Право/Історія держави та права

Надобко Сергій Володимирович

Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого, Україна

Типологія держав

Під типологією держави слід розуміти поділ усіх держав, що існували й існують, на великі групи – типи , за їх найсуттєвішими ознаками. Типологія – це теорія про типи тих чи інших явищ. Поділ держав на типи покликаний допомогти з’ясувати, чиї інтереси виражали і обслуговували держави, об’єднані в даний тип.

Тип держави – це сукупність держав, що мають схожі загальні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, ґрунтуванні на однакових економічних (виробничих) відносинах, на однаковому поєднанні загальносоціального і вузькогрупового (класового) аспектів їх сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку.

Тип держави характеризується:

• елітою (класом, соціальною групою), що перебуває при владі;

• системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця влада грунтується;

• системою методів і засобів, які застосовує ця влада для за­хисту виробничих відносин і форм власності;

• реальним (а не декларованим) загальносоціальним змістом політики держави, її справжньою роллю у суспільстві;

• рівнем культурно-духовного розвитку населення держави в цілому і особи зокрема.

Виділяється два основних типи : формаційний та цивілізаційний. Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис — тип вироб­ничих відносин), кожній із яких відповідає свій історичний тип держав. Рабовласницькій суспільно-економічній формації від­повідає рабовласницький тип держави, феодальній — феодаль­ний, буржуазній — буржуазний. Формація — це історичний тип суспільства, що грунтується на певному способі виробництва. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої від­бувається внаслідок зміни таких, що віджили, типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом.

Поняття історичного типу держави пов'язується з установ­ленням закономірної залежності класової сутності держави від економічних відносин, що домінують у суспільстві на певному етапі його розвитку. Історичний тип відповідно до марксист­сько-ленінської теорії відбиває єдність класової сутності всіх дер­жав, що мають загальну економічну основу, обумовлену пану­ванням даного типу власності на засоби виробництва.

При такому підході держава набуває суто класової визначе­ності, виступаючи як диктатура економічно пануючого класу. Називаючи три основні типи експлуататорських держав (рабо­власницький, феодальний, буржуазний), К. Маркс, Ф. Енгельс, B.I. Ленін виділяли й останній (неексплуататорський) історич­ний тип — соціалістичну державу, яка у найближчій історичній перспективі повинна перерости в громадське комуністичне са­моврядування. Соціалістична держава фактично розглядалася як антикапіталістична, що було хибною теоретичною основою для ототожнення прогресивних (цивілізованих) і регресивних (примітивних) моделей соціалізму, а також некоректних тракту­вань сутності комуністичної формації.

Класово-формаційний підхід до типології держав був єди­ним у нашій науковій і навчальній літературі до 90-х років XX ст.

Інший підхід — цивілізаційний — покладає в основу типової класифікації держав поняття «цивілізація», її рівень, досягну­тий тими чи іншими народами. Цивілізація – це соціокультурна спільність людей, що включає соціально – економічні умови життя суспільства, етнічні і релігійні основи, ступінь гармонії людини і природи, рівень свободи особи – економічної, політичної, соціальної та духовної.Прихильники цивілізаційного підходу (Еллінек, Кельзен, Коркунов, Крюгер, Гелбрейт, Тойнбі) відкидають формаційний підхід як одномірний і співвідно­сять державу насамперед із духовно-моральними і культурними чинниками суспільного розвитку. Англійський історик А.Тойнбі розуміє під «цивілізацією» відносно замкнений і локальний стан суспільства, яке відрізняється спільністю культурних, економіч­них, географічних, релігійних, психологічних та інших ознак. Кожна цивілізація (А.Тойнбі нараховує 21 цивілізацію) надає стійкої спільності усім державам, що живуть в її межах.

Виходячи із ступеня духовності народу, культури, ідеології, національного характеру, менталітету, географічного середови­ща та інших чинників, прихильники цивілізаційного підходу поді­ляють цивілізації на:

• первинні;

• вторинні.

До первинних цивілізацій віднесені держави — давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон, Бірма та ін.), еллінська (Спарта, Афіни), римська, середньовічна; до вторинних — дер­жави Західної Європи, Північної Америки, Східної Європи, Ла­тинської Америки та ін.

