "ми, американський народ", то може статись і "ми, український народ", і всі поневолені народи.

Ідея "волі" є однією з домінуючих в творчості Т. Шевченка, вона нею пронизана. У цьому сенсі Шевченко є виразником саме того українського колективного підсвідомого, яке чітко окреслив свого часу Вольтер - "Україна завжди прагла волі". Але ця воля не протистоїть свободі. Вона є у поета граничним виявом людської в цілому і української, зокрема, сутності. "Шевченко - поет народний і в тому значенні, що говорив від імені і свідомості основних шарів суспільства, переважно селян, їх мовою, але ще більше - як найглибший виразник всіх, від кріпаків і аж до тієї верхівки, звідки також виходили шукачі шляхів до народного визволення. Вся нація, з різними шарами і верствами пробудженими і приспаними, "мертві, живі і ненародженні" як спільнота духовна, під покровом Церкви, і як історична спільнота в життьовій боротьбі і праці, спогадах і сподіваннях, творчості і повноті щоденного побуту: вся знайшла в особі Шевченка свого суспільного речника і оборонця, співця історичної слави і провісника майбутності" [7, с. 286-287]. Свобода ж народу і воля кожного його представник, для Т. Шевченка, є неможливою без зруйнування Російської імперії, системи соціального та національного визиску в цілому. Гарантією ж збереження свободи для України і українців є побудова власної демократичної і незалежної держави.

Як зазначає О. Лотоцький: "Коли до Шевченка українські змагання було вже зовсім приборкано, а самий національний світогляд захмарено, то за Шевченка і по нім кожний, кому близькі були інтереси Батьківщини, вже розумів з якого боку треба підійти до національної справи, до чого взятися, куди прямувати. Епохальна роль Шевченка в історії України полягає в тому, що він відновив національно-державницькі традиції, на чергу наших історичних завдань поставив ідею державної незалежності (виділення О. Лотоцького - О.С.), як основної гарантії інтересів нації. Ця ідея органічно просякає цілий його світогляд. В процесі загального духовного зросту поета набули виразніших форм і його погляди на соціальне і політичне життя українського народу; поглиблювалася в тому процесі й центральна в усьому світогляді Шевченка ідея - державної незалежності України, поширювалися її моральні І правні основи, ясніше висвітлювалася її життєва конечність" [157, с. 352, 353].

Спроби інтерпретувати політичні погляди Т. Шевченка як дещо протилежне ідеям української державно-політичної самостійності відомі в історії української політичної думки вже досить давно. М. Драгоманов в роботі "Шевченко, українофіли і соціалізм" звертає увагу на те, що вже соратники поета по Кирило-Мефодіївському товариству М. Костомаров і П. Куліш в пізній період своєї творчості намагались представити "що в Шевченка ніколи й не було гріхів "безумного патріотизму"" [90, с. 328].

Є. Маланюк, аналізуючи подібні спроби, відзначав: "Бунти проти Шевченка мають завше підозрілий характер, навіть у тих випадках, коли бунтував Куліш, а нині бунтує Хвильовий, хоч причини цих бунтів полягають не в поверховім снобізмі й естетствуванні, а мають трагічне джерело одчаю й мук безсилля" [165, с. 38].

Шевченкова творчість, а, особливо, його "Кобзар", є своєрідною Біблією українського народу. І в ній, як і Святому Письмі, кожен може знайти (і знаходить) щось близьке і зрозуміле собі. Однак справжню оцінку поглядам мислителя, в тому числі і політичним, можна дати лише аналізуючи той вплив на українське суспільство, на українську політичну думку, який вони здійснили. У цьому сенсі Шевченко є "будителем-державником". Якщо ж робити спроби "додумати" за поета, "розкодувати" його "український світ", то це вже є не пошуком істини, а побудови "свого Шевченка".

Проблема соціально-політичного ідеалу Т. Шевченка залишається актуальною і для сучасної науки. Кращому її розумінні сприяє вияснення шляхів досягнення бажаного соціально-політичного майбутнього України. У радянському шевченкознавстві традиційно наголошувалось на прихильності поета до революційних, насильницьких методів руйнування "імперії зла" та створення справедливого суспільства. Сам Шевченко представлявся як "співець селянської революції" для якої необхідно "обух сталить та добре вигострить сокиру".

У той же час В. Барка на основі ґрунтовного аналізу творчості Т. Шевченка відзначав, що " в цілому "Кобзарі" - видно, що Шевченко не був таким фанатичним прихильником сокири, яким його хотять змалювати деякі теоретики, кажучи, ніби аж в "омріяному майбутньому" куди поет "зазирав" він бачив перемогу людяності, але його шлях туди лежав "через "сокиру"". Отже і є, що не тільки через сокиру, але і через людськість одночасно! - через християнську милість і прощення..." [7, с. 135].

Це зовсім не означає, що Т. Шевченко був прихильником виключно мирних методів здійснення суспільної трансформації. Він неодноразово закликає пригноблених бути готовими до збройної боротьби, оскільки розраховувати на "раптове прозріння" гнобителів є справою марною. Загроза народного повстання - це той інструмент тиску, який повинен спонукати суспільство до змін: "Схаменіться, бо лихо вам буде!".

"Це була найвища .мрія Кобзаря і небо для його власної душі, що освітлювало найкращий "шлях" до "майбутнього. Але знаючи сили всіх пристрастей в полоні гріхів ("де ж нам грішним добра того взяти?"), знаючи брак цього добра на обох сторонах, Шевченко і сам грозив сокирою всім "губителям" і кликав до неї, щоб збудити волю. Проте, шлях через сокиру не був першим з погляду поета. Ні, він був другим, після того який показали неофіти... (виділення В. Барки - О.С.) Він бачив неминучість боротьби і з найбільшою рішучістю кликав до неї, але ніколи не надавав їй виключності, як "шляху", і не бачив зверхності в ній - над іншим напрямком, що відкривався у світлі великих правд. Звідси походить одна з різниць між Марксом і Шевченком, протилежними сучасниками" [7, с. 136].

Повстання і збройна боротьба з гнобителями, крім своєї високої і благородної мети, несе в собі загрозу вилитись у криваву і безкінечну помсту, що залишає по собі випалену пустелю. Тому якщо повстання вибухне, воно моє бути швидким і одностайним, об'єднати весь народ і привести до загального примирення.

Акцентація уваги на збройний, насильницький шлях вирішення питання про ліквідацію соціального і національного поневолення була характерною для радянського суспільствознавства. Така інтерпретація політичних поглядів Т. Шевченка дозволяла характеризувати його як "революціонера-демократа" близького до марксистської політичної доктрини, для якої революція у формі збройного повстання і тривала подальша боротьба із спротивом пануючих суспільних верств є пріоритетною.

"Зовсім відмінні погляди Шевченка як співця боротьби: звільнення треба здійснити враз - через всенародне одностайне повстання - і, покаравши головного "ката вінчаного" строго по суду ("немудрії" "осудять"), враз, негайно в той самий час відновити громадянський мир і знайти згоду до життя. Всі повинні всім простити, як брат братові, і жити чесно і доброю громадою. Коротко кажучи, "торжество людяності" здійснюється негайно після розправи з "великими катами", "царями неситими"; без жодного відкладання в майбутність; і продовжується в житті весь час. Це негайне торжество, як мотив, проходить через весь "Кобзар", висвітлюючись в різних сторонах свого здійснення і цінності" [7, с. 137].

Збройне повстання для Т. Шевченка є крайнім заходом, який лише може закінчити те, що повинно визріти в суспільстві внаслідок тривалої підготовки. Ця підготовка пов'язана із зміною суспільної свідомості, активізацією народних мас та усвідомленням ними необхідності жити за новими принципами організації суспільного життя. Саме участь у формуванні цієї нової суспільної свідомості поет бачить як свою основну задачу - розбурхати "громадське болото", пробудити думку і почуття гідності мільйонів та совість провідної верстви. Для цього прийнятними є як засоби революційної пропаганди так і інші дії, що здатні "пробудити" свідомість мас. У Шевченка викликає симпатію будь-який вияв протесту у справі захисту людської гідності. У поезії "Юродивий" він щиро захоплюється вчинком людини честі, яка захищаючи себе, захищає честь мільйонів.

Козак у Т. Шевченка постійно виступає символом людини честі, борця за свобод. Однак це не означає, що його ідеалом майбутнього є повернення до минулих форм організації державно-політичного життя. "Поет не бажає повороту старих форм політичного життя України. Гетьманщина не була його політичним ідеалом, і він не вважав її за конечну форму державного життя України в дальших, нових стадіях її історичного існування. Як політична форма існування нації вона віджила свій вік, "була колись гетьманщина, та вже не вернеться". Вічно жива та бажана лише та засада політичної свідомості, що керувала життям України в її змаганнях до ідеального народоправного ладу: "Тої слави козацької повік не забудем "; вороття її поет сподівається і виглядає". Але, певна річ, ця засада політичного життя має вдягнутися в нові, відповідно до вимог сучасності, форми, перевірені історичним досвідом і наукою: "Орю свій переліг, убогу ниву та слово сію", " може викую я з нього до старого плуга новий леміш і чересло". В основу нового ладу на Україні мають лягти воля і правда-справедливість. Перед очима поета живим ідеалом стоїть республіканський устрій вільної, незалежної України, на який він виразно вказує у своїй згадці про Вашингтона та яскраво змальовує його в поезії "Пророк". За конечну ж ознаку правдивого народоправного устрою державного поет уважає безумовне визнання авторитету народної влади та послуху їй..." [157, с. 367].

Становлення справедливого суспільного ладу в майбутньому для Т. Шевченка є не лише результатом героїчних зусиль одинаків, покаяння та повернення до обов'язку перед нацією її еліти, просвічення та одностайної дії мільйонів пригноблених, що "прозріють". Це повинно бути наслідком природного розвитку суспільства і тому є неминучим. У своєму "Щоденнику" поет записує думку, що стала хрестоматійною: "Великий Фультоне і Ватте! Ваша молода дитина, що росте не днями, а годинами, незабаром пожере канчуки, престоли й корони, а дипломатами й дідичами тілько закусить, пограється як дитина цукерком. Те, що почали у Франції енциклопедисти, те завершить по всій нашій планеті ваша колосальна геніальна дитина. Моє пророцтво безсумнівне. Молю тілько довготерпеливого Господа вмолити таку малу частину своєї бездушної терпеливості. Молю його хоч раз уповні прихилиться своїм оливяним вухом до зойку своїх щирих, простосердних молителів, зойку, що пронизує душу" [314, с. 119].

Просвічення мас, розвиток наукового і технічного прогресу є тими силами, що з природописною конечністю повинні призвести до корінного перевороту в суспільних відносинах. "Шевченко сам жив світлом цієї науки і хотів ним перемогти всяку злобу і неправду. Хоч він і сам гнівався, часом дуже! і картав і кляв "неситих царів", але це почуття не було в його справжній натурі. Викликане нелюдяністю тиранів, воно вибухало і перегорало, вимовляючись в нових віршах. Тоді знов, іноді зразу ж через хвилину, як видно з тих віршів, приходило - світилося почуття любові, властиве і природне поетові" [7, с. 282].

У поєднанні ідеї непримиренної боротьби з усі формами гноблення та ідеї милосердя й людяності проявилась мудрість Т. Шевченка, яка дала підстави його сучасникам і нащадкам назвати його Генієм. Гнів щодо гнобителів не переходив у нього в людиноненависництво - у майбутньому він знаходив місце для кожного, хто хоче жити за принципами гуманізму та ненасильства над людиною. Він чітко розумів І намагався передати своїм землякам думку про те, що без об'єднання нації, без національного солідаризму визволення України і українців ні національного, ні соціального не буде.

"Все життя прагнув він свободи, боровся за знищення кріпацтва, національного гноблення, ліквідацію самодержавства, вірив, що настане такий суспільний лад, який забезпечить свободу народові, всебічний розвиток особи. Боротьбу за справедливість, щастя, добро Шевченко тісно пов'язував з ідеєю милосердя, яке розумів як істинно людське почуття, співчутливе ставлення людини до людини, прагнення робити добро, допомагати боротьбі з горем, нещастям. Гнівно засуджував тих, хто принижує беззахисного, попирає його гідність, обманює, кривдить людину, робить їй зло, спричинює муки і страждання. Милосерда визнавав вищою основою людської гідності, духовності, людських вчинків, стосунків" [196, с. 303-304].

Тарас Шевченко - поет, що зробив для відродження і становлення сучасної української нації чи не більше за будь-якого українського політичного діяча чи теоретика політики, відродив у ній національну самоповагу та прагнення до самостійного державно-політичного існування, поставив боротьбу за відродження держави із становища мрії в стан надії, сподівання і, врешті, активної діяльності.

"Сьогодні загальновідомо, що не тільки українська література, але й українське культурне і політичне життя, та й сам національний рух дев'ятнадцятого століття вирішальним чином сформовані Шевченком" [46, с. 18].

Хоча, варто відзначити, що кожен з українських політичних діячів, незалежно від ідеологічних уподобань, завжди прагнув знайти "свого" Шевченка щоб підкріпити авторитетом Генія свої думки і дії. Зрозуміти ж його в цілісності вдавалось далеко не всім.

Т. Шевченко творив міф своєї України, а його нащадки - творили "міф Шевченка", без якого історична доля української нації була б інша. "Шевченко - борець за соціальне визволення", "Шевченко - борець за українську державу", "Шевченко - борець за дружбу всіх народів і слов'янських зокрема" - це міфогеми, які не протистоять одна одній, а розкривають різні сторони спадщини великого поета. Тільки їх розгляд у взаємодії та взаємо-доповнення дозволяє в повній мірі зрозуміти, те, що Т. Шевченко хотів сказати, історії, світу та своїм землякам "і мертвим, і живим і не народженим".

Поряд з творчістю Т. Шевченка великий вплив, хоч про це говориться значно менше, на розвиток політичної думки України, на становлення національної свідомості, формування орієнтирів розвитку та політичних ідеалів, мали ідеї ще одного діяча Кирило-Мефодіївського товариства - П. Куліша.

Пантелеймон Куліш народився 27 липня 1819 року в містечку Вороніж на Сумщині в сім'ї, що походила за обома лініями з давніх козацьких старшинських родів. У 30-х роках навчався в Новгород-Сіверській гімназії, як)' не закінчив через нестачу коштів. 1839 року П. Куліш був зарахований вільним слухачем історико-філологічного відділення філософського факультету Київського університету св. Володимира. 1840 року за власним бажанням його переводять на юридичний факультет, але в грудні того ж року відраховують з університету через відсутність документів про дворянське походження. З 1842 року П. Куліш викладав російську словесність в училищах Луцька та Києва, в Рівненській гімназії.

З початку 40-х років П. Куліш захоплюється романтизмом з його посиленою увагою до народної культури та національної історії. 1843-1844 роках він знайомиться з В. Білозерським, М. Костомаровим, М. Гулаком, Т. Шевченком та стає одним з учасників створеного 1846 року Кирило-Мефодіївського товариства. За участь у таємному товаристві П. Куліш був ув'язнений на чотири місяці до Петропавловської фортеці, а пізніше засланий спочатку до Вологди, а потім до Тули.

Після повернення із заслання П. Куліш активно включився в громадсько-культурну, літературну та наукову роботу: організував вихід альманаху "Хата", спільно з В. Білозерським - журналу "Основа", опублікував цілий ряд наукових розвідок та літературних творів, здійснив спільно з І. Пулюєм переклад Святого письма українською мовою. Помер П. Куліш 2 лютого 1897 року.

Постать Пантелеймона Куліша є однією з найбільш суперечливих в Українській історії. Це зумовлено як суперечливими оцінками ідей мислителя його сучасниками і наступниками, так і складною еволюцією його власних поглядів- Він трактувався і як "буржуазний націоналіст" і як "аполітичний культурник", залишаючись, в той же час, глибоко послідовним у головному - у пошуку шляхів для майбутнього України, в захисті прав народу і країни. Як писав Є. Маланюк: "Нема в нашій літературі більш химерної постаті, ніж Панько Куліш. Це була людина з тисячею масок. Але - під ними крилося те саме обличчя, дуже характеристичне" [66, с. 11].

Дослідники творчості П, Куліша традиційно виділяють в його творчості кілька основних періодів - "козакофільський", або "народницький", "москвофільський", "полонофільський" і, навіть, "туркофільський". При цьому ці "фільства" у П. Куліша могли як протистояти одне одному, так і існувати паралельно "в часі та просторі".

Перший період творчості П. Куліша (до розгрому Кирило-Мефодіївського товариства) прийнято називати "козакофільським", або "народницьким". На думку вчених ідейно-політичні позиції мислителя в цей час значною мірою формувались під впливом ранніх поезій Т. Шевченка, в яких творився своєрідний ідеалізований міф Козацької України. Він пише, за зразком козацьких літописів, твір пропагандистського характеру "Україна", в якому не лише опоетизовує історичне минуле свого народу, але й виражає цілком реальне сподівання на його величне державно-політичне майбутнє: " народ, оселений богом у багатющій країні, рано або пізно з'явиться царем гідним свого пишного царства. Нехай тільки малоросіяни відчують, яку душу вони носять у своєму тілі й у них разом виростуть крила і вони воскреснуть духом [...] раптово, піднімуться, заговорять мовою божественною, вони перетворяться, відчувши перевагу своїх дарувань і силу душі, вони виявлять перевагу" [115, с. 623]. Не приймаючи в повній мірі месіанські ідеї М. Костомарова, про що говорилось вище, П. Куліш все ж переконаний у великих потенціях національного характеру українців.

Ідеалізуючи козацьке минуле П. Куліш особливо наголошує на демократизмі козацтва, його прагненні до соціальної рівності, вважаючи, що саме це є тією засадою яка визначає роль української нації у світовій Історії [143, с. 390].

Більшість дослідників ідейної спадщини П. Куліша наголошують на тому, що його демократичне "козакофільство" зумовлене впливом ідей Т. Шевченка. Однак сам П. Куліш згадуючи період свого знайомства з Т. Шевченком наголошував на тому, що від самого початку їх позиції були значною мірою відмінні, вони представляли, на його думку, дві основні тенденції в громадсько-політичному житті України. Ось як про це пише Д. Дорошенко: "З Шевченком познайомився Куліш в Києві ж таки і з того часу почалося їхнє приятелювання, хоча вдача в обох була дуже неоднаковою, неоднакові були в них погляди і симпатії. В Кулішеві помітно було певного роду аристократизм, тим часом як Шевченко був глибокий демократ в самім точнім розумінні цього слова. Характеризуючи різницю вдачі своєї й Шевченкової, Куліш робить таке порівняння: "се зійшовся, каже він, низовий курінник, січовик, із городовим козаком-кармазинником, були вони справді представителями двох половин козащини. Шевченко репрезентував собою правобережну козащину, що після Андрусівського договору зосталась без старшини й опинилася під лядською кормигою, що втікала на січ, а з Січі верталась в панські добра гайдамаками... Куліш походить з того козацтва, що радувало з тими доярами, спорудило цареві Петру "Малоросійську колегію", помагало цариці Катерині писати "Наказь" і завести на Вкраїні училища замість старих бурс" [73, с. 13-14].

Захоплюючись козацької минувшиною П. Куліш намагався зрозуміти, чому у такого в минулому героїчного народу така жахлива сучасність. Цю проблему він намагається висвітлити в історичному романі "Чорна рада", присвяченому трагічним подіям 1663 року, які призвели до початку втрати Україною державної незалежності на користь Московської держави. Описавши з великою силою художнього таланту дійсні історичні події письменник перейшов від ідеалізації козацтва, його державницьких потенцій, до розкриття тих руїнницьких потенцій, що воно несло в собі. Вже після заслання, видаючи нову редакцію роману П. Куліш однозначно перейшов на заперечення позитивної ролі козацтва в українській історії. "До російського перекладу додав Куліш "Зпилогь", де з'ясував свої думки про історичні відносини між Україною й Москвою. Висловив він тут досить негативний погляд на здібність українців до утворення власного державного життя і вбачав у поєднанні України з Москвою неминучий і цілком справедливий з історичного погляду факт" [73, с. 23].

У "Чорній раді" мислитель виступає різко негативно проти антидержавницьких і, по суті, антисоціальних виступів так званої черні, яка легко піддається впливу соціальних демагогів. Однак немає у нього і ідеалізації, за незначним винятком, козацької старшини. Досліджуючи історію української державності козацької доби в роботі "Записки о Южной Руси" П. Куліш піддає надзвичайно різкій критиці її устрій, звертаючи особливу увагу на домінування особистих та групових інтересів, що вело до руйнування нації як єдиного цілого, що могло б захищати інтереси кожного свого члена. "Якби Гетьманщина трималась на спільному благу Малоросійського населення, вона була б значно довговічнішою; так як міцно стоїть громадянське суспільство, якого всі представники живуть рівно усвідомленими, рівно дорогими інтересами для кожного. Тут, напроти, прагнення старшин зовсім розходились з користями народу, і оскільки кожен з вищих діяв для себе і ніхто для суспільства, то Малоросіяни природно пригнічували одне одного, пригнічували хто кого міг і довели врешті край до повного безладу. Охоронці старих форм громадянства самі на кожному кроці знищували їх своїми неправдами і втратили нарешті саму ідею спільних інтересів. Всі інтереси їх обмежувались особистими вигодами і перевагами; ідея нації зникла; утворились тільки родини і зв'язки. Користуючись знатною кревністю і спираючись на багатство, пани Малоросійські зробились, щодо дрібних власників і простолюддя, чимось на кшталт феодальних баронів; і не тільки знатний з простолюдином, а й пан з паном дозволяв собі і мав можливість зробити саме волаюче насилля" [139, с. 171-172].

Козацька держава, на думку П. Куліша, зовсім не ставила собі на меті забезпечення добробуту всіх своїх громадян. Той хто "доривався" до влади використовував її у вузькоегоїстичних цілях, всупереч загальному інтересу та моралі. "Про народ, його добробут і його людських правах не було ніякого помислення у самих освічених людей того часу. Все, що стояло вище простолюдинів, дивилось на них як на джерело збагачення, і що тільки допускалося хитромереженими юридичними формами, чи могло пройти безкарно, все вважалось законним у тогочасній громадській думці" [139, с. 174].

І старшина і рядове козацтво були варті одне одного, їх метою було задоволення власних амбіцій та забаганок, збагачення коштом іншого шляхом сили. Критикуючи П. Куліша за надмірне вип'ячування негативних сторін козаччини, її анархістських схильностей Д. Донцов відзначав: "Для П. Куліша - не було в козаків ні змагання до волі, ні поняття чести, ні лицарства. Воля їх - це було шарпання чужих маєтків, честь - "людей душити, а лицарство - християнську кров річками лити". Негуючи Шевченка за ідеалізування того лицарства він гудить і "прежнього" себе самого, і всіх подібних поетів, які пишалися "розбишацькими ділами" козацтва, замість славити просвітку І культурну працю" [66, с. 13].

У значній мірі різко негативні оцінки П. Кулішем козаччини були зумовлені його роботою над історією України цієї доби та вивченням різноманітних писемних джерел. Намагаючись уникнути національної заангажованості, він попадає під вплив польських шляхетських істориків, що намагались національно-визвольну війну українського народу представити як бунт дикості проти цивілізації, варварства проти культури. "Чим глибше входив він у ознайомлення з історичними матеріалами, писаними й рукописними, особливо з тими, що походили з польського боку, тим більше козаки почали уявлятись йому не поборниками правди й волі, але темними рушниками, які не розуміючи, нищили на своїй землі те, що здавалось Кулішові найціннішим і найдорожчим - здобутки культури" [73, с. 35]. Не даремно П. Куліш намагався певний час займати пропольську позицію, акцентуючи увагу на те, що існування України в складі Речі Посполитої включало її до європейської цивілізації.

Висновок який робить П. Куліш зі свого аналізу козацької доби, причин поразки національно-визвольної боротьби українців, є доволі однозначним - приєднання України до Московської держави є подією історично прогресивною і не має практично ніякої альтернативи. Українська нація приречена на несамостійне існування в складі російської імперії без будь-яких спроб боротись за власну державу. Замість того, щоб тратити сили на політичну боротьбу, українці повинні докласти всіх зусиль до активної культурницької роботи.

"Можна допускати, що таку назадницьку позицію П. Куліш зайняв після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства. Відмовою від активної політичної боротьби він наївно сподівався випросити в царського режиму право на культурно-освітню діяльність, яка за певних сприятливих обставин створить основу для вироблення елементарних форм державності" [37, с. 39].

П. Куліш дійсно значні надії покладав на лібералізацію політичного режиму в царській Росії, що почалась після смерті Миколи І і яка ознаменувалась ліквідацією кріпаччини. Однак у більшій мірі його позиція, на нашу думку, зумовлювалась тим, що він просто не бачив достатніх підстав для відродження української державності в найближчій історичній перспективі. Основою такого висновку мислителя було його глибоке переконання в тому, Що українська нація ще не готова до самостійного існування, не готова, в першу чергу, її еліта.

Аналізуючи історію України П. Куліш прийшов до висновку про те, Що головною причиною нездатності козаччини витворити повноцінний державний організм була саме втрата українцями політичної еліти. У листі до С. Носа 5 листопада 1890 року: "Як одірвали од нас єзуїти пановиту Русь, і ми вже її, споганену, до себе не прилучили, так вони обікрали й саму скарбівню" [23, с. 259]. Нащадки київських князів, підкреслює П. Куліш зрадили власний народ та православну віру в ім'я захисту своїх привілеїв і козаччина була, по суті, не війною українців з поляками, а "Русі з Руссю", в якій одній стороні допомагали "ляхи", а другій - московити.

Але й козацька старшина, що виступила як політична еліта та захисник православної ідентичності українців, не виявилася гідною свого історичного призначення. Вона, подібно до своїх попередників, стала на шлях колаборації: "Через таку похіпливость одпадав укупі з пустоцвітом й найкращий цвіт нашого народу. Столична примана тягла до себе українських дуків мовби яким магнітом. Коли б московське панство ходило не до "православної церкви", а до католицького костелу чи до протестантського збору, - не подивилась би наша аристократія на стародавні руські церкви свої і, певно, ради нового добродія свого, москаля, сталась би чужовірною" [142, с. 403] все ж П. Куліш не робить остаточного негативного вироку для соціальної верхівки українського суспільства. Він вважає, що за певних обставин, вона може повернутись обличчям до власного народу і виконати свою історичну роль. Саме тому він наполягав щоб журнал "Основа" друкував статті як українською, так і російською мовами, розраховуючи, що таким чином вдасться розбудити національну свідомість тих, хто втратив мовний зв'язок із своєю нацією, прилучити їх на бік української справи.

Повіривши в лібералізацію царського режиму, П. Куліш висуває ідею "двуєдиної Русі", як альтернативу боротьбі за самостійне державно-політичне існування України. На думку Ю. Шевельова, він розраховував на те, що в цій "двуєдиній" державі росіянам буде належати політичний провід, а українцям - духовний. А дух, за П. Кулішем, є вищим за матеріальне. Крім того не треба забувати про те, що 1867 року сусідня з Росією Австрійська імперія Габсбургів була перетворена на дуалістичну державу Австро-Угорщину, в якій державотворчими націями проголошували як австрійців, так і угорців, що й було закріплено в конституції. Це був видатний результат багатолітньої боротьби угорців за свої національні права, який не міг не надихати українського мислителя, що бажав добра власному народу, але не бачив реальних підстав для його швидкого звільнення.

Відкинувши козацтво як зразок державності і прагнучи досягти реального результату в реальних умовах П. Куліш звертає свій погляд в глиб історії і знаходить ідеал в Київській Русі. Саме звідти він виводить корені свого патріотизму. У листі до М. Карачаївської - Вовківни 7 липня 1892 року він писав: ". моє он патріотство починається з Олега й Святослава, захоплює клязьменщину і московщину з новгородщиною, вибивається з-під монгольського ярма, помагає нам вибитись з-під єзуїтської Польщі, опановує вкупі з панською раттю "пучину крови нашої" Крим, визволяє нас від ляхо-татарського виродка - козацтва і достойного чада його - гайдамацтва, а ввійшовши, при світлі царських шкіл, в океан всьогосвітньої науки, поновлює бояновську старо-рущщину на звалищах кобзарських дум і слова народного" [23, с. 266-267].

Висуваючи ідею "двуєдиної Русі" та "возз'єднання" П. Куліш зовсім не збирався поступатись українськими національними інтересами на користь титульної нації імперії. Навпаки, він вважав, що в дуалістичній державі росіянам належатиме політичний провід, а українцям - духовний. Саме вони зможуть перетворити імперію на цивілізованих засадах, дати вільний розвиток всім народам, що її населяють. "Двоєдина Русь" в очах Куліша була тільки одною з прийнятних можливостей політичного майбутнього України, одною з жаданих перспектив її розвитку. Обстоюючи возз'єднання, він не відмовлявся від свого заповітного ідеалу самостійної України, лишень уважав його менш реальним у тодішніх умовах і можливим хіба що у ще віддаленішому прийдешньому, ніж ідеал рівноправного союзу Північної та Південної Руси" [187, с. 74].

Відмова від ідеалізації козацтва та висунення концепції "двуєдиної Русі" зумовлена тим, що П. Куліш як ідеал української державності в минулому розглядав не гетьманщину, а Київську Русь із її великими здобутками не лише в державному будівництві, а, насамперед, в розвитку високої культури. Є. Маланюк, оцінюючи підхід Куліша підкреслював, що "Та "доктрина" носила явно політичний, (виділення Є. Маланюка - О.С.) і агресивний, контр-"общеруський" характер, як, загалом, державницькою була вся діяльність Куліша. Це було щось діаметрально протилежне духовно-вбогому й фактично капітулянтському "народництву" з різними теоріями про "домашній вжиток", не виключаючи й хоробливого "федералізму" пізнішої драгоманівщини" [166, с. 115-116].

Сумнозвісні Валуєвський та Ємський укази боляче вдарили по надіях П. Куліша на можливість реалізації українських національних потенцій в межах Російської імперії. Однак він зовсім не збирався відкидати той досвід державотворення, який українці могли б запозичити у росіян: "Наздоганяймо ж європейців рабом Великої Руси, а тим часом дбаймо про свою словесну автономію, творімо свою автономістичну будучину, знаймо добре, що ми в себе дома, серед своєї рідної сім'ї, в своїй рідній хаті..." [23, с. 268].

Закликаючи брати зразки в російській історії П. Куліш не виступає як апологет імперії. Однак у нього постійне захоплення викликає пієтет росіян перед власною державою, розуміння необхідності коритись власним провідникам, вміння пожертвувати власним для загального - тобто саме тим, чого так не вистачало українцям для того, щоб відбутись як державна нація. У поемі "Байда князь Вишневецький", описуючи захист московським послом Інтересів своєї країни та достоїнства царя, він з гіркотою заявляє: "Коли б у нас був сан такий високий Ми б звоювали увесь світ широкий. Коли б ми всі до єдиного горнулись, під нами і царі й народи гнулись" [140, с. 280].

Відсутність національної сконсолідованості є, як вважає П. Куліш, головною причиною того, що українці втратили державність і можуть взагалі зникнути як нація. Відродження, на його думку, необхідно починати з об'єднання нації за допомогою просвіти народу та, в першу чергу, національної еліти. У листі М. Костомарову 27 червня 1846 р. він писав: "Що стосується розвитку, а не стояння, то він здійснюється в діячах, а потім (особливо за кращих зовнішніх обставин) перейде до народу. Наші письменники своїми вченими і поетичними працями багатьох примусили подумати, як би врятувати те, що вціліло. І література малоросійська, якою вона є до цього часу, повинна продовжуватись своїм порядком для освічених невігласів, а для неграмотних невігласів треба писати підручники настановні - практичні книжки і по можливості зводити школи..." [114, с. 267].

Прийняття інтелігенцією, а за нею і широкими масами українського суспільства ідеалу національного життя мислитель вважає головною передумовою утвердження нації у світовій спільноті як рівного поміж рівних. "Вся справа в ідеалі, яким сповнена душа народу, в ідеалі Бога, душі, честі, любові, доброти, обов'язку, одне слово, - усього, чим живе цілий народ,

як збірна особа" [145, с. 76].

Куліш переконаний, що в тогочасних історичних умовах просвітництво народу та формування національної еліти є єдино можливим шляхом підготовки умов для збереження і відродження української нації та для її майбутньої державності. Саме тому він доволі різко виступає проти спроб проголосити самостійність України як актуальне завдання, вважаючи, що люди, які страждають від переслідування за подібні політичні погляди могли б значно більше зробити на культурницькій ниві і, тим самим, для реалізації стратегічної, але віддаленої мети. У листі до О. Конисського 3 січня 1861 року він підкреслював, що: "От і чоловікові одному, як Гарібальді, я не вірую, бо в нас і семисаженний Гарібальді нічого не вдіє. Треба вчитись нам добре та Й усіх людей учити, то тоді вже й доброго чоловіка собі бажати літ через сто чи що" [23, с. 166].

Для розвитку нації П. Куліш нагальним завданням вважає культурницьку роботу - підтримку і поширення української літератури, збагачення мови і перетворення її на повноцінний інструмент науки, ознайомлення українців з досягненнями європейської думки безпосередньо рідною мовою, минаючи російські переклади. Коли буде здійснена ця програма, тоді "З'являться нові з народу, з'являться серця свіжі, яким сама природа без науки вселить любов до свого рідного, і вони візьмуться працювати і приносити жертви з таким жаром якого ми можливо ще й не бачили" [114, с.267].

П. Куліш сам з величезним ентузіазмом береться до цієї роботи - розробляє національний правопис, перекладає українською Байрона, Шекспіра "так ніби московської мови і немає зовсім". Але головним своїм завданням він вважає переклад Біблії живою мовою народу " [144, с. 448].

Позицію П. Куліша часто дослідники визначають як "безполітичне культурництво", тобто намагання здійснити національне відродження поза політичною боротьбою, постановкою питання про національне-державну самостійність. Однак Є. Маланюк наголошує на тому, що: "Куліш був культурник (виділення Є. Маланюка - О.С.), як він сам себе слушно самовизначив. Лише культурництво його далеко не було "аполітичним", а, навпаки, було культурництвом політичносвідомим, - тим то й проклинає його ворог донині й проклинатиме надалі. І оця політичність Кулішевого культурництва являє найхарактернішу рису "несамовитого Панька", що робить з нього майже унікальну постать в галереї творців нашого пошевченківського культурно-історичного процесу" [166, с. 113].

Культурництво П. Куліш, як вже зазначалось вище, протиставляв спробам негайної реалізації ідеї державної самостійності України. Він вважав, що ідея проголошена завчасно може принести більше шкоди ніж користі, розпорошить сили і, нездійснившись, приведе народ у ще гіршу неволю [141, с. 339-400].

Будучи прихильником ідеї ґрунтовної підготовки нації до самостійного державно-політичного існування П. Куліш особливо наголошував на необхідності того, щоб національна ідея охопила всі верстви населення. Говорячи про національну еліту, про можливість повернення до справи національного відродження частини зрусифікованої та спольшеною української аристократії, основний наголос необхідно робити на роботу з масами. І не тільки для того, щоб підготувати ґрунт для дій еліти, але й щоб уберегти їх від хибний ідей. У листі до І. Пулюя 1 грудня 1875 року він наголошує: " вся надія наша покищо на тих, що живуть собі без усякої просвіти мужиками і держать старосвітські руські звичаї. Колись, як настане добра інтелігенція, вона покличе їх до доброї праці, і вернеться людський розум на добру, пожиточну дорогу. Сим комунізмом, що проповідують ваші школярі, нароблять вони тільки халепи письменним дурням, а в пахарську громаду наука ся не піде - ні в Галичині, ні в Україні. Не так стоять у нас речі, щоб слухав темний люд гайдамацької пропаганди. Шевченко був останній пророк її. Хоч його й читають похвалюючи, та не за криваву проповідь, а за ті лагідні слова примирення і любові, котрі він промовляв по-тверезому. Шляхом козаччини й гайдамаччини нікуди йти. Усі шляхи перегорожені печатками культури. З нею ніхто не боротиметься як з лядським безладдям, а коли схоче боротись, то вдариться лобом у стіну... Се така болесть напала на памолодь, що вилічить її сама сила речи. Поживемо то й побачимо. Якось же воно та й минеться: не до віку казитимуться вихрюваті голови" [23, с. 217-218].

П. Куліш фанатично вірить у непереможність світового культурного поступу. Цей поступ, на його думку, здатен зробити для щастя народу і кожної окремої людини значно більше за криваві повстання та революцію. Культура творить, а революція нищить. У цьому протиставленні П. Куліщ однозначно вибирає культуру.

"Замість безрозсудливих революційно-визвольних потуг Куліш волів надійну працю на терені національної культури - хай до пори до часу і в "тіні чужого меча", як висловився йому з докором Д. Донцов. Але ж мусимо визнати, що в суспільно-політичних умовах XIX ст., за невисокого рівня національної свідомості українців, невкоріненості національної ідеї серед широких мас і навіть серед тодішньої нечисленної нашої інтелігенції, Куліш був приречений "плекати і ростити" українську культуру в тіні "московського меча". Важливо, однак, що цю приреченість він не вважав нормальним станом, а толерував її як за тих умов неминучість, на словах і на ділі доводячи, що можна і треба творити національну культуру "в тіні чужого меча", раз від нього, поки що несила звільнитися" [169, с. 82].

П. Куліш досить часто наголошує на тому, що формування власної політичної еліти, національної свідомості та пов'язана з цим культурницька робота є тривалим процесом. Він часто говорить про "сто літ" важкої праці, після яких лише І стане можливим реалізація його життєвого ідеалу. Майже по пророчому звучать його слова висловлені в листі до М. Карачаєвської-Вовківни 7 липня 1892 року: "Підождемо ще з сотняку років, покіль невмируща жизнь визове на Божий світ правду слова і діла. А покищо, працюймо, знані і незнані земляки, як і працювали! Кожна бо справа мусить заслужити своє право між людьми живими і ненародженими: а ми як нація, чим її заслуговуємо?" [23, с. 270].

У цьому усвідомленні факту того, що побачити за життя омріяний ідеал, скористатися вповні плодами власної титанічної праці полягає життєвий подвиг П. Куліша. Він часто зустрічав нерозуміння та несправедливу критику, але не полишав визначеного для себе напрямку діяльності, йдучи наперекір обставинам та суспільній думці. " якщо окреслити загальний соціально-психологічний портрет П. Куліша, то можна виділити такі його основні риси: з одного боку - високий рівень моральних вимог, почуття справедливості, у тому числі і в міжнаціональних взаєминах, протест проти насильства над особистістю, аристократизм як стремління до громадянського ідеалу, визнання свободи основною цінністю в системі загальнолюдських цінностей, опозиційність царському режиму, а з іншого - консерватизм, схильність до компромісів, непослідовність соціальної поведінки, мінливість політичної орієнтації, а інколи й аполітичність, індивідуалізм, культивування й абсолютизація власних поглядів, ірраціоналізм" [37, с. 50].

Незважаючи на певні хитання у питаннях щодо форми реалізації власного ідеалу майбутнього української нації, П. Куліш завжди залишався послідовним у вірності обраній меті та засобам її досягнення. Будучи культурником, він вважав, що Україна зможе відбутись як держава, а українці як нація лише повернувшись до контексту загальноєвропейського цивілізаційного процесу. Саме це дало можливість М. Хвильовому так високо оцінити мислителя: "Що ж до ідеального революціонера-громадянина, то більшого за Панька Куліша не знайти. Здається тільки він один маячить світлою плямою з темного українського минулого. Тільки його одного можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилась до типу західного інтелігента" [311, с. 53].

