История / 1. Отечественная История

Ярославська Л.П.

Черкаський державний технологічний університет, Україна

ВИКОРИСТАННЯ НАЙМАНОЇ ПРАЦІ В ТОВАРНИХ СЕЛЯНСЬКИХ ГОСПОДАРСТВАХ НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ В КІНЦІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

Характерною ознакою товарних селянських господарств Правобережжя кінця ХІХ – початку ХХ ст. було використання найманої праці.

Залучення наймитів у виробництві визначалося насамперед співвідношенням наявних у господарстві посівних площ, робочих рук, реманенту та тяглової сили. За рівня розвитку землеробства кінця ХІХ – початку ХХ ст. для кожних 10 дес. посіву у трипіллі або для 15 дес. ріллі були потрібні один робітник і пара коней [1]. Відповідно мала сім’я з неповнолітніми дітьми могла обробити власними силами до 20 дес. на рік. Збільшення членів сім’ї відповідно збільшувало кількість робочих рук та кількість землі, яку вона могла обробити не вдаючись до найманої сили. Тому використання найманої праці було характерною рисою заможних господарств, що володіли відносно значними земельними площами.

Виключенням з цього правила є обробіток посівів цукрового буряку чи картоплі, де через значно більшу трудомісткість вирощування цих культур потреба робочих рук з розрахунку на однини цю площі була відносно більшою. Тому у селянському середовищі найм робітників господарствами, які займалися вирощуванням цих культур порівняно зі злаковими був значно більшим.

Значний вплив на поширення найманої праці у селянському середовищі мала сільськогосподарська спеціалізація регіону. Зокрема, затрати праці при культивуванні буряків значно перевищували затрати у зерновому господарстві. Забезпечити підвищений темп їх вирощування могли лише заможні господарства, у яких використовувалася наймана робоча сила. Отже, бурякосіяння стимулювало її застосування [2].

Нижчі посівні групи також досить часто вдавалися до найму робочої сили. Однак найм мав для них швидше вимушений, аніж підприємницький характер. Він насамперед був спричинений відсутністю у господарстві робітника чи робочої худоби, що наймалася неодмінно з її власником, заміною власного робітника, що йшов у відхожі промисли, дешевшим наймитом тощо [3].

Такі чинники були притаманні і для заможних господарств, але в цілому використання найманої праці у них мало інший, підприємницький характер. Займаючись виробництвом зерна на ринок, вони шляхом оренди та купівлі землі, настільки розширили посівну площу своїх господарств, що вже були не в змозі обробляти її власними силами [3].

Слід підкреслити, що переважна більшість найманих робітників, зайнятих у селянських господарствах, зосереджувалася у групі з величиною посіву більше 10 дес. Причому середня кількість наймитів на одне господарство різко зростає у групі з посівом понад 50 дес. Різке зростання кількості наймитів у великих господарствах можна пояснити в першу чергу тим, що зі збільшенням кількості землі доцільніше було жити розширеною сім’єю. Це давало змогу використовувати допомогу дорослих дітей. Проте, виходячи з того, що середня чисельність селянської сім’ї складала 5-6 осіб, і того, що один дорослий робітник міг за сезон обробити до 10 дес. посіву, за кількості землі більше 50 дес. можливості сім’ї у використанні власної робочої сили вичерпувались, а тому такі господарства мали більше залучати найманих робітників [3].

Наприклад, за даними подвірного перепису 1910 р. у Волинській губернії зареєстровано 8825 постійних найманих робітників у 6159 селянських господарствах. Кількість останніх з найманими робітниками становила 1,4% від їх загальної кількості [4]. Звичайно, що відсоток селянських господарств, що використовували найману робочу силу при врахуванні поденних робітників був вищим. Але ці дані свідчать, що у Волинській губернії на час проведення обслідування було лише 1,4% селянських господарств, які цілорічно потребували додаткових робочих рук, оскільки не могли здійснювати виробничу діяльність силами лише членів своєї сім’ї.