Первинним цивілізаціям притаманна командно-адміністра­тивна організація державної влади. Держава забезпечує як полі­тичне, так і господарсько-соціальне функціонування суспільст­ва, а не визначається ними. З первинних цивілізацій збереглися лише ті, що спромоглися послідовно розвити духовно-культурні засади в усіх видах діяльності людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна, православна, арабська та ін.).

Вторинні цивілізації (держави Нового і Новітнього часу, су­часні держави) виникли на основі відмінності, що позначилася від самого початку, між державною владою і культурно-релігій­ним комплексом. Влада виявилася не такою всемогутньою і все-проникаючою силою, якою вона поставала у первинних цивілі­заціях. Європейська цивілізація, починаючи з часів античності, тяжіє до ринково власницького устрою, громадянського суспіль­ства і правової організації. Держави Північної Америки сприй­няли і розвили цю спрямованість європейських держав.

Відмінність цивілізаційного підходу від формаційного полягає в можливості розкриття сутності будь-якої історичної епохи через людину, через сукупність пануючих у даний період уявлень кож­ної особи про характер громадського життя, про цінності та мету її власної діяльності. Цивілізаційний підхід дозволяє бачити в державі не лише інструмент політичного панування експлуата­торів над експлуатованими, але й найважливіший чинник духов­но-культурного розвитку суспільства.

Таким чином, відповідно до цивілізаційного підходу:

 - сутність держави визначається як співвідношенням соці­альних сил, так і накопиченням, спадкоємністю культурно-ду­ховних зразків поведінки;

-  політика держави — не стільки продукт гри соціальних сил, скільки результат впливу світогляду суспільства, його мора­лі, ціннісної орієнтації;

-  розмаїття національних культур обумовлює шляхи розвитку держав, їх типи.

Кожний з двох підходів має свої достоїнства і хиби. Хибою цивілізаційного підходу є нерідка недооцінка соціально-економіч­ного чинника, звеличування культурного елемента як «душі, крові, лімфи, сутності цивілізації» (А. Тойнбі). До хиб формацій­ного підходу належить переоцінка класово-економічного чинни­ка. Поза полем його зору залишається величезний пласт культур­но-ціннісних ідей і уявлень, котрі не можна схарактеризувати як класові. Не можна прийняти й існуючу в рамках формацій­ного підходу невиправдану апологетику соціалістичної держави як вищого і останнього історичного типу.

Однак слід віддати належне формаційному підходу в тому, шо він привернув увагу до істотної ролі чинників економічного порядку, що впливають на формування держав і зміну їх типів; до поетапності та природності історичного характеру їх розвит­ку. Не можна повністю відкидати класифікацію держав за істо­ричними типами (рабовласницька, феодальна, буржуазна). Важ­ливо зважувати на те, що критерій такого поділу обмежений певними рамками — «базисними», класово-економічними; що за формаційними межами залишено багато історичних явиш, які становлять глибинну сутність суспільства і держави.

З позицій загальнолюдських цінностей, що перетворилися на домінуючі у другій половині XX ст., привабливіше виглядає цивілізаційний підхід — особливо до типології сучасних держав, які не можна підвести під формаційну класифікацію типів дер­жав. Сучасна концепція цивілізації (що відмовилася від попере­дньої оцінки цивілізації лише як культурної спільності та ґрунтується на визнанні її комплексного характеру) виявляється на­багато ширшою і багатішою за формаційний підхід. Вона дозволяє пізнавати минуле через усі форми діяльності людини — економіко-трудову, соціально-політичну, культурно-духовну та інші — в усьому різноманітті суспільних зв'язків. Вона актуальна тому, що в центр вивчення минулого і теперішнього ставить людину як творчу і конкретну особистість, а не як класово-знеособле­ний індивідуум; не тільки розрізняє протистояння класів і соці­альних груп, але й враховує сферу їх взаємодії на базі загально­людських цінностей.

Список використаної літератури:

1. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. \ Пер. З рос. – Харків: Консум, 2008. С.51-55.

2. Загальна теорія держави і права:Підручник для студ. юр. спец. вищ. навч. закладів  /М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л.Богачова та ін..; За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – Харків: Право, 2002. с. 42-50.