Одночасно, П. Куліш зовсім не ідеалізує політико-економічний стан сучасної Європи. Йому імпонує чистота, порядок німецьких міст, гідність з якою поводяться люди, що належать навіть до найнижчих суспільних прошарків, але помічає він і обездуховнення суспільства, що його несе з собою індустріальна цивілізація. Вона не знімає остаточно глибинні соціальні суперечності але робить людей черствішими до проблем одне одного. Саме тому в Західній Європі немає для П. Куліша ідеалу суспільного устрою. У "Листах з хутора" він зазначає, що кращим ніж в Європі є суспільно-політична організація в США: "Що там десь за морем, шматок Америки цивілізацію буцімто трошки на добрий лад буцімто справив, ідучи поперед усього світу, то се ми знаємо і радуємось. Нехай тим людям хорошим і богобоязливим і до кінця служить фортуна у великому ділі. Тілько ж нам рано ще слідом за ними бігти, не впоравшись вперше з тим, із чим вони добре впорались" [146, с. 251].

Політичні хитання, козакофільство та полонофільство разом з москвофільством і туркофільством уживались в свідомості П. Куліша, об'єднані ідеєю служіння власному народу. Будь які закиди на його адресу втрачають сенс при цілісному аналізі його позицій, розумінні того, до чого прагнув і за що боровся П. Куліш. "Куліш зовсім не був прихильником денаціоналізації українського народу, навпаки, все життя своє працював для його культури, доказуючи, що українська мова мусить стати мовою високої культури, бо вона береже в собі скарби, яких немає в московській мові. Такий національний світогляд Куліша випливав з його соціологічно-історичних поглядів. Він був з природи культурником, не любив політики, але й культуру розумів своєрідно. Його ідеал культури був своєрідною сполукою аристократизму й демократизму, що зрештою важко докладно з'ясувати, бо в його світогляді багато суперечностей. Куліш усе життя варився, кипів і шукав нових шляхів з якоюсь міфічною вірою в правду" [208, с. 74].

Правдою, вважає П. Куліш, можна здолати зло і неправду. У цьому він бачить і історичне призначення української нації. У поемі "Байда князь Вишневецький" він постійно наголошує на тому, що незважаючи на всі негаразди, внутрішні суперечки і боротьбу особистих амбіцій та інтересів політичних лідерів: "... річ посполита Козако-Україно-Запорозька на те стоїть, на те живе й воює, шоб люде в світі не забули правди" [140, с. 277]. П. Куліш був людиною свого часу. Але він вмів заглянути не лише в минуле свого народу, але і в його майбутнє. Наголошуючи на власній належності до залишків національної аристократії він, на думку М. Хвильового, виступав виразником інтересів "третього стану", що в останній фазі розвитку феодалізму асоціюється з поняттям "народ": "Куліш був по суті ідеологом "третього стану", і колиб він не стикнувся з мертвою стіною культурного епігонізму тодішньої української інтелігенції, ми-б, безперечно, в часи горожанської війни не мали-б таких вождів, які завжди плентались в хвості маси. Як у свій час національні війни були революційним, червоним явищем в історії людськості, так і Куліш для нашої країни був прогресивною, червоною Європою" [311, с. 53].

"Консерватора", "елітарника", врешті "кармазина", за власним виразом П. Куліша, один з найвизначніших представників українського націонал-комунізму М. Хвильовий зараховує до своїх ідейних попередників, до представника "червоної Європи" в Україні, до провідників нації такого типу, без яких Україна в бурхливих роках революції" 1917-1920 років так і не змогла відбутись як самостійна держава.

Та й сам П. Куліш розумів своє призначення і свою роль, думаючи про вічне та своє місце в історії України: "Прославлять і благословитимуть майбутні покоління лише тих, що дбають за це, аби землю нашу посіли в спадщину ті, що пролили за неї свою кров. Про інших буде стільки пам'яті, що за будівників залізничних шляхів і таких інших речей... Ми ж безпосередні пани і володарі цієї землі. На ній відіб'ється наше моральне обличчя і буде вона відома народам рисами цього обличчя, яких ніхто стерти не зможе" [166, с. 116].

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, що викликала значний резонанс в тогочасній Україні по обидва боки російсько-австрійського кордону, політичні ідеї та культурницька праця його учасників стали етапною віхою у становленні української політичної думки, своєрідним каталізатором процесів, що дозволили нації вийти з духовної кризи пов'язаної з крахом Гетьманщини та ознаменували новий етап у боротьбі за самостійне державно-політичне існування.

Як зазначають М. Тараненко і В. Шевчук "Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства мала велике значення, причому з кількох міркувань. Зокрема, створення братства було першою, хоча і невдалою, спробою інтелігенції перейти від культурницького до політичного стану національного розвитку; воно привернуло до себе увагу царського уряду, який вважав потенційно небезпечним невпинне зростання свідомості українців; ліквідація Товариства дала поштовх до рішучого наступу антиукраїнських сил і ознаменувала початок тривалої, безупинної боротьби української демократичної інтелігенції проти російського царату" [319с. 157].

Широка робота по забезпеченню ідейних засад національного відродження, розпочата учасниками товариства після заслання, відобразила і, в значній мірі вплинула на становлення в українському основних парадигм у формуванні програм діяльності по забезпеченню Україні та українцям умов збереження власної ідентичності. Відомий історик Д. Дорошенко підкреслював, що "... ідейне значіння братства було величезне. Можна сказати, що його ідеї й його програма надовго зазначили головні напрямні лінії українського національного відродження" [72, с. 281].

"Тоді як традиція окремого політичного розвитку в Україні існувала тривалий час, сучасний націоналізм - доктрина, за якою люди спільної культури повинні скласти незалежну державу - з'явися на цій території досить пізно. Уважний дослідник побачить, що перші активні прояви націоналізму серед груп освіченої інтелігенції в Україні можна спостерегти вже на початку дев'ятнадцятого сторіччя і в середині того сторіччя Тарас Шевченко, найбільше ім'я в українській літературі, надав поетичної експресії націоналістичним прагненням. Це вже значно пізніше, були сформовані виразно політичні організації, що прагнули реалізувати в Україні націоналістичну ідеологію" [325, р. 3].

Т. Шевченку вдалось у своїй політичній поезії, що мала величезний вплив на молоде покоління українців, поєднати соціальний та національно-визвольний, державницький моменти, протистояння яких призводило в минулому до несконсолідованості української нації та її поразок у вирішенні цих самих соціального та національно-визвольного питань. М. Костомаров, створивши концепцію українського історично-політичного месіанізму, звернув увагу на особливості менталітету нації та їх вплив на її історичну долю. Він поставив проблему необхідності врахування ментальних рис при створенні політичних програм, зробивши висновок про те, що українцям необхідно тривалий час розвиватись в рамках чужої державності яку варто спробувати пристосувати до власних потреб, щоб виховати "Державницький дух". П. Куліш, намагаючись продовжити місію Т. Шевченка та розвиваючи де-факто ідеї М. Костомарова, гостро поставив проблему формування власної національної еліти як з представників старих, русифікованих та полонізованих еліт, так і з інших соціальних верств шляхом цілеспрямованого виховання національного духу та державницького мислення.

Значення товариства в розвитку української політичної думки полягає в тому, що воно не лише продовжило традицію, але й забезпечило модернізацію політичного мислення у відповідності з тогочасним рівнем політичної думки Західної Європи. Саме тому І. Лисяк-Рудницький писав: "В ідеології Кирило-Методіївського братства 1846-1847 років бачимо синтезу трьох попередніх течій; романтичного етнографізму й культурництва харків'ян; традицій козацького державництва й політичного автономізму лівобережного дворянства; врешті, модерних західноєвропейських ідей лібералізму й демократизму, що їх першими носіями на українських землях були декабристи. Кирило-Мефодіївська програма стала платформою українського руху впродовж наступних десятиліть. Пряма лінія розвитку веде від Кирило-Методіївського братства до Центральної Ради 1917 року" [152, с. 208]. УКРАЇНСЬКІ ПРАВОВІ ІДЕЇ ДЕРЖАВИ ТА БЕЗДЕРЖАВНОСТІ В КОНЦЕПЦІЯХ ГРОМАДІВСЬКОГО СОЦІАЛІЗМУ. Кінець 50-х - початок 60-х років XIX сторіччя ознаменувався для Російської імперії проведенням ряду ліберальних реформ ініційованих царем Олександром II. Після царської амністії 1855 року повертаються із заслання активні діячі Кирило-Мефодіївського товариства В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш до яких пізніше приєднується і Т. Шевченко. Звільнені братчики обирають місцем своєї діяльності та проживання столицю імперії, в якій загальна атмосфера суспільного життя була для реалізації їх планів більш сприятливою ніж у провінції.

Санкт-Петербург, на певний час, стає одним з головних центрів українського національного відродження. Тут виникає об'єднання ентузіастів української справи, що отримала назву Українська громада, її члени орієнтувались на проведення культурницько-просвітницької роботи на легальних засадах, вважаючи, що лібералізація режиму дозволить вирішити багато з українських проблем не вступаючи з ним у конфлікт. Було налагоджено друкування українських книжок, журналу "Основа", що став засобом спілкування свідомої української інтелігенції не лише в Російській імперії, а й поза її межами.

"Після скасування кріпацтва та здійснення Олександром II деяких інших соціально-політичних реформ народницька інтелігенція дістала ширші можливості для розгортання просвітницької роботи в масах. За прикладом громадівців Петербурга в багатьох містах України під тією ж назвою починають виникати самодіяльні напівлегальні або легальні організації української ліберальне-демократичної інтелігенції" [31, с. 159].

Одна з перших громад в Україні виникає в стінах Київського університету в результаті трансформації гуртка так званих "хлопоманів" наприкінці 1860-початку 1861 рр. На чолі організації став видатний український історик В. Антонович. До її складу також входили викладачі та студенти університету П. Чубинський, І. Касьяненко, М. Драгоманов та інші. За прикладом Києва громади почали утворюватись і в інших містах та містечках України. Певних політичних програм громади, як правило, не мали, об'єднуючи людей, що були зорієнтовані переважно на проведення культурно-освітніх заходів і не бажали конфлікту з владою. Спільним для всіх членів громад була любов до України та її народу, що закріпило за цим рухом назву українофільства.

Характеризуючи українофільство Д. Заславський відзначав, що "Це був національний настрій без національної програми. Відкидаючи усе "московське", воно разом із ним відкидало і російську демократію. Воно було аполітичне. З університету українство поширювалося і на інші кола суспільства і на інші міста" [99, с. 21]. Аполітичне культурництво, що його проповідував П. Куліш, знайшло в Україні немало щирих прихильників та послідовників.

У той же час, певну частину молодого покоління української інтелігенції не влаштовувала така позиція. Ліквідація кріпаччини не викликала в .них надмірної ейфорії, а фактичний грабунок селянства, пов'язаний з необхідністю викупу землі у поміщиків, переконував у необхідності продовження рішучої і безкомпромісної боротьби з царатом.

Говорячи про настрої серед української молоді на початку 1860-х років, Ю. Охрімович звертав увагу на те, що "Молоде покоління 60-их років виховувалося під впливом двох ідейних течій: з одного боку були це ідеї Кирило-Мефодіївців і поезія Шевченка, з другого – народницько - соціалістичні ідеї Герцена, Чернишевського і Добролюбова (виділення Ю. Охршовича - О.С.). Синтеза цих двох течій давала головний напрям громадській думці молодих українців, що найбільш захоплювалися двома словами "Україна" та "народ". Українство та народництво, любов до українських звичаїв, історії та мови, з другого боку до українського простолюддя, були тими гаслами, що об'єднували всю молоду інтелігенцію, родом з України, бодай в першій половині 60-их років" [208, с. 67-68].

Українофільство, користуючись можливостями значного послаблення режиму у питанні придушення всього українського, виконувало важливу функцію в процесі національного відродження. Воно звертало увагу просвічених верств суспільства до проблем простого народу, сприяло відновлення національної пам'яті та піднесенню патріотичних почуттів. "Українофільство неодмінно повинне було бути народолюбством, і це надавало йому притягальної сили. Українофільство захоплювало навіть російських людей; під його впливом спольщена дворянська молодь згадувала про те, що їхні діди були славними козацькими полковниками, дітьми українського народу" [99, с. 22].

Однак надмірна акцентація українофілами уваги виключно на культурницькій роботі, на лояльності до влади та необхідності досягнення з нею компромісу коштом соціальних інтересів, у першу чергу, українського селянства, викликала несприйняття у революційне налаштованої молоді, що все активніше починала шукати відповіді на питання в працях російських революціонерів-демократів. Значна частина покоління 1860-х рр. залучилась до "загальноросійської революційної справи" і була практично втрачена для справи національної.

Суперечність між соціальної і національною парадигмами в українській політичній думці та всій суспільній свідомості, що здавалось була подолана генієм Т. Шевченка, знов стала примарою загрози майбутньому нації. "Велика ідейна будова, створена геніальним духом Шевченка, захиталася, національний і політичний радикалізм, що творив гармонійну цілість в його світогляді, розділився. Над українською інтелігенцією зависла вдруге проклята мара без політичного націоналізму і безнаціонального політизму" [208, с. 69].

У цей критичний для майбутнього України період на авансцені українського суспільного життя з'являється особистість, що вирішила знайти відповідь на історичний виклик загрози чергового розколу нації, втрати для української справи цілого покоління. Цією людиною був Михайло Драгоманов.

М. Драгоманов народився 18 вересня 1841 року в м. Гадячі на Полтавщині в небагатій дворянській сім'ї. Його батько відзначався схильністю до вільнодумства та ліберальних Ідей. У цьому ж дусі він виховував і сина, який досить рано познайомився з ідеями прогресивних російських мислителів, поезією Т. Шевченка та українських романтиків. Однак переважаючий вплив на становлення політичних поглядів М. Драгоманова на ранньому етапі мала саме російська література, а "... українство, насичуючи багато все життя Драгоманова, не породжувало в ньому ніякої національної "ідеї". Не було ще скільки-небудь ясного уявлення про відмінності між двома культурними світами, українським і російським. Але з другого переважно йшли ідейні впливи" [99, с. 9].

Незважаючи на те, що сім'я Драгоманових була типовою для тогочасного дрібного "малоросійського дворянства", саме в ній майбутній вчений отримував перші уроки любові до рідної мови і рідного народу. Цю любов не вбила в ньому і імперська освіта. "У батьків Драгоманова також не могло бути і не було серйозного відношення до української справи, міцного національного пересвідчення, але все ж батьки Михайла ставилися до української мови з більшою повагою, ніж то було звичайно. Добре освічений (знав англійську і французьку мови) батько Михайлів зібрав українські народні пісні і намагався навіть писати по вкраїнському. Дома і мати і батько балакали по вкраїнському. В тодішніх і школі і гімназії, не дивлячись на різні заборони, українська мова теж лунала як поміж учнів, так навіть і серед учителів українців" [62, с. 10-11].

Навчання у Київському університеті з 1859 по 1863 рік лише сприяло посиленню орієнтації М. Драгоманова на ідеї лібералізму та українофільства. 1863 року він стає членом Київської громади, де невдовзі перетворюється на фактичного лідера її "лівого" крила. Працюючи в університеті з 1864 року на посаді приват-доцента, а з 1870 - на посаді штатного доцента кафедри всесвітньої історії, він, одночасно, викладав в одній з недільних шкіл міста.

Початок роботи М. Драгоманова викладачем у Київському університеті співпало з новою хвилею гонінь царського уряду проти свідомих українців. Найбільш кричущим стала заборона вживання української мови згідно з сумнозвісним Валуєвським указом 1863 року. Ця подія не лише розвіяла ілюзії багатьох українських діячів, що розраховували на можливість національного відродження без протистояння системі влади, а й привернула до української справи людей, що до цього були достатньо байдужими до неї.

Сам М. Драгоманов пізніше згадував, що антиукраїнські дії царських властей суттєвим чином вплинули на формування його національної свідомості. Вони спонукали "... остаточне прикріплення моє до українського напрямку, бо я, за природною реакцією зайнявся старанніше вивченням українських питань, спочатку педагогічного, потім і національного взагалі. Зрештою, з того часу з'явилися й інші нитки, що прив'язали мене до українського руху" [81, с. 48].

Дослідники творчості М. Драгоманова звертають увагу на те, що його патріотизм виростав на ґрунті розуміння загальнолюдських інтересів та головних напрямків розвитку світової історії. Загальнодемократичні основи його політичного світогляду привернули увагу вченого не просто до становища "трудового народу", а до власної поневоленої нації, що якраз цим народом і репрезентувалась. Як відзначає Ю. Охрімович "Драгоманів тому зробився українським націоналом, що був послідовним демократом, а не навпаки, і в цьому напрямі йшла еволюція його поглядів" [208, с. 89].

Такий перехід не був винятком з правила. Сам М. Драгоманов говорячи про появу політичного українофільства в "Листах на Наддніпрянську Україну", звертаючись, головним чином, до галицької української молоді, підкреслював, що "Мабуть, ми всі, російські українофіли, перейшли ту школу - вивчились напам'ять Гоголя, Тургенєва, прочитали з захватом Бєлінського і не лише не перестали бути українофілами, вкріпилися в своїм українофільстві, а інші дійшли й до Шевченка від Тургенєва і Некрасова (є в нас і такі, що прийшли від Руссо і Віктора Гюго)" [88, с. 401].

Хоча М. Драгоманов викладав в університеті курси, що не мали безпосереднього стосунку до розвитку політичних подій в тогочасній Росії історію давніх цивілізацій Греції, Риму, Сходу - його активна діяльність у Київській громаді, робота в недільній школі, популярність серед київського студентства, здобута вмінням провести паралелі між подіями давньої історії та сучасністю, не могли залишитись поза увагою царського режиму. 1875 року він, за особистим указом російського імператора Олександра II, був звільнений з університету без права викладання.

Цей факт зіграв значну роль в подальшій долі вченого: "... звільнений за так званим третім пунктом без права викладання, Драгоманов мимоволі змушений був виїхати закордон за допомогою київських громадян і, в першу чергу, Якова Шульгіна, котрий виділив 12 тисяч карбованців зі своєї спадщини на утримання родини Драгоманова і видання в Женеві збірників під назвою "Громада". Тут уперше побачили світ деякі поезії Шевченка, "Лихі люди" і "Хіба ревуть воли, як ясла повні" Панаса Мирного, публіцистичні статті Герцена і самого Драгоманова" [312, с. 74].

Київська громада не лише допомогла М. Драгоманову з виїздом за кордон. Він мав від неї доручення організувати там видання українського журналу, що міг би друкувати праці українських вчених, письменників, громадських діячів поза пильним оком царської цензури, а також брошури українською та основними європейськими мовами для пропаганди української справи в Україні та Європі.

Місцем для організації видавництва М. Драгоманов обирає Женеву. У Швейцарії навколо нього збирається група однодумців, що склала так званий "женевський гурток". До нього входили, крім самого М. Драгоманова, С. Подолинський, О. Терлецький, М. Павлик, Ф. Вовк, Я. Шульгін та ряд інших українських діячів. Ними було видано в 1878-1879 роках п'ять збірників під назвою "Громада", а 1881 року - два номери однойменного журналу.

. "Радикальна частина Ініціативної групи - С. Подолинський, О. Терлецький, М. Зібер - відстоювали революційне спрямування "Громади", але сам Драгоманов тоді ще не був крайнім радикалом і схилявся спочатку до ліберального характеру видання" [278, с. 108]. Під впливом позиції соратників, погляди М. Драгоманова радикалізуються, але він так і не сприйняв їх захоплення ідеєю революції та збройного повстання

У "Громаді" та брошурах учасники "женевського гуртка" активно пропагували концепцію так званого громадівського соціалізму, яка прагнула поєднати в собі ідеї західноєвропейських соціалістичних вчень, традиції українського суспільного життя та досягнення української політичної думки. Автором цієї концепції та ідейним натхненником, на думку більшості вчених, є саме М. Драгоманов, що прагнув протиставити її надмірному захопленню української прогресивної молоді марксизмом та російським нігілізмом.

Одночасно М. Драгоманов був визначною фігурою і у російському демократичному русі. У 1881-1883 році він редагував російське емігрантське видання "Вольное слово", що ставило за мету розповсюдження народовольських ідей.

Активна пропаганда ідей громадівського соціалізму та радикалізм політичних поглядів М. Драгоманова та його послідовників викликали спочатку нерозуміння, а потім і несприйняття у ліберальне-поміркованих діячів Київської громади. Ці суперечності призвели до того, що 1886 року відбувається остаточний розрив М. Драгоманова із Старою громадою (так стала називатись Київська після того, як в багатьох містах України стали з'являтись організації аналогічного спрямування та з подібною назвою), яка припинила фінансування проектів "женевського гуртка". Ще раніше стався розрив з російської демократичною еміграцію, якій не подобались національно-свідома позиція М. Драгоманова та його критика російського шовінізму, в тому числі і чільних діячів ліберального та демократичного руху.

Залишений без джерел фінансової підтримки М. Драгоманов, не зважаючи на загальноєвропейське визнання та науковий авторитет, попадає в доволі скрутне матеріальне становище і 1889 року приймає пропозицію стати професором загальної історії новоствореного Софійського університету в Болгарії, що незадовго перед тим отримала державну незалежність. Там же, У Софії, 20 червня 1895 року визначний український вчений, політичний і громадський діяч М. Драгоманов і помер.

Постать Михайла Драгоманова в українській політичній думці другої половини XIX сторіччя є найбільш визначною. Саме він є, по суті, першим Українським політологом, при тому, що його політичні твори написані у публіцистичне-полемічні й формі. Однак, незважаючи на це, вченому вдалось виробити досить послідовну і струнку політичну теорію.

"Думка Драгоманова синкретична. Вона поєднує демократичні, соціалістичні, патріотичні та космополітичні, слов'янофільські та західницькі елементи. Щоб охопити систему Драгоманова як органічну єдність, потрібно знайти центр тяжіння цього цілого. В його політичному мисленні такою центральною точкою і визначальним фактором є, без сумніву, ліберальна ідея" [151, с. 301].

Ця ліберальна ідея базується на переконаності М. Драгоманова в тому, що основною одиницею суспільства є особа, добробут і щастя якої він вважає вищим критерієм суспільного розвитку. Індивід, його невід'ємні права та життєві людські інтереси є тим "наріжним каменем" який вчений кладе в основу своєї теоретичної побудови.

Аналізуючи розвиток людства, вчений приходить до висновку про те, що воля є явищем стародавнім, а насильство, соціальне і національне пригноблення, тиранія виникають лише на певному етапі існування суспільства. Політична історія, на його думку, є колообігом трьох основних форм державного правління - аристократії, монархії та демократії. З появою держави люди втрачають первинну свободу і, хоча, завжди прагнуть її повернути, навіть на певний час повертають, встановлюючи демократичні режими, однак, з конечною необхідністю, втрачають її.

М. Драгоманов вважає, що причиною постійної втрати народом свободи є хибність її відновлення шляхом зміни форми державного правління. Держава за своєю суттю є інститутом, що заперечує свободу індивіда, обмежує її і за логікою свого існування постійно прагне до обмеження прав і свобод особистості. Демократія закономірно вироджується в аристократію, аристократія - в монархію і тиранію. І всі спроби змінювати суспільне життя шляхом реформування "з верху", через зміни форми державного правління, не можуть вирішити головної проблеми - повернути людям втрачену свободу.

Саме тому, замість ідеї "народоправства" вчений, як остаточний ідеал організації суспільного буття, висуває ідею "безначальства". "От дійти до того, щоб спілки людські, великі й малі, складались з таких вільних людей, котрі по волі сходились для спільної праці й помочі у вільні товариства, - це й єсть та ціль, до котрої добиваються люде, і котра зовсім не подібна до нинішніх держав. Ціль та зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадство й товариство людей і товариств" [86, с. 115].

У цілому соціально-політичний ідеал М. Драгоманова традиційно характеризують як анархістський, звертаючи увагу на його принципово негативне ставлення до держави як такої. Однак позначити вченого як "анархіста" зовсім не значить розкрити сутність його політичної концепції. Як відзначає Я. Довбищенко "Соціалістичним ідеалом Драгоманова був ідеал Прудона: федерація вільних спілок вільних людей. Ідеал, який повну волю людині і громаді клав в основу ідейної організації будучого суспільства. Отже, Драгоманов почасти був анархістом, але і з анархізмом взагалі, в його сучасному розумінню, теж не мав нічого спільного і до таких теоретиків і практиків анархізму, як Бакунін, Моста та Кропоткин ставився цілком негативно. Зовсім відкидав їхній аполітизм, їхню науку про державу та погляди на те, як дійти до здійснення соціалістичного ідеалу. Так само не любив і одхрещувався Драгоманів і од марксизму, котрий здавався йому занадто доктринерським ("німецька метафізика")" [62, с. 35].

Нерозуміння ідеологами анархізму, особливо російського, історичної необхідності держави було, на думку М. Драгоманова, їхньою головною помилкою, що заводила цей рух у глухий кут. Сам вчений вважав, що їх "... основна помилка, нерозуміння того, що держава і державні уряди є формами і органами, котрі виробляються в народному житті (по волі, по неволі, як трапиться) і змінюються з ним, і що без цих форм і органів, тобто і без політики не може жити ніякий народ, ніяка людська громада. Найменше можуть обійтись без політики ті, хто скривджені в теперішніх державах, хто хоче чогось нового. В XIX ст. ніякий громадський рух, в тому числі і національний, не обходиться без політики, без того, щоб примусити державні уряди перемінити чи встановити які державні закони..." [79, с. 390-391 ].

Будучи принциповим противником держави, як механізму обмеження свободи особистості, М. Драгоманов, тим не менше, вважав, що завданням будь якого прогресивного політичного діяча, що щиро прагне до свободи народу є боротьба за вплив на державу, за те, щоб з допомогою держави, яку необхідно відповідним чином реорганізувати, добитись мінімізації її ролі в суспільному життя та максималізації свободи особистості. Говорячи про справжнього громадівця, він відзначає, що "В самих менших змінах, в змінах державних, він буде байдужий до того, як там впорядковується вище державне начальство, а більше наполягатиме на те, щоб збільшити власне волю кожної особи в слові й праці, волю кожної людської породи, спілки, громади, країни (виділення М. Драгоманова - О.С.), - щоб, скільки могла вменшити силу державного начальства, чи то царського, чи гетьманського, чи то управи (адміністрації), чи самої виборної ради (параменту), перед силою особи, громади, і щоб дати їм більше способу до того, щоб зложити нові початки порядків безначальних: безпанських і бездержавних" [86, с. 120].

Позиція М. Драгоманова щодо держави та її майбутнього, ролі, яку вона відіграє у своїй власній долі, в значній мірі визначається тим, що його погляди формувались не лише під впливом ідей ідеологів російського революційного руху Чернишевського, Герцена, Михайловського, Лаврова, а й західноєвропейських - Прудона, Маркса, Енгельса, Лассаля. Однак найбільшою мірою визначальною була його філософсько-світоглядна позиція. "Ще в одній з молодечих праць (Римская исторія й Тацит) Драгоманов заявив себе позитивістом, ставши на цей грунт в 60-х роках, ще коли позитивізм Конта і Д-С. Мілля ледве став відомий в наукових колах" [313, с. 34]. Ідеї Конта,

Спенсера, Мілля були найбільш співзвучними прагненням М. Драгоманова і саме їх, у першу чергу, він намагався донести до своїх земляків.

У той же час варто зазначити, що М. Драгоманов був, як політичний діяч і теоретик, людиною досить прагматичною. Він завжди був готовий відкинути те, що було не лише помилковим, але й не могло принести очевидної і відчутної користі в реалізації задуманої справи. При цьому він досить послідовно дотримувався стратегічної мети, а компроміси вважав допустимими лише щодо тактики її реалізації. А. Круглашов підкреслює цю особливість і зазначає, що "... Драгоманова вигідно відрізняє те, що він намагався не відкладати реалізацію своїх політичних проектів "на потім", у невідоме "колись". Прагнення до практичних, відчутних результатів, Його прагматизм, котрий критично чи з повагою відзначають дослідники, і становить особливість драгомановського теоретичного аналізу політичної дійсності, його виразну рису як теоретика і ідеолога" [135, с. 33].

Сам вчений пояснював свій політичний прагматизм посилаючись на результати власних досліджень людської історії та розвитку наукового знання: "Те, що ми бачили досі в життю людському й що бачимо й тепер, показує, що життя те переміняється усякими способами й волею не одного гурту, і що не один гурт не може завше вживати безперемінно одних способів. Мало того, стан громади, серед котрої живе чоловік, в іншу хвилю збуджує такий дух, попихає громаду до таких способів, котрі перед тим і вгадати не можна. Ясно, що діло не в способах, а цілі, та в живій спільності чоловіка, котрий має думки про потребу зміни в порядках громадських, з тією громадою, серед котрої він живе" [86, с. 127].

Позитивістська філософія, що мала великий вплив на політичні погляди М. Драгоманова, значною мірою зумовлювала і систему пріоритетів його політичної діяльності. На думку М. Шаповала вчений своїм першочерговим завданням ставив створення такої програми дій, виконання якої забезпечило б реалізацію ідеалу організації суспільного буття - безначальства. "Перш за все, за Драгомановим, у громадському процесі, як і в природньому, є свої закономірності для змін, ігнорувати ці закономірності не може той, хто хоче йти певно і твердо до мети. Для змін треба мати план (виділення М. Шаповала -О.С.), виготовлений на засадах чистої (досвідної) науки" [313, с. 48].

Розробку цього плану М. Драгоманов вважав своїм призначенням, своєю особистою історичною місією. Це в значній мірі зумовило не лише його погляди та практичну діяльність, але Й ставлення до сучасників та їх ідей і програм. Розуміння цього факту дозволяє пояснити багато фактів з життя мислителя. На цю особливість одного з провідних мотивів дій вченого звертає увагу А. Круглашов: "Практична діяльність Драгоманова невіддільна від його намагань дати співвітчизникам, сучасникам таку програму політичної праці, котра враховувала би досвід минулого, відповідала потребам сучасності та брала до уваги можливості майбутнього. Це була більш ніж амбіція, це було глибоке переконання у своєму покликанні знайти відповіді на важливі запити суспільства, нації цивілізації. Таке "інтелектуальне місіонерство", що відчутно позначилось на самооцінках Драгоманова, на його вимогах до своєї праці в останні роки життя не могло не впливати на якість і зміст драгоманівських політичних поглядів (виділення А. Круглашова - О.С.)" [135, с. 8].

Свою історичну місію М. Драгоманов не обмежував ні Україною, ні Російською імперією. Його думка охоплювала історичний процес всієї Європи і світу в цілому. Україна ж, в силу особливостей своєї історії, була лише однією з найбільш зручних територій для реалізації того, що він вважав метою світової історії - звільнення людини і людства.

У роботі "Переднє слово до "Громади"", що була своєрідною програмою діяльності так званого "женевського гуртка" зазначалось щодо співвідношення українських національних задач та загальнолюдських: "Ми ж думаємо, що усяка громадська праця на Україні повинна мати українську одежу, - українство. Звісно, те "українство" не може бути в цілях праці. Цілі праці людської однакові, як однакова задумана наука. Але прикладна (виділення М. Драгоманова - О.С.) наука не однакова скрізь. Так і з громадською працею: в кожній країні, в кожній людській породі, далі, навіть, в кожній громаді і коло кожної особи, - мусять бути осібні підходи й приводи до однакової цілі; кожна країна і купа людська може показати більш ясно, ніж другі, потребу і спосіб тієї чи іншої з тих праць, з того чи іншого способу праці, потрібної для всіх людей" [86, с. 122].

Стратегічна мета розвитку людства - забезпечення якнайкращих умов для вільної самореалізації особистості, та шляхи її здійснення випливають з тези про те, що всі люди від природи прагнуть не лише до задоволення своїх особистих потреб та інтересів, а й до спілкування та об'єднання, де ці інтереси лише і можуть бути реалізованими. Основними формами таких об'єднань, де не порушують суверенітету особистості, є громада і товариство. Вони протистоять державі, як добровільні форми об'єднання насильницьким.

Громада, на думку М. Драгоманова, це не просто добровільне об'єднання людей, вона мусить бути об'єднанням вільних людей. Головною відмінністю громади від держави є те, що вона добровільно об'єднує вільних індивідів, а взаємовідносини між ними регулюються переважно засобами морального впливу. Громада не може нав'язати свою волю будь-кому з своїх членів силою, оскільки він має право в будь-який момент залишити її. Лише переконання, апеляція до розуму і совісті є допустимими засобами нав'язування волі колективу одиниці. Громадський устрій, на думку вченого, є найоптимальнішою формою поєднання особистих та групових інтересів, свободи індивіда та спільного обов'язку.

Драгоманівська думка йде від індивіда до об'єднання індивідів і далі, До створення національних та світової спілок добровільних об'єднань індивідів - громад. "Анархічні ідеали привели Драгоманова до федералізму. Це найвідоміша частина його політичної філософії. Кожен, хто взагалі чув про Драгоманова, знає, що він був федералістом. Вважають, що його метою була федералізація Росії, але насправді цей федералізм був універсальним принципом. Для політичного мислителя, який за свою вихідну точку бере незалежність особи і відкидає будь-яку форму авторитаризму, федерація - прихильність рівноправних осіб до груп та громад і співпраця останніх у більших спілках-єдиний шлях подолати автономізацію суспільства" [151, с, 302].

Федералізм у трактуванні М. Драгоманова виступає не тільки, і, навіть, не стільки формою територіального устрою, скільки головним способом взаємозв'язку суб'єктів політичної дії - індивідів, їх об'єднань, держави, міждержавних союзів і т.п. - сутність якого полягає в їх рівноправності. Лише рівноправні суб'єкти політичної взаємодії можуть так узгоджувати свої інтереси, щоб не порушувати прав і свобод один одного та уникати насильства.

"Федералізм мав для Драгоманова особливе значення, - більш глибоке, чим уявлення про майбутній, - близький чи далекий, - устрій Росії. Федералізм соціально-революційних російських організацій не перешкоджав "їм бути найбільшими централістами в практично-організаційний діяльності, прихильниками диктатури партії або гуртка. У Драгоманова федералізм був системою не лише соціальною, але і політичною, і культурною, - навіть моральною... Федералізмом Драгоманова пронизано було його ставлення до партій, до людей, до способів і прийомів переконання супротивника. Цей федералізм був заснований на індивідуалізмі, на визнанні в кінцевому рахунку автономної особистості, права якої так само невід'ємні, як і право окремої громади. З цього федералізму випливала з необхідністю боротьба за політичну свободу" [99, с. 94].

Ідея федералізму не була чимось новим в українській політичній думці того часу, її витоки можна шукати вже в проектах утворення та реформування Козацької держави, в теоретичних побудовах учасників Кирило-Мефодіївського товариства. Особливу увагу їй приділяв М. Костомаров, вважаючи федеральну організацію держави історичною традицію українців. М. Драгоманов пізніше не раз публічно заявляв себе спадкоємцем ідей Кирило-Мефодіївського товариства 40-х рр., а одного з його головних ідеологів у "Листах на Наддніпрянську Україну" - М. І. Костомарова - називав своїм ідейним учителем щодо федералізму.

"Федералістичні погляди Драгоманова почали формуватись з 60-70-х рр. XIX ст. В 70-80-х рр. вони були викладені ним у ряді публіцистичних праць і склали певну систему його світогляду. У Драгоманова федералізм має два суспільно-історичні аспекти: федерація вільних громад (т. зв. громадівський соціалізм) і федерація автономних земств і країв як засіб буржуазне-демократичних перетворень" [108, с. 35].

Федералізм у трактуванні М. Драгоманова не є сталою, "завмерлою" ідеєю. Будучи прагматиком від політики він постійно прагне наповнювати її тим змістом, який в конкретний історичних умовах зможе забезпечити найбільш оптимальний шлях до реалізації головної мети - свободи особистості. Ліберально-демократична основа федералістичної концепції мислителя завжди лишилася незмінною. Змінювалась лише форма федералізму, якій він віддавав перевагу в той чи інший період своєї діяльності. У другій половині 70-х рр. XIX ст. він висунув програму безначальної спілки громад як кінцеву мету суспільних перетворень, що мали привести до побудови соціалістичного суспільства. Після спаду піднесення (розгром революційного народництва) і втратою надії на більш радикальні перетворення в Росії, вчений запропонував більш обмежену, і більш реальну, як йому здавалось, федера-лістичну програму, як найближчу мету - місцеву і крайову автономію при буржуазно-демократичних перетвореннях.

Однак у всіх випадках основу майбутньої федерації мали складати громади, спілки вільних людей, що добровільно вступали в певні політичні зносини для реалізації спільних інтересів. Спілки громад в подальшому об'єднувались в спілки спілок, а останні - у світову спілку, що була б покликана вирішувати питання глобального характеру. Такий шлях побудови всієї світової системи міжлюдських відносин - з низу до верху - був, на думку М. Драгоманова, єдино вірним і знімав небезпеку перетворення федерації на державу як засіб насильницького нав'язування волі одних іншим. І не лише меншості більшості, але й навпаки.

Права і інтереси особистості для вченого завжди залишались вищою цінністю. Саме тому він неодноразово виступав проти ідеї "волі народу" якій мали бути підкорені особисті інтереси і воля окремих індивідів, та проти демократії, як системи в якій меншість повинна підкорятись більшості навіть в супереч своїм природним людським правам і інтересам.

Громадівство і федералізм, що базувалися на добровільності об'єднання та встановлюваних зв'язків між людьми в поєднанні з правом вільного виходу індивіда зі спілок, повинні були стати механізмами гарантування свободи особистості.

При цьому анархістська риторика, на думку ряду вчених, використовувалась М. Драгомановим не з метою ліквідації держави як такої, а для її можливо більшого ослаблення на користь прав і свобод особистості. Так А. Круглашов вважає, що "У своїх програмних творах редактор і видавець "Громади" схилявся до федеративної, але держави, а не абстрактної федерації, що виступала замінником будь-якої державності. І лише у своїх тлумаченнях засад майбутнього громадянського суспільства він справді охоче користувався анархістськими метафорами. Таким чином, анархістські концепції відчутно вплинули на критику Драгомановим недоліків державного Устрою як у минулому, так і в його час. І, водночас, ці впливи залишили помітний слід там і тоді, де і коли Драгоманов намагався оцінити майбутню організацію суспільства саме як громадянського суспільства" [135, с. 417].

Перетворення царської Росії, Європи і всього світу на основі федералістичної ідеї, на думку М. Драгоманова, є тим засобом, який дозволить реалізувати головну мету всього суспільного розвитку. Адже людство в своєму розвитку все більше перетворюється з обособлених національних організмів на єдине ціле, в існуванні якого тільки й можна зрозуміти напрямок прогресу та його зміст. Для вченого спрямованість історичного процесу не викликає сумніву, головне - зрозуміти його напрямок і зосередити всі зусилля людства на реалізації головної мети його існування.

У роботі "Рай і поступ" М. Драгоманов зазначав, що "...коли дивитись на долю окремих народів, то можна часто не тільки не бачити поступу, але бачити навіть погіршення тієї долі, бо з часом траплялося, що цілі народи попадали в неволю до чужинців або й зовсім гинули. Але коли оглянути долю всіх народів на землі, принаймні з того часу з якого можна мати писемні спомини про ту долю, то безумовно заважаємо, що тим часом як в одного народу поступ часом інколи спинявся або й зовсім переривавсь, то він в другого народу все таки ішов далі, або що поступ з одного боку спинявся серед якогось народ}', то з другого боку серед другого народу було якраз навпаки, аж поки згодом один народ - не навчався в другого тому в чому він остався позаду. Оглядаючи долю всіх народів, ми бачимо, що взагалі народи помалу зближаються між собою, виробляють з себе ніби одну громаду, передають один одному свої вигади й думки так, що з окремих народів виробляється дійсне людство, в котрому поступ не може перестати навіть в найгірші часи" [77, с. 65-66].

