Економічні науки

6. Маркетинг і менеджмент

Грабчак Валентина

Наук. керівник: Римарєва Л.М.

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

 

Роль інноваційних перетворень в економічному розвитку України у контексті міжнародної конкуренції

Домінантою в становленні моделі економічного зростання в 21 столітті є система інноваційних процесів, наукових знань, нових технологій, продуктів і послуг. Головними компонентами інноваційних систем виступають наукові і науково-технічні, технологічні, управлінські, а також когнітивні новації, втілені в наукових знаннях, винаходах, ноу-хау.

Інтенсивність інноваційної діяльності впливає на рівень економічного розвитку: у глобальній економічній конкуренції виграють країни, які забезпечують сприятливі умови для інноваційної діяльності.

Інноваційна політика в Україні на цьому етапі повинна формуватися на основі аналізу поточного стану інноваційної діяльності, комплексного підходу до вирішення загальних задач інноваційної політики.

Пошук раціональних напрямів інноваційної політики і стимулювання технологічних змін проводили українські вчені Ю.М. Бажал, С.М. Ілляшенко. На доцільності інтеграції інноваційного менеджменту наголошували російські науковці Г.Я. Гольдштейн, А.К. Казанцев [1, с. 100].

Метою розгляду даної теми є  визначення перспективних напрямів розвитку науково-виробничого потенціалу та пріоритетів інноваційної політики в усіх галузях економіки на період до 2020 року.

Реалізацію пріоритетів інноваційної політики необхідно здійснювати з урахуванням зміцнення і розвитку ринкової сфери за допомогою формувань і виконання комплексних інноваційних програм і проектів у науково-технологічній сфері; створення і розвиток інноваційної інфраструктури; стимулювання освоєння конкурентоздатних технологій. Це визначить необхідність створення конкурентоспроможних на світовому ринку підприємств, стимулювання розповсюдження сучасних технологій і заохочення експорту інноваційної продукції в інші країни.

В Україні сприятлива ситуація складається в паливній промисловості, чор­ній та кольоровій металургії, хімічній і нафтохімічній промисловості, що обу­мо­в­лено стійким попитом на продукцію, насамперед, на зовнішньому ринку. Найбільш низький рівень інноваційної активності спостерігається у галузях, орієнтованих на задоволення внутрішніх потреб: легка і харчова промисловість.

Варто зауважити, що з розрахунку на одну гривню витрат інноваційно активні підприємства забезпечують об’єми випуску продукції в 7 разів більші, ніж у виробництві за традиційними технологіями.

Головними перешкодами на шляху розгортання інноваційних процесів є: обме­женість централізованого фінансування; нестача власних засобів у підпри­єм­ств; недостатня, через високий ризик, привабливість довгострокових вкла­день для вітчизняного банківського капіталу та іноземних інвесторів; відсут­ність розгорнутої інфраструктури інноваційного ринку, яка відповідає вимогам товаровиробників.

Через 3-4 роки виникне проблема у забезпеченні потреб економіки національним науково-технологічним потенціалом. Це неминуче призведе до вирішення внутрішніх проблем за рахунок перманентної закупівлі техніки і технологій, потрапляючи при цьому в залежність від зовнішніх джерел.

Узагальнюючим показником результатів інноваційної діяльності служить частка об’єму інноваційної продукції в загальному об’ємі відвантаженої продукції інноваційно активних підприємств. У 2000 році цей показник в Україні знизився і склав 13% (у 1996 р. 19,7%). Найбільш питома вага частки інноваційної продукції в загальному об’ємі спостерігається (від 26,6 до 38,5%) в кольоровій і чорній металургії, лісовому комплексі, легкій промисловості. Середній рівень – у хімічній і нафтохімічній промисловості та машино­бу­ду­ванні (21,3%). У решті галузей цей показник значно нижчий [2, с. 93].

Основною метою державної інноваційної політики до 2020 року є підвищення технологічного рівня і конкурентоспроможності виробництва, забезпечення виходу інноваційної продукції на внутрішній і зовнішній ринки країни, заміщення імпортної продукції на внутрішньому ринку і перехід на цій основі промислового виробництва в стадію стійкого економічного зростання.

Для досягнення поставленої мети необхідне вирішення основних задач державної інноваційної політики:

-   вибір раціональних стратегій і пріоритетів розвитку інноваційної сфери при реалізації в галузях промисловості критичних технологій та інноваційних проектів, які здійснюють вирішальний вплив на підвищення ефективності виробництва і конкурентоспроможності продукції;

-   координація дій органів виконавчої влади держави з метою розробки комп­лек­сного підходу до вирішення задач інноваційного розвитку, ефективного функціонування інноваційної системи і реалізації державної інноваційної політики;

-   збереження і розвиток виробничо-технологічного потенціалу, його використання для підтримки сучасного технологічного рівня і переходу на більш прогресивні технології.