Очевидно, що утримувати постійного робітника для селянського господарства було економічно виправданим лише у тому випадку, коли для нього постійно була робота. За даними С.М. Дубровського, частка видатків на найм робочої сили в усій сумі грошових видатків селянського господарства різко зростає у групі з розміром землеволодіння понад 16 дес. [5]. Таким чином, лише заможне селянство будувало свої господарства на ринкових засадах, що спиралися на використання найманої праці.

Протягом періоду, що досліджується, у заможних селянських господарствах особливо інтенсивно застосовувався поденний найм. При цьому слід відзначити, що періодичне вдавання до використання найманої робочої сили на противагу використанню постійно працюючих у господарстві наймитів, не заперечує товарного характеру виробництва у наймаючих селянських господарствах. До найму поденників вдавалися лише під час виконання робіт, що вимагають одночасно значної кількості робочих рук і на якомога коротший строк, щоб отримати від їх праці якнайбільший зиск.

Заможні селяни завжди наймали робітників з оплатою праці на 15-20% більше, ніж поміщицькі господарства [6]. Проте й об’єм робіт, виконуваний наймитами тут був більшим. Очевидно, це зумовлювалося, з одного боку, постійним контролем з боку селянина-наймача, який примушував наймита працювати нарівні з собою, а з іншого – тією обставиною, що селянин порівняно з великим поміщицьким господарством мав заплатити наймиту більшу частку виробленого господарством продукту, а тому намагався отримати від найнятого робітника якомога більшу віддачу. Тому робітники надавали перевагу найнятися до поміщика і лише у тому випадку, коли це не вдалося, нехотя погоджувалися працювати у землевласників-селян [7].

Поряд з цим, у селянському середовищі переважало застосування найманої жіночої та дитячої праці, оскільки вона була дешевшою.

Зрозуміло, що за малоземелля, для бідняцьких, а значною мірою і для середняцьких господарств, був характерним не стільки найм робочої сили, скільки робота за наймом. Причому значна перевага найму робітників над відпуском у найми власних спостерігалася лише у господарствах з посівом понад 25 дес.

Такими чином, лише заможне селянство будувало свої господарства на підприємницьких засадах, невід’ємною частиною яких було використання найманої робочої сили. Важливо підкреслити, що загалом, при розширенні використання найманої праці селянськими господарствами, частка робіт, виконуваних у них наймитами, була незначною. Головне це пояснюється тим, що як правило у заможних господарствах члени сім’ї працювали нарівні з наймитами. Тому вони рідко наймали постійних річних робітників, а обходилися майже виключно поденними. Серед заможних господарств була поширена форма найму, коли робітники наймалися на певний строк, але відробляли вони щотижня тільки один,два або три дні залежно від умови.

Список використаної літератури:

1. Теличук П.П. Економічні основи аграрної революції на Україні. – К.: Вид-во Київського ун-ту, 1973. – С. 124.

2. Гайдай Л.І. Деякі аспекти капіталістичної еволюції селянських господарств Правобережної України (1906-1914 рр.) // Український історичний журнал. – 1982. – №7. – С. 118.

3. Десятніков І.В. Використання найманої праці в селянських господарствах України кінця ХІХ – початку ХХ ст. // П’ятнадцята наукова сесія Осередку Наукового товариства ім. Шевченка у Черкасах: Матеріали доповідей на засіданнях секцій і комісій, 10-27 березня 2004 р. / За ред. В.В. Масненка. – Черкаси: Осередок НТШ У Черкасах, 2004. – С. 65-66.

4. Гайдай Л.І. Деякі аспекти капіталістичної еволюції селянських господарств Правобережної України (1906-1914 рр.) // Український історичний журнал. – 1982. – №7. - С. 121.

5. Дубровский С.М. Сельское хозяйство и крестьянство России в период империализма. – М.: Наука, 1975.- С. 316.

6. Поріцький А.Я. Побут сільськогосподарських робітників України в період капіталізму. – К.: Наукова думка, 1964. – С. 37,40.

7. Казаков А. Экономическое положение сельскохозяйственного пролетариата до и после Октября: Опыт сравнительной статистики. – М.-Л.: Гос. изд-во, 1930. – С. 153.