Українці, вважає вчений, також відіграють певну роль в загальнолюдському прогресі. Хоча у своїй історії Україна й знала періоди злетів і падінь, втратила державність, однак в умовах тогочасного світу вона має і ряд суттєвих переваг. Державність, на думку М. Драгоманова, для кожного народу дає суттєві переваги, головна з яких - можливість самостійно вирішувати власні проблеми. Однак сама по собі вона не дає простим людям суттєвих переваг у забезпеченні їх прав і свобод.

Головною особливістю сучасного йому етапу світової історії вчений вважає те, що "Тепер вже люде переросли державні спілки й прямують волею й неволею до якихось інших. Тепер вже показалось, що і в тих породах людських, котрі мають свої держави й великі, багаті, й вільні (напр. як Франція, Англія), або й великі спілки вільних держав (як П. Американська Спілка) більша частина людей бідує мало чим менше, ніж бідують мужики українські" [86, с. 111-112].

Українці давно вже втратили державність, а разом з нею і експлуататорські класи, що робить їх надзвичайно сприятливими для ідей федералізму та громадівського соціалізму. "Ми думаємо, що наша Україна, котра немає ні свого попівства, ні панства, ні купецтва, ні держави, а має доволі розумне від природи мужицтво, - залюбки прийме науку про безначальні й товариські порядки, що через те на тій Україні, варто працювати громадівцям, а найбільш тим, котрі зросли в Україні" [86, с. 121].

Залучення української інтелігенції до справи визволення народних мас Драгоманов вважав однім з головних завдань свого життя. Безелітність нації імпонувала вченому тим, що в наслідок такого становища вона була більш сприйнятною до ідей побудови майбутнього суспільства на принципах соціальної справедливості, вільного розвитку особистості, гарантування її прав і свобод. Однак він прекрасно розумів, що без провідної верстви, освічених провідників маси самі по собі добитись реалізації омріяного ним суспільного ідеалу не зможуть.

Саме тому він висуває досить жорсткі вимоги до української інтелігенції, вимагаючи від неї навіть певного самозречення в ім'я майбутнього народу: "Письменний Українець, по більшій части працює на кого вгодно, тілько не для своєї України й її мужицтва. А з другого боку, здавна звикли усякі чужі люде хазяйнувати на Україні не знаючи її, не звертаючи уваги на те, як треба обертатись з Українцями, не кажучи вже про тих, котрі тілько й думають, якби поживитись з України, нічого доброго для неї не роблючи. От через те ці люде між письменними Українцями, котрі не хотять, щоб все де далі більше Україна й її мужицтво тратило свої сили, - мусять заректися не йти з України, мусять упертись на тому, що кожний чоловік, вийшовши з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українському - єсть видаток з української мужицької скарбівні, видаток, котрий при теперішніх порядках не звернеться в неї нізвідки" [86, с. 125].

І. Франко, говорячи про вплив драгоманівської пропаганди на українську освічену молодь, її дійсний зміст і мету, писав: "Це не більше не менше, як пропаганда саме ідеї національної окремішності України, необхідності, щоб українська інтелігенція служила українському народові саме своєю інтелігентністю, тобто своїм розумом, наукою. Цією однією ідеєю проникнуті всі його праці, видані в Києві, Львові, Відні, Женеві, Флоренції, Парижі, Петербурзі, Москві" [283, с. 446].

Особливості історичного існування української нації привели М. Драгоманова до думки про те, що в ній не виробилась в достатній мірі національна гордість народу, пов'язана з ідеєю власного державно-політичного самостійного існування. Більше тог, для українців є характерним доволі негативне ставлення до держави, особливо своєї і роль в цьому української інтелігенції є далеко не останньою: "В Україні якось не звикли дуже захвалювати усе своє, старосвітське, через те, що як недавно було тут щось подібне до власного царства та панства, то нікому було привчити українців пишатись своєю славою. Одну недовгу хвилину, як було тільки знов почали пізнавати освічені українці свою старовину, у 30^40 роки цього століття, горстка людей прокричала про славу козацької України, але зараз же знайшла в ній плями, і тепер, коли хто хоче пізнати ті плями, пізнає їх найскоріше з вчених праць українців..." [87, с. 561-562].

Один з чільних діячів Української народної республіки С. Петлюра, аналізуючи працю М. Драгоманова "Чудацькі думки про українську національну справу" відзначав, що вчений звертав увагу на те, що для українців є характерним поєднання державного нігілізму із гіпертрофованим почуттям національної гордості, що заважало формування та здійсненню реальної політики соціального та національного звільнення. "Провідна думка книжки-боротьба проти національної виключності, що її культивувало українське
суспільство, і з'ясування питання про культурні запозичення з російської
літератури з метою успішного політичного і культурного розвитку українців" [217, с. 316]. І далі: "... визнаючи історичні причини, що показують
сумне явище української дійсності, він, однак, значну частину провини за
нього перекладає на самих українців, докоряючи їм, дещо перебільшено,
бездіяльність, недостатню рухливість, брак активної ініціативи і широких
громадсько-наукових інтересів" [217, с. 318].

Для М. Драгоманова пропаганда національної виключності, формування в українській свідомості ідеї ненависті до інших людей за етнічною ознакою, навіть до тих, що належали до пануючих над українцями народів, було неприйнятним способом відродження України. Піднімаючи питання формування національної само ідентифікації в статті "Неправда - не просвіта", він писав: "Москалі такі ж люди, як і другі, як і ми (виділення М. Драгоманова - О.С.). Всі народи - москалі, поляки чи русини - мають і своє зле, і своє добре в натурі, і зле більше виходить від малої
освіти, ніж з натури народів, і через те, нам усім - і русинам, і москалям, і
полякам, замість того, щоби ворогувати, треба освідчатись і добувати і укупі
волі, то тоді й усякі причини до незгоди щезнуть. Навчати іншому наш на
род - значить навчати його не по правді або й просто наражатись на сміх, бо
таки ж наші люди й самі можуть і пізнавати москалів, і діставати до рук московські книжки, чи подобається це кому, чи ні" [85, с. 397].

Ворогами українців, вважав вчений, є не росіяни, не поляки, чи представники інших національностей, а державно-бюрократичний апарат імперії, власники фабрик і заводів, великих маєтків, що гноблять всіх трудящих, незалежно від їх національної приналежності.

Поряд зі спробами пропаганди української виключності не сприймав М. Драгоманов і ідею "єдиного руського народу". Українці є нацією поневоленою, а перебування України в складі Російської Імперії зовсім не є періодом прилучення до набутків світового прогресу, а влучно ним охарактеризовано як "пропащий час". Сама ж ідея офіційної доктрини етнічної єдності українців і росіян є, на думку вченого, лише одним з засобів закабалення України. "Та й самі ці петербурзькі самовольники і нівечники натури чоловічої ніколи не вважали нас, українців, за своїх і коли случалось, давили нас з більшою злістю, менш жаліли "безмозглих, упрямих хохлів" ніж своїх "руських"" [87, с. 563].

Закликаючи до єднання пригноблених всіх націй до спільної боротьби за соціальне і національне визволення народів та індивідів, за панування ідеалів загальнолюдських, а не вузько національних, М. Драгоманов, одночасно, звертав увагу на те, що далеко не всі, хто проголошує прихильність до революційної риторики та інтернаціоналістичних гасел є справжнім прихильником ідеї емансипації особистості. Ю. Охрімович звертає увагу на те, що "Критикуючи російську реакцію, Драгоманов весь час доводив, що дужим спільником цієї реакції являється сама великоруська демократія в наслідок своєї байдужості в національних справах, свого централізму та шовінізму, захованих під космополітичними фразами" [208, с. 92]. Характеризуючи російських революціонерів, вчений підкреслював, що всі вони, за винятком Бакуніна і почасти Герцена не допускали ідеї самостійного існування України, а більшість - навіть самого існування української нації, їх прихильність ідеалам загальнолюдським є прикриттям для ідей національної виключності власного народу, для націоналізму пануючої нації.

М. Драгоманов не є принциповим прихильником чи противником націоналізму як ідеї та політичного руху. Він зазначає, що його необхідно оцінювати, як і всі інші явища суспільного життя, виходячи з конкретних історичних обставин та можливих наслідків для реалізації головної мети розвитку людства - емансипації особистості. Він розрізняє націоналізм націй пануючих, що пригнічують інші народи і націоналізм пригноблених, що борються з свободу. Націоналізм, як прояв національності пригнобленого народу може стати складовою загальнолюдського прогресу.

"Національність - це прив'язаність у власному народі до того, що робить його найбільш уражаючу ознаку, значить і до того часу історії, народ імпонував другим, до того устрою, культурного і соціального, який був тогді, як нарід найменш підпадав вліянію других. Націоналізм має в собі підставу у тих інстинктах, котрі виробили у східних народів жидівство, китаїзм (виділення М. Драгоманова - О.С.) і т.д. От од чого націоналізм і у наші часи дуже легко зростається з воєнним духом. От од чого націоналізм у французів і німців зростається з імперіалізмом ... у італьянців ріднився з поклонами Римській імперії, а то й самому папству (неогвельфізм), у поляків і венгрів - з олігархізмом, у великорусів - з царизмом І т.д. Коли нація яка попалась у неволю або стратила власну державу, то націоналізм зростається з поривами до волі, становиться більш демократичним - і це тілько й дає йому прогресивну силу в XIX в." [83, с. 151].

Але національні домагання не повинні заступати собою питання соціального звільнення пригноблених мас, створення умов для всебічного розвитку індивіда, незалежно від його національного, расового, соціального походження. Саме тому, на думку М. Драгоманова, українські соціалісти, підтримуючи ідею національного звільнення українців не повинні орієнтуватись на націоналізм як ідеологію. "Хоч ми признаємо національності як очевидний факт, як результат певних природних і історичних обставин життя народного..., ми признаємо, що цей факт завжди треба мати на оці при громадській праці, а надто ми признаємо важність найвиднішої національної ознаки, народної м о ви як засобу морального зв'язку між людьми. Ми признаємо не тільки право живих груп людей, в тім числі й національних, на автономію, а й безмірні користі, які виносять люди від такої автономії. Тільки ми не можемо шукати собі провідних думок для громадської праці культурної, політичної і соціальної в почуттях і інтересах національних, бо інакше ми б заплутались в усяких суб'ективностях, в лісі історичних традицій і т.д. Ми шукаємо таких провідних і контрольних думок в наукових виводах і інтересах інтернаціональних, вселюдських. Через те, кажучи коротко, ми відкидаємо не національності, а націоналізм, а надто такий, котрий сам себе виразно противуставляє людськості, або космополітизму (виділення М. Драгоманова - О.С.); ми не признаємо примусових думок і почуть, котрі видаються за національні, ніяких обов'язкових історично-національних святощів, а надто ненависті до других національностей" [82, с. 455-456].

Висновок про необхідність домінування загальнолюдських інтересів над національними М. Драгоманов робить внаслідок тривалих досліджень людської історії, особливостей соціального та національного, державно-політичного, у першу чергу, європейських народів, як в минулому, так і в його часи. "Звівши докупи всі пі приклади, як італ’янські, так і німецькі, правдолюбива людина мусить прийти до того, що сама по собі думка про національність не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть державних справ. Треба пошукати чогось іншого, такого, щоб стало вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти одної. Треба шукати всесвітньої правди, котра б була спільною всім національностям (виділення М. Драгоманова - О.С.)" [89, с. 469].

Як вчений він був добре ознайомлений не лише з європейським історичним процесом, але й з особливостями розвитку інших цивілізацій, що давало М. Драгоманову робити висновок про не обов'язковість окремішнього державного існування для вільного національне буття, у той час як по всій Європі ідея національної держави, необхідності самостійного державного існування набирала сили. В. Довгич звертає увагу на те, що Драгоманов викладав в університеті історію таких країн як багатонаціональна Індія, вчення Конфуція, Лаодзи. "На підставі аналізу величезного матеріалу з історії античного Риму, стародавнього Сходу, середньовічної і новочасної Європи, Русі-України М. Драгоманов дійшов такого висновку. Народ може не мати власної мононаціональної, унітарної держави, але вільно розвиватись за умови забезпечення, крім прав особи, і його прав як етносу" [63, с. 55].

Держава, навіть національна, власна українська, не була для М. Драгоманова абсолютною ідеєю зовсім не тому, що він страждає на якісь комплекси русофільства, "вірності імперії¹¹, чи, навіть, свідомо обрану роль "троянського коня в українському русі". Вона не була вищою цінністю тому, що вчений був твердо переконаний в тому, що епоха державної організації міжлюдських відносин закінчується і в не дуже віддаленому майбутньому її змінять інші, більш наближені до потреб та інтересів кожного індивіда форми співжиття людей.

Однак не всі сучасники і нащадки вченого розуміли вповні його позицію. Так Я. Оршан, оцінюючи вплив драгоманівських ідей на українську політичну думку та деякі історичні події, зазначає, що "... роль цієї людини в історії української політичної думки підлягала за останні часи такій основній ревізії, що нині Драгоманов уважається тим, хто найбільше причинився до невдачі української революції 1917-1921 рр. й підготував наступ больіневицької Росії на Україну" [205, с 11].

Не могли простити М. Драгоманову його пропаганду космополітичних ідей як альтернативу ідеї національної виключності і деякі радикально налаштовані націоналісти. Зокрема Д. Донцов в роботі "Драгоманов і ми" проводить думку про те, що між М. Драгомановим, М. Грушевським і В. Леніним нема "ніякої різниці" тому, що вони базують свої програми на рухи виключно соціальні, а не національні. Ще різкіше оцінює роль М. Драгоманова в книзі "З минулих літ" К. Подолянин "... не лише в очах українських "шовіністів", але й в очах московських та москвофільських адораторів, був Драгоманов ідеологом "єдинства руського народу", політичного і культурного. Він дивився на український нарід, і то навіть поза межами тодішнього балтицько-большевицького рейху, як політичне-культурного сателіта Московщини, супроти якої поручав усякого роду любов та пошану. Нема чого дивуватись, що лишився він по цей день улюбленим божком наших інтернаціоналістів та інших сторонників "братерства" між народами" [224, с. 100]. Початки ж цієї критики можна знайти в роботах сучасників М. Драгоманова, зокрема одного з його учнів і близьких соратників І. Франка.

На захист честі великого сина українського народу одним з перших став Ю. Охрімович, який писав про те, що "Не може бути двох думок про політичний характер драгоманівського розуміння українства. Зробити українство рухом політичним, переконати сучасників і нащадків, що тільки шляхом політичної боротьби український народ може здобути собі національне визволення було головною метою діяльності Драгоманова. "Політичність" Драгоманова заключається не тільки, як думає дехто, в постулаті соціально-економічної політики, але й у домаганню політичного характеру для всякої національної (виділення Ю.Охрімовта –О.С.) емансипації. Лише стоячи на становищі політичного націоналізму, в кращому значінню цього слова, міг Драгоманів робити закиди Костомарову, Желябову і іншим за те, що не формували ясно своїх національно-політичних ідеалів" [208, с. 106].

Один з класиків сучасної західної соціології, що вважав себе учнем М. Драгоманова в національному питанні, М. Вебер вважав, що вченому вдалося досить вдало поєднати у своїй соціальне-політичній концепції ідеї соціального і національного визволення. Саме це поєднання робило М. Драгоманова цікавим для тогочасної європейської науки, європейських визвольних рухів: "Велика сила Драгоманова полягає в синтезі економічних і національних ідеалів та в ясному усвідомлення того, що є можливим відповідно до етнографічних умов Росії й сучасних економічних обставин" [151, с. 338].

Українська справа, з позиції М. Драгоманова, полягала в звільненні не просто України, відтворенні її державно-політичної самостійності, а у свободі, в усіх її виявах, представників тих соціальних верств, що репрезентували українську націю, зберегли вірність мові і національним традиціям, в першу чергу - українського селянства.

Проаналізувавши особливості історичного розвитку української нації М. Драгоманов разом із своїми соратниками по "женевському гуртку, робить висновок про те, що "Так по всім нашим Українам стало тепер однакове: скрізь наші люде зостались тілько майже мужики; скрізь людей наших однаково давить, хоч і не однакове царство, панство, купецтво й попівство; скрізь мужицькі громади одного бажають, скрізь виявилось однаково, що марні надії на кого-небуть, окрім на самі мужицькі громади. А коли ті громади скрізь у нас однакової породи, живуть поруч, - то ясно, що нашим людям найліпше: стати спільно, щоб дійти до свого; щоб жити по своїй волі на своїй землі (виділення М.Драгоманова - О.С.)" [86, с. 111].

Формула, яку пропонують українцям женевські емігранти, до певної міри перегукується з Шевченковим "В своїй хаті своя правда і сила і воля", що став одним із центральних лозунгів українських самостійників. Однак ця подібність є лише зовнішньою. Драгоманов із соратниками вкладали в свою формулу цілком конкретний зміст. Сам вчений, говорячи про популярність в колах свідомих українців крилатих слів Т. Шевченка, в праці "австро-руські спомини" звертав увагу нате, що"... формула поверховонаціональна: "В своїй хаті свої правда і сила і воля "не може задовольняти реальних потреб людності, що для неї завше важно знати, яка правда, а що спеціально для українців з навіть з національного погляду треба вияснити, якою правдою можемо ми збільшити свою силу, добитись своєї волі і своєї хати (виділення М. Драгоманова -С)" [80, с. 227].

М. Драгоманов досить чітко окреслює межі української "хати" - від Карпат до Дону і Кавказу, від пінських боліт - до чорноморського берега. Всю цю територію населяє український народ, об'єднаний однією мовою, спільністю звичаїв і традицій та представлений працюючими і експлуатованими класами: "Українська земля - там де живуть такі самі мужики, як на колишній козацькій Україні (виділення М. Драгоманова - О.С.) по Дніпру, котру здавна більше знають писменні люде з усіх наших Україн" [86

Українці є великою європейською нацією, що посідає достатньо чітко окреслену територію в центрі та на сході континенту. В сучасний вченому історичний період вони проживають, в основному в складі двох найбільших європейських імперій - Російської та Австро-Угорської. Саме число українців та протяжність заселеної ними території не дають можливості створення на ній єдиної державне-політичної організації, що відповідала б ідеалам громадівського соціалізму. М. Драгоманов не одноразово відзначав, що механізми прямої демократії, як умови забезпечення рівності участі громадян у вирішенні загальних справ, можуть бути реалізовані лише в невеликих за кількістю території та населення країнах. Україна ж цим критеріям не відповідає і тому "Ясне діло, що така велика купа людей, скілько єсть їх на всій нашій Україні, не може бути одним товариством, - інакше вона перестала б бути й вільним товариством. Вона мусить стати товариством товариств, спілкою громад (виділення М. Драгоманова - О.С.), вільних у всіх своїх справах, інакше які небуть громади будуть приневолені робити не те що вони хочуть і не там, де вони сидять" [86, с.114].

Це зауваження М. Драгоманова щодо можливої в майбутньому організації взаємовідносин з приводу влади між громадянами України є початком формування в українській політичній думці принципово нового трактування федеративної ідеї. Якщо в період козаччини, в програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства та роботах його учасників ідея федерального устрою стосувалась автономних прав України в складі інших державних утворень, то цього разу вчений разом з іншими членами так званого "женевського гуртка", що працювали над "Переднім словом до "Громади"", починають розглядати федералізм, як "внутрішній" принцип організації влади в майбутній Україні, розглядаючи принципову можливість формування в ній особливої політичної системи, а, отже, і її самостійне державно-політичне існування.

На цей факт звертає увагу А. Круглашов, зазначаючи, що "Новим поворотом у драгоманівському тлумаченні федералістичної ідеї стала Програма нової редакції "Громади" взірця 1880р. Бракує матеріалу, щоб визначити, кому із трьох співавторів цього документа належить авторство певних пунктів програми. Тому залишається розглядати цю програму як їх спільний твір, де кожний пункт відповідав тогочасним принципам М. Драгоманова, М. Павлика та С. Подолинського. Найповажнішими тут виступають два моменти. Перший: автори програми проголошують Україну як самостійну спілку самостійних спілок українських громад і територій, незалежну, суверенну країну. Друге: вони переорієнтовують "традиційний" для української політичної думки XIX ст. "зовнішній" федералізм на "внутрішній". Себто, Україна бачиться як держава, побудована на федеративних засадах. Це був новий акцент у національній державно-політичній думці, який зберігається і позвивається у наступних працях як Драгоманова, так і пізніших авторів (згадаємо, зокрема, М. Міхновського з його баченням Самостійної України, як федерації українських регіонів)" "[135, с. 423].

Ґрунт для подібного застосування ідеї федералізму як принципу "внутрішньої" організації майбутньої України було підготовлено, як вже вище зазначалось, самим розумінням М. Драгомановим федералізму як принципу зв'язку і взаємодії між суб'єктами політичної дії.

Однак не лише велика чисельність українського народу та великі розміри території, що він посідає, змушують будувати майбутню Україну як федеративну спілку вільних, громад. Україна є багатонаціональним краєм. Протягом тривалого історичного часу в ній поселялись і жили поряд з українцями представники багатьох народів. І незалежно від того, чи були вони частинами титульних націй панівних імперій, чи такими ж бездержавними народами як і український, у всіх належних до класів працюючих та експлуатованих спільна мета і спільний ворог.

Реалізація українцями їх прагнення до соціальної і національної емансипації не повинна входити в суперечність з інтересами трудових класів інших національностей. "Замість того, щоб нам рвати ті нитки, котрі так, чи сяк, а єднають нас з другими, нам ліпше в купі з ними переробити теперішнє поєднання з невільного, на вільну спілку рівних громад. Ми думаємо за себе, що Українцям замість того, щоб рватись заложити свою державу, або які-небудь дуалізми, напр., як угорський в Цісарщині, ліпше старатись розбавляти усяку державну силу й прямувати до волі краєвої вкупі з усіма Іншими країнами і громадами. От через те Українцям найліпше виступати з думками не стілько національними, скілько автономними й федеративним й (виділення М. Драгоманова - О.С.), до котрих пристане завше багато людей і з других країв і пород" [86, с. 141].

Майбутня Україна буде федерацію вільних громад, що об'єднуватимуть в собі представників різних національностей. Національні громади матимуть надзвичайно широкі повноваження у питаннях організації свого внутрішнього життя, що, як вважає вчений, дозволить їм в повній мірі реалізувати свої національно-культурні інтереси не вступаючи в конфлікт з українцями як титульною нацією майбутньої федерації.

Об'єднувати всі громади України буде спільне бажання вирішити соціальні проблеми, дати можливість всім працюючим людям користуватись плодами своєї праці та вільно розвиватись. Експлуататори, незалежно від їх національності, вважає М. Драгоманов, повинні будуть або переглянути своє прагнення до праці та експлуатації інших, або залишити країну. А оскільки українці практично не мають національної буржуазії, дворянства, духовенства, то для них звільнення соціальне і національне є практично тотожним є єднає з усіма трудящими всіх народів світу.

"Всякому народу шкодить неволя під чужими людьми, а з другого боку серед громад не місить бути непрацюючих станів, а мусять вони складатись з самих здобувачів. Ось через що майже все одно: чи увільнити Україну від панування чужинців, чи увільнити громади українських здобувачів од непрацюючих станів: і так і так пани усяких пород повинні хоч усі стати робітниками, хоч покинути Україну. Інша річ працюючі громади волоські, болгарські, сербські, грецькі, московські, мазурські (польські), виселки німецькі і ремісники польські і жидівські й інші, що живуть у нашій країні: вони мусять мати у всьому рівне право й однакову волю з Українцями. Їх товариства й громади будуть вільні од усякого примусу до звичаїв чи мови українського гурту, матимуть волю закладати свої школи: нижчі, середні й вищі, й волю пристати до всякої спільності з гуртом тих народів, од котрих одійшли до України ті громади, виселки й товариства. Такі працюючі чужинці будуть для Українців узами, котрі прив'язуватимуть їх до сусідніх народів (націй), з котрими Українці повинні вступати до великої всепородної вільної спілки (інтернаціональної федерації)" [78, с. 149].

Формування майбутньої вільної федерації громад України повинне відбуватись шляхом не здобуття спочатку національної держаної незалежності, а потім соціальних реформ, а через постійну роботу над підривом основних принципів існування держав експлуататорських, до складу яких входять українські землі. Користуватись требу будь якою, навіть найменшою нагодою, для того, щоб держава втрачала свої директивні функції. Як відзначає А. Кругла-шов, "Драгоманов надавав перевагу такій системі влади, у якій державні чинники обмежувались би І контролювались інститутами громадянського суспільства, а всі складові політичної системи разом - висловлювали би і втілювали інтереси, волю не нації взагалі, а й громадян як справжніх носіїв суверенітету держави (виділення А. Круглашова- О.С.)" [135, с. 379].

Шлях постійного "ослаблення держави", особливо російської, М. Драгоманов вважав найбільш оптимальним напрямком діяльності українського національно-визвольного руху, що спирався на ідеї громадівського соціалізму. З одного боку Україна не була готова до швидкої реалізації ідеї національно-державної незалежності, з іншого - спільна боротьба пригнічених мас різних національностей за свої політичні та соціальні права могла, на його думку, значно раніше принести справжнє звільнення українському народу. В.Сохань, зокрема, звертає увагу на те, що "Розглядаючи історичний шлях українського національно-культурного відродження, умови і фактори, Що спряли чи заважали його здійсненню, М. П. Драгоманов добре розумів і переконливо доводив, що Україна в тогочасний період, у зв'язку з багаторічною русифікаторською політикою царизму, ні в етнічному, ні в політичному та духовному плані, особливо з погляду національної свідомості народу, Ще не була підготовлена до національно-державної незалежності. Тому головним завданням усіх політичних діячів на ниві українського відродження на той час він вважав культурно-просвітительську роботу серед народу, ознайомлення його з європейською культурою цивілізованих націй і одночасно боротьбу проти імперської політики царизму щодо українського та інших народів. Безпосередньою умовою, що відкривала б Україні шлях до незалежності, він вважав конституційно-демократичне реформування Росії та перетворення її на федерацію на основі культурно-національної автономії й громадянсько-регіонального самоуправління" [256, с. 8].

У своїх автобіографічних спогадах М Драгоманов, виходячи з позицій "реальної політики", пояснював свої дії наступним чином: "Будучи соціалістом по своїх ідеалах, я переконаний, що існування цього ідеалу можливо тільки в певній поступовості і при високому розвитку мас, а тому і досяжне більш за допомогою розумової пропаганди, ніж кривавих повстань. Тому що Україна, моя батьківщина, розділена на дві частини - австрійську і російську, і тому що в першій існує відома політична свобода, якої в Росії немає, то, по-моєму, діяльність соціалістів у кожній частині повинна бути різна: в Австрії можливо приступати до організації власне політичної партії з робітників і селян русинів у союзі з поляками та євреями, у Росії ж потрібно насамперед домагатися політичної свободи; соціалістичні ж ідеї можуть бути розповсюджувані в Росії тільки науково-літературним способом. Одержати ж політичну свободу в Росії українська нація, на мою думку, може не шляхом сепаратизму, а тільки разом з іншими націями й областями, шляхом федералізму" [81, с. 65].

Відмова від "сепаратизму" зовсім не є запереченням права українців на самостійне державно-політичне Існування. М, Драгоманов, вважає, що власна держава - це лише етап історичного розвитку народу що прямує до загально людського ідеалу існування на принципах громадівського соціалізму. Але "радикалізм" зовсім не протистоїть "українству", він лише бачить далі, і розуміє справжню перспективу та справжній сенс поняття "національне визволення". Щодо спроб протиставлення "радикалізму" та "українства" М. Драгоманов писав, що "Коли мені замітили, що радикали зовсім не хотять знати українства, я одповів, що, значить, вони тільки плохі радикали, бо радикал, котрий на Україні не признає українства, єсть недодумавшийся радикал, так само як і українофіл, котрий не додумався до радикалізму, тільки плохий українофіл (виділенням. Драгоманова - О.С.)" [80, с, 214].

При цьому він був щиро переконаний, що українці цілком готові, в силу історичних обставин, якнайшвидше прилучитись до реалізації загальнолюдських ідей і сприйняти революційну пропаганду громадівців. Головне, щоб вони зрозуміли, що "Українофільству, т. є. націоналізму серед народу зовсім хлопського, усього б легше стати не націоналізмом, а тільки одною з форм космополітичного народовства - так воно й буде, надіємось; вже Шевченко дає право такої надії" [83, с. 152]. Саме таке поєднання національного та соціального у визвольному процесі може забезпечити гармонію інтересів українців та представників інших народів, що проживають на Україні, а, також, привести до вступу України в майбутню світову федерацію національних федерацій вільних громад.

Становлення нового, справедливого суспільного ладу, на думку М, Драгоманова, є закономірним результатом світового історичного процесу. Людство, освоюючи природний світ, пізнаючи глибше і точніше закономірності розвитку природи і суспільства, невідворотно наближаються до встановлення нового порядку, що адекватно відповідатиме сутності людини як природної істоти. Особливу місію по забезпеченню поступального руху людства вчений покладає на науку: "Нова наука природня мусить перевчити письменних людей і в їхніх думках про зміни порядків громадських, одучити од звичок держати свої думки найбільше на державних справах та державних змінах, та скорих переворотах, та повстаннях, і привчити пам'ятати, що всі порядки в людських громадах ростуть, а не робляться одразу, і що державні, чи противодержавні заходи й повстання - тілько частина тих приводів, якими посуваються людські зміни в життю, а далеко не все... Повстання можуть почати будити громадський розум, можуть кінчати старі порядки, котрі вже підкопані з усіх боків інакшими способами ..., а зробити нові порядки, та ще й громадські й господарські саме повстання не може" [86, с. 132].

М. Драгоманов є рішучим противником абсолютизації ролі насильства в розгортанні соціального прогресу. Насильство у будь-якій формі - соціальне, національне, релігійне, експлуататорське, чи індивідуальний та масовий терор революціонерів - є ґвалтуванням особистості, інтереси і невід'ємні права, добробут і щастя якої він вважав найвищою цінністю.

Виступаючи проти використання насильства у досягненні ідеалу громадівсько-соціалістичної організації суспільного життя - "чиста справа вимагає чистих засобів" - М. Драгоманов вказував на шлях, який, як йому здавалось, є оптимальним: "На те щоб технічний поступ не шкодив біднішим людям, знайдено вже лік, лік той просвіта і єдність між людьми, між робітниками, в домаганню підвищити плату за працю, примусити державні, крайові і громадські уряди ліпше впроваджувати копальні, фабрики, доми для робітників, а далі в домаганню, щоб всі ті заклади переходили під уряд і на власність самих робітничих спілок" [77, с. 68].

Пропаганда і просвітництво мас, політична боротьба за соціальні і національні права з використанням всіх можливостей буржуазного конституціоналізму, формування структур політичної і соціальної самоорганізації працюючих класів - все це він вважав найбільш дієвими засобами досягнення сформульованої ним мети. Однак, виступаючи за створення українцями (перш за все галицькими) модерної політичної партії за європейськими зразками, сам М. Драгоманов вважав за краще залишатись поза партіями, обравши позицію "над сутичкою".

Орієнтація на Західну Європу, прилучення українців до здобутків світової культури та науки повинно було сприяти подоланню як певної національної обмеженості, настроїв національної самозакоханості, так і наслідків "пропащого часу" перебування України під Московським царством. "... тепер розумні люди скрізь стоять тілько за свої порядки, а вибирають по всьому світові дещо ліпше (виділення М. Драгоманова - О.С.). От цю думку треба і ширити серед нашого народу, а зовсім не ту, що свої порядки колишні або теперішні добрі тим уже, що вони свої" [85, с. 394].

Орієнтація на Західну Європу, переконаність в незворотності поступального розвитку людства, прагнення розглядати долю та перспективи української нації в нерозривному зв'язку із світовою історією, поєднання глибокого наукового аналізу із політичною та національною пристрасністю, любов до власного народу з одночасною пропагандою космополітизму та неприйняттям ідей національної виключності, пропаганда необхідності політичної складової визвольних змагань українців, поєднання ідей національного і соціального визволення - все це визначає те місце, яке М. Драгоманов займає в історії української політичної думки, в процесах національного відродження, у вкорінення свідомості українського народу розуміння власного історичного призначення.

Вчений був сином свого часу. Випереджаючи його силою наукової думки, він прагнув ставити перед українським політичним рухом реальні завдання, ті, які могли бути реалізовані виходячи з наявних умов. Як зазначає Ю. Хорунжий,"... Драгоманов був прихильником федеративного устрою слов'янських народів, ідучи слідом за Кирило-Мефодіївцями... Драгоманов свого часу не побачив передумов для створення цілком самостійної Української Держави. За п'ять років по його смерті це зробить Микола Міхновсь-кий у програмній праці "Самостійна Україна". І навіть Центральна Рада, яка складалася, головним чином, із партій соціалістів-федералістів і соціалістів-революціонерів (і Грушевський, і Винниченко) на початку намагалася будувати свої стосунки з Росією на федеративних засадах, аж поки не зрозуміли, що там нема з ким говорити, коли до влади прийшли більшовики..." [312, с. 79].

І все ж, будучи прихильником "реальної політики", М. Драгоманов завжди намагався узгоджувати всі тактичні дії із стратегічною метою - звільненням людини, звільненням індивідів та народів від всіх видів насильства над свободою та від експлуатації. "... Драгоманов у своєму житті перейшов велику еволюцію та від "провансальства" дійшов до ідеї української нації (виділення О. Шульгина - О.С.), за яку він так твердо і переконливо говорив не тільки своїм, а й чужим" [320, с. 232].

М. Драгоманова часто називають "антидержавником". Всі його зусилля були спрямовані на те, щоб, якщо і не ліквідувати державу повністю, то максимально ослабити ЇЇ, добитись якомога більшої передачі управлінських функцій від держави до органів громадського самоуправління, інститутів громадянського суспільства. При цьому підкреслюється, що його негативне ставлення до держави як політичного інституту автоматично робило

його і противником ідеї української державності. Багато з активних прихильників радикально-націоналістичної ідеології покладали на М. Драгоманова значну частку вини за те, що до революції 1917-1920 років українська нація, у першу чергу її еліта, підійшли без чітко усвідомленої необхідності боротьби за самостійне державно-політичне існування України. Однак саме М. Драгоманов поставив питання про українців як про націю, його ідеї в значній мірі сформували нову еліту з усіма її перевагами і недоліками, що сприяло перетворенню етнографічної маси в народ і, врешті-решт, в націю.

І. Лисяк-Рудницький відзначав: "Драгоманов не був прихильником самостійної української державності. Проте в час, коли більшість представників верхніх класів на Україні вважали себе членами російської нації, і коли маси селян не мали викристалізованої модерної політичної свідомості, Драгоманов розглядав Україну як націю. Це вело до двох важливих політичних постулатів. Він вважав, що відчужені верхні класи повинні національне зінтегруватися з українським народом, і що на всій етнічній українській території, перетинаючи політичні кордони, має бути створена об'єднана національна свідомість та скоординована політична воля" [151, с. 330].

О. Шульгін, син близького співробітника М. Драгоманова Я. Шульгіна оцінював ситуацію з впливом М. Драгоманова на подальший розвиток українського політичного мислення наступним чином: "Драгоманова обвинувачують, що він був федераліст, не розуміючи того, що для реального політика другої половини XIX віку це був максимум вимог; треба пригадати диспропорцію між всесильною імперією та кволим українським рухом в якому поза кількома видатними діячами панувала аморфна маса селян і зросійщені дощенту міста... Зрозуміло, що він прагнув свободи (виділення О. Шульгина - О.С.) в імперії, це була передумова поширення національної ідеї в масах. Як це не дивно для сучасної молоді, але самостійниками бути навчив нас якраз Драгоманов, а не МІхновський. Своєю освітою, своєю красномовністю, своєю боротьбою проти росіян і малоросів, які абсолютно нехтували Україну, він усім нам імпонував. Дальші висновки з його ідей не тяжко було зробити. З Драгоманова вийшов і Єфремов, і Грушевський, і Чикаленко, і Симон Петлюра... Його іменем і його ідеями були перейняті і активні діячі кінця XIX віку" [320, с. 233].

Сам же М. Драгоманов висловив своє ставлення до ідеї самостійності української нації досить однозначно в такій роботі програмного характеру, як Переднє слово до "Громади", написаній спільно з С. Подолинським та О. Терлецьким. Там, зкрема, зазначалось, що "... сам народ український мусить впорядкувати свою долю, як йому потрібно, зкинувши з себе усяке панство й державство (виділення М. Драгоманова - О.С)" [86, с. 103]. Отже - самостійність, але 'бездержавна" , "безпанська" , громадівсько - соціалістична.

Ідеї М. Драгоманова значною частиною українського національно-свідомого суспільства, при всій їх науковій обґрунтованості та красномов йому переконливому викладі, сприймались як занадто радикальні. І це сприйняття дещо суперечило прагненню самого вченого ставити реальні політичні цілі. Радикалізація поглядів М. Драгоманова значною мірою зумовлювалась "натиском" його молодших соратників, таких як С. Подолинський, О. Терлецький, М. Павлик, та загальним наростанням радикальних і, навіть екстремістських, настроїв в російському революційному русі та серед української молоді, що прилучалась до нього. Вплив С. Подолинського можна вважати одним з найбільш сильних чинників.

Сергій Андрійович Подолинський народився 19 липня 1850 року в с. Ярославці на Полтавщині в родині багатого землевласника. Його батько - камергер імператорського двору, російський поет (зустрічався з О. Пушкіним та А. Міцкевичем), відомий прихильник російської імперської ідеї ставився до сина як до спадкоємця не лише своїх маєтків, але і ідей. У той же час, будучи людиною високоосвіченою він прагнув щоб і його син отримав ґрунтовні та всебічні знання. У бібліотеці Подолинських, серед іншого, зберігались також і книжки заборонені цензурою, в т.ч. кілька номерів герценівського "Колокола" та "Кобзар" Т. Шевченка, які батько дозволяв читати синові, вважаючи, що його спадкоємець не може бути "зіпсованим" подібною літературою. По лінії матері, уродженої княгині Кудасової, його двоюрідними братами були український поет та російський філософ Сергій та Микола Бердяєви.

1867 року С. Подолинський вступає на природничий факультет Київського університету св. Володимира і активно включається у вир студентського життя. У той час серед київського студентства була досить популярною робота у недільних школах, організованих для київських робітників та інших представників незаможних прошарків населення. С. Подолинський також включається в роботу гуртка, що його очолював доцент, а потім професор кафедри політичної економії та статистики Київського університету М. Зібер (1844-1888), якому належить перший переклад і тому "Капіталу" К. Маркса російською мовою. Підкреслюючи вплив М. Зібера на формування політичних поглядів С. Подолинського П. Феденко зазначав що, "Від січня 1874 р. Зібер почав свої виклади з економічних наук в університеті в Києві і ознайомив студентів з соціалістичними теоріями західноєвропейських країн. Лекції Зібера зробили соціалістом С. Подолинського, тоді студента в Києві" [274, с. 53].