Для вирішення завдань державної інноваційної політики необхідно використовувати такі методи:

-   формування інституційних і законодавчих умов для масштабного осво­є­н­ня прогресивних технологій і створення виробництв наукоємних видів продукції;

-   удосконалення податкового законодавства і механізмів його застосування з метою створення вигідних умов для розвитку високотехнологічних напрямів;

-   розробка і реалізація програм інноваційного розвитку регіонів з високою концентрацією науково-технічного потенціалу.

Поставлені цілі і завдання підвищення інноваційної активності і методи їх вирішення повинні забезпечуватися стратегіями інноваційного розвитку державної інноваційної політики України. А саме:

1)                стратегія нарощування – комплекс заходів довгострокового характеру, спрямованих на забезпечення поступового нарощування на базі високих технологій випуску нової конкурентоспроможної продукції з використанням власного науково-технічного потенціалу із залученням зарубіжного досвіду;

2)                стратегія запозичення – комплекс заходів, спрямованих на освоєння ви­пу­с­ку наукоємної продукції, яка вироблялася в розвинутих індустріальних краї­нах. Далі нарощується виробництво продукції з розвитком науково-технічного  потенціалу, здатного самостійно проводити роботи по всьому циклу;

3)                стратегія перенесення – комплекс організаційно-економічних заходів, спря­мо­ваних на освоєння виробництва продукції нових поколінь, яка має попит за кордоном, на основі використання зарубіжного потенціалу в економіці країни шляхом закупівлі ліцензій на високоефективні новітні технології. У подальшо­му в країні створюється і розвивається власний науково-технічний і виробничий потенціал.

Стратегія державної інноваційної політики України повинна будуватися по-різному і також по-різному впроваджуватися у певних галузях реального сектора економіки та групах промислових виробництв, тобто максимально використовувати конкурентні переваги, враховуючи при цьому наявні ресурси.

Основними напрямами державної інноваційної діяльності в реальному секторі економіки в контексті міжнародної конкуренції повинні бути:

1.                      У паливносировинному комплексі – розробка і впровадження сучасних методів пошуку і моніторингу запасів стратегічних і дефіцитних видів мінеральної сировини, підвищення рівня видобування з надр і переробки, а також створення високонадійних та екологічно безпечних систем транспортування, зокрема:

-   у нафтогазовому комплексі – підвищення ефективності виконання геологорозвідувальних робіт, збільшення об’єму видобування нафти;

-   у нафтопереробній промисловості – створення каталізаторів нового покоління, розробка і використання високооктанових і кисневмісних добавок, а також підвищення екологічної безпеки і зменшення енергоємності.

2.                      В електроенергетиці – підвищення ефективності систем дальнього транспорту електоенергії; розвиток малої і нетрадиційної енергетики, а також вирішення проблем поховання й утилізації відходів АЕС, отримання екологічно чистого високоякісного енергоносія з низькосортних палив. При широкому впровадженні високих технологій споживання палива може скоротитися на 10-12%, а шкідливі викиди знизяться на 30-40%.

3.                      У транспортному комплексі – оновлення і подальший розвиток парку транспортних засобів, модернізація інфраструктури, застосування прогресивних технологій і підвищення технічного рівня залізничного рухомого складу, морських, річкових і повітряних судів.

4.                      У хімічній і нафтохімічній промисловості – впровадження мате­ріало- та енергозберігаючих технологій виробництва широкого спектра син­те­тичних і композиційних матеріалів. У результаті реалізації інноваційної полі­тики в найближчі періоди питома вага прогресивних технологій може скла­сти майже 30% обсягу промислової продукції, яка випускається за ресурсо­збе­рі­гаючими технологіями, а частка нових видів продукції збільшиться на 10-12%.

Отже, запропоновані інституційні перетворення в науково-технічній і виробничо-технологічній сферах, а також комплекс фінансових, економічних та організаційних заходів дозволять створити за сприяння держави цілісну інноваційну систему, яка об’єднує ефективно функціонуючі національні системи, істотно збільшити число інноваційно активних підприємств, забезпечити інноваційний розвиток структури промислового виробництва, що відповідає зростаючим соціально-економічним потребам України.

 

Література:

1.                      Варфоломєєва В.О. Підвищення якості й оптимізація управління інноваційною діяльністю в малому бізнесі// Актуальні проблеми економіки.- 2006.- №7.- с. 100-106

2.                      Філіпова К.В. Стратегічний аспект інноваційного розвитку організації// Актуальні проблеми економіки.- 2007.- №1.- с. 91-96