1871 року С. Подолинський виїжджає за кордон де бере активну участь у діяльності російської революційної еміграції. Прямуючи до Парижу він зупиняється у Львові та Бідні де знайомиться з О. Терлецьким, який став його близьким другом, однодумцем і соратником на довгі роки. Характеризуючи нове покоління українських політичних діячів зорієнтованих на соціалістичні ідеї та марксистське вчення, до якого належав і С. Подолинський, П. Федченко писав, що "... такі діячі, як С. Подолинський чи О. Терлецький ладні були заради справи йти на ризик. У відповідь на застереження й відхрещування колишнього січового побратима М. Бучинського О. Терлецький писав, що він вважає для себе високою честю прислужитися справі Марксових ідей і ладен "не тільки голову свою, але й цілого себе з усією своєю будучністю й кар'єрою покласти під обух власті, коли того вимагатиме інтерес справи котру я бороню". Таких моральних переконань дотримувався і Драгоманов, про що він потім неодноразово писав Франкові, Павликові та діячам Старої громади, але намагався ті голови берегти" [278, с. 109].

У Парижі С. Подолинський знайомиться з одним з лідерів російського революційного руху П. Лавровим і включається у справу видання та розповсюдження емігрантського народовольського журналу "Вперед". 1872 року в Лондоні відбувається його зустріч з лідерами І Інтернаціоналу К. Марксом та Ф. Енгельсом. Між ними виникає певна приязнь і зав'язується листування.

Перебуваючи за кордоном, офіційною метою якого було отримання освіти, С. Подолинський вивчає в Женеві медицину, агротехніку та економічні науки. Цей набір дисциплін був не випадковим. Вони мали стати в нагоді молодому революціонеру для здійснення своєрідного обряду народовольської ініціації - ходіння в народ. Воно полягало в тому, що революційно налаштовані студенти, які належали, переважно, до заможних класів, влаштовувались працювати в земства, лікарями, агрономами, землемірами, вчителями сільських шкіл і працюючи з трудовими класами поширювали серед них революційні настрої.

1874 року "ходіння в народ" здійснює і С. Подолинський. Цю форму пропаганди соціалістичних ідей він, отримавши певний досвід, вважав однією з найбільш ефективних. У листі до російського народовольця В. Смірнова від 4 травня 1875 року "Взагалі я вважаю, що ходіння в народ є безсумнівно найкращою формою діяльності з тим, одначе, щоб під словом ходіння розумівся перехід в народ і тривале (звичайно, наскільки поліція дозволить) поселення серед народу" [222, с. 50-51].

Захоплений ідеями соціального та національного визволення України У другій половині 1875 року С. Подолинський знов виїжджає за кордон, намагаючись разом з О. Терлецьким організувати у Відні видання української соціалістичної газети. Такі наміри у нього виникли як результат перебування в Україні 1874-75 років. Л. Я. Корнійчук відзначає, що в ці роки "Перебуваючи в Україні, Подолинський значно зближується з українськими революційними та ліберальними колами, проводить роботу зі створення української соціальне-демократичної партії, бере активну участь у роботі Київської громади" [123, с. 36].

Соціально-демократична ідея, вважав вчений, на той час ставала провідною ідеєю в українському русі. При цьому, на його переконання, український революційний рух повинен був отримати самостійне від загальнороінського оформлення. Це зумовлювалось особливостями ситуації в Україні ,а також тим, що російські революціонери, щодо України займали позиції, які, на думку С. Подолинського мали дуже мало спільного з визвольним характером соціальної демократії.'

У листі до В. Смірнова від 4 травня 1875 року, говорячи про злиття українофільських настроїв з соціальне-демократичною ідеологією, він писав: "Знайте передовсім, що тепер українофільство означає - українська соціально-демократична партія, і якщо між українофілами є ще люди, які в глибині душі з тим не згідні, то вони бояться вже про це говорити, тому, що в результаті повинні би негайно вийти з українофільської партії. Але разом з тим ми українофіли настільки націоналісти, наскільки націоналісти - серби-соціалісти, англійці[соціалісти], та інші [соціалісти], і певна річ, не більше націоналісти як Ви росіяни. Не забувайте, що ми інший народ, і різниця між нами і вами, як між Вами і поляками, сербами та іншими" [222, с. 52-53].

Підкреслене прагнення до "самостійності" у відносинах між українським та російським революційно-демократичними рухами зумовлювалась як патріотичною позицією вченого, так і його особистим знайомством з лідерами російських радикалів та їх позиціями в національному питання. "Знаючи, так би мовити, зміст "російського" соціалізму зсередини, С. А. Подолинський ніколи не полишав думки про організаційне оформлення соціал-демократичного руху в Україні. Тим більше, що був добре обізнаний з такими рухами в європейських країнах, які входили до і інтернаціоналу. Саме у зв'язку із вказаними намірами вчений намагався нагадувати європейцям про розвиток соціалістичних поглядів в Україні" [101, с. 95].

Організація у Відні українського соціал-демократичного видання не вдалась. Причинам були як протидія австро-угорської адміністрації, та і відмова "Старої громади" у фінансовій підтримці, її лідери побоювались надто радикальних настроїв С. Подолинського та О. Терлецького та можливих репресій щодо українського руху на території обох імперій.

Поряд з роботою над організацією української соціал-демократичної газети чи журналу за кордоном, С. Подолинський публікує за кордоном ряд робіт української та іноземними мовами. Вони повинні були не лише розповсюджуватись в Україні, але й поширюватись в країнах Європи з метою ознайомлення європейської соціал-демократії з українськими проблемами, актуалізувати в свідомості революціонерів континенту питання визволення України. Роботи Подолинського писались та були перекладені не лише українською та російською, але і сербською, білоруською, польською, німецькою, французькою, італійською мовами і набули значного поширення з цією роботою С. Подолинський продовжує наголошувати, що "Нашою найближчою ціллю, себто тих українофілів, що будуть діяти в народі, є організування за кордоном регулярного видання народних книжок, а потім, народного журналу..." [222, с. 56].

У кінці 1875 року з'являється написана французькою мовою брошура С. Подолинського "Парова машина", одразу ж перекладена українською О. Терлецьким. Ця праця, написана у формі утопічного оповідання, що описує принади майбутнього соціалістичного ладу, організацію найкращого співжиття громадян, була розрахована на поширення серед читачів, що належали до працюючих класів. У цей же час вчений публікує працю "Про бідність", в якій робить спробу популярного викладу теорії доданої вартості К. Маркса. Робота була одразу ж перекладена та видана польськими та білоруськими революційними діячами.

М. Драгоманов дещо скептично оцінив появу цих брошур, зазначивши, що вони написані не стільки в дусі "новітнього соціалізму", скільки російського народництва 70-х, чи й українського хлопоманства 60-х. Більш високо "оцінили" праці С. Подолинського охоронні служби Російської та Австро-Угорської імперій - вони були заборонені цензурою, а тираж на їх територіях конфісковувався.

Сам С. Подолинський в "Спогадах" згадує, що російська імперська влада оцінила українські соціалістичні брошури, як одну з найбільших загроз для себе. Так, сумнозвісний по справі розгрому Кирило-Мефодіївського товариства, М. Юзефович "... зразу після появи перших українських соціалістичних видань, ... почав говорити, що книжки на зразок Парової машини (виділення С. Подолинського - О.С.) особливо небезпечні в тому смислі, що представляють революцію і соціалізм у надзвичайно привабливому вигляді, намагаючись умовити, а не залякати, і що найбільш шкідливі ті люди, що в одній кишені носять Карла Маркса, а в другій батька Тараса Шевченка, маючи на увазі людей, які вміють з'єднувати вчення соціалізму з традиціями і симпатіями, викликаними місцевим українським націоналізмом, тобто прагненням українського народу поряд з економічною емансипацією досягнути ще й політичної і культурної самостійності" [222, с. 87].

Повернувшись в Україну в кінці 1875 року С. Подолинський засновує в маєтку батька школу та лікарню, де і працює сам. Він прагнув більшого зближення з трудящими масами, глибшого розуміння їх потреб і бажань. Саме таке розуміння, на його думку, могло оживити теоретичні схеми, перевести соціалістичну пропаганду в область практичної діяльності. Однак реалізувати задумане в повній мірі йому не вдалось. Його діяльність стала привертати до себе все більшу увагу поліції.

1877 року С. Подолинський виїжджає до Франції і оселяється в містечку Монпельє. Він активно працює над написанням пропагандистських брошур і активно підтримує зв'язки з женевським гуртком М. Драгоманова. [Федченко, говорячи про цю організацію українських соціалістів-емігрантів, писав, що "Активними помічниками Драгоманова стали тут С. Подолинський, О. Терлецький, М. Зібер, М. Ковалевський, О. Черепахін, а згодом Павлик та І. Франко. По суті всі вони були його справжніми фанатичний сподвижниками, не шкодували для добровільно взятої на себе місії ні л, ні енергії, ні власних матеріальних засобів, часто наражаючись ще й на небезпеки та переслідування" [278, с. 137].

Цього ж 1877 року він публікує роботу "Про хліборобство", в якій дає своє розуміння принципів організації майбутнього справедливого суспільства, особливості громадівського устрою життя, висвітлює питання власності на землю та політичної влади. 1879 року виходить його праця "Життя і здоров'я людей на Україні" - перша українська розвідка з медичної демографії та статистики, в якій на основі зібраного матеріалу автор показує, що причиною багатьох хвороб населення України є соціальні фактори.

В умовах скрутного матеріального становища, в якому опинився "женевський гурток" внаслідок відмови в допомозі з боку "Старої громади", С. Подолинський пропонує М. Драгоманову свою допомогу. Останній певний час вагався, оскільки був не повністю згодним з радикально-революційною позицією С. Подолинського. За кошти С. Подолинського було видано два номери журналу. Л. Я. Корнійчук зазначає, що спільне видання "Громади" М. Драгомановим, С. Подолинським та М. Павликом було результатом деякого компромісу між ними. Він був досягнутий за умови, що кожен з них матиме можливість вільно викладати в журналі свої погляди. "Це видання Подолинський підтримував матеріально. Але за своїм напрямом воно не відповідало його поглядам. Він не міг друкувати тут свої праці і почав видавати їх "на власний рахунок". Свої революційні плани він частково реалізує, як уже зазначалося, виданням соціалістичних брошур-метеликів і не полишає думки щодо організації журналу. Він шукає різні можливості щодо видання, підтримує ідею організації революційного часопису в Румунії, автором якої (ідеї) був член "Старої громади" Ф. Вовк. Цей план не здійснився" [123, с. 38-39].

1880 року С. Подолинський друкує праці "Ремесла і фабрики на Україні" з описанням історії розвитку української промисловості та широким статистичним матеріалом, "Соціалізм, тероризм і нігілізм", в якій протиставляє соціальну демократію ідеям та засобам діяльності радикальних анархістських груп, "Програма "Громади"" - спільна декларація позиції українських соціалістів-громадівців, написана разом з М. Драгомановим та М. Павликом, "Праця людини і її відношення до розподілу енергії".

З приводу останньої книги між С. Подолинським і К. Марксом, а також між К. Марксом та Ф.Енгельсом зав'язалось жваве листування. К. Маркс, не зважаючи на певні зауваження Ф. Енгельса, високо оцінив роботу українського вченого. Подолинський висунув свою концепцію доданої вартості, яка значною мірою могла змінити всю теоретичну будову авторитетного для нього Маркса.

Ситуацію з відкриттям С. Подолинського та реакцією на неї К. Маркса досить яскраво описує М. Руденко. Він пише, що ідея С. Подолинського може бути виражена короткою формулою: "Додаткова вартість - це додаткова енергія сонця, яку людство використовує для свого прогресу (виділення М. Рудєнка - О.С.)... К. Маркс зрозумів С. Подолинського, але людство в цілому ще не було підготовлене до того, щоб оцінити і прийняти його ідеї. І якщо навіть у наш космічний вік багато філософів не в змозі охопити енергетичні зв'язки між Сонцем та людською працею, то що можна говорити про XIX сторіччя?.

Є дані, що Енгельс не погоджувався з Марксом в оцінці праці Подолинського, бо вона вела до перегляду всього "Капіталу". Але Маркс вчинив так само, як Ейнштейн, дізнавшись про обчислення Фрідмана.

Втім, Марксові було незмірно важче: він втрачав при цьому саму основу, на якій стояла його теорія. І все ж він погодився з тим, що теорія Подолинського логічно обґрунтована" [236, с. 83-84].

Ідеї С. Подолинського перегукуються з висновками іншого видатного українського вченого із світовим ім'ям - В. І. Вернадського і його концепцією ноосфери та людської думки як планетарного явища. Як відзначають І. Огородник та М. Русин "Категорія праці завжди привертала увагу представників філософської та соціально-політичної думки, особливо в XIX ст. Однак її інтерпретація зводилася лише до переважання в ній економічних чинників, спонуки створення вартості й зростання національного багатства. Під іншим кутом зору проблему праці розглядає С. Подолинський; він осмислює її через фізичну енергетичну економіку, згідно з якою праця є одним із мислених різновидів загальної світової енергії, її специфіка полягає в тому, що праця (якщо це осмислена, а не безсистемна робота) орієнтована не на розпорошування енергії, насамперед сонячної як основи життя, а на пакетування енергії, придатної для забезпечення вищих форм діяльності людини. Функція розуму полягає тут у регулювання господарського життя та організації енергетичних потоків з метою перетворення світу та виникнення в нього нової якості" [196, с. 222-223].

1881 рік виявився надзвичайно важким для С. Подолинського. Втративши почуття обережності він став підписувати книжки та революційні статті власним іменем. Царська влада негайно зреагувала на цей факт і шляхом відвертого тиску добилась того, щоб батько припинив будь яку матеріальну підтримку синові. У цей же час відбувається остаточний розрив з І. Лавровим на ґрунті українського питання та М. Драгомановим через незгоди в соціальному. С. Подолинський залишається за кордоном без матеріальної підтримки і практично в повній політичній ізоляції.

До того ж йому довелось пережити і особисту трагедію. 1881 року початку помирає молодший з трьох синів Подолинський, а потім, з причин енцефаліту, що охопив всю південну Францію, помирають старший син вченого та донька народоволки О. Любартович, яка виховувалась в його сім'ї. У С. Подолинського не було грошей навіть на похорон дітей і він звертається по допомогу до М. Драгоманова, що також був у скрутному становищі, але зміг віднайти необхідні гроші.

Всі ці події справили гнітючий вплив на С. Подолинського, загострились давні хвороби і почалось запалення мозку. У січні 1882 року його відправляють до лікарні для душевнохворих у Монпельє. Пізніше мати перевозить його в Париж і, одночасно, клопочеться перед царем про дозвіл перевезти сина на Батьківщину, мотивуючи це бажання тим, що знайома обстановка зможе позитивно вплинути на психічний стан сина. 1883 року дозвіл було отримано із застереженням про те, що як тільки лікарі визнають С. Подолинського осудним він одразу ж буде притягнутий до відповідальності за антидержавну діяльність. Однак суду царська влада так і не дочекалась. Не одужавши, С. Подолинський помирає ЗО червня 1891. Похований вчений у Києві на Аскольдовій могилі поблизу могили свого батька.

Політичні погляди С. Подолинського формувались, У першу чергу під впливом ідей російських революціонерів демократів О. Герцена, М. Чернишевського, М. Добролюбова, поезії Т. Шевченка, пізніше - українофілів, П. Лаврова, К. Маркса, М. Драгоманова. Він формувався в атмосфері революційних настроїв студентської молоді 70-х років XIX ст. та культурницької роботи колишніх членів Кирило-Мефодіївського товариства, діячів національного відродження, що склали київську "Стару громаду".

Почавши свою революційну діяльність в контексті загальноросійського визвольного руху, під впливом М. Драгоманова та українофільських ідей, ознайомившись із здобутками тогочасної західноєвропейської політичної думки С. Подолинський переходить на позиції українофільські позиції. В уже згадуваному листі до В. Смірнова від 4 травня 1875 року він писав: "... українофільство мене перемогло; я все мав до цього схильність, а останнім часом став цілковито запеклим українофілом" [222, с. 52].

Політична концепція С. Подолинського була, за своєю основою, близька до марксистської і базувалась на особливому трактування політики, ж феномену суспільного життя. В. Сокуренко зауважує, що "Політика, в уявленні Подолинського, є сукупність практичної суспільної діяльності, що заторкує зовнішні форми громадського життя і спрямована на зміцнення і розвиток державного (виділення В. Сокуренка - О.С.) ладу в суспільстві. Ця діяльність, на його думку, складає головний суспільний ідеал усякого державного життя" [254, с. 154].

У майбутньому суспільстві, що базуватиметься на безкласовій соціальній основі, сутність політики повинна кардинально змінитись. У статті "Нарис розвитку Міжнародної організації робітників", опублікованій в першому томі народовольського журналу "Вперед" за 1873. Він наголошував на тому, що в соціалістичному суспільстві відпаде потреба в територіальній організації держави і буде "забезпечена раціональна організація суспільного ладу. Політика буде спрямована на внутрішній зміст громадського життя, "й метою стане застосування соціалістичних істин до організації найкращого співжиття"" [254, с. 154].

Таке трактування політики С. Подолинським базувалось на його розумінні сутності держави та її ролі в житті суспільства. Вчений вважав, що найдавнішою формою організації суспільного життя була громада, яку він визначав як групу людей із спільною власністю на землю та інші засоби виробництва та колективним їх використанням. Праця в первісних громадах була спільною, а розподіл - рівним.

В основі історичних форм людського співжиття, на його думку, лежать форми суспільної організації праці. І коли, в наслідок зростання продуктивності праці та вдосконалення знарядь праці, почали впроваджуватись нові форми її організації почалась і деструкція первісних громад, що виконали своє історичне завдання. Однак саме по собі виникнення поділу праці, як вважає С. Подолинський, ще не приводить до виникнення класового суспільства та державної організації суспільного життя. Визначальну роль тут відіграли узурпація влади та зовнішнє завоювання. Описуючи процеси виникнення держави на прикладі розвитку громад в Індії, він писав:"... в індуській громаді, незважаючи на поділ праці, не було хазяїв і робітників, бо кожен був хазяїном своєї частини громадського добра і кожна громада сама задовольняла всі свої потреби. Проте такий порядок протримався доти, доки не виросло в громаді начальство з військових (киїтаріїв) та попівства (брахманів) (виділення С. Подолинського - О.С.), або доки хліборобські громади не були завойовані чужими людьми, котрі стали в них тим начальством і почали з них брати податки працею або здобутками. Тоді, певно, і тісніший зв'язок хліборобів з ремісниками потроху розійшовся, а більша частина ґрунту перейшла в руки великих панів" [223, с. 106].

Вчений зовсім не ідеалізує первісне суспільство, зазначаючи, що "Люди спочатку жили невеликими громадами, які надто відрізнялись одна від одної, котрі раз у раз ворогували і бились між собою" [223, с. 101]. В сутичках між первісними громадами переможені раз у раз попадали в залежність від переможців, які почали використовувати їх працю для власного збагачення.

На зміну первісним громадам приходить держава. При цьому С. Подолинський вважає виникнення держави явищем історично прогресивним в розвитку людства. Однак перевагами державної організації змогла скористатись незначна частина людства - простому народу вона приносить злидні та різноманітні форми гніту. Розвиток держави, на думку вченого, відбувався на основі посилення панування одного класу над іншим та поглиблення майнової нерівності між членами суспільства. Держава розвивалась, в першу чергу, як апарат класового пригнічення, оскільки керівним началом всякої влади, як відзначав С. Подолинський, є егоїстичні цілі тиранії по відношенню до свободи народу. "Він відстоює погляди про класову визначеність держави, підкреслюючи, що експлуататорська держава не примиряє суперечностей різних класів, а є знаряддям гніту й експлуатації пригноблених класів" [215, с. 167].

Держава виникає з переходом до складної системи організації суспільного виробництва та потреби економічно пануючих груп захистити своє майно й можливість безкарної експлуатації інших, як апарат класового насильства. Одночасно вона сама стає силою, що безпосередньо визискує працюючі маси на власну користь, перетворюючись у великого власника виробничих ресурсів. "Усюди за старих часів ми бачимо, що в кожній землі громада сама задовольняє свої потреби, але всюди чим міцніші ставали державні порядки, наприклад в Єгипті, Персії, Греції, а особливо в Римі (виділення С. Подолинського - О.С.), тим більше праця виконувалась не самим хазяїном ґрунту. Замість нього працювали або невільники - здебільшого полонені вороги, або й наймити зі своїх людей, бідних чи боржників. ... У деяких містах навіть сам уряд будував заводи і торгував деяким товаром..." [223, с. 106].

С. Подолинський вважає, що головною тенденцією у розвитку держави є прагнення до максимальної концентрації у своїх руках всієї повноти влади. Ця тенденція була нерозривно пов'язана з прагненням приватних власників встановити монопольний контроль за виробництвом, що політична влада використовувала на свою користь. Все це вирішувалось за рахунок інтересів економічних і політичних - працюючих мас. Так в роботі "Ремесла і фабрики на Україні", досліджуючи історію розвитку господарсько-майнових та політичних відносин, він говорить щодо за часів українського середньовіччя: "Господарські порядки в містах при Магдебурзькому праві були взагалі на користь купців і цехових майстрів порівняно з робітниками і простими людьми. Усюди було дозволене виключне право (монополія) (виділення С. Подолинського - О.С.), на яке ремесло за плату, число таможень і кордонів зростало з кожним роком, цехи закріплювались усе тісніше" [223, с. 12Д].

Підтримуючи приватних власників, держава всіляко придушувала найменші спроби працюючих мас досягти емансипації. "Держава прагнула сконцентрувати у своїх руках усі суспільні сили, боючись найменшого прояву опозиції. Для підтвердження цієї думки Подолинський посилається на приклад розвитку міст у країнах Західної Європи і виникнення спілок міських громадян. Подолинський підкреслює, що експлуататорській державі споконвіку властиве придушення свободи народу, острах розвитку його самосвідомості і т.п. " [254, с. 170].

Одночасно, поряд з розвитком держави, продовжували існувати та виникали нові форми самоорганізації суспільного життя - віча, цехи, споживча кооперація, робітничі спілки і т.п., а, отже, громадівська форма організації співжиття людей не зникала вповні. Це, на думку С. Подолинського повинно було сприяти більш легкому переходу до громадівського соціалістичного ладу в недалекому майбутньому.

Ідеалом суспільного ладу майбутнього для С. Подолинського є громада. Зміст, який він вкладає в це поняття дещо відрізняється від трактування М. Драгоманова. Якщо для останнього визначальним чинником існування громад було добровільне бажання індивідів до колективної форми співжиття та моральні засоби регулювання, то для С. Подолинського - колективна власність на засоби виробництва. Спільність власності повинна забезпечити рівноправність членів громади - не лише політичну, а й економічну. Адже без останньої перша перетворюється на порожню декларацію, вважав вчений. Утворення цієї власності також є результатом добровільної згоди людей на створення громади. При цьому, якщо М. Драгоманов протиставляє громаду державі, то С. Подолинський вважає її базисною ланкою майбутньої державної організації, наголошуючи на тому, що майбутня соціалістична держава будуватиметься "з низу" на добровільних федералістичних засадах.

""Громада" - це орган самоврядування народу. Такий її державно-політичний зміст. "Громада", як політична основа демократичної держави, виступає в Подолинського органом самоврядування народу у всіх його справах, її діяльність не обмежується ні чисельністю населення, ні територією. "Громадою" може бути село, "громадою" називає Подолинський і певний адміністративно-господарський район і навіть цілу державу ("громада - великий чоловік, із ним і цар не справиться"). Зрозуміло, мова йде про союз "громад" сільських і міських. Отже, "громада" - це організація виробничо-адміністративна, політична ланка держави. "Громада" керує всіма питаннями сільського і міського життя, власністю, виробництвом і розподілом" [254, с. 201].

С. Подолинський не малює детального плану побудови майбутнього суспільства, вважаючи, що конкретні форми організації суспільного життя народ може вирішити сам після перемоги революції. В різних громадах форми організації співжиття їх членів можуть різнитись. Вчений вважає, що після перемоги революції право, в його традиційному розумінні, як писаний закон, що регулює відносини людей в різних сферах суспільної життєдіяльності відімре і буде замінене звичаєвим правом. У кожній громаді функціонуватимуть свої власні, базовані на існуючих традиціях, в т.ч. і національних, та поглядах І прагненнях членів громад. Спільними для всіх громад мають бути лише технічні норми, що забезпечуватимуть адекватність обміну продуктами праці між різними громадами та їх об'єднаннями.

Громада була спільним ідеалом для українських революціонерів другої половини XIX ст., але зміст який вкладав в це поняття С. Подолинський було найбільш близьким до марксистської асоціації вільних виробників. Як наголошує В. С. Дмитриченко "Особливу увагу українські соціалісти 70-х і початку 80-х років XIX ст. приділяли громаді, яку вони розглядали як найменшу економічну одиницю та народний орган політичного самоуправління. С. А. Подолинський взагалі вважав, що майбутня громада поєднає в собі законодавчу, виконавчу та судову функції. Він підкреслював, що громада повинна стати державною одиницею, яка б забезпечувала економічну і політичну рівність всіх громадян майбутнього суспільства" [58, с. 190].

Поєднання в громаді законодавчої, судової та виконавчої функцій влади С. Подолинський вважав можливим і необхідним саме тому, що громада виступала виразником інтересів всіх своїх членів, а не якоїсь їх частини. І тому загроза узурпації влади та її концентрації в руках частини суспільства втратить в майбутньому свою, актуальність, а отже і розділення влади не потрібне. Більше того, щоб не виникало штучних суперечностей між гілками влади вони повинні бути об'єднані. Подібною аргументацією керувалась і більшовицька партія будуючи радянську адміністративно-політичну систему. Правда поєднали вони лише виконавчу та законодавчу гілки влади, зберігши за судовою видимість незалежності.

Поєднання гілок влади в майбутньому громадівському суспільстві С. Подолинський вважав можливим тому, що він передбачав, що в діяльності громад будуть максимально використовуватись форми безпосередньої прямої демократії: всі найважливіші питання повинні вирішуватись на загальних зборах членів громади, обрані народом і з народу урядники керуватимуть лише поточними справами, а у випадку виникнення якихось непорозумінь вони виноситимуть питання на загальний розгляд всіх членів громади. Забезпечити сталість демократичної організації суспільства повинна була і ліквідація професійної армії, на зміну якій повинне було прийти загальне озброєння народу, або, як писав С. Подолинський, "козацтво". Вільний і озброєний громадянин є найкращим застереженням для всіх хто може захотіти узурпувати владу і використати її у власних егоїстичних інтересах.

Будучи близьким соратником М. Драгоманова С. Подолинський, однак, у своїй концепції майбутнього устрою суспільного життя не є категоричним противником держави та політичної влади. "Заперечити наявність політичної влади в проекті Подоленського не можна. Політична влада надає суспільству політичний характер, а його формам - політичний зміст - державу. Він виділяє такі функції держави: культурно-виховну, функцію управління господарством і працею, судову, планування та облік, а також функцію оборони країни й охорони внутрішнього порядку" [254, с. 208]. Сам перелік головних функцій майбутньої держави свідчить про те, що вчений розраховував, у першу чергу, на докорінну зміну суті держави - із засобу класового насильства вона повинна була перетворитись на механізм узгодження інтересів всіх членів суспільства, її спрямування мінялось докорінно - замість забезпечення власного існування під прикриттям необхідності забезпечення зовнішнього і внутрішнього порядку, вона повинна була зосередитись на забезпечення конкретних інтересів своїх громадян.

Сам С. Подолинський, характеризуючи ставлення українського руху, з яким він себе ототожнював, до проблеми держави відзначав: "У політичних питаннях українська соціально-демократична партія найбільше подібна до анархістів Західної Європи, хоч, настільки справа вияснилась, не до крайніх анархістів, як іспанці, а скоріше до журайців, або групи бельгійських анархістів. Найближчим ідеалом ставимо якнайбільш роздрібнену федерацію з якнайбільшим громадським самоврядуванням. Питання про величину федерації тепер, звичайно, що передчасне, все ж завважу, що є крайні сепаратисти, напр., багато полтавців, а відтак є більше схильні до загальноросійського радикалізму, напр., правобережці і чернігівці" [222, с. 60-61].

Він прагнув до того, щоб майбутня держава була максимально децентралізована, а політична влада поступилась значним об'ємом своїх повноважень інститутам громадянського суспільства.

Окремі громади сіл та міст України повинні були, як вважав С, Подолинський, утворити єдину національну спілку, яка, у свою чергу, могла б увійти як самостійний член у федерацію національних спілок громад Європи. У цьому відношенні йому імпонував принцип функціонування і інтернаціоналу, де бездержавні народи могли мати власні фракції. Принцип федерації, на думку вченого, повинен був вирішити не лише питання соціально-політичного устрою, але й національно-державне, так актуальне для поневолених народів Східної та Центральної Європи.

В. Г. Сокуренко відзначає, що "Говорячи про революцїйно-демократичний зміст федеративних поглядів Подолинського, слід зазначити, що значний вплив на нього зробили ідеї федералізму, здійснені Паризькою Комуною. Енгельс писав, що Паризька Комуна "в усіх своїх прокламаціях до населення французької провінції ... закликала його об'єднати всі комуни Франції з Парижем в одну вільну федерацію, в одну національну організацію, що вперше повинна була дійсно бути створеною самою нацією". Як указує Маркс, Комуна повинна була стати політичною формою організації навіть самого маленького села. Такий устрій не розділяв націю, а, навпроти, організовував її" [254, с. 155].

У радянських дослідження українського революційного руху останньої третини XIX сторіччя досить часто наголошувалось на тому, що громадівці не відкидали державу безапеляційно, а, навпаки, прагнули, у своїй переважній більшості до не лише соціального, а й національне-держав нього визволення України. Вони були, по суті, державниками. Правда тут же додавалось, що вони "не змогли" дійти до ідеї пролетарської держави та ідеї диктатури пролетаріату, а тому залишились утопістами: "Таким чином, у той час, коли значна частина народників нігілістичне ставилась до держави, українські соціалісти-сімдесятники відстоювали демократичну громадівсько-федеративну державну владу. Вони боролися за таку демократичну державу, в якій би народ знайшов повне економічне, політичне і національне розкріпачення. Проте проблема держави розв'язувалась ними з позицій утопічного (селянського), а не наукового (пролетарського) соціалізму. Тому в їх концепції держави був відсутній принцип пролетарського демократичного Централізму. Навіть Паризька комуна, яку Ф. Енгельс називав диктатурою пролетаріату, була сприйнята українськими соціалістами-сімдесятниками як своєрідна громада, що протистояла централізованій державі" [58, с. 191-192].

Певна напруженість між М. Драгомановим І С. Подолинським виникала не лише щодо питання про майбутню роль держави, але й про шляхи реалізації їх суспільно-політичного ідеалу. С. Подолинський вважав, що практично єдино можливим шляхом його досягнення є революція, а пропаганда повинна лише сприяти ідейній підготовці мас. У розвинених країнах Західної Європи революція відбудеться під проводом пролетаріату при підтримці селянських мас, а в Центральній і Східній, в т.ч. і в Україні, - навпаки, провідною силою виступить селянство, яке буде підтримано міським робітництвом.

У народних масах, на його думку, прагнення до громадського життя ніколи не зникало остаточно. І тому революція може вибухнути як стихійний виступ мас, який революціонери повинні очолити. Якщо ж революціонери будуть не готові до виступу, то народ може здійснити революцію і сам.

В оповіданні-утопії "Парова машина" він таким чином описує можливий варіант встановлення справедливого соціального ладу: селяни вирішили, що "Годі нам терпіти неправду. Не треба нам панів та жидів та чиновників. Земля уся, - наша, громадська, бо наша громада на неї працює і обливає своїм потом. Не треба нам начальства, бо воно раз у раз держить руку з панами та жидами, та забирає нас та гонить до Сибіру".

"Так само як селяни почали робити і робітники по заводах. Вони зібрались коло фабрик і сказали: "Фабрики наші, бо ми на них ложили свою кров і здоров'я. Відберем же їх в жидів та німців та будемо самі управляти через наших виборних людей".

"Так сказали наші люди, так сказали українські селяни, як дійшли вони свого розуму. Та сказати, ще не є зробити. Начальство мало військо, і багато потекло нашої крові - аж вода в річках почервоніла - поки сталося по нашому. Ну та за це байдуже. Громада - великий чоловік, і завсігда має за собою силу. А на цей раз громада була велика - весь український народ піднявся як один чоловік" [223, с. 76].

Революційний інстинкт мас може забезпечити руйнування експлуататорських порядків та створення нового справедливого ладу і без організаційної ролі революціонерів, але в цьому випадку може бути пролито забагато крові для досягнення бажаного результату. Революціонери, об'єднані в партію, повинні досягти того, щоб революція була якомога безкровнішою та з меншої кількістю жертв. С. Подолинський взагалі не сприймав кровопролиття як самоціль чи засіб вирішення політичних проблем, послідовно виступаючи проти прихильників тероризму.

Для забезпечення оптимального протікання майбутньої революції С. Подолинський вважав нагальним питанням створення самостійної української соціально-демократичної партії. Ця партія є наступницею українофільського руху і повинна виражати, перш за все, інтереси українського селянства. Це, на думку вченого, зумовлено особливостями української історії: "Українці - здебільшого народ селянський, немає у світі народу, де був би такий малий відсоток вищих станів. І тому жодний український рух у своїй вихідній точці не має сенсу, якщо він не є чисто селянський. Українофілів завжди називали хлопоманами і вони справедливо гордяться цим іменем, яке вони заслужили ще будучи досить вузькими націоналістами.

Тепер, коли вони вже частково перейшли, а частково переходять на міжнародний соціяльно-демократичний грунт, вони з ще більшим правом будуть носити це ім'я яке ясно показує, що власне вони ніколи не були національною (виділення С, Подолинського - О.С) партією у звичайному сенсі того слова" [222, с. 61-62].

Говорячи про прийняття хлопоманської спадщини українофілів українською соціальною демократією, С. Подолинський говорить також і про принципову відмінність між ними. Українофільство базувалось на ностальгійних мотивах, було звернене в минуле, в ідеалізовану козацьку добу. Українська соціальна демократія дивиться вперед, в майбутнє, прагне до побудови такого суспільства, в якому б українська людина знайшла задоволення своїх і національно-державних і соціально-економічних потреб.

Першочерговим завданням українських соціал-демократів С. Подолинський вважає вивчення різноманітних сторін буття власного народу з метою краще зрозуміти його справжні потреби та сподівання і до яких треба припасовувати революційну теорію, а не навпаки, а також просвічення народу з тим, щоб він підійшов до майбутньої революції максимально підготовленим до вирішення завдань світової ваги. Полемізуючи з російськими народовольцями вчений наголошував: "Я вважаю, що треба бути вузьким націоналістом, щоби не признати за кожною національністю права і необхідності певної літературної та культурної роботи. Під цим я розумію народну мову, етнографію країни, звичаї, а також справді необхідні підручники. Без цих речей, себто без словників, підручників і знання етнографії народу і т.п. речей, неможливі не тільки видання революційних книжок і журналів, але навіть достатньо розумна усна пропаганда" [222, с. 74].

Така позиція також входила в певну суперечність з поглядами М. Драгоманова, який вважав, що "Замість того, щоб видавати по-українському які-небудь тригонометрію чи логіку Мілля і т. ін., що зостанеться ізольованим і безплідним, важніше для української ідеї, щоб і українці, беручи вишу науку у гімназіях і університетах, знали, що таке Україна, і великоруси знали, що таке Україна у Росії і у Слов'янщині, т. є. значить, яка її мирова роль" [83.С.181].

Подібна постановка питання, що віддавала перевагу політичній космополітичній пропаганді на шкоду національному відродженню у всіх сферах та національній освіті народних мас, викликала доволі різке неприйняття С. Подолинського, що був значно більш національне орієнтованим, ніж М. Драгоманов.

С. Подолинський був переконаний в тому, що нечисленні національно свідомі представники вищих класів в українському суспільстві, при підтримці тих з народу, хто зумів піднятись на щабель вище в суспільній ієрархії отримати належну освіту, повинні віддати всі сили для освіти народних мас, відродження національної свідомості та формування в них революційних поглядів. Таких людей, до яких він відносив і себе, С. Подолинський називав Українською інтелігенцією. "Під українською інтелігенцією треба розуміти людей, які уміють і хочуть виконувати подібні завдання. На нещастя, або ні - на щастя для українського народу багато цих осіб у той самий час є членами української соціаяльно-демократичної партії" [222, с. 74].

С. Подолинський, незважаючи на досить короткий вік (він не дожив і до 41 року, з яких на активну політичну та наукову діяльність припадає не повних 10 років), залишив по собі яскравий слід в історії української політичної думку. Будучи людиною високоосвіченою, він увібрав у себе як досягнення передової думки тогочасного світу, так і духовні здобутки власної нації. Щиро вболіваючи за долю України та її народу, він зробив спробу створити концепцію, в якій би органічно поєднувались завдання національно-державного відродження та соціального звільнення тих, хто і представляв українську націю - селянства і всіх працюючих класів. "Подолинський зробив значний вплив на розвиток визвольного руху та революційно-демократичної думки на Україні й у Росії. Не без впливу Подолинського склалися творчі біографії, наприклад, О. Терлецького, М. Павлика, І. Франка, Л. Українки. Вплив Подолинського відчув І М. Драгоманов. Багато передових, демократичних поглядів М. Драгоманова на державу і право, суспільство склалися під впливом революційно-демократичних ідей Подолинського" [254, с. 212-213].

Якщо М. Драгоманов, продовжуючи традиції Кирило-Мефодіївського товариства, приніс в українську політичну думку теоретичне оформлення ідей про необхідність перенесення проблеми національного звільнення в площину соціально-політичну, то С. Подолинський, в значній мірі, здійснив суттєвий вплив на весь український рух революційної молоді 70-х - 80-х років XIX ст. в плані поєднання ідеї соціального визволення працюючих класів з державницької ідеологією. І хоча прихильники громадівського соціалізму і прагнули максимально обмежити повноваження держави на користь інститутів громадянського суспільства та прав особистості, все ж їх позиції все більше набували виразного державницького характеру.

Говорячи про позицію соратників М. Драгоманова у питанні української державності, О. Скакун підкреслювала, що "Згідно з проектом С. Подолинського та О. Терлецького, Україна майбутнього - спочатку федеративна демократична республіка громад, що добровільно об'єдналися, а надалі - член всенародного вільного союзу, інтернаціональної федерації Основною ланкою федерації визнавалася громада. Це й основа ведення господарства, і орган політичного самоврядування" [245, с. 45]. Порядок завдань, що стояв перед українським рухом визначався саме таким чином: спочатку створення української держави, як демократичної федерації вільних громад, а вже потім її вступ до міжнародних об'єднань з такими ж вільними національними союзами громад. Українська республіка громад могла бути утворена, як вважали С. Подолинський та О. Терлецький, лише після об'єднанні всіх українських земель в одній державі. О. Терлецький, соратник і близький друг С. Подолинського, у праці "Галицьке письменство 1848-1865 рр. Уваги й спомини", опублікованій у Літературно-науковому віснику за 1903 рік, говорячи про позицію свою та своїх однодумців, підкреслював, що наше майбутнє і наше щастя можливі лише на возз'єднаній Україні, в єдиній державі від Карпат до Чорного моря.

Визначаючи місце М. Драгоманова в українському визвольному русі один з перших ґрунтовних дослідників його творчості М. Шаповал відзначав, що "Драгоманов став чимось таким великим в історії українського відродження, що значіння його прирівнюють до значіння Шевченка і вважають справедливо батьком модерного визвольного руху і творцем визвольної програми Українського народу, або коротше - ідеологом Нової України" [313, с. 31-32].

Сам зачинатель громадівського соціалізму М. Драгоманов не зробив виразного і однозначного висновку на користь державно-політичної самостійності української нації. Але зовсім не тому, що був її принциповим противником. Він був щиро переконаний, що епоха державного існування в історії людства добігає кінця і більш перспективним ніж шлях спочатку творення національної держави, а потім соціального визволення її громадян, він вважав боротьбу за максимальну децентралізацію влади. Перебудова суспільного життя на базових принципах федералізму, на його думку, забезпечувала максимально швидке і з мінімальними втратами звільнення індивіда від всіх форм експлуатації, як соціальної, так і національної. Російська імперій йому здавалась силою величезною і нездоланною силами лише одного українського визвольного руху, а факт шовіністичних позицій більшості російських революціонерів приводив до висновку про необхідність спільної боротьби за децентралізацію, ослаблення та заміну імперії європейською, а потім і всесвітньою, федерацією вільних громад. У той же час Драгоманов намагався постійно відмежовуватись від спроб повного розчинення українського руху в загально російському, підкреслював, що він є соціалістом європейським., а не російським нігілістом, що страждають на антикультурний елемент та національне самозасліплення революційних народників школи Бакуніна і Лаврова.

Його ж учні та соратники, що належали до молодшого покоління більше вірили у власні сили і сили свого народу, їх позиції були не лише більш радикальними щодо шляхів реалізації соціально-політичного ідеалу, а й щодо його державницького змісту.

"Головна заслуга та велике значення Драгоманова на полі української громадської думки лежить в тому, що він в обсягу соціально-політичних поглядів був першим українським соціалістом та послідовним демократом, перший намагався посіяти на українській ниві зерна науки великих учителів європейської демократії, а в обсягу національно-політичної Думки став духовним батьком нового, політично-свідомого українства. Не дивлячися на те, що досі ще вважають деякі люде Драгоманова ворогом українського політичного націоналізму, общеросом, людиною національно нездекларованою, все ж таки ніхто інший, як лише Драгоманів був ідейним творцем нового українського політичного думання, яке Франко схарактеризував як своєрідну нову течію в українстві під назвою "Молодої України" і суть якого міститься в тому, щоб дивитися на український нарід, як на окрему націю, що повинна й мусить боротися за своє повне, культурне і політичне (головно також політичне!) національне визволення на нових, демократичних основах (виділення Ю, Охршовича - О.С.). Можливо, що сам Драгоманів не довів послідовно згаданої думки до кінця, одначе способом і напрямом своєї критики та діяльності спричинив те, що всі його найближчі учні та наслідники безпосередньо під впливом його науки стали проповідниками вищезгаданої ідеї" [208, с. 90-91].

І все ж, при всій значимості ідей М. Драгоманова для розвитку українського політичного руху, молодше покоління революціонерів почало ще за життя вченого піддавати певному сумніву деякі його ідеї. У першу чергу це було пов'язано з небажанням багатьох національно свідомих молодих українців на рубежі XIX та XX сторіч мислити категоріями середини XIX сторіччя, обмежувати свої цілі автономними прагненнями. Особливо це стосувалось молоді західноукраїнських земель, що не могла сприйняти необхідності розгортання українського визвольного руху в рамках загальноросійського.

О. Лотоцький згадував, що "Молодь 80-х та 90-х років дивилася на Драгоманова як на учителя, пророка, вождя, - політично-громадський його світогляд, драгомановство було її катехізисом. Але молодь дальшого покоління вже переросла Драгоманова, його поклони перед московськими богами - аж до фактичного пересаджування московської культури на галицький грунт - вже не викликали співчуття серед новітньої молоді" [158, с. 143].

Галичина, розбуджена до національного життя в значній мірі завдяки революційній пропаганді М. Драгоманова та його соратників готувалась стати "українським П'ємонтом", плацдармом національно визвольної боротьби. Для цього вона мала значно кращі умови, ніж підросійська Україна, Австрійський конституціоналізм, неможливість титульної нації трактувати українців, як свою етнографічну частину, багатонаціональний характер імперії і той факт, що багато з народів, що входили до її складу мали власну державницьку історію та не полишали боротьби за визволення - все це значною мірою сприяло викрісталізуванню на західноукраїнських землях державницької ідеології в українському визвольному русі.

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА В ПОГЛЯДАХ ТА ДІЯХ ЗАСНОВНИКІВ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ

Початок XX сторіччя позначився для України швидким зростом визвольного руху. Незважаючи на різні форми організації, розуміння ідеалу майбутнього та шляхів його реалізації, він все більш набирав характеру синхронізації розвитку на українських землях по обох боках австрійсько-російського кордону.

Прогресивна частина української громадськості все більше розуміла, що традиційний безполітичний консервативний націоналізм не може виконати функцію національної ідеології в тогочасних історичних умовах. Одночасно драгоманівські космополітичні ідеї викликали настороженість як своїм радикалізмом, так і розглядом національного питання як вторинного, допоміжного при вирішенні проблеми соціального звільнення працюючих мас українського народу. Ряд українських діячів Наддніпрянщини прагнув знайти інше, порівняно з М. Драгомановим, поєднання національного і соціального. Як пише С. Світленко, "... однобічність консервативного націоналізму, як І "космополітизму", усвідомлювалася провідними діячами українського руху 1880-х - початку 1890-х рр. Не можна не помітити, що О. Я. Кониський і Б. Д. Грінченко - ідейні опоненти М. П. Драгоманова, - виступали послідовниками національно-демократичних ідей, які за тих обставин мали виразну історичну перспективу. О. Я. Кониський вбачав шлях розвитку українства не на "космополітичні", "універсальні" цінності, а в освіченні народної маси й інтелігенції на ґрунті широкого націоналізму і глибокого демократизму, а також у поліпшенні економічного становища людей. "Націоналізм" цього видатного українського народолюбця є не проповідь національної виключності, а національний патріотизм, який наповнювався загальнодемократичним змістом і спрямовувався проти великодержавної, русифікаторської політики національного гноблення українського народу з боку російського імперського режиму" [238, с. 159].

Як в Галичині, так і в Наддніпрянській Україні на межі сторіч виникали таємні організації української молоді, що ставили своєю метою боротьбу за визволення України від всіх форм соціального та національного гноблення. Все більше проникала у свідомість молодих діячів українського руху ідея державної незалежності.

"Першою такою українською організацією, що стояла на засадах повної самостійності України, було "Братство тарасівців" - нелегальна студентська організація, створена в Полтаві в 1891 р. її учасники дали клятву на могилі Т. Шевченка всіма засобами поширювати серед українців безсмертні ідеї Великого Кобзаря. Засновниками цього патріотичного українського об'єднання були І. Липа, М. Міхновський та В. Шемет, а його активними членами - відомі письменники і науковці М. Коцюбинський, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Вороний, М. Кононенко, В. Боровик, Є. Тимченко, В. Боржковський та ін." [319, с. 173]. І

В. Шаян у передмові до лондонського 1967 року видання славнозвісної праці М. Міхновського "Самостійна Україна" писав про заснування братства: "Було їх тільки чотирьох: Іван Липа. Микола Байздренко, Михайло Базькевич, усі три з Харкова, та Віталій Боровик із Києва. У Києві включився в їх гурт старший від них за віком, Микола Міхновський (1873-1924) до якого наші студенти мали глибоку пошану. Він стає головою Київського Відділу Братерства, авторитетом для нових членів..." [177, с. 7].

У програмі товариства було чітко визначено, що воно орієнтується на ідею самостійної, суверенної й неподільної української держави у формі федерації Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані і Галичини, рівної серед рівних, вільної між вільними, "без пана і хама" і без класової боротьби в майбутньому. Метою цієї держави повинно було стати усуспільнення поверхні і надр землі, великого промислового виробництва та оптової торгівлі, свобода віросповідання, відділення церкви від держави, загальна безплатна і обов'язкова освіта, створення національної армії.

Розвинені ці ідеї були також в опублікованому в львівському часописі "Правда" 1893 року "Ргоґеззіоп де ґоі молодих українців", в якому заявлялось про те, що "... ми, яко космофіли що любимо усіх людей й бажаємо усій людськості однаково добра і широкої волі, повинні бути націоналами (виділення О. Гермайзе - О.С.), бо того вимагає від нас моральне почуття наше. Ми повинні віддати всі свої сили на те, щоб визволити свою націю з того гніту, в якому вона зараз перебуває і дати задля користі людності ще одну вільну духом одиницю" [38, с. 26-27]. Такий висновок з посилань на "космофільство" в його драгоманівському трактуванні, був новим в українській політичній думці. Національне не протиставлялось загальнолюдському, а трактувалось як його своєрідний і самоцінний вияв.

Саме тому автори цього маніфесту української національне свідомої молоді писали: "... мусимо працювати в дусі такого заснованого на моральному і науковому фунті ідеалу людського ладу, в якому немає місця нації пануючій і нації підвладній, а українська нація в ряд з усякою другою, користується однаково рівним правом. Через це ми маємо бути цілковитими прихильниками до федеративного ладу в тих державах (виділення О. Гермайзе - О.С.) з якими з'єднана українська земля" [38, с. 30].

Для здобуття свободи власного народу тарасівці були готові до боротьби: "Ми повинні віддати всі свої сили на те, щоб визволити нашу націю від того гніту, в якому вона зараз перебуває... Кожна велика ідея вимагає духовної сили. З міцною душею, повним почуттям і послідовністю ми поставимо нашу національну справу так, що вона не залежатиме від сьогоднішніх обставин і виробимо з себе українську інтелігенцію в самому високому розумінні цього слова". Своїм політичним кредо вони проголошували визнання Російської імперії за окупанта України і те, що справедливе розв'язання соціальних питань можливе лише за умови створення повністю незалежної української держави, задля майбутнього якої вони були готові віддати всі свої сили та вміння.

На підпільному з'їзді 1893 року тарасівці прийняли рішення перейти від організаційно-виховної роботи до політичних акцій. Але в квітні проти цільних діячів товариства почались репресії, багато з учасників були заарештовані і вислано за звинуваченням в "українофільській пропаганді", хоча про існування таємної організації поліція так і не довідалась. Після цих подій частина членів (Б. Грінченко, М. Вороний, О. та В. Чехівські) перейшла на автономістично-федералістичні позиція. Однак більш радикальні залишились вірними проголошеним ідеалам до кінця свого життя, продовжуючи роботу над їх реалізацією в інших формах та в інших організаціях.

Одночасно з діяльністю тарасівців в Україні виникали та діяли і інші українські організації політичного спрямування. Так 1897 р. в Києві було створено "Загальну українську безпартійну політичну організацію", а 29 січня 1900 р. в Харкові група студентської молоді заснувала Революційну українську партію (РУП). Відзначаючи значення її появи В. Дорошенко писав: "Першою дійсно політичною українською організацією, що понесла в народ гасла революційної боротьби з існуючим ладом, була славетна Р.У.П., себто Революційна Українська Партія (виділення В. Дорошенка - О.С.)" [67, с. 34].

Програмою цієї партії на першому етапі її існування став проголошений 1900 р. у Харкові та Полтаві на з'їзді української інтелігенції М. Міхновським (1873-1924) реферат "Самостійна Україна", що цього ж року з'явився друком у Львові.

У цій праці М. Міхновський, продовжуючи ідеї програмних документів "Братства тарасівців", заявляє, що кінець XIX сторіччя позначився явищами, які характеризують новий етап розвитку людської історії. Ці явища - боротьба народів за національно державне самовизначення. Українська нація, вважає він, знаходиться в становищі "зрабованої", поневоленої.

Кожна нація прагне до свободи і самостійного розвитку. М. Міхновський підкреслює, що "... коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виливатись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану усестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого матеріального гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальності можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальності є метою, - тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин" [177 с. 13-14].

Як правник М. Міхновський аналізує причини поневоленого становища української нації і, зокрема, зміст Переяславського 1654 року договору. Його висновок однозначний - Україна на момент його підписання була самостійною суверенною державою, яка уклала союз з Московською монархією. Цей договір не позбавляв Україну державної самостійності і всі подальші дії московської влади були направлені на порушення пунктів договору. М. Міхновський підкреслює, що з правничої точки зору Україна має всі підстави на відновлення своєї державності і не несе зобов'язань перед стороною, що порушила самочинно договір. Повернення до його положень, вважає він повинно стати першим кроком на шляху до повної самостійності Української держави і програмою мінімум кожного свідомого українця. Лише після набуття повної державно-політичної самостійності український народ зможе вирішити питання про те, чи вступати йому в державно-політичні союзи з іншими націями.

Однак одних правних підстав для отримання Україною незалежності недостатньо. Необхідно, вважає М. Міхновський, щоб цього прагнула сама нація і, у першу чергу, її провідники, еліта, яку він називає "інтелігенцією". На жаль на попередніх щаблях історичного розвитку українська еліта часто не виконувала свого призначення, раз у раз зраджуючи свій народ. Тепер же, на його думку, формується нове покоління провідників, здатне прийняти на себе відповідальність за майбутнє. Це покоління забезпечить національний солідаризм та національне і соціальне звільнення українського народу: "Наша нація у своєму історичному процесі часто була несолідарною між окремими своїми частинами, але нині весь цвіт української нації, по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією нацією (можливо - надією - О.С.): "одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ " (виділення М. Махновського - О.С.). Нині ми всі солідарні, бо зрозуміли, що були в нас і Берестечки, і Полтава. Ми відродилися з ґрунту, напоєного кров'ю наших предків, що лягли в боротьбі за волю України, ми виссали з молоком наших матерів стародавню любов нашої нації до вітчизни і її свободи і ненависть до насильства над нами" [177, с. 27].

Обстоюючи ідею національного солідаризму М. Міхновський досить
емоційно і не завжди виважено намагався підкреслити вищість національних інтересів, необхідність ставити на перше місце інтереси української нації. "Але всі ці очевидні вади документа не можуть вплинути на загальну
позитивну його оцінку щодо чіткої постановки питання про незалежну українську держану. Заслугою М. Міхновського перед українською державністю
слід вважати те, що він публічно заявив про законне право українського народу самостійно вирішувати свої проблеми" [270, с. 43].

Один з перших радянських дослідників революційного руху в Україні О. Гермайзе, аналізуючи зміст праці М. Міхновського, писав: ""Самостійна Україна" хоч і позначена була як видання РУП, фактично починала собою іншу течію. Ця течія так званого українського самостійництва, що сформувалося спочатку в Українську Народну Партію, а під час революції в партію соціалістів-самостійників, кволу політичне, але войовничу на словах, а подекуди й на ділі" [38 с. 65].

Дійсно, започаткований тарасівцями та "Самостійною Україною" М. Міхновського рух, хоч і набирав певної сили, все ж залишався далеко не самим впливовим в Україні. Не говорячи про впливи російських партій різного спрямування, самостійницька ідея не знаходила значної підтримки навіть в колах національно свідомих українців. Навіть актуалізація соціального питання, у т.ч. і робітничого, не сприяли завоюванню самостійниками провідних позицій в українському русі. Провідною була і залишалась ідея автономії, як максимум державницьких прагнень українців.

Революція 1905 року значною мірою активізувала українське національне життя. Під впливом революційних подій царський уряд був змушений зняти найбільш варварські заборони щодо всього українського. По всій імперії, у тому числі і в Україні масово виникають численні союзи: інженерів, адвокатів, учителів, техніків, залізничників, фармацевтів, селянський тощо. Всі вони, окрім професійних інтересів своїх членів ставили метою своєї діяльності зміну існуючого політичного ладу в країні. Згадуючи ті часи В. Дорошенко писав: "... по всіх усюдах повстають партійні організації, рамки котрих що раз ширшають, що раз більші круги людськості втягують ся в партійні ряди, що раз голосніше лунають і що раз дальше розносять ся українські політичні, суспільні й національні домагання. Особливо енергійно йшла пропаганда автономії України (виділення В. Дорошенка - О.С.). На нечисленних робітничих і селянських мітінгах (вічах) і масовках, в різного роду кружках, на всяких зборах і з’їздах, що були такі часті в тім бурливім часі, голосно і відкрито ставить ся се домагання й виносять ся серед загалу публіки відповідні резолюції" [67, с. 45].

Під тиском революційних виступів царський уряд був змушений проголосити перехід до конституційного правління. 17 жовтня 1905 року було проголошено про скликання Державної Думи із законодавчими правами. Незважаючи на те, що вибори проходили в умовах військових репресій, виборці розділялись на чотири курії - землевласників-поміщиків, міщан, селян і робітників - українцям вдалось провести до неї значну кількість національно свідомих депутатів.

"У Думі зформувалася Українська Парламентарна Громада, до якої приступило 45 послів. Головою її був адвокат і громадський діяч з Чернігова І. Шраг; серед членів були: В. Шемет та П. Чижевський - від Полтавщини, М. Біляшевський та барон Ф. Штейнгель - від Києва, А. В'язлов - від Волині. Парляментарна Громада мала свій пресовий орган - "Украинский весник", редактором якого був М. Славинський, а секретарем - Д. Дорошенко. У журналі взяли участь найкращі наукові сили України: М. Туган-Барановський, О- Лотоцький, М. Грушевський, І. Франко, О. Русов та інші" [227, с. 423].

Об'єднуючою політичною ідеєю для українських депутатів була якнайширша державно-політична автономія України в складі демократичної Росії. М. Грушевським була підготовлена декларація від імені Української Парламентської Громади, однак вона не була виголошена оскільки перша Дума, проіснувавши 72 дні, була розпущена.

У другій Думі, вибори до якої пройшли в січні 1907 року Українська Громада мала 47 членів та часопис "Рідна справа - Вісті з Думи", в якій друкувались промови членів Думи, заяви Громади. Громада виступала з домаганнями автономії України, широкого місцевого самоуправління, введення української мови в школи, суди, церкву, створення кафедр української мови та історії в університетах краю, підготовку українських педагогічних кадрів в учительських семінаріях, тощо.

У третій Думі 37 депутатів внесли проект про введення української мови навчання в початкових школах, що викликало різко негативну реакцію з боку російських шовіністичних кіл. Однак він, як і ряд інших ініціатив патріотично налаштованих українських депутатів не був прийнятий - в Російській імперії почалась доба післяреволюційної реакції.

Репресії уряду, що розпочались, викликали в різних українських партій прагнення до утворення потужної об'єднаної політичної організації. 1908 року діячі українського руху ввійшли, не залежно від ідеологічних орієнтацій та партійної приналежності, до Товариства Українських Поступовців (ТУП), яке стало єдиною українською партією. Об'єднання відбулось на засадах конституціоналізму, парламентаризму та національно-культурного самовизначення.

ТУП намагалась скоординувати свої дії в Думі з представниками російських центристських партій, у першу чергу трудовиків та кадетів, які зобов'язувались підтримувати українські прагнення. Спільними зусиллями вдалось перетворити факт заборони царською владою святкування роковин Т. Шевченка 1914 року в тему для обговорення на загальноросійському рівні та розпочати в стінах Думи і поза нею жваву дискусію.

Поступовий розвиток українського руху в Російській імперії було перервано початком Першої світової війни, яка викликала масовий патріотичний рух - робітники припиняли страйки, Дума урочисто підтримала уряд, заявивши про свою лояльність до нього. В "Украинской жизни", редактором якої був С. Петлюра, було опубліковано декларацію, в якій говорилось про те, що українці виконають свій обов'язок щодо держави. Правда сама ця держава, скориставшись патріотичною істерією, розгорнула кампанію жорсткого переслідування будь-яких проявів українства: заборонено діяльність "Просвіти", закрито українські видавництва, скасовано дозвіл на друкування українською мовою, багато українських діячів, у тому числі і М. Грушевський, були заслані вглиб імперії.

Світова війна призвела до того, що українці були змушені воювати в складі армій протиборствуючих сторін, захищаючи їх, а не свої власні, інтереси. Мільйони українців були рекрутованій до російської та австро-угорської армій. В останній, правда, були створені і військові частини Українських Січових Стрільців, які діячі українського руху в Галичині бачили прообразом та кадровим кістяком майбутньої національної армії.

Вибух воєнних дій частина українських діячів самостійницької орієнтації сприйняла як вдалу нагоду для вирішення питання про державну незалежність України із залученням зацікавлених зовнішніх сил. Поза межами Російської імперії 1914 року як державницький центр було створено Спілку визволення України, її діяльність викликала жорстку критику як з боку російських сил самих різних політичних орієнтацій, так і українських політичних і громадських діячів. Найбільшими критиками діяльності СВУ були українські соціалісти.

"Найжорсткішим критиком СВУ був Лев Юркевич, який пояснив, що він і його товариші, "не вороги ідеї самостійної України", але "наші російські товариші тільки б тоді виявили себе справжніми інтернаціоналістами, коли б їхні організації і преса на Україні признали разом з нами необхідність боротьби за визволення нашого народу і щоб вони разом з нами при кожній нагоді давали відсіч проявам національного поневолення". Тобто Юркевич саме існування України, як державного утворення, поставив в пряму залежність від того, наскільки сліпо і вірнопідданські будуть підтримувати сили української революції революцію російську. Він так вірив у справедливість міжнародного соціалізму, насамперед російського, що навіть звернувся до Тороцького-Бронштейна з ідеєю проведення міжнародного інтернаціоналістичного соціалістичного суд над членами СВУ з єдиною метою, аби ті не мали права називати себе соціалістами" [270, с. 10].

Спалах підігрітого війною імперського патріотизму та жорсткі репресії царської влади придушили розвиток українського руху, але не змогли знищити його вповні. Як тільки злигодні воєнних дій почали переважувати в суспільстві шовіністичні, ура-патріотичні настрої, як тільки захитались основи імперії, українство знов вийшло на вулиці. Лютнева революція 1917 року в Санкт-Петербурзі сколихнула українську громадськість. По всій Україні, а також в столиці імперії пройшли масові українські маніфестації. Проголошені Тимчасовим урядом політичні свободи були одразу ж використані для відродження українських політичних та культурницьких організацій. У Києві 17 березня постала Центральна Рада, як орган репрезентації інтересів українського народу перед російським урядом. До неї ввійшли представники різних українських політичних партій, груп та громадських організацій: військовиків, робітників, кооператорів, студентів, православного духовенства Києва, Українського Наукового Товариства, Педагогічного Товариства, Товариства Українських Техніків та Агрономів, ТУПу і т.п. Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського.

Під впливом революційних подій в Україні відроджувались або засновувались нові українські політичні партії. Найвпливовішими в організованому українстві були Українська Соціал-Демократична Партія (УСДРП), Українська партія Соціалістів-Революціонерів (УСПР) та Українська Партія Соціалістів-Федералістів (УПСФ). Ці політичні організації виявились домінуючими в Центральній Раді, а пізніше і в Директорії УНР.

Центральна Рада, складена переважно з представників різноманітних політичних партій соціалістичного напрямку, орієнтувалась на ідею автономії України в складі демократичної російської республіки. Прихильники ідеї державно-політичної самостійності знаходились в меншості і їхня аргументація ігнорувалась керівництвом Ради. "Саме інтелігенція з числа українських демократичних кіл соціалістичної спрямованості, що переважно мешкали у Києві (соціалісти-революціонери, соціал-демократи, соціалісти-федералісти, радикали та ін.) ... створила у перші ж післялютневі дні найбільш впливовий згодом політичне-координаційний центр революційних сил - Центральну Раду у Києві. Концептуальну платформу її діяльності було розроблено зусиллями багатьох поколінь визначних українських політичних мислителів, які ніколи не відокремлювали свої погляди від загальнолюдської демократичної скарбниці, узагальнено і відображено в численних працях М. Грушевського, В. Винниченка, інших відомих учених, письменників та політичних діячів, платформах і програмах численних політичних партій, товариств і громад, що діяли в Україні до Лютневої революції. Саме тому з першого дня існування Центральна Рада у Києві відкрито проголосила свої політичні цілі і домагання: "територіальна автономія України з державною українською мовою, з забезпеченням прав національних меншостей - росіян і інших". Від цих прагнень Центральна Ради не відступала ні на крок аж до докорінної зміни політичної ситуації, викликаної Жовтневою революцією у Петрограді" [206, с. 228]. Лише під впливом обставин - Жовтневого перевороту, розпочатого наступу на Україну більшовицьких військ та необхідності якнайшвидшого укладення миру з Центральними державами, Рада проголосила 25 січня 1918 року Четвертий Універсам, який декларував незалежність Української Народної Республіки.

Та час було втрачено. Деморалізована соціалістичними агітаторами армія не змогла захистити український уряд, а закликані на допомогу німці не мали особливого бажання підтримувати соціалістичну Центральну Раду. Більше того, керівництво Ради послідовно відмовлялося прийняти допомогу від патріотичних сил України, якщо вони належали до "соціальне чужих" прошарків - не використано для захисту Києва від більшовиків можливості 60-ти тисячного 1-го українського корпусу на чолі з П. Скоропадським, інших українізованих частин армії.

Як відзначає М. Жулинський, описуючи події цього часу, "Більшовицькі загони вже плюндрували Слобожанщину та Лівобережжя, прямуючи на Київ, так звані українські більшовики, що зазнали повної поразки на Всеукраїнському з'їзді рад у Києві, творять в Харкові пробільшовицький з'їзд рад і створюють свій уряд з 12 осіб, 11 з яких були більшовиками, дають дозвіл на вивіз українського хліба до Центральної Росії І нацьковують всіх і все на уряд Української Народної Республіки, а Центральна Рада, втрачаючи катастрофічне авторитет і рештки й так незначних військових сил, думає про скликання Загальноукраїнських установчих зборів, які мають "рішити про федеративний зв'язок з народними республіками колишньої Російської імперії"" [94, с. 72-73].

Кілька місяців Існування Української держави на чолі з гетьманом П. Скоропадським виявились часами політичної стабільності в Україні - відновилась робота транспорту, засновувались державні інституції. Але політика гетьмана направлена на наведення порядку в країні зіткнулась з небажанням селянства повертати отримані від революції землі поміщикам, а проголошений ним курс на майбутній союз з монархічною Росією відвернув від нього багато патріотичних сил. Організоване українськими соціалістами об'єднаними в Національний Союз на чолі з В. Винниченком, повстання проти гетьмана закінчилось встановленням Директорії, яка, у свою чергу впала під ударами зовнішніх сил, підірвана процесами внутрішньої анархії, так званої "отаманщини", не зумівши ні створити міцної і дієздатної державної організації, на реально об'єднати обидві частини України, наповнити змістом Акт злуки УНР та ЗУНР від 22 січня 1919р.

"В Україні розвивалися практично дві революції, цілі яких, поза ілюзорну схожість соціальних гасел, були, по суті, різні. У середовищі російськомовного робітничого класу революція в Україні мала всі загальні ознаки російської революції - ради робітничих і солдатських депутатів та місцеві організації головних російських політичних партій. Тут, по суті, розвивався лише місцевий варіант загальноросійської революції. В українському селі, завдяки його самоорганізації через Селянську Спілку та мережу селянських кооперативів, об'єднаних Центральним Українським Кооперативним Комітетом, українські соціалісти завжди могли мобілізувати тисячі селян для міських маніфестацій. Це - ключ до сили українського руху і його органу - Української Центральної Ради в Києві" [270, с. 11-12].

Але ця сила була використана керівництвом Центральної Ради вкрай неефективно. Причинами цього є і певна інертність українського селянства, низький рівень національної свідомості, традиційне несприйняття держави, і нездатність чільних діячів українського руху в той важливий історичний період зуміти поєднати державницьку і соціальну ідею таким чином, щоб вона стала прийнятною основній масі населення, їх зашореність в ідеологічних питаннях, прагнення "зберегти вірність загальноросійському демократичному руху".

Чільними діячами, погляди і діяльність яких найбільш суттєвим чином вплинули на долю української державності в буремні роки революції 1917-1920 рр., були Голова Центральної Ради М. Грушевський та його заступник, Голова Генерального Секретаріату УНР, Голова Національного Союзу та Голова Директорії в перший період її діяльності В. Винниченко.

Говорячи про вплив М. Грушевського та його ідей на долю Української Народної Республіки, один з її чільних діячів часів Директорії І. Огієнко згадував: "Спочатку, в 1917-1918 роках в Україні панувала автономія (виділення І. Огієнка - О.С.), як своя ідеологічна форма державного устрою. Автономія з ким? З Росією. Так навчав проф. Грушевський, а всі інші йшли за ним.

І це була головна ідеологія початкової Центральної Ради. Українська інтелігенція була нечисленна, політичне таки мало свідома, у своїй переважаючій більшості міцно і сильно пов'язана з інтелігенцією російською. Свої українські партії тільки-но починалися, своєї виробленої традиції не мали і народу за собою ще не вели, а коли мали його, то небагато. Усі були провінціали. Київ традиційно столицею ще не був, бо столицею - і то дуже міцною - таки справді був Петербург" [192, с. 3-4].

Михайло Грушевський(1866-1934) - визначний український історик, організатор української науки, громадський та політичний діяч, народився в м. Холмі в родині педагога-славіста, що походив з старовинного роду священиків з Київщини. Освіту отримав спочатку в Тифліській гімназії, а пізніше - на історико-філологічному факультеті Київського університету св. Володимира. Саме тут він розпочав свою наукову працю під керівництвом В. Антоновича - видатного історика і діяча українського руху. Саме за рекомендацією Антоновича він очолив кафедру історії Східної Європи у Львівському університеті, яку перетворив, по суті, на кафедру історії України.

Вплив В. Антоновича на формування М. Грушевського як історика та громадського діяча був надзвичайно великим. Від свого вчителя дослідник перейняв, як вихідну ідею методології дослідження та політичної діяльності, концепцію "єдиного потоку", згідно з якою українці були безелітною нацією для якої боротьба за національне визволення означала, у першу чергу, вирішення питання соціального звільнення, а не створення власної національної незалежної держави. Ці погляди в українській політичній думці базувались на ідеї всесвітньої історичної місії українців, сформованої в програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства М. Костомаровим і розвинутої в концепції "громадівського соціалізму" М. Драгомановим та його сподвижниками.

Згадуючи про початок громадської роботи вченого, О. Лотоцький писав: "Грушевський почав брати активну участь в справах громадських ще років за п'ять до од'їзду свого з Києва в Галичину. Спершу його діяльність полягала головно в організації наукової прані, а що далій приймала і політичний характер. Став він натуральним і непримінним співробітником Антоновича і Кониського, створюючи з ними чинне тріо в тодішній політичній акції. Коли з "новою ерою" народилася кафедра східноєвропейської історії на львівському університеті, що фактично мала вона бути кафедрою української історії, то власне єдиним кандидатом на кафедру був Грушевський..." [158, с. 181].

У Львові М. Грушевський активно включився у роботу в українському русі, виконуючи своєрідну роль зв'язуючої ланки між галицьким та наддніпрянським українством. 1894 року він виступає з ініціативою заснування історико-філософської секції Наукового товариства імені Т. Шевченка, яку і очолює. А з 1897 р. стає головою НТШ, яке під його керівництвом стало відігравати роль своєрідної національної академії наук. Висока вимогливість до членів товариства, організаторські здібності, особистий талан та авторитет вченого сприяли тому, що досить скоро членство в НТШ стало престижним і для багатьох європейських вчених. З 1895 по 1913 рр. М. Грушевський очолював редакцію "Записок НТШ", а 1898 року, разом з І. Франком, організував вихід Літературно-Наукового Вісника, що сприяло створенню єдиного наукового простору для передової української інтелігенції. Навколо обох видань зосередились практично всі кращі українські наукові та літературні сили.

Зусиллями М. Грушевського у Львові сформувалась наукова школа істориків України до якої, зокрема, належали О. ТерлецькиЙ, С. Томашівський, І. Крип'якевич, М. Кордуба та ін. 1898 року у Львові побачив світ перший том найвідомішої праці вченого - "Історії України-Руси".

Активна політична діяльність М. Грушевського починалась в Галичині, де він став одним із засновників Національне-Демократичної Партії, з якої, правда, невдовзі розійшовся в поглядах. Однак особливо активною вона стала після вибуху першої російської революції в 1905 році. 1906 року ним у Петербурзі засновано видання "Украинского вестника", що став органом Української Громади в російській Державній Думі. Як загально визнаний лідер українського руху М. Грушевський очолив Товариство Українських поступовців.

У цей період вчений виявив себе талановитим політичним публіцистом, опублікувавши велику кількість статей, присвячених українській проблемі, у Літературно-Науковому віснику, "Украинском вестнике", "Украинской жизни" (редагованій С. Петлюрою) та ряді інших українських та російських видань. Ці статті стали основою цілого ряду збірок, в яких розкривалось розуміння М. Грушевським завдань та перспектив українського руху. Однією за найбільш показових для розуміння вченим тогочасної української проблематики є збірка під красномовною назвою "Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и заметки". Говорячи про зміст так званого "українського питання", яке було активізоване у свідомості політичної еліти та широких мас населення]Російської імперії бурхливими подіями революції, М. Грушевський писав це питання в дійсності полягає в тому: що повинен зробити урядгосії, її правлячі та керівні кола, щоб по можливості згладити страшну шкоду, нанесену українському народу політикою придушення і викорінювання, що застосовувалася до нього в продовж сторіч в інтересах цієї держави, державної народності, "общерусской" культури та інших фетишів? Які заходи повинні бути прийняті, які засоби культурного і національного розвитку і самовизначення повинні бути надані українському суспільству, українським народним масам, щоб відновити їхню самодіяльність, вивести з того стану пасивності, заціпеніння, занепаду, до якого привела їх політика гонінь українського національного життя? Що повинно бути зроблене в цьому напрямку негайно, зараз же? Це питання чекає свого вирішення від уряду, представництва і громадськості Росії і вони не вправі ухилитися від нього" [52, с. 40].

Поставивши українське питання як проблему моральної відповідальності російських урядовців та всього суспільства за ті історичні образи й утиски, що їх зазнала українська нація за час перебування в складі Російської імперії, М. Грушевський покладає великі сподівання на те, що революційні події та демократизація суспільного життя дозволять реалізувати цю відповідальність у конкретних формах організації українського національного життя. Сподіваючись на підтримку в цьому питання "прогресивної російської громадськості" вчений прагне заспокоїти її та відмежуватись від звинувачень українців в "мазепинстві".

Будучи прихильником соціалістичної ідеології, він робить спробу апелювати до раціональних мотивів поведінки лідерів російського, у першу чергу революційного, руху в сподіванні на їхню підтримку. Вчений говорить про те, що українці чудово розуміють - "... належність до великого і добре організованого державного союзу може дати економічному і культурному розвитку народностей і областей, що входять до його складу, дуже багато вигод не пов'язаних з експлуатацією народів і областей. Більший простір і свобода економічного спілкування, створення більш великих і досконалих просвітніх і культурних закладів, велика безпечність від міжнародних ускладнень і утисків, є, наприклад, такими вигодами. Якщо при цьому мирний розвиток обласного і національного життя, у формі або федерації або добре поставленої автономії, гарантується від утисків і експлуатації державою або іншими областями, то народність або область, що входить до складу такого упорядкованого державного союзу, навряд чи ризикне такими явними вигодами для досягнення повної державної незалежності" [52, с. 62].

Повна державна незалежність, вважає М. Грушевський, пов'язана, у першу чергу, із деякими зовнішніми атрибутами, які він, з деякою іронією, називає "задоволеннями". Але навіть такі "задоволення", як власні марки і гроші, уряд і армія, власні жандарми і тюрми, вважає один з лідерів тогочасного українського руху, є цілком поєднувані зі збереженням державної єдності. " менш примхливе суспільство охоче позбавить себе цих вишуканих задоволень, поступаючись ними за більш просту, але здорову юшку забезпечення свободи культурного і суспільного самовизначення, нестисненого національного розвитку, можливості вільно влаштовувати і розпоряджатися своїми місцевими відносинами і засобами, - усього того, що дасть йому федеративний або широко поставлений автономістичний лад держави" [52, с. 63]. Очевидно, що таким "менш примхливим суспільством" вчений вважає українське, що, не маючи власної політичної та економічної еліти, складаючись, практично, лише з селян та робітників, цілком готове задовольнитись "здоровою юшкою" автономії.

Говорячи про національно-державний ідеал України, як він його розуміє, М. Грушевський досить часто використовує терміни "федерація" та автономія", або "широка автономія". Зміст, який він в них вкладає, дає змогу точніше зрозуміти позицію вченого, чий авторитет мав такий потужний вплив на ідеологію українського руху в перші десятиріччя XX сторіччя.

Розуміючи необхідність роз'яснення своїм прихильникам змісту використовуваних термінів, сам М. Грушевський писав в опублікованій 1917 року праці "Якої автономії і федерації хоче Україна": "Коли ми хочемо розібратися в тих назвах, які означають більш або менш право й можність якої-небудь країни, себто її громадянства, її людності, упорядкувать свої справи та правити ся по своїм правам і постановам, то йдучи знизу до гори, від меншого до більшого, се будуть такі форми громадянського пожиття: повний централізм, адміністраційна (бюрократична) децентралізація, вужча або ширша самоуправа (самоврядування), вужча (обмежена) або широка автономія, неповна (несуверенна) державність, самостійна незалежна держава" [55, с. 4у

Для того, щоб заспокоїти російську громадськість М. Грушевський постійно наголошує на прихильність українського руху ідеї автономії - широкої, зі значними прерогативами організації внутрішнього життя краю. Федерація в його трактуванні є більш високим рівнем політичної самостійності краю, що, за сучасною термінологією, ближче за змістом поняттю конфедерація. Не даремно улюбленим прикладом федерації у М. Грушевського є устрій Швейцарії.

У той же час вчений наголошує на тому, що конкретний зміст поняття визначається реальними прерогативами влади та розподілом повноважень центру та автономних частин: "Нелегко буває установити різницю між широкою автономією і державним характером такої країни, яка має всю повноту самостійного самоврядування. Нераз буває, що там, де одні знавці бачать тільки провінцію з широкою автономією, інші добачають з неменшим правом державу несуверенну, залежну. Напр. такі спори вели ся про Україну, чи вона перед скасуванням гетьманства була несуверениою державою, чи автономною провінцією російської держави, і так само про Фінляндію. Тільки в федеративних державах нема такої непевності: там кожний автономний член федерації являєть ся державою, тільки невловні самостійною, несуверенною" [55, с. 7].

Говорячи про федеративний устрій майбутньої Росії та автономний статус в ній України, М. Грушевський наголошує на тому, що програмою-мінімум українства є широка автономія, а програмою максимум - федерація і "неповна самостійність". При цьому, нам його думку, українські прихильники соціалізму і демократії в цілому є свідомими противниками самостійницьких ідей: " у вирішенні українського питання ми будемо виходити не з "історичних прав", яким є акт добровільного приєднання України до Росії, що створив відносини особистої унії між ними в одних сторонах політичного життя та відносини федеративні в інших і насильно скасований російським урядом усупереч ясно вираженим бажанням і протестам українського народу, що не переставав, до повної знемоги політичного життя, вимагати відновлення цих "статей Богдана Хмельницького", як конституційної хартії України" [52, с. 87-88]. Подібне твердження повинно було чітко підкреслити, що М. Грушевський займає позицію протилежну зробленому М. Міхновським "правничому виводу прав України".

Протистояння самостійницькій ідеології, на думку М. Грушевського, якнайповніше відповідало інтересам українського народу, який був репрезентований працюючими класами. Ототожнення національної і соціальної ідеї було головним ідейним підґрунтям, що формував концепцію української державності великого вченого. Як підкреслює А. Коцур, "М. С. Грушевський причетний до створення фактологічного підґрунтя філософії української ідеї, очоливши національно-демократичний напрям тлумачення української ідеї та історичних шляхів її розвитку. Він однозначно зазначав, що інтереси трудового народу - це найвищий закон власної громадської організації" [127, с. 160].

Самостійництво неприйнятне М. Грушевському з багатьох причин. Серед них і бажання залишитись вірним ідеалу інтернаціональної єдності соціалістичного руху, до якого вчений відносив себе, і небажання накликати на українців звинувачення в "мазепинстві", за допомогою якого протягом віків в Російській імперії лущились найменші прояви української національної свідомості, і прагнення продовжити успадковану традицію української політичної думки якою він її розумів.

Більше того, коли представники правих українських сил, що стояли на позиціях національної емансипації, зробили спробу організувати в Думі власну фракцію, М. Грушевський виступив різко проти подібного кроку. " політичні процеси не дали організуватися тоді українським правим. З приводу чуток про організацію правої фракції в III Думі "Рада" устами М. Грушевського забила на сполох, що мовляв "поступове українство" не може йти з таким правим українством". Але з тої причини, що праві були ще не дуже організовані, правої української фракції в III Думі не було сформовано" [41, с. 74]. До дезорганізації українських правих сил приклав руку і М. Грушевський, який, переймаючись питанням про єдність "російського соціалістичного і демократичного руху" послідовно розколював рух український, заявляючи, що ні праві, ні навіть самостійники, що стояли на лівих позиціях у соціальних питаннях, не можуть представляти український народ.

Посилаючись на авторитет попередників великий історик писав: "Вірні завітам українського визвольного руху, що висунув федеративний принцип, як підставу майбутнього улаштування відносин політичних і національних, і проводившого незмінне його, починаючи з т. зв. кирило-мефодіївського братства, ми визнаємо федеративні форми найбільш досконалим способом поєднання державного союзу з інтересами вільного і нестісненого розвитку національного життя, але зараз наполягаємо на здійсненні принципу національно-територіальної автономії, як однієї з основ нового державного устрою. Відповідно до цього територія з переважним українським населенням повинна бути виділена з нинішніх адміністративних підрозділів і поряд із перетворенням органів місцевого самоврядування на широких демократичних початках повинна одержати загальні органи обласного законодавства і самоуправління, керовані народним представництвом у вигляді українського сейму що обирається загальним, рівним, прямим і таємним голосуванням" [52, с. 88-89].

Патологічна прихильність демократичним ідеям і лозунгам та небажання розколювати російський соціалістичний та демократичний рух відрізняють М. Грушевського від українських соціал-демократів Галичини, для яких пріоритетність вирішення питання про власну державу як головну передумову здійснення емансипаційних соціальних перетворень, було вже давно розв'язаною теоретичною проблемою. Національно-територіальна автономія була для них програмою-мінімум, а для М. Грушевського, фактично, межею бажань. Для соціалістів Наддніпрянщини, як відзначає М. Жулинський, "Головне, аби покінчити з соціальною несправедливістю, ліквідувати експлуататорів - і чужих, і своїх, національних, здобути свободу для себе і обов'язково, бо ж до цього закликав пролетарський обов'язок, класова солідарність експлуатованих, свободу для інших народів світу. Тоді запанують повсюдно свобода, рівність, братерство без рабства в будь-якій формі - національній чи соціальній. Отже, ніяких незалежних національних держав, можливо і бажано - ніяких кордонів, збройних сил... Повна довіра і гармонія між народами" [94, с. 83]. Автономія на основі виділення земель населених тими чи іншими національними групами повинна була, на думку М. Грушевського, дати змогу поєднати інтереси єдності соціалістичного і демократичного революційного руху з необхідністю задоволення національних потреб поневолених націй: "Принцип територіально-національної автономії повинен бути прийнятий у ряду інших засад нового державного ладу. Для його здійснення національний принцип повинен бути покладений в основу всіх територіально-суспільних організацій, починаючи із сільської общини і далі - в основу дрібної земської одиниці, усякого роду виборчих округів і провінційних підрозділів. І якщо вона досягає того мінімуму, що може бути визнаний достатнім для утворення самоврядної національно-територіальної області, то і повинен бути організований для неї власний порядок самоврядування" [52, с, 78-79].

Будучи найбільш авторитетною фігурою в українському русі того часу, М. Грушевський робить спробу конкретизувати зміст поняття "національно-культурна автономія" щодо України. Його змістом було виділення всіх населених українцями земель імперії в окрему державно-територіальну одиницю з власним парламентом, системою виконавчої влади, освіти. Передбачалась також необхідність ліквідації централізму в церковному управлінні, штучної перетасовки етнографічних елементів в армії, що було одним з основних механізмів денаціоналізації та русифікації представників національних меншин імперії, створення умов для проходження військової служби якнайближче до батьківщини солдат.

У той же час, на думку вченого, національно-територіальна автономія для України наповниться реальним сенсом лише за умови, якщо вона стане загальним принципом реорганізації державного устрою Росії. "Організація обласного українського сейму і пов'язаних із ним органів управління і контролю із широкими повноваженнями в місцевому законодавстві, у розпорядженні місцевими фінансами й обласним земельним фондом, у місцевому управлінні, в організації просвітництва і духовних справах, суспільної безпеки і засобів економічного розвитку, - за аналогією інших найбільш великих автономних організацій Росії, повинна піти одночасно з ними і за аналогією з ними повинні бути визначені межі повноважень сейму і його органів, з одного боку, і центрального парламенту та загальноімперських міністерств" [52, с. 89]. Автономні права повинні буди однаковими у всіх національно-територіальних утворень, без винятків та надання привілеїв тим чи іншим національностям. Україна і інші недержавні народи повинні біли мати не менше самоврядних прав ніж Польща чи Фінляндія, як автономні утворення.

М. Грушевський покладав надзвичайно великі сподівання на процеси демократизації політичного життя Російської імперії під тиском революційних подій 1905-1907 рр. Він, користуючись новими можливостями розвитку української культурної та громадсько-політичної діяльності, переносить центр своєї роботи до Києва, перевівши сюди видання Літературно-Наукового Вісника та очоливши щойно засноване Українське Наукове Товариство.

Однак реакція, що настала після революційного підйому і, особливо, після початку світової війни, поклала край багатьом сподіванням української громадськості. Сам М. Грушевський був заарештований і, після двохмісячного ув'язнення, був засланий до Симбірську, пізніше переведений до Казані і до Москви, де перебував під наглядом поліції.

Після початку Лютневої 1917 року революції вчений тріумфально повертається до Києва де очолює щойно створену Центральну Раду. Саме М. Грушевський головним чином визначав позицію цього органу в питаннях майбутнього статусу України, підготовка програмних документів Ради, аж до її ліквідації внаслідок гетьманського перевороту підтриманого закликаними в України німецько-австрійськими військами.

Тогочасні уявлення М. Грушевського про долю України, про поведінку українського руху в умовах першого періоду революції відбиті в його статтях опублікованих 1917 року, що склали збірку під назвою "Хто такі українці і чого вони хочуть". Оцінюючи події цього періоду вчений і політичний діяч писав: "Потреби і домагання України розгортаються в усій широті. Найбільше нещастя в сій хвилі і для правительства і для провідників громадянства - се не поспіти за скорим розгортанням домагань моменту" [54, с. 96]. Тут чітко означено головний чинник, від якого залежала доля України в цей критичний час - готовність національного провідництва зрозуміти адекватно настрої та бажання мас і очолити боротьбу за їх здійснення. Правда, звичка рахуватись з імперським центром і сподівання на можливість досягти з його боку певних поступок, спонукають Голову Центральної Ради вважати важливим чинником майбутнього української нації і здатність "правительства" піти на зустріч вимогам мас. Для людини, що вважала себе виразником інтересу народу, стояла на позиціях того, що саме маси є творцем історичного процесу така заподатливість перед керівництвом вмираючої держави виглядає дещо дивно. Аналіз минулого давався вченому краще ніж розуміння сучасного та передбачення майбутнього.

Знаходячись в полоні своєї ідеологічної схеми про тотожність для українців питань національного і соціального визволення, М. Грушевський оцінював політичну специфіку історичного моменту наступним чином; "Резолюції, винесені на вселюдних зборах, громадянських і партійних з'їздах, конференціях і нарадах останніх тижнів, не полишають ніякого сумніву щодо тої політичної платформи, на якій з'єднуються всі активні елементи української людності в старе наше домагання широкої національно-територіальної автономії України в російській федеративній республіці на демократичних підвалинах, з міцним забезпеченням національних меншостей нашої землі" [54, с. 97].

Той факт, що М. Грушевський, як Голова Центральної Ради залишився на позиціях автономізму в 1917 році, так само як і в 1905, можна було б пояснити острахом перед звинуваченнями українського руху в сепаратизмі та "мазепинстві" та супутніми ним репресивними діями з боку центрального уряду вже проголошеної демократичною Росії. Однак сам він підкреслював, що "Ті часи, коли українському громадянству приходилося рахуватися з обставинами старого режиму, з неможливістю виявити масову волю українського народу до всеї повноти національного життя і з тим недовір'ям, яке виявило до українства як до руху народного громадянство російське, минули безповоротно" [54, с. 98].

Нові часи характеризувались швидким зростанням національної свідомості мас, розвитком різноманітних форм самоорганізації національного життя, стихійного творення різноманітних форм та елементів національного державного управління. Навіть такий консервативний елемент, як армія, що була традиційно найбільш надійним оплотом імперії, зазнала процесів українського національного відродження.

Процеси українізації військових частин розвивались надзвичайно швидко - викали українські полки і дивізії, створювались українські екіпажі на кораблях Чорноморського та Балтійського флотів. З'їзди українців-військовиків приймали резолюції на підтримку Центральної Ради як єдиного виразника інтересів нації. У ніч з 17 на 18 липня вояки, що входили до складу Українського Військового клубу імені Павла Полуботка організували збройний виступ, захопивши Київ, арештувавши коменданта міста. Командуючий Київським військовим округом врятувався втечею. Але керівництво Центральної Ради не захотіло скористатись нагодою, а закликало повстанців повернутись до казарм, після чого їх було відправлено на фронт, де більшість загинула. Україна втратила професійні армійські кадри яких їй так не вистачатиме в роки громадянської війни. Та й захищати Раду від наступу більшовицьких військ взимку знайшлося мало охочих, крім купки студентів і юнкерів, що полягли під Крутами.

Пояснюючи розвиток подій в Україні 1917 року І. Нагаєвський відзначав, що "Нема де правди діти, революція 1917 року застала Придніпрянську Україну скаліченою духовно, національно, культурно і соціально. Учасники війни кажуть, що тільки селянська маса залишалася українською, а всі інші прошарки суспільства були зденаціоналізовані" [180, с. 406]. Однак і керівництво представницького органу української нації, керуючись соціалістичними ідеологемами про історичну приреченість держави, співпадіння питання національного та соціального визволення, вірності ідеалам світової революції, не бажало приймати на себе відповідальності за майбутнє України. Керівництво Центральної Ради на чолі з М. Грушевським не виходило у своїх домаганнях поза межі автономного існування України в складі Росії. Цю автономію вони бажали отримати з рук "демократичного російського уряду", а найбільшим свої ворогом вважало не російських шовіністів, а українських самостійників, яких використовувало як пугало для центральної влади. М. Грушевський писав: "Широка автономія України з державними правами українського народу - се та програма даного моменту, від котрої не може бути уступлення назад. Всякі перешкоди, всякі вагання у задоволенні її з боку провідників Російської держави чи керуючих кругів російського громадянства - се пересунення ваги в бік українського самостійництва. В теперішній хвилі прихильники самостійної, чи вірніше сказати, незалежної України годяться на зістатися на спільній платформі широкої національно-територіальної автономії і федеративного забезпечення державного права України. Прапор самостійної України стоїть згорнений. Але чи розгорнеться він з хвилею, коли всеросійські централісти захотіли б вирвати з наших рук стяг широкої української автономії в федеративній демократичній Російській республіці?" [54, с. 99].

Свій політичний ідеал майбутнього України М. Грушевський, в час коли в Російській наступали часи безвладдя, чим скористались поляки і фіни, литовці, латиші та естонці, формулював все в тих же вузьких рамках "широкої автономії": "Українці добиваються того, щоб Україною всею правила виборна рада України чи сейм, як Його називають та виборні міністри. Щоб вони могли дбати про свій край, не питаючи ні в кого ухвали та попередження, крім свого народу - питалися волі виборців України, а не правительства республіки. Щоб були вони зв'язані вічним союзом між собою, спільно порядкували найважніші для сього союзу справи, а в середині, в своїх внутрішніх справах були самостійні, автономні, як се називається. Такий устрій зветься федеративною республікою з широкою автономією її країв. Україна мусить мати широку автономію в федеративній Російській республіці (виділення М. Грушевського - О.С.), щоб порядкувати вільно у себе свої справи, самостійно правити ними, сього хочуть Українці, щоб забезпечити свободу і добробут всій людності України, а найпаче її робочому народові" [54, с. 117-118].

М. Грушевський постійно підкреслював, що автономія України зовсім не повинна суперечити інтересам представників інших національностей, що проживають на її території. Як відзначає М. Кармазіна, "Автономія йому бачилась не як місце проживання однієї національності, незмішаної з іншими, а як форма державного устрою, при якій представники всіх націй, що мешкають на українській території, утворюють автономію і забезпечуються рівними правами" [111, с. 284].

Вчений і громадський діяч, що так послідовно виступав проти державної самостійності власного народу, вважаючи її відступом від здійснення української історичної місії, одночасно великі сподівання покладав саме на державу у вирішенні питань соціальних, у забезпеченні умов для достойного існування представників працюючих класів. "Коли ми здобудемо автономію України: щоб наш край мав у себе дома в Києві свою законодавчу Думу (сейм), своє виборне правительство (міністрів), вибране всією людністю України, тоді трудящий народ український буде по своїй волі порядкувати всім на Україні. Селяни і робітники становлять більшість людності, вони зможуть мати більшість депутатів в українськім сеймі таких, яких захочуть мати: з тямущих селян і робітників і з тих людей просвіщених (інтелігентів), які боронять права трудящого народу. І вони забезпечать добробут робочих людей законами, заведуть такі порядки, щоб була справедливість: щоб трудящий чоловік мав усю користь від своєї праці, а не одержував своїм потом неробів усяких, що живляться з народної праці, а самі не дають ніякої користі нар о довірі [54, с. 118-119]. "Здорова юшка" економічних умов існування народу продовжувала заміняти вченому ідеал політичної самостійності.

Правда, М. Грушевський розумів, що автономія, нехай і широка, не гарантує Україні і українцям вільного розвитку, як соціального так і національного. Саме тому він вимагав, що автономія ця поєднувалась з федералізацією Росії: "Ми не вдовольняємо ся широкою автономією України, а ще хочемо, аби держава, до котрої вона входитиме, була федеративною: щоб се була федеративна, демократична російська республіка" [55, с. 14].

Протверезлюючим для М. Грушевського став Жовтневий переворот у Петербурзі та політика більшовицької Росії. Наступ більшовицьких військ, жорстоке бомбардування Києва, репресії проти всього українського змусили вченого на деякий час змінити свої погляди. У збірці робіт під назвою "На порозі нової України" він писав: "Розстріл, зайняте і знищення Києва більшовиками були вершком, кульмінаційним пунктом, збірною точкою в котрій зосередивсь сей великий, просто необчислимий в своїх наслідках перелом в історії України, вчинений більшовицьким находом. І для мене сей перелом конкретизується ще гостріше у сім зруйнуванню моєї хати, мого кабінету, з ним усього мого майна, мого духовного добутку, всього дорогого що я зібрав навколо себе, всього передуманого і перестражданого за останні, найтяжчі і найвизначніші роки мого життя. Україна як і я стоїть на сій руїні тепер, новими очима розглядаючись в сих згарищах, і перед нею встають зовсім нові перспективи і вигляді, не тільки тому що змінились реальні умови життя, але й тому що око бачить їх і мозок приймає їх інакше" [53, с. 6-7].

Тепер, після жахливих подій, значна частка вини в яких лежить на керівництві Центральної Ради і її Голові, вчений зовсім по іншому оцінює зміст історичного моменту, шансу, яким Україна не змогла скористатись. "Україна і український народ переживають хвилі, які випадають народові раз на всю його історію, або й зовсім не випадають. Не тільки злетіли з них кайдани і з’явилась можливість відновити свою державну самостійність, але обставини дали "змогу розгорнути також на всю ширину і соціальну програму, про котру мріяли цілими століттями українські трудові маси. Таке нагромадження великих вартостей, чи можливостей, накладає особливо великі обов’язки на сучасне українське громадянство. Може се воно вважати своїм щастям - що йому присудило ся творити се велике історичне діло. Може плакати ся, що сей присуд долі позбавив його права чи можливості звичайного обивательського життя і положив на нього такий тяжкий хрест, такий важкий обов’язок. Але увільнення від нього нема - під страхом вічної ганьби й осуду пізніших поколінь. І для того щоб се відповідальне діло зробити, наше громадянство мусить відложити все й піддати, підпорядкувати себе йому і тільки йому" [53, с. 8].

Антиукраїнська політика більшовицької влади, вважає М. Грушевський, назавжди покінчила з "московською орієнтацією" українських соціалістів. Вона продемонструвала всім, що ніякого "загальнодемократичного фронту" всіх прогресивних сил Росії не існує.

Головним же результатом наступу більшовиків проти Центральної Ради її голова вважає моральне очищення українського соціалістичного руху, звільнення від "песького обов'язку" щодо Росії. "Я вважаю таке визволення від "песького обов’язку" супроти Московщини незвичайно важним і цінним. Роздумуючи над сим моментом, я думаю, що недаремно пролилась кров тисяч розстріляних українських інтелігентів і молодіжі, коли вона принесла, чи закріпила духовне визволення нашого народу від найтяжчого і найшкідливішого ярма, яке може бути: добровільно прийнятого духовного чи морального закріпощення. Я скажу різко, але справжніми словами: се духовне холопство, холуйство раба, котрого так довго били по лиш, що не тільки забили в нім всяку людську гідність, але зробили прихильником неволі й холопства, його апологетом і панегіристом. Російські белетристи закріпили в художній формі тип такого холопа, і іще раз вибачаюсь за грубе слово: таким холопством я вважаю ту вірність, ту служебність не за страх, а за совість, глибоку і необориму, поколіннями виховану, яку українське громадянство виявляло - в одних часах менше, в інших більше - супроти державних, культурних і національних інтересів Росії й великоруського народу" [53, с. 10-11].

Аналізуючи перелом у світогляді мислителя, М. Жулинський відзначав, що "Тепер після цього очищувального вогню, який запалив більшовизм війною з Україною, згоряють ілюзії Михайла Грушевського щодо спільних інтересів революційної демократії. Тепер він бачить, що російські так звані соціал-демократи, ці революційні соціалістичні кола - традиційні "твердоголові централісти і об'єдинителі", які агресією проти України поставили "хрест над цією ідеологією"" [94, с. 74].

Констатувавши необхідність відходу від позиції "вірності ідеям загальноросійського демократичного руху", М. Грушевський ставить питання про необхідність нового вибору України. Для цього він звертається до її історії, традицій державності, геополітичного спрямування розвитку. Торгівельні зв'язки, вважає вчений, багато в чому обумовлювали переважання тих чи інших культурних впливів, чи то грецьких в античні часи, чи то візантійських та норманських епохи Київської Русі, чи західноєвропейських в пізньому Середньовіччі, а разом з тим і геополітичних орієнтацій. Як відзначає М. Грушевський, можна говорити про "повну перевагу західних впливів" з кінця XII сторіччя: "Се почалось ще з галицько-волинських князів, далі скріплюється й росте з переходом сих земель під вдасть Польщі" [53, с. 14]. Польща виступала транзитною територією для західноєвропейських впливів в Україні. Причому, якщо духовно-культурні зв'язки розвивались, у першу чергу з Італією та Францією (десятки і сотні молодих українців навчались в університетах цих країн), то технічно-культурні - з Німеччиною. "Врошіав і Гданськ, два історичні ринки українського експорту (зруйнованого тільки силоміць російським правительством в XVIII в.) були головними посередниками й джерелами сих західних, німецьких впливів" [53, с. 14]. Приєднання України до Московського царства призвело до розриву традиційних зв'язків з Західною Європою, насильницької зміни зовнішньо-торгівельних пріоритетів та геополітичних орієнтацій. Цей процес був свідомо організований царським урядом: заборона, без спеціального дозволу, виїжджати на навчання за межі імперії, система розпоряджень влади, що направляли українську торгівлю лише через північні порти імперії і т.д. "Російська торговельна і митна політика, не спиняючись ні перед чим, щоб розірвати й зруйнувати торговельні зв'язки України з її історично сформованими західними ринками, щоб знищити взагалі українську торгівлю й віддати український торг в руки купецтва московського й притягнути Україну економічно до півночі, до великоруських центрів - Петербурга і Москви" [53, с. 16]. Україна поступово мусила втратити традиційні зв'язки і поступитися власними геополітичними інтересами на користь "старшого брата". Завдання української влади, підкреслює М. Грушевський, полягає в тому, щоб відродити природні зв'язки України із Західною Європою, зорієнтувати суспільство на європейські ідеали та систему цінностей.

Ця духовна орієнтація на Європу є, на думку вченого, не насильством на менталітетом українців, а відтворення його глибинних основ, ліквідацією неприродних нашарувань, що утворились за століття російської окупації: "Український народ належить до західно-европейського, чи коротше сказати - просто таки європейського кругу не силою тільки історичних зв’язків, які протягом століть зв’язали українське життя з західним, а й самим складом народного характеру" [53, с. 19].

Саме тому серед перших необхідно відновлювати традиційні зв'язки з європейськими країнами, у першу чергу з Німеччиною: "дружні зв’язки з Німеччиною обіцяють нам, що двері її фабрик, лабораторій, дослідних станцій, спеціальних шкіл будуть відкриті перед нашою молодіжжю й усякого роду спеціалістами" [53, с. 21]. Контакти з Європою повинні допомогти ліквідувати технологічний розрив і відновити культурні взаємини, забезпечуючи зовнішньополітичну безпеку. З цього виводить М. Грушевський необхідність "нашої західної орієнтації", заміну нею "орієнтації" московської, можливість звільнення від "песького обов'язку" перед Росією.

У той же час, вчений, розуміючи недоліки односторонньої "західної орієнтації"", зазначає " коли народність наша, дух нашого народу тягне нас на захід, край (виділення М. Грушевського - О.С.) завертає енергію, нашу працю на схід і полуднє, у сферу нашого моря, нашого комунікаційного центру, до котрого ведуть нас наші ріки і повинні б були повести всі наші дороги, коли б вони будувались нами, в орієнтуванню нашими інтересами, а не мали би своєю метою - навпаки - боротись з природною орієнтацією нашого економічного й культурного життя" [53, с. 23-24]..На півдні і на сході знаходяться країни, які можуть постачати в Україну сировину для промисловості і стати ринками для збуту її товарів, технологічний рівень яких не дозволяє, поки що, їх експортувати на Захід. Широкі зв'язки з Середньою, Центральною, Передньою Азією, Середземномор'ям повинні створити зовнішні умови для економічної стабільності країни.

Геополітичні умови існування України, на думку М. Грушевського, штовхають її до виходу з російського євроазійського простору до Європи з одночасним підтриманням тісних зв'язків з країнами чорноморського та середземноморського басейнів - районів її комунікаційного простору. Реалізація цього завдання дасть можливість Україні прилучитись до промислових технологій на науки європейської цивілізації, налагодити власне виробництво і широку торгівлю та підвищити, на цій основі, добробут своїх громадян. Однак матеріальний добробут громадян не може бути головним завданням української держави: "Для того щоб дати з України світові ще одну міщанську республіку, хоч би й демократичну, по правді, не варто біло стільки труду й заходу. Для того, щоб тільки підняти добробут нашого народу й дати йому кращу матеріальну культуру, шкода тієї крови й жертв, котрі зроблено для визволення України - і ще мусить ся робити, довго і довго, для закріплення і забезпечення її політичних і соціальних здобутків. Найкращі сини нашого народу, цвіт і надія його поклали голови - і покладуть їх іще, для того щоб дати щось дійсно цінне своєму народові - і в нім людству взагалі" [53, с. 32].

Лідер нації, що ще кілька років тому говорив про "здорову юшку" матеріального добробуту та "нестисненого" національного розвитку, під тиском вибухоподібного зростання національної свідомості українців з початком революції 1917-1920 рр., починає мислити в рамках ідеї історичної місії українського народу. Місії, яку він повинен здійснити в ім'я всього людства. Таким чином відбувається певне повернення української політичної думки соціалістичного напряму до своєї висхідної точки - ідеї безелітності української нації та її всесвітньо-історичної визвольної місії сформульованої М. Костомаровим у "Книгах буття українського народу".

Виходячи з постулату про особливе моральне покликання Української нації, М. Грушевський формулює ідею Великої України: Обставини так зложились, що великі завдання і досягнення стали для нас можливі, що ми можемо творити не тільки свобідну й незалежну Україну, а й Україну Велику (виділення М. Грушевського - О.С.). Велику не територією, чи богацтвом, чи пануванням над іншими, а велику соціально-моральними вартостями. Сеї величини я їй бажаю й прагну, іншої - імперіалістичної, чи мілітаристичної не хочу ні трохи, вважаю її небезпечною спокусою. Коли хочу для України й економічної сили, й мілітарної, й культурно-інтелектуальної, то для того тільки, щоб була вповні осягнена й забезпечена можливість того морально-соціального розвитку про який я говорив" [53, с. 33]. Підставами творення Великої України вчений вважає українське село з його морально-культурними традиціями та українізацію міста.

М. Грушевський звертає увагу, що традиційно серед українських соціалістичних партій державність ототожнювалась з "бюрократією та імперіалізмом". Саме тому вони, як правило, ставили себе в опозицію до держави як такої і під впливом російської культури, яка на думку вченого, глибоко пройнята антидержавними, анархістськими ідеями, вважали ознакою доброго тону не мати нічого спільного з державою, максимально обмежувати її роль у громадському житті, а той і закликати зовсім обходитись без неї.

Тепер погляди одного з найбільш авторитетних українських соціалістів, того, хто між лютим та жовтнем 1917 року зробив так багато, що не відбулись головні інститути української держави - армія, поліція, вся вертикаль виконавчої влади - докорінно змінюються: "Ся спадщина - яка між іншим так яскраво виявила себе в пресі не тільки російській, а й українській: в кампанії проти українського правительства по його повороті до Києва, в бажанні спихнути на чиїсь сторонні, не соціалістичні і навіть неукраїнські руки державну керму в такий незвичайно небезпечний, критичний момент, - се безперечно, нездорова і небезпечна для наших державних і народних інтересів спадщина. Українське громадянство повинно отрястись з неї якнайскоріше. Українська демократія повинна приложити всі свої старання до того, щоб мати таку державу, яку їй треба і якої вона хоче, а не обертатись до неї спиною, ставитись до неї байдужо. Навпаки, вона повинна вважати діло держави своїм ділом і віддати її будуванню і керуванню всю душу і силу" [53, с. 46].

Українські соціалісти, зазначає М. Грушевський, не розриваючи з федералістичною традицією, визнають факт того, що Україна стала самостійною, незалежною державою. Необхідність проголошення державно-політичної самостійності диктувалась, на його думку, трьома головними мотивами. Перший - укладання миру з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Україна була змушена виступити на мирних переговорах самостійно тому, що тактика більшовицької делегації була спрямована на їх зрив. Другим мотивом
став відкритий збройний виступ більшовицьких військ проти УНР. Третім -
"являється необхідність повної свободи в порядкуванню соціальних, економічних і фінансових справ України" [53, с. 75].

Таким чином, необхідність вільного розпорядження ресурсами України, вирішення наболілих проблем, врешті суверенітету народу на власній землі, Голова Центральної Ради УНР ставить на останнє місце серед головних мотивів проголошення державно-політичної самостійності України. Він наче виправдовується перед читачем за те, що було зроблено в силу зовнішніх, незалежних від керівництва республіки обставин.

Дії більшовицьких вождів, наголошує один з найавторитетніших тогочасних українських лідерів, практично позбавляють українських соціалістів і далі залишатись на позиціях автономізму. Вони проти своєї волі змушені керувати державою, що проголосила свою незалежність. "Не знаю, як витримає й переживе федералістична ідея сей тяжкий удар, який задають їй Леніни і Троцькі називаючи себе федералістами. Дуже трудно буде комусь, принаймні який час називати себе федералістом, коли федералістами Леніни і Троцькі вважають себе, а під сим "федералізмом" лежить в дійсності самий поганий, терористичний централізм" [53, с. 78].

Після гетьманського перевороту підтриманого запрошеними Центральною Радою німецькими військами, М. Грушевський відходить від активної політичної роботи, зосереджуючись на науковій та публіцистичній дїяльності. Залишивши 1919 р. Україну він розгортає на еміграції активну роботу по створенню Українського соціологічного інституту у Відні, який незабаром було переведено до Праги, оскільки президент Чехословацької республіки Т. Масарик, давній знайомий М. Грушевського, досить прихильно ставився до української політичної еміграції лівого спрямування.

1921 р. М. Грушевський видає працю під назвою "Початки громадянства. Генетична соціологія", в якій досліджує проблему походження та сутності держави, джерел державної влади, а наступного року - "З починів українського політичного руху. Михайло Драгоманов та Женевський соціалістичний гурток" де розглядаються витоки та еволюція українського соціалізму. Одночасно, в 1920-1922 рр., він редагує орган УПСР "Борітеся - поборете" в якому викладає свої погляди на програмні засади діяльності партії.

Найбільш показовою для розуміння поглядів вченого в цей період його життя, на нашу думку, є праця програмового характеру "Українська партія соціялістів-революціонерів та її завдання", в якій він не лише намагається осмислити причини поразки України в революції 1917-1920 рр., але й сформулювати головні орієнтири подальшої діяльності українських сил.

Зазначивши, що українська держава - це та реальність від якої українські соціалісти не мають права відступати, М. Грушевський говорить про необхідність ліквідації більшовицької окупації та відновлення радянської системи влади, під якою він розуміє систему, створену Центральною Радою: "... найпростіша схема радянської організації була б така: робітничо-селянська рада громади (комуни), місцеве об'єднання (волость, місто), земля, всеукраїнський конгрес рад або Центр. Рада" [54, с. 230].

Делегування владних повноважень при цьому повинно йти знизу вгору, від громад (комун) до головного органу - Центральної Ради. І повноваження органам, що стоять вище, передаються лише ті, які будуть визначені нижче стоячими. Делегуватися "на верх", на думку М. Грушевського, повинні тільки ті функції, для реалізації яких потрібен певний рівень концентрації зусиль.

Така побудова вертикалі влади дасть змогу, вважає вчений, не лише уникнути бюрократичного централізму, а й послідовно провести федераліс-тичний принцип при побудові української держави, яка повинна стати федерацією земель: "Коли загальна організаційна робота буде скуплена в органах земель, а всеукраїнський конгрес обмежиться тільки тим, що доконче мусить бути скуплене в центральнім органі, як справи міністерської політики, оборона, адміністрація військова і морська і т.ін., все ж інше буде віддано в компетенцію землі, то українська республіка в останнім рахунку буде федерацією земель - сполученими штатами України. Тоді тим самим відпаде питання про спеціальне становище країв, котрим історичні умови надали відмінну етнографічну, економічну чи культурну фізіономію, як, скажімо, Крим, Бесарабія, Галичина чи які інші" [54, с. 231]. Інші історичні землі "країни також отримають рівний названим статус і повноваження.

І лише після перетворення України у федеративну республіку можна буде говорити про можливість її вступу у спілки чи об'єднання з іншими демократичними державами. Входження України на автономних правах до Росії є недопустимим в будь-якому вигляді, наголошує М. Грушевський. В одному союзі вони можуть опинитись разом лише за умови демократичності Росії та рівноправності партнерських відносин. А союз цей повинен мати загальноєвропейський чи й світовий характер.

Для цього і Україна, і Росія мають бути звільненими від більшовиків. Без цього Україні не вдасться виконати свою історичну місію в розгортанні світової соціалістичної революції. Як пише Л. Винар, "Грушевський вважав більшовицьку політику в Україні ворожою українству. Більшовики намагалися правити "Україною без Українців, не допускати до власті, до впливів навіть соціалістичні, радянські українські партії, не давати Україні ніякої самостійності й самодіяльності, тримати її зв'язаною по руках і по ногах з Московщиною". Він вірив у те, що приходить новий устрій, нова світова соціалістична революція і в цій революції українці мусить грати визначну роллю" [24, с. 39].

Незважаючи на таку рішучу налаштованість М. Грушевського проти більшовицької влади, остання не полишала сподівань використати його авторитет для украплення свої позицій в Україні. 1923 р. він був обраний членом Всеукраїнської академії наук, а наступного року повернувся в Україну. Тут він знов розгортає бурхливу діяльність по організації української науки - відновив роботу історичної секції академії, очолив Археографічну комісію, організував ряд академічних комісій по вивченню української історії та фольклору, редагував (1924-1930) відновлений журнал "Україна", продовжував працю над "Історією України-Руси" та "Історією української літератури". 1929 року його обрано членом АН СРСР.

Такий М. Грушевський тривалий час цілком влаштовував владу. Навіть після згортання процесів українізації і з початком масового терору проти української інтелігенції "розстріляного відродження", він не був офіційно обвинуваченим у антирадянській діяльності, хоча в березні 1931 року і був висланий до Москви, де опинився практично в повній ізоляції від України та українства. Після невдалої операції проведеної під час його лікування на Кавказі 24 листопада 1934 року великий вчений, талановитий організатор української науки і не надто вдалий політик і керівник держави Михайло Грушевський помер.

Роль М. Грушевського в розвитку української державницької ідеї не можна оцінити однозначно. Великий вчений, що створив концепцію української історії, як процесу становлення і розвитку нації, в області політики він залишався на позиціях безелітності української нації та несприйняття нею державницької ідеї. Прекрасний знавець минулого, він досить часто помилявся в оцінках поточної ситуації та у прогнозах на майбутнє. Організатор української науки, освіти, активний громадський і політичний діяч, він послідовно прагнув не виходити за межі ідеї автономізму. Навіть криваві події революції 1917-1920 рр., вибухоподібне зростання національної свідомості українців, не надто змінили Його погляди - визнавши необхідність існування самостійної української держави, він одразу ж почав "шукати" їй місце в майбутній світовій федерації. Гіркі слова щодо, по суті, антидержавницької позиції українських соціалістів він поєднував з тотальною критикою прихильників самостійницької ідеї.

Оцінюючи концепцію української держави розроблену М. Грушевським, не можна повною мірою погодитись з твердженням А. Конура про те, що "Серцевиною державницької ідеї, за Грушевським, є визнання невіддільного права українського народу на самовизначення й пошук його оптимальних форм. Він постійно наголошував на тому, що повна самостійність та незалежність є послідовним логічним завданням запитів самого національного розвитку та самовизначення будь-якої нації, що займає певну територію і має достатні задатки та енергію розвитку" [127, с. 161]. Державну самостійність М. Грушевський визнавав як вимушену, перш за все зовнішніми обставинами, необхідність з якою українські прихильники соціалістичної ідеї повинні рахуватись.

Ґрунтовно проаналізувавши сутність теоретико-методологічних засад української політичної думки на початку XX сторіччя, основні парадигми політичного мислення українських лідерів, Ю.Левенець зазначає; "М. Грушевський як політик пройшов шлях від засновника національно-демократичної партії Галичини і Товариства українських поступовців у Києві до, по суті, творця засад української незалежної держави. Він був головою Центральної Ради, а згодом визнав Радянську владу в Україні і висловив готовність служити їй. Змінювалися його погляди, еволюціонували суспільно-політичні концепції, філософське сприйняття дійсності. Але любов до свого народу і до історичної істини для нього завжди були вищим мірилом і в науковій творчості, і в політичній діяльності. Він був сином своєї епохи, тому в житті та діяльності М. Грушевського, як і в багатьох інших визначних діячів України, з усією глибиною відбилася трагічна історична доля розчленованих політичними кордонами українських земель, що були позбавлені власної державності" [148, с. 2561-Л

У той же час науковий доробок М. Грушевського та його діяльність на ниві практичної політики мали для державницької ідеї позитивне значення в тому сенсі, що його послідовна народницька позиція, прихильність до успадкованих ідей попередників, призвели до формування нового напрямку українського політичного мислення. Як зазначає Л. Винар "Державницький напрям в українській історіографії з'явився як своєрідна реакція на праці істориків-народників, які ставили в центрі історичного процесу народ, народні маси. Костомаров, Антонович і Грушевський були представниками народницької історіографії, яка домінувала в Україні приблизно до вибуху Першої світової війни. Учні Грушевського у Львові, які творили його першу національну школу української історіографії, яку Багалій називав "Галицькою школою істориків", перебрали від її засновника історичну схему, методологію історичного дослідження і його історіографічні та історіософічні концепції" [24, с. 33].

Аналізуючи особливості розвитку української політичної думки цього періоду, М. Кармазіна звертає увагу на те, що "З часу М. Костомарова інтелектуальна еліта дивилась на українців як на соціальне некомплектний організм, "мужицьку" чи "плебейську" масу, якій зрадили (виділення М. Кармазіної - О.С.) провідні верстви" [111, с. 173]. М. Грушевський, що продовжував традицію і М. Костомарова І М. Драгоманова і В. Антоновича, не просто приймав тезу про безелітність української нації, а й базував на ній діяльність Центральної Ради УНР, маючи в ній незаперечний авторитет.

В. Липинський, С. Томашівський, Д. Дорошенко та інші, прийнявши методологію та загальну схему української історії М. Грушевського, витлумачили тезу про безелітність української нації не як головну перевагу українців у час побудови нового, соціалістичного суспільства, а як корінну причину бездержавного існування України. Проблема формування провідної верстви нації, повноцінної соціальної та політичної структури суспільства, від цього часу стає постійно присутньою в українському політичному мисленні.

Одночасно, реакцією на поразку української революції, спричиненої, значною мірою, позицією її вождів, стало домінування у свідомості міжвоєнного покоління тоталітарних політичних вчень. Українська молодь, що пройшла через революцію, не бажала слухати лідерів, що призвели Україну до поразки. Вона сприймала тоталітарну ідеологію - національний варіант більшовизму в Радянській Україні та донцовську - поза її межами.

Раціоналізм та стійка прихильність до демократичних, легітимних методів вирішення національних та соціальних проблем ідеологами українського соціалізму від М. Драгоманова до М. Грушевського, що стали однією з головних внутрішніх причин поразки, викликали стійке неприйняття на обох політичних полюсах українського післяреволюційного суспільства. Д. Донцов виразно протиставив себе демократичній, раціоналістичній позиції автономістів та федералістів, висунувши на перший план волю, чин та ірраціоналізм, а найяскравіший представник українського націонал-комунізму М. Хвильовий - романтику революції, що також мала, по суті, мало спільного з народництвом лідерів УНР.

Соціалістична фразеологія і послідовний демократизм української інтелігенції виявились не співзвучними часу. Те, що було прогресивним і навіть радикальним, "за межею можливого" ще на передодні лютого 1917, влітку та восени перетворювалось в гальмівну догму. "Зрозуміло, що не всі політичні сили проголошували тоді соціалістичні гасла, але у свідомості демократичної інтелігенції й у створеному нею загальноукраїнському представницькому органі - Центральній Раді, повністю панувала саме соціалістична орієнтація" [210, с. 61].

Одним з найвпливовіших лідерів УНР, української соціал-демократії на передодні та в перші роки революції був видатний громадсько-політичний діяч і письменник Володимир Винниченко (1880-1951). Він народився на Херсонщині в селянській родині. 1901 року вступив на юридичний факультет Київського університету св. Володимира. Активно включився в громадське життя тогочасного Києва, належав до кола організаторів РУП. За революційно-пропагандистську діяльність був виключений з університету, заарештований і кинутий до в'язниці. З 1903 по 1917 рр. перебував за кордоном звідки неодноразово нелегально переходив на територію імперії.

1905 року, після розколу в РУТ, став одним з організаторів УСДРП, очолював редакцію газети "Український робітник". Одночасно активно публікував художні твори, в яких розкривав різні сторони існування основних соціальних груп українського суспільства. Непересічний літературний талант надавав В. Винниченку ще більшого авторитету серед української громадськості. Як згадував В. Дорошенко, " найкращим, найсильнішим художником нової України є безперечно Вол. Винниченко (виділення В.Дорошенка - О.С). Винниченко є в сім часі для нашої літератури тим самим, чим була для громадського життя РУП., з рядів котрої він вийшов"[67, с. 45]. Будучи як художник близьким до психоаналізу, як політик В. Винниченко виступав як прихильник марксизму, хоч і з сильними впливами українського та західноєвропейського лібералізму та гуманізму.

Лютнева революція 1917 року в Москві звільнила його від тривалого перебування на нелегальному становищі і В. Винниченко повертається до Києва для активної участі в бурхливих подіях цього часу. Він стає одним з організаторів і першим заступником Голови Центральної Ради і перший головою її автономного уряду - Генерального Секретаріату. В. Винниченко мав великий вплив на формулювання універсалів Центральної Ради, на прийняття доленосних рішень Центральної Радою та її Генерального секретаріату. Саме він, намагаючись якомога довше притримуватись принципів соціалізму та демократії, фактично саботував створення регулярної української армії, флоту, ефективно діючої поліції - тобто всього того, що, на його думку, було символами каральних функцій держави, які з історичною конечністю мали відмерти після світової соціалістичної революції.

На В. Винниченкові як на політикові, що був схильний до імпульсивних рішень, крайніх оцінок і дій, значною мірою лежить провина за те, що в революції 1917-1920 рр. Україна не змогла відбутись як незалежна самостійна держава. Він не лише послідовно руйнував основи державності в перші місяці існування УНР, активно готував і очолив Національний союз та повстання проти гетьмана П. Скоропадського, який, незважаючи на всі помилки і прорахунку за короткий проміжок часу зумів зробити для організації державних інституцій незрівнянно більше ніж його попередники-соціалісти, але й кинув очолювану Директорію та армію, коли побачив, що маси прислухаються лише до критичної частини його ідей і не приймають того, що здавалось письменнику-політику конструктивним.

В. Винниченко постійно намагався знайти компроміс між українським соціалістичним рухом і більшовиками, які були йому по духу часто ближчими, ніж такі українські соціалісти-самостійники як С. Петлюра. "1919 р. емігрував за кордон, де повів боротьбу проти альянсу С. Петлюри з білополяками (брошури "Винниченко проти Петлюри", "Лист до класове несвідомої української інтелігенції"). Заява про готовність служити робітничо-селянській Україні зробила можливим 1920 р. його повернення на батьківщину, проте розбіжності з керівництвом радянського уряду й більшовицької партії з питань національно-культурної та економічної політики, несприйнятгя ними рекомендацій щодо виведення з розрухи народного господарства (кооперації в промисловості і сільському господарстві, встановлення вигідних форм співробітництва з західними країнами) змусили його виїхати за кордон. Відмовившись від будь-яких антирадянських актів, Винниченко відійшов від політичної діяльності, присвятив себе літературній праці, мистецтву, науці і філософії" [196, с. 25-26].

Трагічність позиції В. Винниченка відбита в одному із записів його "Щоденника": "Виходу не бачу, бо є тільки два виходи: або відмовитись бути українцем і тоді бути революціонером; або вийти зовсім з революції й тоді можна бути українцем. Ні того, ні другого я не можу зробити, і те й друге боляче мені смертельно. А з'єднати те й друге не можна, історія не дозволяє. Коли б не було в мене ще й літератури, мистецтва, я серйозно почав би думати ще про один вихід: смерть" [31, с. 445].

Осмислюючи уроки революції 1917-1920 рр. В. Винниченко в праці "Відродження нації", намагався знайти пояснення не лише причин поразки, але й визначальних мотивів поведінки лідерів тогочасної української соціал-демократії. Подібно до М. Грушевського він намагався виправдати їх певні незалежницькі кроки, що почали проявлятись з початком Світової війни. Зазначивши, що довгі століття існування України в складі російської держави мали своїм наслідком практично повне придушення всіх зовнішніх виявів національного життя, він підкреслює, що саме бажання одночасно звільнитись від соціального та національного, гніту зберегти націю, породжувало в українському середовищі сепаратистські настрої. "Тут є корінь сепаратизму. Ми всі хоті сепаратизуватись від насильства, від самодержавної руки, від ганебної смерті в петлі всеросійської шибениці. Нам закидали брак патріотизму. В ім'я ж чого ми мали бити в бубни та литаври, гасати в дикому танкові й горлати славу? В ім'я того, що сотні тисяч наших мирних працівників, творців і виробників здорових, простих, життєвих цінностей трощилися гарматами й трупом устилали шлях якимсь там крамарям і торгашам до великої всесвітньої поживи? Чи в ім'я того, що на випадок перемоги Росії, торжествуюча переможна реакція ще цупкіше взяла б у лабети невибиті на фронті мільйони працівників і ще нахабніше, ще одвертіще затвердила своє право визиску й насильства? Чи в ім'я того, щоб нас уже остаточно, дощенту було задушено тоді, нас, українство, того недодушеного Авеля, кров якого 250 літ вопіяла до неба й до совісти всякого порядного, не задурманеного цею кров'ю чоловіка?" [25, с. 37-38].

Напередодні революції, на думку В. Винниченка, в українському русі існувало три основних "орієнтації": "на руську ласку", "на німецький штик" та "на свої сили". До першої належали ті, хто за висловом письменника, "... по якимось там своїм законам думання вірили, що перемога Росії на фронті дасть волю й життя її народам всередині. Це були прихильники "російської орієнтації". Вони орієнтувались на добре, широке серце руської демократії, на грім перемоги, який зм'ягчить круте серце царизму аж до стерені народоправства, до парламентаризму й до волі націй, що благо де іственно мовчали тоді по всіх її неосяжних просторах. Але таких було дуже небагато. Це були переважно ті з українців, які корінням свого особистого життя занадто зрослися з життям руських" [25 с. 39].

Друга "орієнтація", "на німецький штик" базувалась, на переконання В. Винниченка на тому, що у Світовій війні перемога німців та поєднаної з нею окупацією України є неминучою. Така ситуація розглядалась як позитивна тому, що німці сприймались як "культурні експлуататори", які не лише будуть витискати з народу всі соки, як це робила царська влади, але й турбуватимуться про те, щоб народ був ситим і одягненим для того, щоб міг краще і продуктивніше працювати. Крім того німці, як нові господарі, могли б передати українському селянству нові технології виробництва, підняти культури праці в цілому. Та й значна відмінність української і німецької мов робила б просто неможливими ототожнення окупантів та окупованих, заміну української мови - німецькою. Таким чином знімались би ті обмеження на українську культуру, що існували в Російській імперії.

"Була й третя орієнтація, - не російська, й не німецька, а українська. Це була орієнтація на свої сили, на рятунок своїми власними зусиллями, зусиллями своїх працюючих мас. Ніякий чужий пан не може бути добродійником того, над ким він панує й кого може визискувати. До цієї течії належали переважно соціалістичні течії. Вони не жадали визволення ні від зм'ягченого російсько-самодержавного чи конституційного кулака, ні від закутого в залізо мілітаристичного німецького" [25, с. 41].

Ситуація кардинально змінилась з початком Лютневої революції в Росії, її перші кроки породили в українському русі великі надії, оскільки, здавалось, всі попередні причини сепаратизму, а тому відпали і всі інші способи досягнення свободи окрім орієнтації на російську демократичну революцію. "Ні про який сепаратизм, самостійність навіть мови не могло бути, а коли чулись рідесенькі голоси, то це були голоси або схоластиків, чистих теоретиків, запеклих "самостійників" або людей занадто вже, хворобливо пройнятих національним чуттям. На конференції укр. соц.-дем. роб. партії в квітні питання про самостійність зустріло майже однодушне негативне відношення. За самостійність висловилось з усієї конференції тільки два-три голоси" [25, с. 43].

Противагою самостійності українські соціалісти бачили автономію в складі Російської республіки. В. Винниченко вважає, що така форма організації українського життя, "такі скромні, такі невеликі заходи" змогли б примирити вірність революції і хвилю зростання національної свідомості що швидко набирала сили в суспільстві. "Самодіяльність нашого народу краще всього вкласти в форму Автономії України (виділення В. Винниченка - О.С). Формальність, урочистість, проголошення уложення в "законність" її ми охоче віддавали на Всеросійські Установчі Збори. Там же мала бути поставлена й оголошена федерація всіх народів Росії, яким також без усякого сумніву буде дано автономію" [25, с. 52-53].

Однак російська демократія не бажала йти навіть на такі, досить обмежені поступки. В. Винниченко вважає причиною цього багатолітню традицію російського суспільства ототожнювати українців і росіян. Не переконували і багатотисячні українські демонстрації в столицях імперії, тому що визнання національної окремішності українців сприймалось як автоматичне ослаблення величі російського народу. Саме тому російські демократи, погоджуючись "у принципі" з вимогами українських сил, в дійсності намагались всіляко відтягувати вирішення українського питання.

Щоб виправдати свої дії, вони апелювали до необхідності збереження єдності всіх революційно-демократичних сил Росії. "Вибух національних течій може ослабити революцію, розбити єдиний фронт, спричинитись до реакції. Розмежування по національностям може зламати військовий фронт, який вважалось тоді за честь революції тримати міцно. Український "шовінізм" міг внести небажану боротьбу. Крім того стотисячні маніфестації все ж таки не зовсім переконували. Хто його зна, а, може, це так собі, а в дійсності українство то є собі купка інтелігентів, яка ґвалтує, робить шум і лякає спокійну совість чесного руського демократа. Бо де ж би взялись ті сили в українства, коли його так ретельно нищено й душено?" [25, с. 67].

Відповіддю на позицію російських демократів стало реальне об'єднання українських сил у представницькому органі - Центральній Раді, яка стала виразником інтересів і бажань практично всієї нації. "В першій стадії свого існування Центральна Рада свідомо й розраховано брала на себе вираз тільки національного обличчя українського народу" [25, с. 80]. Цю позицію, як підкреслює В. Винниченко, підтримували послідовно українські соціал-демократи, що не піддались на провокації своїх російських товаришів з метою організувати боротьбу в середині самої Центральної Ради.

Об'єднавшись в представницькому органі, українські прогресивні сили, підкреслює В. Винниченко, поставили перед собою задачу формування української державності. "Але нашою метою, істотною, ґрунтовною метою була не сама державність. Наша мета була - відродження, розвинення нашої національності (виділення В. Винниченка - О.С), пробудження в нашому народі своєї, національної гідності, почуття необхідності рідних форм свого розвитку, здобуття сих форм і забезпечення їх. Державність же є тільки засіб для сеї істотної цілі (виділення В. Винниченка - О.С). І через це процес здобування сеї державності вже мав би служити пробуджуючим, наштовхуючим і усвідомлюючим фактором. Чи вигралось би чи програлось, а процес був би все одно й він уже сам викупив би Й покрив би всі можливі неудачі" [25, с. 257].

Можливі невдачі у формуванні української державності, на думку В. Винниченка, пов'язані з неготовністю нації до вирішення завдання такої велетенської ваги. Адже, як соціаліст, він наполягав саме на "творенні з нічого", а не на "відродженні" чи "реформуванні" державності українського народу. Старі форми були неприйнятними для наповнення їх новим, соціалістичним змістом: "... всі органи державного (виділення В. Винниченка -О.С.) управління й господарства мають бути насамперед утворені на Україні, там, де їх зовсім не було до сього часу. Це не переформування старих, організованих, пристосованих до життя віками апаратів, не заміщення одних людей другими. Ні, творити все з самого початку, з самих дрібничок, творити в місяць-два те, що в других землях утворювалось десятками віків. Творити ці органи, не маючи ніякої мілітарної сили й маючи в той же час проти себе й мілітарну, й поліційну, адміністративну силу старої держави, маючи проти себе ворожість усієї неукраїнської людності" [25, с. 255].

Головна проблема у створенні цієї нової української державності, як вважає В. Винниченко, - "наша бідність на інтелігентські сили". Нестача підготовлених, професійних і глибоко патріотичних державних керманичів несе в собі загрозу не лише для українського руху, конкретних його лідерів, а й для самої ідеї: "Ми розуміли всю небезпеку, на яку наражали саму ідею української державності (виділення В. Винниченка - О.С.) на випадок невдачі, на випадок виявлення нашого безсилля, невміння, недозрілості" [25, с. 256-257]. Головна надія одного з лідерів спиралась на віру в потужні інстинкти самоорганізації широких мас населення. Він вважав, що достатньо передати енергію народу провідникам держави, відкрити шляхи розвитку могутніх творчих сил мас і держава витвориться саме в тій формі, яка найбільше відповідатиме мріям трудящих і історичним завданням революції.

Активна діяльність по створенню інституцій української державності була перервана більшовицьким виступом у Петербурзі та наступом їх військ на Україну. Успішність цього наступу зумовлювалась, на думку В. Винниченка, цілим рядом факторів.

Першим з них він вважає відхід лідерів Центральної Ради від соціалістичних ідеалів. Цей відхід був пов'язаний з переходом до реального творення владних інституцій. "Як тільки ми переступили межу морально-правової, революційної влади, як тільки наблизились до творення юридичної державності, так з того моменту й почалось забування дійсної сутності нашого руху: інтерес наших працюючих мас, їхнє національне й соціальне відродження. Засіб (виділення В. Винниченка) цього відродження, - тільки засобі - ми почали приймати за ціль і єдину ціль нашого руху. Державність стала домінуючим мотивом наших дій" [26, с. 101].

Але не сама по собі прихильність до держави була помилковою. Центральна Рада, як вважає В. Винниченко, виявилась недостатньо соціалістичною, не зрозуміла необхідності побудови саме "робітничо-селянської" держави, а тому не могла протиставити нічого дієвого більшовицькій пропаганді. Насторожене ставлення до ідеї робітничо-селянської держави у лідерів українського руху він пояснює саме тим, що її пропагували більшовики, і прихід влади рад асоціювався з поверненням в Україну російської влади.

Наслідком такого нерозуміння більшовицьких ідей, вважає В. Винниченко, що "стільки, справді, тої енергії, сил, завзяття, крови й життя ми вклали на те, щоб зробити не свою державність (виділення В. Винниченка), ворожу нашій нації, згубну для неї!" [26, с. 108]. "Не свою" не національне, а соціальне. Тобто, замість української держави робітників і селян, Центральна Рада будувала українську буржуазну державу.

І. Огієнко, правда з інших ідеологічних позицій, підтверджує висновок В. Винниченка. Він писав:"... український народ в масі своїй покладався на крайні комуністичні гасла, а українська інтелігенція - на демократичний націоналізм. Центром усього питання відразу стала земля (виділення І. Огієнка - О.С.) а Центральна Рада якраз із цим питанням найбільше воловодилась і відтягала" [192, с. 5].

Для української влади, як висловлюється В. Винниченко, "національне питання стоїть поза сферою соціального життя". І в цьому її найголовніша помилка, оскільки для працюючих класів побудова української державності сприймалася не як засіб збереження національної Ідентичності та соціального визволення, а як проста заміна національної форми - синьо-біло-червоного прапору імперії на жовто-блакитний. Українська влада, декларуючи безбуржуазність української нації фактично будувала українську буржуазну державу.

Ця суперечність між словом і ділом, на думку В. Винниченка, стала головною причиною швидкої втрати авторитету Центральної Ради серед широких мас населення, а, особливо у війську. Селяни, одягнуті у військову форму, краще сприймали більшовицькі лозунги про негайну "експропріацію експропріаторів", ніж спроби української влади вирішити аграрне питання цивілізованим, законним шляхом. Більшовики ж, вирішуючи соціальні питання, "революційним шляхом", врешті-решт визнали необхідність існування незалежної української держави у формі радянської республіки. "... рік тяжкого досвіду не пройшов марно й тепер є певність, що пережитки старого будуть переборені, неясності зникнуть і позиція викристалізується в нормальному, природному напрямі - повної відмови від будь-якого "командування" на Україні, цілковитого признання національної й державної незалежності Української Радянської Республіки й братської, активної, свідомої допомоги українським робітникам і селянам в цьому напрямі" [27, с. 496].

Українські соціалісти, вважає В. Винниченко, повинні зрозуміти свою головну помилку - невміння поєднати у визвольній боротьбі соціальне і національне. Для українців, як "безбуржуазної" нації, національне визволення неможливе без соціального: "Відродження нації в національній сфері йшло й ітиме в гармонії з соціальним визволенням. Це аксіома трьохлітнього досвіду нашої революції. Що правіше і реакційніше заводився режим на Україні, то більше й глибше було нищення української національності. І то все одно: чи чужими руками, чи своїми заводилась та реакція, вона необхідно, неминуче приводила до національного пригноблення. Коли б отаманщині удалось поширити свою владу на всю Україну, то вона необхідно, неминуче привела б з собою загибель української національності. Бо ті сили, які допомагали би їй, по своєму соціальному складу й характеру були б ворожі до української нації, вони мусили (виділення В. Винниченка -О.С.) би, - хотіли б того, чи не хотіли, - пригнітити українську національність, коли б хотіли затвердити свій вплив і владу" [27, с. 497—498].

Віра в зміну більшовицької позиції в українському питанні призвела до того, що вже після виходу зі складу Директорії, в еміграції, В. Винниченко робив спроби знайти порозуміння з радянською владою. Більше того, він вважав, що перехід українських соціалістів на комуністичні позиції є вкрай необхідним і неминучим, адже "... комунізм і є тою гармонізуючою лінією, яка об'єднує І національне з соціальним, і приводити людину до єдності думки й акції" [29, с. 4].

Більше того, прийняття цієї ідеї всіма українськими революційними силами повинно стати головною передумовою захисту національних інтересів українського народу: "Коли де які українці бояться великоруського націоналізму, то на це можна сказати, що українцям треба бути якомога послідовнішими, вірнішими комуністами, щоб стояти на сторожі повної послідовності комун, дії, бо іменно комунізм не допускає панування нації над нацією (виділення В. Винниченка - О.С). І що більшими, послідовнішими комуністами будуть руські, великоруські комуністи, то швидше вони, тим самим муситимуть привести самі себе до знищення свого національного панування над українцями" [29. с. 5].

Така позиція В. Винниченка дає підстави вважати його одним із засновників українського націонал-комунізму, який сформував концепцію незалежної української радянської соціалістичної держави, що знаходиться в союзницьких відносинах з іншими державами, які організовані на подібних ідеологічних, політичних та соціально-економічних засадах.

Вірячи в можливість трансформації більшовицького режиму, 1920 року він разом з дружиною прибув до Москви для того, щоб обговорити з радянським керівництвом можливості свого повернення в Україну. Йому було запропоновано пост заступника голови Раднаркому УСРР та портфелі наркома освіти, а пізніше й наркома закордонних справ. Однак сам письменник, щоб мати реальні важелі впливу на ситуацію, висунув вимогу про включення до складу Політбюро КП(б)У, яку не задовольнили.

Перебування в Москві і ближче знайомство з реальністю радянського буття гнітюче вплинули на письменника. У своєму "Щоденнику" 20 липня 1920 року він дає нищівну оцінку цього режиму: "Партією керує невеличка група - Політбюро ЦК. РКП і Оргбюро. Вона призначає уряд, урядовців, командуючих, комісарів, вона дає директиви, декрети, накази; вона видає закони, постанови, розпорядження; вона, словом, порядкує всім економічним, політичним, міжнародним, державним і всяким іншим життям великої Росії. Централізовано в цій купці все. Ніякої критики, обмірковування не допускається. Ніяких течій у партії, ніякої опозиції поза партією, ніякої участі не те що мас, а широких партійних кіл у творчості. Всі тільки мусять виконувати постанови й накази невеличкої купки. Вона, правда, має великі заслуги перед революцією, але ніякі заслуги не можуть виправдати тієї шкоди, яка цим централізмом наноситься живому життю, себто, революції. Революція мертвіє, кам'яніє, бюрократизується. Дух життя, боротьби, шукання, ламання і виникання зник. Зник ентузіазм, буйність, розмах. Скрізь запанував безмовний урядовець, безкритичний, сухий, боязкий, формалістичний бюрократ. Через це хабарництво, наприклад, посягло колосальних, феноменальних розмірів. Більшість комісарів, урядовців і установ крадуть і беруть хабарі. Скрізь формалізм і тяганина неймовірні" [31, с. 449-450].

Після невдачі на переговорах у Москві В. Винниченко остаточно виїжджає на еміграцію, хоча й намагається максимально ухилятись від участі в антирадянських акціях і організаціях, уникає різких заяв проти Радянського Союзу, рішуче відмовляється від пропозицій очолити рух за консолідацію всіх українських емігрантських сил на антибільшовицькій платформі, фактично самоізолювавшись від націоналістичної еміграції. Він активно займається літературною діяльністю, його п'єси йдуть в усіх провідних театрах Європи, книжки виходять багатотисячними тиражами в Радянській Україні аж до середини 30-х років. Однак згоди на повернення в Україну, незважаючи на неодноразове порушення цього питання перед Й.Сталіним, не дістав.

Та й розраховувати на цю згоду письменник навряд чи зміг би. Перебуваючи за кордоном він написав блискучий роман-утопію "Сонячна машина" (1928 р.), в якій художніми засобами спробував змоделювати ситуацію з реалізацією частини більшовицького лозунгу "кожному за потребою". Вирішення проблеми "дисципліни голоду", як результат наукового винаходу, призвів не до ліквідації експлуатації та вільного розвитку індивідів, а до повної соціальної деструкції суспільства, моральної та культурної деградації. Художній талант письменника виявися сильнішим за його ідеологічну позицію.

Після початку Другої світової війни і окупації Франції, в якій проживав письменник, німецьким військами В. Винниченко отримав пропозицію про співробітництво з окупантами в огляді на перспективу майбутньої війни з СРСР. Він рішуче відкинув цю пропозицію за що був заарештований і кинутий до концтабору, з якого був звільнений військами союзників.

Тяжкі перипетії особистого життя, спілкування з людьми, що прибували з Радянської України, доволі похилий вік, спонукали письменника до написання 1949 року праці під красномовною назвою - "Заповіт борцям за визволення".

Вихідною тезою книжки В. Винниченко робить відповідь на питання про те, що потреба української нації є "Та сама, що у всякої індивідуальної істоти на землі: зберегти своє життя, забезпечити його розвиток, передати спадщину в наступні покоління. Які є найкращі засоби для цього? Поки що людство розбите на окремі національні колективи, які переважно звуться державами, то очевидно, що найкращим засобом збереження його життя і розвитку кожної нації - є державність, себто комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеній національним колективом, які зв'язують його у компактну цілість, які забезпечують його розвиток у сучасному і майбутньому. Нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі, так звані "недержавні нації" прагнуть своєї держави, через те так самовіддано окремі члени її віддають усі сили свої на здобуття її й тому з такою ненавистю ставляться до тих, які стоять на заваді цьому, себто, які тримають їх колектив у покаліченому стані" [28, с. 8].

Визначивши-державність, як пріоритетне стратегічне завдання, що стоїть перед української нацією, В. Винниченко говорить про необхідність знайти відповідь на питання про тактику дій українських сил. Чи це має бути боротьба за "створення" української держави, чи за її "визволення".

Висновок письменника і одного з чільних діячів УНР є цілком однозначним. Це боротьба за "визволення", оскільки українська держава існує. "Українська держава, українська державність на Україні є. її створив народ, вся українська нація в процесі великого перевороту життя в "тюрмі народів" - Росії, Без цієї (виділення В. Винниченка - О.С.) творчості ніякі вожді, проводи, міністри не могли б і одного камінчика в будівлі української державності покласти. А так само через це і зруйнувати цю будівлю не так легко" [28, с, 10].

Українська державність існує у формі УРСР. Факт її існування змушені визнати навіть найбільші її вороги - "руські імперіалісти у всіх виглядах". Навіть більшовики, підкреслює В. Винниченко, змушені визнавати, що існування української держави є нормальним, природним явищем, яке має під собою всі необхідні для того передумови. "Та більше: настільки Українська Держава є безперечний факт, що руський советський імперіалізм не тільки мусів майже всі атрибути державності, створеної українським народом (органи державної економіки, адміністрації, суду, освіти й т.д.), але й уважає за можливе ввести Україну в Організацію Об'єднаних націй (ООН) як самостійну державу з правом окремого від усього Советського Союзу голосу (весь час Україна і Советський Союз виступають відокремлено)" [28, с. 10].

На заперечення про те, що дії СРСР щодо представлення України в ООН є лише закамуфльованою спробою радянського керівництва отримати додатковий голос в цій авторитетній міжнародній організації, В. Винниченко зауважує: "Це всією планетою визнаний і зафіксований факт, це є визнання всім інтернаціональним світом здобутків української національної Революції. Кожний щирий, національно-свідомий український патріот повинен всіма способами піддержувати, й на всю планету проголошувати це визнання, затверджувати його в свідомості цивілізованого людства" [28, с. 10-11].

В українському русі, відзначає В. Винниченко, тривалий час існують дві основні орієнтації - на зовнішню допомогу та на внутрішні сили. Перша орієнтація представлена, на його думку, переважно діячами націоналістичного руху, представниками заможніших шарів українського суспільства та їх політичними агентами. Друга, до якої письменник відносить і себе - українськими послідовними прихильниками соціалістичної ідеї, захисниками інтересів трудового народу, як в самій Україні, так і на еміграції.

Саме вони, разом з народом, створили Українську Державу. "Не емігрантські "вожді" та "міністри", Грушеські, Скрипники, Єфремови, Хвильові, навіть Любченки і всі свідомі підсоветські українці тисячами віддавали (виділення В. Винниченка - О.С.) свою свободу, здоров'я і життя за неї, тисячами віддають і тепер, як у рядах партійних робітників, так і в рядах найактивнішої частини українського населення, яка зветься Української Повстанською Армією" [28, с. 12].

В. Винниченко переконаний, що існуюча форма української державності не може влаштовувати справжніх патріотів. Вона окупована, пограбована, покалічена, а не вільна, самостійна і багата. Однак вона живе, зберігає сили, не дає ворогам себе знищити, а, головне, плекає в собі ідею самостійності, що готова вибухнути в слушний час.

Самим фактом свого існування УРСР здійснює велику виховну роль в масах українського населення. Після сторіч бездержавного існування з'являється сила звички вирізняти свою територію, свої, нехай і умовні, кордони, свої, нехай і не вповні національні, зовнішні атрибути державності. Важливим завданням українського руху є, вважає В. Винниченко, закріплення цих звичок у свідомості українців. Це розуміли соціалістичні діячі української еміграції, розуміли і українські націонал-комуністи: "Михайло Грушевський і його близькі товариші Шраг, Христюк, Чечель та інші (які з еміграції вертались в Україну) їхали на великий самокритичний подвиг, на тяжку боротьбу за здобутки нашої революції; Скрипник, Хвильовий і цілий ряд чесних, сміливих, відданих справі українського державного відродження людей провадили таку саму боротьбу в Україні..." [28, с. 49].

Визволення Української державності від більшовицької окупації, вважає В. Винниченко, можливе, передовсім, за умови, коли в цю справу включаться мільйонні маси населення. Причини попередніх поразок визвольних змагань, підкреслює письменник, коріняться в тому, що надто часто частина української політичної еліти відділяла питання національно-державне від соціально-економічної емансипації мас. Це призводило до відчуження мас від національної ідеї, від самої державності. Творці Радянського Союзу продекларували визнання нерозривної єдності національного і соціального у визвольній боротьбі українського народу, проголосили ліквідацію експлуатації людини людиною та створили українську державність у формі УРСР, і, тим самим, перемогли, на деякий час, український визвольний рух. Але декларація залишилась декларацією і український народ залишився пригніченим.

Завдання українських соціалістів полягає, на думку В. Винниченка, у тому, щоб наповнити соціалістичні ідеї, присвоєні більшовиками, дійсним соціальним смислом. Для цього він пропонує замінити радянську систему формальної колективної власності особливою формою організації громадського життя - колектократією. "Колективну власність на землю, фабрики чи які інші об'єкти й місця праці можна назвати колектократією (виділення В. Винниченка - О.С.). В аграрній галузі корисність такої форми господарства безумовно переважала б інші дотеперішні. Але колектократія не є ні кооперація (артілі), ні комуни, ні колгоспи. Колектократичне сільське господарство мало б ту сутню різницю з советським колективним господарством (колгосп), що воно мало б свою власність на все, тоді як колгоспи власності ні на що не мають; власність на землю, на будівлі, на весь живий і мертвий інвентар у колгоспах, на продукт праці робітництва належить державі, краще сказати через державний апарат советської бюрократії" [28, с. 111-112]. Колектократія також відрізняється і від різноманітних форм кооперації, що існують в капіталістичних країнах, і від утопічних проектів комун Р. Оуена та Ш. Фур'є. Різниця полягає в тому, що колектократія, на відміну від кооперації, не допускає найманої праці, але визнає індивідуальну приватну власність, яка не прийнятна для класиків класичного утопічного соціалізму.

Специфічно щодо України, колектократія, вважає В. Винниченко, повинна забезпечити поступове згасання як економічних, так і політичних суперечностей. Вона, з часом, сформує реальний національний солідаризм.

Колектократичний устрій може бути реалізований лише після звільнення України. Однак сама ідея повинна оволодіти масами ще до звільнення і стати головною передумовою формування потужного визвольного руху в Україні. Лише за умови, що вона оволодіє свідомістю широких мас та чесних і щирих патріотів в радянському керівництві України, можна буде наповнити українську державність у формі УРСР реальним національним і соціальним змістом. Після цього українська справа може і буде підтримана і "зовнішніми силами" які керуватимуться не філантропією, а власними інтересами. "Наша правда і справедливість повинні мати за собою силу. А в чому ж мусить бути наша сила? Тільки в нашому народі, в погодженні, порозумінні, в злиттю з нашими внутрішніми силами. Коли вони будуть з нами, коли вони (виділення В, Винниченка) хотітимуть самостійності Української держави, і хотітимуть її всією душею і всім тілом, тоді Зовнішні Сили повинні будуть серйозно подумати над тим, чи можна задовольнити це хотіння. О, не через справедливість "чинників", а через ту невигоду та шкоду інтересам їхнього "святого національного егоїзму", які можуть бути від того гарячого, дієвого, самовідданого хотіння великого сорокамільйонного народу, від Його залізної волі битись за своє визволення до останньої краплі крові, до останнього зерна пшениці, до останнього кіла вугілля. Це - серйозний аргумент" [28, с. 106].

Зовнішні сили, вважає В. Винниченко, обов'язково будуть задіяні у справі українського національного визволення, хоча і як допоміжний фактор. Неминучість їх участі зумовлена тим, що вихід України з радянської імперії можливий, на думку письменника, як результат нової світової війни, війни цивілізованого світу проти СРСР. Але результатом цієї війни повинно стати не лише ліквідація Радянського союзу, а й утворення світової федерації народів на принципах гуманізму, свободи, соціальної справедливості.

Українці, як ніхто, зацікавлені в створенні нового світового порядку: "ми будемо скрізь декларувати, що ми, українці, є одні з найщиріших борців за світовий мир, за світову федерацію. Але через що так? - можуть нас запитати. Наше пояснення може бути цілком логічним і переконливим. Ось воно; через те, мовляв, що ми, українці, у світовій федерації вбачаємо найпевніше забезпечення нашої національно-державної самостійності, якої ми так жагуче прагнемо, за яку ми принесли стільки жертв. Ми краще, ніж так звані самостійні держави, знаємо, що в цій світовій кон'юнктурі, яка твориться на планеті розвитком світової економіки, не може бути як слід забезпеченої самостійності, а тим паче у держав несамостійних. Тому коли ми хочемо мати національну самостійність, мусимо бути в найперших і найактивніших рядах борців за здійснення ідеї Світової Федерації Народів, яка знищить яку-будь можливість одній нації накинути другій своє панування" [28, с. 84].

Загроза нової світової війни бачиться В. Винниченку надзвичайно чітко і він відчуває, що вона може принести людству величезне горе та становитиме загрозу самому його існуванню. Саме тому майбутня війна, самим фактом можливих неймовірних страждань та безперспективністю для переможців може спонукати до вирішення українського питання, як складової реформування всього людства.

В останньому своє романі "Слово за тобою, Сталіне" з промовистим підзаголовком "Політична концепція в образах", В. Винниченко зробив спробу дати свій власний сценарій розгортання подій світової історії в найближчому майбутньому.

У романі дано блискучу характеристику радянського устрою, як специфічної форми експлуататорської держави, що відрізняється від традиційних капіталістичних лише незрівнянно більш високим рівнем визиску працюючих мас та ступенем несвободи. Письменник покладає багато надій на розповсюдження в суспільстві колектократичних ідей, але головною умовою початку процесу трансформації світу він все ж вважає добру волю найбільшого з радянських вождів.

Щоб переконати Й. Сталіна в необхідності переходу до колектократії, герой твору використовує аргумент катастрофічних наслідків можливої" світової війни, до якої готується і СРСР, і Захід. Він заявляє: "Людство може врятуватися тоді, коли його вожді зрозуміють і виразно усвідомлять собі, що досягти миру на землі тами засобами, які пропонувалося, неможливо; що всі засоби неминуче, раніше чи пізніше, приведуть до війни і, значить, до загибелі людства (виділення В. Винниченка - О.С.)" [30, с. 362].

Пропонованими засобами вирішення питання протистояння СРСР та США, як лідерів двох світових систем, є гонка озброєнь, у тому числі, і масового знищення, що здатні перетворити планету на пустелю і політика мирного співіснування, яку герой твору називає "байкою". "Але, правду сказати, більшість свідомих політичне людей у цю байку не вірять. І розумні політики вживають її хіба що для того, щоб нею знесилити волю у противника і посилити ті чинники, які мають розвалити весь його лад. Проповідуючи весь час це співжиття, наші хитрі противники вдають, ніби не розуміють, що для нас мирне, закостеніле співжиття з ними - це повільне самогубство" [30, с. 360].

У цьому протистоянні світових систем, вважає герой твору, необхідно зробити рішучий крок для виходу з глухого кута. І цей крок може і повинен здійснити саме керівник радянської держави. В. Винниченко намагається зіграти на політичних амбіціях радянського лідера, що має практично необмежену владу у величезній країні. Йому не вистачає лише слави людини, що змінила долю світу. Змінила не знищивши його, а врятувавши: "Так, Йосифе Віссаріоновичу, тільки ти можеш вивести нас і все людство із тієї страшної небезпеки, яка нависла над нами. Ти сам знаєш, що це не патетичні слова: смертельна небезпека висить над усім людством" [ЗО, с. 365].

Те що кривавий тиран мав зробити в ім'я своєї слави, повинно було б, на думку В. Винниченка, врятувати людство від загибелі, встановити новий світовий порядок і вирішити українську проблему. Але письменнику не судилось побачити здійснення своїх мрій. Все відбулось інакше, здійснилось іншими людьми та мало інші наслідки. Інші, крім одного - Радянський Союз розвалився завдяки процесам, які започаткував його лідер, ідеї свободи, рівності, національного визволення охопили широкі маси населення і з Радянської України постала незалежна Українська держава.

Батьки-засновники Української Народної Республіки поклали у її фундамент свої мрії та уявлення про потреби української нації та можливості їх задоволення. Успадкувавши від свої попередників ліберально-народницького напрямку української політичної думки переконаність у безелітності української нації, у необхідності ставити на перший план задоволення соціально-економічних та національно-культурних інтересів, а питання державності вважити другорядними і М. Грушевський, і В. Винниченко сформували автономістську концепцію української демократичної соціалістичної державності в складі демократичної Російської республіки.

Ця концепція, очевидно, була найбільш оптимальною для дореволюційного періоду, коли боротьба за права українського народу мусила поєднуватись із тяжкою працею по відродженню національної свідомості широких мас населення. Однак лідери українського соціалістичного руху не зуміли в повній мірі адаптувати свої ідеї до бурхливих подій революції, де кілька днів могли замінити собою десятиріччя кропіткої роботи. Притримуючись демократичних принципів вирішення політичних і соціальних проблем вони програли більшовикам в оперативності та далекоглядності, підготувавши, тим самим, передумови краху самої української держави.

Сформульована ними, особливо В. Винниченком, в післяреволюційний період концепція незалежної української радянської держави стала платформою дій українського націонал-комунізму. Значна частина українських діячів, що з недовірою ставились до радянської влади, під впливом наслідків українізації та радянського державотворення переїхала в Україну і внесла свій величезний внесок у формування української модерної нації, вироблення звички до існування своєї, власної, нехай і часто формальної державності. Знищені в ході репресій, вони все ж встигли зробити дуже багато для того, щоб у 1991 році український народ обрав свободу і самостійність.

Література

1. Абрамов А.Й. "Слово о законе й благодати" киевского митрополита Илариона как русская историософская реакция на христианско-идеологическую зкспансию Византии // Идейно-философское наследие Ил-лариона Киевского. - М, 1986. - 4.2. - 42-54.

2. Автобіографія Івана Франка // Культура. - 1926. - 4.4-9. - С.42-54.

3. Актуальні проблеми суспільно-політичного розвитку України. - Львів
1992.-118с.

4. Андрусяк М. Генеза й характер галицького русофільства ХІХ-ХХ ст. -
Прага, 1943.-19с.

5. Андрусяк Т.Г. Шлях до свободи (Михайло Драгоманов про права людини).-Львів, 1998.-189с.

6. Апанович О. Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність.-К., 1994.-96с.

7. Барка В. Правда Кобзаря. - Нью-Йорк, 1961. - 289 с.

8. Бачинський Ю. Большевицька революція і Українці. Критичні замітки.
-Берлін, 1925.-48с.

9. Бачинський Ю. Україна. - Берлін, 1924. - 237 с.

Ю.Бегей І. Юліан Бачинський: соціал-демократ і державник. - К., 2001 -256с.

11. Бегей І.І. Політичні інститути суспільства в теоретичній спадщині Юліана Бачинського. - Львів, 1999. - 67 с.

12. Бегей І.І. Юліан Бачинський: з життєпису, політичної та наукової діяльності. - Львів, 1998.-51 с.

13. Білецький Л. Руська Правда й історія її тексту / за. ред. Юрія Книша. -
Вінніпег, 1993.- 166с.

14. Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик, генерал-поручник Людовика ХV-го. - К., 1991. - 100 с.

15. Борщак І. Мазепа. Орлик. Войнаровський: Історичні есе. -Львів, 1991
- 225 с.

16. Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого Гетьмана.
-К., 1991.-136с.

17. Брайчевський М. Походження слов'янської писемності. - К., 1998. -45 с.

18. Брайчевський М. Утвердження християнства на Русі. - К., 1988. - 262 с.

19. Брик М. Юрій Немирич, 1612-1659: На тлі історії України. - Льоссер,
1974.-152с.

20. Будовиц И.У. Общественно-политическая мысль Древней Руси (ІX-
ХVІ вв.)-М., 1960.-486с.

21.Бушин М.І., Коваль В.І., Дмитренко М.Г., Горенко Л.М., Горкун А.І, Становлення української державності в XVII ст.: Богдан Хмельницький та його спадкоємці / Микола Іванович Бушин (ред.). - К., 1998.-271 с.

22. Бычко А.К. Епические мотивы духовной кудьтуры Киевской Руси и Украины // Отечественная обшественная мысль зпохи средневековья. К,, 1988.-СД61-169.

23. Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані / Ред.
Ю.Луцького. - Нью-Йорк - Торонто, 1984. - 326 с.

24. Винар Л. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський. -
Б.м., 1986.-120с.

25. Винниченко В. Відродження нації. В 3-х тт. - К., 1990. - Т.І. - 348 с.

26. Винниченко В. Відродження нації. В 3-х тт. - К., 1990. - ТІ. - 328 с.

27. Винниченко В. Відродження нації. В 3-х тт. - К., 1990. - Т.І. - 542 с.

28. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. - К., 1991. - 128 с.

29. Винниченко В. Лист В.Винниченка до класово-несвідомої української
інтелігенції. - Відень, 1920. - 8 с.

30.Винниченко В. Оповідання. Роман "Слово за тобою Сталіне!", п'єса "Чорна Пантера і Білий Ведмідь". - К., 1999, - 440 с.

31. Винниченко В. Щоденник. 1911-1920. - Т, 1. - Едмонтон-Нью-Йорк, 1980.-500с.

32.Вишенський І. Книжка//Вишенський І. Твори.-К., 1959.-С.41-158.

33. Вишенський І. Краткословна відповідь Петру Скарзі // Вишенський І.
Твори.-К., 1959.-С.159-187.

34. Вознлк М. Бендерська комісія по смерті Мазепи // Мазепа: Збірник /
ред. Р.Смаль-Стоцький. - Варшава, 1938. - С.107-133.

35.Возняк М. Кирило-Мефодіївське товариство. -Львів, 1921. -238 с.

36.Гадяцький трактат//Україна. Наука і культура. - Вип/25. -К., 1991. -С.147-152.

37.Гелей С. Консервативна течія в суспільно-політичній думці України XIX ст.- Львів, 1996.-122с.

38. Гермайзе О. Нарис з історії революційного руху на Україні. - Б.м., Б.р.
-Т.І.-389с.

39. Гнатенко П.И. Общественно-политическая мьісль на Украине во второй половине XVII - начале XVIII века. - Днепропетровск, 1982. - 169 с.

40. Голенищев-Кутузов И.Н. Гуманизм у восточных славян (Украина й Белоруссия). - М., 1963. - 94 с.

41.Голобуцький Олексій, Кулик Віталій. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця XIX - початку XX століття: Дослідження. - К., 1996. - 124 с.

42. Горєлов М.Є. Передвісники незалежної України: Історичні розвідки. -
К., 1996. -156с.

43. Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій. - К., 1996. - 286 с.

44. Господин А. Микола Костомарів. - Вінніпег, 1986. - 36 с.

45. Гошовська В.А. Становлення української соціал-демократичної думки кінця ХІХ- початку XX століття: Проблема світогляду, національних особливостей, теоретичного осмислення на сторінках преси. - X., 1997. - 422 с.

46. Грабович Г. Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка. - К., 1998. - 206 с.

46.Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського
державотворення. - К., 1995. - 607 с.

47.Грацианский П.С. Политическая и правовая мысль России второй половини XVIII века. - М., 1984. - 253 с.

48.Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. - К., 2000. - 360 с.

49. Грінченко Б., Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу / НАН України; Інститут української археографії / А.Жуковський (сост.).
-К., 1994.-286с.

50.Грушевский М. Движение политической и общественной мысли в XIX
столетии. - СПб., 1907. -15с.

51. Грушевский М. Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и
заметки. - СПб., 1907. - 294 с.

52. Грушевський М. На порозі нової України: Гадки і мрії.-К., 1991.- 128с.

53. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. -К., 1991.-240с.

54. Грушевський М. Якої автономії і федерації хоче Україна. - Відень,
1917.-22с.

55.Грушевський М.С. З політичного життя Старої України. Розвідки, статті, промови. - К., 1918.-127с.

56. Грушевський М.С. 3 починів українського соціалістичного руху. Михайло
Драгоманов і женевський соціалістичний гурток. - Відень, 1922. -212с.

57. Дмитриченко В.С. Соціалістична думка на Україні в 70-х - на початку
80-х років XIX ст. - К., 1977. - 224 с.

58. Дмитриченко В.С. Суспільно-політичні погляди Я.П.Козельського. -
К, 1957.-68с.

59. Доба Богдана Хмельницького (до 400 річчя від дня народження великого гетьмана). Збірник наукових праць. - К., 1995. - 286 с.

60. Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ-початку XX ст. - Чернівці, 1999. - 574 с.

61. Довбищенко Я. Михайло Драгоманів. Його життя, наукова, політична та
громадська діяльність // Пам'яти Михайла Драгоманова. - Харків, 1920. - С.5^4.

62. Довгич В.А. Українська Ідея в політичній теорії М.Драгоманова. - К.,
1991.-155с.

63. Документи Богдана Хмельницького / Упор. І.Крип'якевич, І.Бутич. -
К., 1961.-740с.

64. Доманицький В. Націотворча роля гетьмана Мазепи: Промова на ювілейних урочистостях з приводу 250-ліття смерті Гетьмана Мазепи. - Чікаго,
Іллінойс, 1960. -50с.

65. Донцов Д. Дві літератури нашої доби. -Торонто, 1958.-296 с.

66. Дорошенко В. Українство в Росії. Новіші часи. - Відень, 1917. - 115 с.

67. Дорошенко Д. Мазепа в Історичній літературі і в житті // Мазепа: Збірник / ред. Р.Смаль-Стоцький. - Варшава, 1938. - С.3-34.

68. Дорошенко Д. Нарис історії України. - Львів, 1991.-576 с.

69. Дорошенко Д. Микола Іванович Костомаров. - Ляйпціг, Б.р. - 96 с.

70. Дорошенко Д. Нарис історії України, - К., 1991. -Т.І. -238 с.

71. Дорошенко Д. Нарис історії України. - К., 1991. - ТЛІ. - 350 с.

72. Дорошенко Д. П.О.Куліш. Його життя й літературно-громадська діяльність.-К., 1918.-70с.

73.Дорошенко Д. Пантелеймон Куліш. - Ляйпціг, Б.р. - 207 с.

74.Драгоманівський збірник; "Вільна спілка" та сучасний український
конституціоналізм / Тарас Андрусяк (ред.). - Львів, 1996. - 255 с.

75.Драгоманов М. Віра а громадські справи. - Коломия, 1892. - 14 с.

76. Драгоманов М. Рай і поступ. -Вінніпег, 1916.-80 с.

77.Драгоманов М.П. "Програма" // Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками. - Прага-Нью-Йорк, 1937. - С.148-151.

78.Драгоманов М.П. "Сонячний промінь". Повість Василя Чайченка // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. - К., 1970. - Т.2. - С.З 86-392.

79.Драгоманов М.П. Австро-руські спомини (1867-1877) // Літературно-
публіцистичні праці: У 2 т. - К., 1970. - Т. 1. - С. 151-228.

80. Драгоманов М.П. Автобиографическая заметка // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. - К., 1970. - Т.І. - С.39-68.

81. Драгоманов М.П. Листи на Наддніпрянську Україну.,// Літературно-
публіцистичні праці: У 2 т. - К., 1970. -Т.І,- С.428^82.

82. Драгоманов М.П. Література російська, великоруська, українська і галицька // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. - К., 1970. - Т. 1. - С.80-220.

83. Драгоманов М.П. Малороссия в ее словесности // Драгоманов М.П. Вибране.-К., 1991.-С.5-45.

85. Драгоманов М.П. Неправда - не просвіта // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. - К., 1970. - Т.2. - С.393-400.

86. Драгоманов М.П. Переднє слово до "Громади" // Вибрані твори. Збірка
політичних творів з примітками. - Прага-Нью-Йорк, 1937. - С.93-147.

87. Драгоманов М.П. Пропащий час. Українці під московським царством
(1654-1876). //Драгоманов М.П. Вибране. -К., 1991. -С.559-574.

88. Драгоманов М.П. Три листи до редакції "Друга" // Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці: У 2т. -К., 1970.-Т.І. -С.397-427.

89. Драгоманов М.П. Чудацькі думки про українську національну справу //
Драгоманов М.П. Вибране. - К., 1991. - С.461-558.

90. Драгоманов М.П. Шевченко, українофіли і соціалізм // Драгоманов
М.П. Вибране. - К., 1991. - С.327^29.

91.Єршов А. До питання про час написання "Истории Русов", а почасти й про автора її // Ювілейний збірник на пошану акад. М.С. Гру шевського. Т.І. -К., 1928.-С. 286-291.

92. Єрьоміна І.П. Іван Вишенський і його громадсько-літературна діяльність // Вишенський І. Твори. - К.,1959. - С.3-39.

93. Єфремов С.О. Історія українського письменства / Худож. оформл.
В.М.Штогрина.-К., 1995.-688с.

94. Жулинський М.Г. Вірю в силу духа: Іван Франко, Леся Українка і Михайло Грушевський у боротьбі за піднесення політичної І національної свідомості української людини. --Луцьк, 1999. - 103 с.

95.3абужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. - К., 1992.-118с.

96.3агайко П.К. Українські письменники-полем їсти кінця XVI - початку XVII в.в. у боротьбі проти Ватікану і унії. - К., 1957. - 88 с.

97. Зайончковский П.А. Кирило-Мефодиевское общество (1846-1847). -М., 1959.- 172с.

98.3аклинський Р. Громадсько-політичний розвиток Галичини і Іван Франко // Іван Франко. Збірник за загальною редакцією П.Филиповича, П.Кияниці. - К., б.р. - С.43-122.

99.Заславский Д. М.П.Драгоманов. Критико-биографический очерк. - К.,
1924.-170с.

100. Збірник на пошану Олександра Шульгіна (1889-1960). Записки НТШ.
- Т.І. Праці істерико-філософічної секції. - Париж-Мюнхен, 1969.
-359с.

101. Злупко С.М. Сергій Подолинський - вчений, мислитель, революціонер.-Лівів, 1990.-192с.

102. Идейно-философское наследие Иллариона Киевского - М., 1986. -
4.1.-172с.

103. Идейно-философское наследие Иллариона Киевского - М., 1986. -
4.2. -112с.

104. Іванова Л.Г., Іванченко Р.П. Громадівський рух 60-х рр. XIX ст. в
Україні: проблеми, ідеологія. - К., 1999. - 126 с.

105. Іванова Л.Г., Іванченко Р.П. Суспільно-політичний рух 60-х рр. XIX
ст. в Україні: до проблеми становлення ідеології, - К., 2000. - 349 с.

106. Іванченко Р.П. Історія без міфів. Бесіди з історії української державності.-К., 1996.-336с.

107. Іванченко Р.П. Київська Русь: початки української держави. - К.,
1995. - 96 с.

108. Іванченко Р.П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі
Росії та України (II половина XIX в.).-К., 1971.-221 с.

109. Історія держави і права України / за ред. В.Г.Гончаренка. - К., 1996. -
288с.

110. Історія Русів / Пер. І.Драча; вступ, ст. В.Шевчука. - К., 1991. - 318 с.

111. Кармазіна М.С. Ідея державності в українській політичній думці (кінець ХІХ-початок XX століття). - К., 1998. - 351 с.

112. Карпенко М. Гетьман Іван Мазепа як будівничий Української держави.-Суми, 1999.-24с.

113. Катренко А.М., Беззуб Ю.В. Український національний рух XIX століття (По сторінках праць Михайла Драгоманова): Навч. посібник. - К.,
1997.-51с.

114. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т.т. -К., 1990. - Т.1. - 544 с.

115. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т.т. - К., 1990. - Т.2. - 694 с.

116. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т.т. - К., 1990. - Т.З. - 435 с.

117. Книш 3. Історія української політичної думки до кінця XVIII ст.: Популярний нарис. - Париж-Вінніпег, 1952. - 205 с.

118. Коваленко Л.А. Велика французька буржуазна революція і громадянсько-політичні рухи на Україні в кінці XVIII ст. - К., 1973. - 167 с.

119. КоганЮ.Я.ПросветительХУШвекаЯ.П.Козельскяй.-М., 1958.~188с.

120. Козельський Я.П. Передмова до перекладу "Історії датської"
Л.Голберга // Пам'ятки суспільної думки України (XVIII - перша половина
XIX ст.): Хрестоматія. -Дніпропетровськ, 1995. -С. 181-185.

121. Козельський Я.П. Философические предложения, сочиненньїе надворным советником и правительствующего сената секретарем Яковом Козель-
ским в Санкт-Петербурге 1768 года // Избранные проведения русских мыслителей второй половины XVIII века; в 2-х т. - Т.2. - М., 1952. - С. 411-
551.

122. Колесник В.Ф., Рафальський О.О. Український рух в Австро-Угорщині (кінець ХІХ-початок XX ст.). - К., 1998. - 36 с.

123. Колесник В.Ф., Рафальський О.О., Тимошенко О.П. Шляхом національного відродження: Національне питання в програмах та діяльності українських партій Наддніпрянщини 1900-1907. - К., 1998. - 226 с.

124. Корнійчук Л.Я. Життя і діяльність С.А.Подолинського // Подолинський С. Вибрані твори / Упоряд.: Л.Я.Корнійчук. - К., 2000. - С.3-42.

125. Костомаров Н.И. Две русских народности / Обраб. Текста й ред.
А.П.Ковалевой; Авт. предислов. В.А.Дорошенко. - К.,-Х., 1991. - 72 с.

126. Костомаров Н.И. Руина; Мазепа; МазепинцьІ: Исторические монографии й исследования. - М., 1995. - 800 с.

127. Коцур А.П. Українська державність: історія та сучасність. - Чернівці,
2000.-352с.

128. Кравців Б. Суспільно-політичні погляди Івана Франка й радянське
франкознавство // Іван Франко: про соціалізм і марксизм. - Нью-Йорк, 1966.
- С.3-28.

129. Кравченко В.В. "Історія Русів": час збирати каміння / Культура України. 36. ст. Вип. 3. - X., 1996. - С. 21^3.

130. Кравченко В.В. Поема вольного народу. "Історія Русів" та її місце в
українській історіографії. - X., 1996. -117с.

131. Кралюк М.П. Место социнианства в культурно-просветительских процессах на Украине в первой половине XVII ст. // Отечественная общественная мысль эпохи средневековья. - К., 1988. - С. 269-274.

132. Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. Україна: альтернативи
поступу (критика історичного досвіду). - К., 1996. - 793 с.

133. Кресіна І., Кресін О. Гетьман П.Орлик і його Конституція. - К., 1993. - 80 с.

134. Крипякевич І. Історія України. - Львів 1990.-511 с.

135. Круглашов А. Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова. - Чернівці, 2000. - 487 с.

136. Крупницький В. Гетьман Пилип Орлик (1672-1742): Огляд його політичної діяльносте. - Варшава, 1938. - 268 с.

137. Кузик П. Слов'янофільство: двобій націоналістичної та шовіністичної
ідеологій (український, російський і польський досвід) // Визвольний шлях

- 2000, кн. 6 (627). - С. 19-29.

138. Кузьміна З.М. Шевченко і Андрузький // Збірник праць п'ятої наукової шевченківської конференції. - К., 1957. - С.144-160.

139. Кулиш П. Записки о Южной Руси. - К., 1994. - 719 с.

140. Куліш П. Хутірська філософія і віддалена від світу поезія // Хроніка-2000. - 1993. - №5(7). - С.70-80.

141. Куліш П.О. Байда, князь Вишневецький. Драма// Куліш П.О. Твори в
двох томах. - Т.2. - К., 1994. - С.265-372.

142. Куліш П.О. Епілог // Куліш П.О. Твори в двох томах. - Т. 1. - К 1994

- С.399-400.

143. Куліш П.О. Зазивний лист до української інтелігенції // Куліш П.О.
Твори в двох томах. - Т. 1. - К., 1994. - С.400^12.

144. Куліш П.О. Кумейки (1637 рік) / Куліш П. Твори в двох томах. - К.,
1989.-Т.1.-С.37-40.

145. Куліш П.О. Листи з хутора // Куліш П.О. Твори в двох томах. - К.,
1989.-Т.2.-С.224-280.

146. Куліш П.О. Піонер // Куліш П.О. Твори в двох томах. - Т.1. - К.,
1994.-С.448.

147. Кухта Б.Л. 3 історії української політичної думки: Курс лекцій. - К.,
1994.-368с.

148. Левенець Ю. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина XIX -
початок XX століття). - К., 2001. - 585 с.

149. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців: 1848-
1918: В 2 ч.-Львів, 1926-1927.-Ч.І. -С.1-432.

150. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців: 1848-
1918: В 2 ч. - Львів, 1926-1927. - 4.2. - С.433-746.

151. Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик // Лисяк-
Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. - Т.1. / Пер. з англ. У.Гавришків,
Я.Грицака. - К., 1994. - С.299-347.

152. Лисяк-Рудницький І. Каразин і початий українського національного
відродження // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. - Т.1. - К., 1994. -
С.203-220.

153. Литвинов В.Д. Проблема государства в трудах Ст.Ориховского //
Отечественная общественная мысль зпохи средневековья. - К., 1988. - С.
237-245.

154. Лісовий В. Драгоманов і Донцов // Філософська і соціологічна думка.
-1991.-№9.-С.83-102.

155. Лозинський М. Іван Франко. - Відень, 1917.-52с.

156. Лотман Ю.М. "Слово о полку Игореве" й литературная традиция
XVIII -начала XIX века // Слово о полку Игореве - памятник XII века. - М.-
Л., 1962.-С.ЗЗО-405.

157. Лотоцький О. Державницький світогляд Т.Шевченка // Повне зібран
ня творів Тараса Шевченка. - Т.ІІІ. - Чикаго, 1959. - С.347-369.

158. Лотоцький О. Сторінки минулого. - Варшава, 1932. - Кн.2. - 288 с.

159. Лукашевич О.А., Манжул К.В. "Конституція" Пилипа Орлика - історико-правова пам'ятка XVIII ст. - X.., 1996. - 52 с.

160. Луців Л. Іван Франко - борець за національну і соціальну справедливість. - Нью-Йорк. 1968.-653 с.

161. Мазепа І. "Ми стоїмо тепер братіє між двома проваллями..." // Вивід
прав України: Документи і матеріяли до історії української політичної думки / Б.Кравців (ред). - Нью-Йорк, 1964. - С.83-84.

162. Мазепа І. Писання / Єленський (ред.). - К., 1992. - 52 с.

163. Мазепа: Збірник / ред. Р.Смаль-Стоцький. - Варшава, 1938. -161с.

164. Мала енциклопедія етнодержавознавства. - К., 1996. - 942 с.

165. Маланюк Є. Книга спостережень. - К., 1995. - 236 с.

166. Маланюк Є. Книга спостережень. - Торонто, 1962. - 528 с.

167. Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. -
Львів, 1995.-264с.

168. Маркс К., Енгельс Ф. Маніфест Комуністичної партії// Маркс К., Енгельс Ф. - Твори. 2-е вид. - Т.4. - С.405^41.

169. Матеріали для культурної й громадської історії Західної України. Листування І.Франка і М.Драгоманова. - К., 1928. - 508 с.

170. Мильков В.В. Иларион и древнерусская мысль. // Идейно-
философское наследие Илариона Киевского. - М., 1986. - 4.2. - С.8^40.

171. Мироненко О. М. Світоч української державності: Політико-
правовий аналіз діяльності Центральної ради. - К., 1995. - 328 с.

172. Мицик Ю. Іван Виговський // Володарі гетьманської булави. - К.,
1994.-С.191-236.

173. Мицик Ю. Політичні концепції Богдана Хмельницького: деякі аспекти
реалізації // Доба Богдана Хмельницького (до 400 річчя від дня народження
великого гетьмана). Збірник наукових праць. - К., 1995. - С.25-39.

174. Мірчук П. Від другого до четвертого Універсалу. - Торонто, 1955. - 70 с.

175. Мірчук П. Микола Міхновський: Апостол української державності. -
Філадельфія, 1960. - 136 с.

176. Мірчук П. Українська державність 19І7-1920.Філадельфія, 1967.-400с.

177. Міхновський М. Самостійна Україна. Програма Революційної Української партії із 1900 року/Вступ В.Шаяна.-Лондон, 1967.-32с.

178. Міяковський В. Недруковане й забуте. Громадські рухи дев'ятнадцятого сторіччя, новітня українська література / Ред. М, Антонович // Джерела до новітньої Історії України / Заг. ред. Я.Білинський, В.Омельченко і
О.Федишин. - Т. І. - Нью-Йорк, 1984. - 509 с.

179. Млиновецький Р. Гетьман Мазепа в світлі фактів і в дзеркалі "історій". - Торонто, 1976. - 376 с.

180. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття - К.,
1993.-413с.

181. Нагорна Л.П. Політична культура українського народу: Історична ретроспектива і сучасні реалії. - К., 1998. - 278 с.

182. Наддніпрянець В. Українські націонал-комуністи: їх роль у визвольній боротьбі України 1917-1956. - Мюнхен 1956. - 104 с.

183. Наливайко Д. Козацька християнська республіка-К., 1992.-495с.
.184, Наливайко Д.С. Станіслав Оріховський як український латиномовний

письменник Відродження // Українська література XVI - початку XVI ст. та інші слов'янські літератури - К., 1984. -С.161-185.

185. Напередодні Полтави: Листи Івана Мазепи до Адама Синівського 1704-1708 / Ред, І вступ, стаття Ореста Субтельного. Передм. О. Оглоблина. - Нью-Йорк, 1975. - 159 с.

186. Нахлік Є. Пантелеймон Куліш і "Руська трійця". До проблеми ідеологічних шукань серед української інтелігенції XIX століття. - Львів, 1994. - 28 с.

187. Нахлік Є. Проблеми української державності і засобів боротьби за
національне самоутвердження українського народу в політико-історичній
спадщині Пантелеймона Кулїша // Пулюй - Куліш. Подвижники Нації / За
заг. Ред. проф. Василя Шендеровського.. - К., 1997. - С.66-87.

188. Ничик В.М. Из истории отечественной философии конца XVII - начала XVIII в.в. - К., 1978. - 298 с.

189. Ничик В.М. Феофан Прокопович. М., 1977. - 192 с.

190. НічикВ.М. Петро Могила в духовній Історії України. -К., 1997.-328с.

191. Нічик В.М. Суспільно-політичні погляди Феофана Прокоповича //
Прокопович Ф. Філософські твори в трьох томах. - К., 1979. - Т.1. - С.48-97.

192. Огієнко І. Рятування України. На тяжкій службі своєму народові. -
Вінніпег, 1968.-96с.

193. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. - Нью-Йорк, 1960. -
408с.

194. Оглоблин О. Люди старої України. - Мюнхен, 1959. - 328 с.

195. Оглоблин О. Студії з історії України: Статті і джерельні матеріали /
Л.Винар (ред.). - Нью-Йорк-Київ-Торонто, 1995. -419 с.

196. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах: Навч.
посібник / За ред. М.Ф.Тарасенка. - К., 1997. - 328 с.

197. Олександрів Б. "Слово о полку Ігоревім" - пам'ятка староукраїнського письменства. - Торонто, 1980. - 32 с.

198. Ольхівський Б. Вільний народ. - Варшава, 1937. - 132 с.

199. Онішкевич Л. Вступ до науки про право і державу. - Мюнхен, 1987. -
223с.

200. Онішкевич Л. Лекції з історії українського права: Право державне.
Доба станового суспільства. - Мюнхен, 1947. - 169 с.

201. Онуфрієнко О.В. Українська державність доби козацької: від воєнної
демократії до парламентської республіки. — Запоріжжя, 1998. - 72 с.

202. Оріховський-Роксолан Ст. Напучення королеві польському Сигізмунду-Августу// Українська література ХІV-ХVІ ст. - К. 1988, - С. 113-152.

203. Оріховський-Роксолан Ст. Про турецьку загрозу слово друге // Українська література ХІV-ХVІ ст. - К.1988. - С.88-113.

204. Орлик П. Вивід прав України // Вивід прав України / М.Грушевський,
І.Франко, М.Костомаров та ін. -Львів, 1991.-С.45-49.

205. Оршан Я. Розвиток української політичної думки за сто літ. - Лондон,
1938.-55с.

206. Основи етнодержавознавства. Підручник / За ред. Ю.І.Римаренка. -
К., 1997.-656с.

207. Отечественная философская мысль ХІ-ХVІІІ в.в. й греческая культура: Сб. научн. трудов/Редкол.: НичикВ.М и др. -Киев, 1991.-340 с.

208. Охрімович Ю. Розвиток української національно-політичної думки. -
Нью-Йорк, 1965.-120с.

209. Павелко О.П. З історії суспільно-політичної і філософської думки на
Україні.-К., 1972.-124с.

210. Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917 - 1919 рр.
(історико-генетичний аналіз). - К., 1995. - 261 с.

211. Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького
(Конституція Пилипа Орлика 5 квітня 1711р.). // Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. - К., 1993. - С.25-37.

212. Пам'ятки суспільної думки України (ХVІІІ - перша половина XIX
ст.): Хрестоматія / А.Г.Болербух та ін. - Дніпропетровськ, 1995. - 488 с.

213. Панчук М. Микола МІхновський - передвісник українського організованого націоналізму // Визвольний шлях. - 2000, кн.5 (626). - С.3-14.

214. Пашук А.І. Іван Вишенський - мислитель І борець. - Львів, 1990. -
176с.

Пашук А.І. Соціологічні та суспільно-політичні погляди
С.Подолинського. -Львів, 1965. -219 с.

216.Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика / Передмов, та
заг.наук.ред. О. Прицяка. - К., 1994. - 77 с.

217. Петлюра С. Драгоманов про українське питання // Петлюра С. Статті,
листи, документи. - ТЛІ. - Нью-Йорк, 1979. - С.397^127.

218. Петлюра С. Статті. К., 1993.-341 с.

219. Петров Л.А. Общественно-политические взгляды Прокоповича, Татищева и Кантемира. - Иркутск, 1059. - 59 с.

220. Пінчук Ю.А. Микола Іванович Костомаров. - К., 1992. - 232 с.

221. Повість врем'яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В.В.Яременка - К., 1990. - 558 с.

222. Подолинський С. Вибрані твори / Упоряд. матеріалів та бібліограф.
Р.Сербина. - Монреаль, 1990. - 208 с.

223. Подолинський С. Вибрані твори / Упоряд.: Л.Я.Корнійчук. - К., 2000.
-328с.

224. Подолянин К. З минулих літ. - Лондон, 1954.- 101 с.

225. Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2 т. - Т.1- К., 1992. - 640 с.

226. Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2 т. - Т.2. - К., З 992. - 608 с.

227. Поляков Л.В. Метод символической зкзегезы в "исторической теологии" Илариона // Идейно-философское наследие Илариона Киевского. - М.,
1986.-4.2.-С.58-81.

228. Потульницький В.А. Нариси з української політології (1819-1991):
Навч. посібник. - К., 1994. - 320 с.

229. Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. - К.,
1993.-192с.

230. Правда про унію: Документи і матеріали / Ред.кол.: Д.А.Яремчук (голова) та ін.; Упоряд.: Ю.Ю.Сливка (керівник колективу). - Львів, 1981. - 448 с.

231. Прокопович Ф. Сочинения. / Под. ред. И.П.Еремина. - М.-Л., 1961. -
502с.

232. Радько П.Г. Національні традиції державотворення в українській історіографії та політичній літературі ХІХ-ХХ століть: концепції, ідеї, реалії.
-К., 1999.-387с.

233. Ріпецький С. Михайло Драгоманов в опінії визначних українських
громадян. - Нью-Йорк-Детройт, 967. - 43 с.

234. Річицький Анд. Іван Франко. - Харків, 1929. - 48 с.

235. Рогов В.А. К вопросу о развитии княжеской власти на Руси // Древняя
Русь: проблемы права и правовой идеологии. - М., 1984.-С.51-75.

236. Руденко М. Енергія прогресу. - К., 1998. - 527 с.

237. Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI-
перша половина XVII ст.). - К., І998. - 296 с.

238. Світенко С.І. Народництво в Україні 60-80-х років XIX століття: Теоретичні проблеми джерелознавства та історії. - Дніпропетровськ, 1999. -
240с.

239. Сергієнко Г. Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство. - К.,
1983.-206с.

240. Сергієнко Г.Я. Декабристи і Шевченко. - К., 1983. - 188 с.

241. Сергієнко Г.Я. Суспільно-політичний рух на Україні після повстання
декабристів. 1826-1850.-К., 1971.-300с.

242. Ситник О.І. Консерватизм: Генеза ідей. - Луцьк, 2000. - 64 с.

243. Сімович В. Іван Франко. Його життя І діяльність. - Мюнхен, 1966. -
111 с.

244. Скакун О.Ф. Йван Франко. - М., 1987. - 126 с.

245. Скакун О.Ф. Политическая и правовая мысль на Украине (1861-
1917).-Харьков, 1987.-159с.

246. Скакун О.Ф. Прогресивна політико-правова думка на Україні (IX ст.
- 1917р.).-К., 1990.-101с.

247. Славутич Я. Іван Франко і Росія - Вінніпег, 1959. - 28 с.

248. Слово о полку Ігоревім / Упоряд. та приміт. О.Мишанича. - К., 1989.
-310с.

249. Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. - К.,
1993.-191 с.

250. Смирнов В. Г. Феофан Прокопович. - М., 1994. - 222 с.

251. Смолій В.А. З думою по Україну (Іван Мазепа) // Українська ідея.
Перші речники. - К., 1994. - С.47-62.

252. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея ХVІІ-ХVШ
столітть: проблеми формування, еволюції, реалізації. - К., І997. - 367 с.

253. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII
ст. (1648-1679).-К., 1999.-351С.

254. Сокуренко В.Г. Демократические учення о государстве и праве на
Украине во второй половине XIX века. - Львов, 1966. - 265 с.

255. Солдатенко В.Ф., Сиволоб Ю.В. Витоки української ідеї // Українська
ідея. Історичний нарис / Солдатенко В.Ф., Крижанівський В.П., Левенець
Ю.А. та ін. - К., 1995. - С.17-32.

256. Сохань С. Б.Д.Грінченко - М.П.Драгоманов: Діалоги про українську
національну справу // Б.Грінченко, М.Драгоманов. Діалоги про українську
національну справу. - К., 1994. - С.5-17.

257. Старосольський В.Й. Теорія нації / Ірина Кресіна (авт.передм.). -
Нью-Йорк, 1998.-153с.

258. Стебельська А. Шевченкова концепція української держави // Збірник
наукових праць канадського НТШ. - Т.І. - Торонто, 1993. - С.177-
186.

259. Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII
ст. / Пер. з англ. В.Кулика. - К., 1994. - 240 с.

260. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю.І.Шевчука; Вст. ст.
С.В.Кульчицького. - 2-е вид. - К., 1992. - 512 с.

261. Суспільно-політичні погляди Івана Франка в світлі його творів та листування. - Харків, 1932. - 200 с.

262. Сухий О.М. Національна ідея в програмах та діяльності українських політичних партій Галичини (кінець XIX- початок XX ст.). - Львів, 1998.- 131 с.

263. Татищев В.Н. История российская. - М.-Л., 1963. - Т.2. - 352 с.

264. Телешун С.О. Національне питання в програмах українських політичних партій в кінці XIX- на початку XX століття. - К., 1996. - 130 с.

265. Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология.-К., 1992.-244с.

266. Толочко П.П. Древняя Русь: Очерки социально-политической истории.-К., 1987.-246с.

267. Толочко П.П. Традиції державно-політичного розвитку в Україні //
Толочко П.П. Від Русі до України. - К., 1997. - С. 33-45.

268. Томенко М.В. "Щирий малоросіянин" - видатний вчений (Михайло
Максимович). // Українська ідея. Перші речники- К., 1994. - С.80-97.

269. Трохимчук О., Трохимчук М. Перша українська Конституція (Післяслово) // Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика. 1710 рік. -
К., 1994.-С. 50-67.

270. Українська державність у XX столітті. Історико-політологічний аналіз / О.Дергачов (керівник авт. колективу). - К.,1996. - 448 с.

271. Українська ідея. Історичний нарис / Солдатенко В.Ф., Крижанівський
В.П., Левенець Ю.А. та ін. - К., 1995.-131 с.

272. Українська політологія: витоки, еволюція / За ред. Кирилюка Ф.М. -
К., 1995.-328с.

273. Український консерватизм І гетьманський рух: історія, Ідеологія, політика. - К., 2000. - 464 с.

274. Феденко П. Соціалізм давній і новочасний. - Лондон-Париж-
Мюнхен, 1968.-231 с.

275. Феденко П. Український рух у XX столітті. - Лондон, 1959. - 267 с.

276. Федорук Я. Зовнішньополітична діяльність Богдана Хмельницького і
формування його політичної програми (1648 - серпень 1649 рр.) - Львів,
1993.-70с.

277. Федорук Я.О. Міжнародна дипломатія і політика України 1654-1657.
-Львів, 1996.-Ч.1. 1654рІк.-263 с.

278. Федченко П.М. Михайло Драгоманов. Життя і творчість. - К., 1991.-
362с.

279. Філалет Хр. Апокрисис // Українська література ХІV-ХVІ ст. - К.,
1988.-С.289-305.

280. Франко І. "Громада" і "задруга" серед українського народу в Галичині і
на Буковині // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 1984. - Т.44, кн.1. - С.487-495.

281. Франко І. // Вивід прав України. Нью-Йорк, 1964. -
С.115-138

282. Франко І. А.Фаресов. Народники и марксисты. С., 1899 // Франко
І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 1986. - Т.45. - С.272-275.

283. Франко І. Галицьке українофільство // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. -
Т.46.-К., 1985.-Кн. 1.-С.442-447.

284. Франко І. Декадент // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 1986. - Т.2. -
С. 185-186.

285. Франко І. До Е.Енгеля. Між 13-16 листопада 1882р. //Франко І. Зібр.
тв.: У 50 т. - К., 1986. - Т.48. - С. 333-335.

286. Франко І. До історії соціалістичного руху // Іван Франко: про соціалізм і марксизм. -Нью-Йорк, 1966. -С.121-151.

287. Франко І. До М.Драгоманова. 16 січня 1883 р. // Франко І. Зібр. тв.: У
50 т. - К., 1986. - Т.48. С.346-350.

288. Франко І. До М.Драгоманова. Перед 20 березня 1885 р. // Франко І.
Зібр. тв.: У 50 т. - К., 1986. - Т. 48. - С.527-529.

289. Франко І. До М.Драгоманова. 22 лютого 1886р. // Франко 1. Зібр. тв.:
У 50 т. - К., 1986. - Т.49. - С.30-34.

290. Франко І. До О.Патрицького. 17 листопада 1882 р. // Франко І. Зібр.
тв.: У 50 т. - К., 1986. - Т. 48. - С.335.

291. Франко І. До О.Патрицького. 29 грудня 1882 р. // Франко І. Зібр. тв.:
У 50 т. - К., 1986. - Т. 48. - С.344-345.

292. Франко І. До О.Рошкевич. 20 вересня 1878 р. // Франко І. Франко І.
Зібр. тв.: У 50 т. - К., 1986. - Т.48. - С. 108-119.

293. Франко І. Іван Вишенський і його твори// Зібр. тв.: У 50 т. - К., 1976.
-Т.ЗО.-С.7-2Н.

294. Франко І. Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові
видавництва // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 1986. - Т. 45. - С.187-203.

295. Франко І. Мислі о еволюції в історії людськості // Франко І Зібр. тв.:
У 50 т. - К., 1986. - Т.45. - С. 76-139.

296. Франко І. На склоні віку // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 1986. - Т.
45. - С.286-299.

297. Франко І. Народна програма // Франко І Зібр. тв.: У 50 т. - К., 1985. -
Т.44. КН.2.-С.521-549.

298. Франко І. Наука і ЇЇ взаємини з працюючими класами // Там само.
Т.45. -С. 24.

299. Франко І. Поза межами можливого // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К.,
1986.- Т.45.-С.276-285.

300. Франко І. Програма галицьких соціалістів // Зібр. тв.: У 50 т. - К.,
1986. - Т.45-С. 448-464.

ЗОЇ. Франко І. Свобода і автономія // Франко І. ЗІбр. тв.: У 50 т. - К., 1986.-Т.45.-С.439-447.

302. Франко І. Соціалізм і соціал-демократія // Іван Франко: про соціалізм і марксизм. - Нью-Йорк, 1964. - С.29-71.

303.Франко 1. Тарас Шевченко // Франко І.Я. Літературно-критичні статті. - К., 1950. -С. 431-437.

304. Франко І. Україна Молода // Франко І. Вибір із творів. - Нью-Йорк,
1956.-С.338-389.

305. Франко І. Чого ми вимагаємо // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 1984.
-Т. 44, кн.І.-С. 34-42.

306. Франко І. Чого ми хочемо // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 1984. - Т.
44,кн.1.-С.25-27.

307. Франко І. Чого хоче галицька робітницька громада // Зібр. тв.: У 50 т.
- К., 1986. - Т.44, кн 1. - С.151-164.

308. Франко І. Що нас єднає і що розділяє // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. -
К., 1984. - Т. 44, кн.1. -С.15-18.

309. Франко І. Що таке поступ? // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 1986.-
Т.45.-С.300-348.

310. Фруменков Г.Г. Узники Соловецкого монастыря. - Архангельск,
1979.-224с.

311. Хвильовий М. Думки проти течії. - Харків, 1926.-125с.

312. Хорунжий Ю. Михайло Драгоманов - речник української демократії
//Зона, 1995.-№10.-С.72-81.

313. Шаповал М. Михайло Драгоманов, як ідеолог Нової України // Драгоманов М.П. Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками. - Прага-Нью-Йорк, 1937.-С.31-55.

314. Шевченко Т. Журнал (щоденні записи) // Повне зібрання творів Тараса Шевченка. - Т. IX. - Чикаго, 1960. - С.7-246.

315. Шевченко Т.Г. Кобзар / Приміт. Є.К.Нахліка. - К., 1993.-512с.

316. Шевчук В. Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення. - К., 1995. - 392 с.

317. Шевчук В. Нерозгадані таємниці "Історії Русів" // Історія Русів / Пер.
І.Драча; вступ, ст. В.Шевчука.-К., 1991.-С.5-28.

318. Шевчук В.О., Яременко В.В. "Трагедія руська" - нововідкритий твір
української драматургії XVII ст. // Українська література XVI - початку XVI
ст. та інші слов'янські літератури - К., 1984. - С.286-310.

319. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс
лекцій.-К., 1999.-480с.

320. Шульгин О. Мої дитячі та юнацькі спогади про місто // Збірник на
пошану Олександра Шульгина (1889-1960). Записки НТШ. - Т.І.
Праці історико-філософічної секції. - Париж-Мюнхен, 1969. - С.232.

321. Яворницький Д.І. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. - Дніпропетровськ, 1991.-70с.

322. Яременко П.К. До питання про еволюцію світогляду Мелетія Смотрицького // Українська література XVI - початку XVI ст. та інші слов'янські
літератури - К., 1984.-С.96-116.

323. Яременко П.К. Іван Вишенський. - К., 1982. - 141 с.

324. Яременко П.К. Український письменник-полеміст Христофор Філалет та його "Апокрисис". - Львів, 1964 -110с.

НАУКОВЕ ВИДАННЯ

Салтовський Олександр Іванович

Концепції

української державності в історії вітчизняної

політичної думки (від витоків до початку XX сторіччя)

Видавець ПАРАПАН.

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб'єкта видавночої справи ДК № 922 від 22.05.2

Довідки щодо придбання сучасних

філософських видань вітчизняних авторів

за тел. (044)238-65-23

Підп. до друку 29.10.2002. Формат 60x84 ^!/_|6

Папір друк. № 1. Спосіб друку офсетний. Умови, друк. арк. 23,0

Умови, фарбо-відб. 23,0. Обл.-вид. арк. 21,9.

Тираж 1000. Зам. № 2-2854.

ЗАТ "ВІПОЛ", ДК № 15

0315], Київ-151, вул. Волинська, 60