Перспективные разработки науки и техники-2007

Темерєва І.О.

Донецький національний університет економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського

Квазіризикові форми організації венчура

Технології су­часного світу, інформаційно-комунікаційні технології, технології інформацій­ного суспільства - це основа основ сучасної економіки світу. Але в Україні продовжують розглядати їх в якості або окремого ринку, або в якості допоміжного механізму. Розробляючи інновації, ніхто не знає напевно, чи успішно завер­шаться їх дослідження. Тому і фінансування в ці сфери є надзвичай­но ризикованою справою. Категорія ризику в економіці відображає наявність певних обмежень у реалізації мети для суб'єктів господарю­вання або можливість втрати ними своїх доходів. Отже, виникає необхідність у створенні та­ких механізмів господарювання, які дозволили б знизити ризик під­приємництва в тих сферах, де найбільш інтенсивно здійснюється ін­новаційна діяльність. Саме в малому інноваційному бізнесі як підприємці, так і інвестори стикаються з високим ступенем невизна­ченості результатів їх спільної діяльності, недостатності грошових коштів та великим терміном окупності вкладених капіталів. Понад найбільш відомого та поширеного поняття ризику існує ще один варіант ризику. Уперше про нього заговорили близько 50 років тому назад. Мова йде про венчурний бізнес, тобто про таку форму підприємницької діяльності, з якою пов’язане вкладання приватного капіталу у нові високотехнологічні компанії. Венчурне підприємництво – діяльність, спрямована на впровадження ризикових проектів для одержання прибутків і підприємницького та засновницького доходів шляхом організації компанії, котра займається впровадженням нововведень і подальшим розвитком їх до відкритої чи закритої корпорації. Стратегії різних венчурних компаній відрізняються.

 До найефективніших методів прискорення iнновацiйних процесів належать так звані квазiризиковi форми  їх організацій на рівні корпорацій. Основними з них є внутрiшнi венчури та програми «свояків». Можливі iншi варіанти органiзацiйннх форм венчурного підприємництва, адже його органiзацiйна структура гнучка i динамічна.

    Корпорацii домагаються того, щоб зробити відносно самостійними, науково-дослiднi пiдроздiли, дiяльнiсть яких підлягає найбільшому комерційному ризику. Для підтримання конкурентоспроможності великі компанії, повинні мати доступ до малих фірм, якi займаються інноваційною дiяльнiстю. Звідси стратегічна орieнтацiя великих фірм на формування i підтримку малого бізнесу iз застосуванням венчурно­го капіталу. Спецiалiсти, якi стежать за досягненнями науково-технічного прогресу в промисловості, відзначають, що нововведення у великих фірмах стикаються iз централізованими, інерційними органiзацiйними структурами.  Вважається, що радикальні новинки з'являються саме у малих iнновацiйних фірмах, а у великих відбувається лише поступове, повільне полiпшения якості товарів ( цi явища в лiтературi вiдомi як «ефект Ерроу»). Великі фірми i корпорацii роблять відносно самоcтiйними науко­во-дослiднi пiдроздiли, дiяльнiсть яких підлягає найбільшому комерційному ризику. Ці підрозділи мають матричну структуру управління, і діють як тимчасовий колектив, який називають «внутріш­нім венчуром». Він має достатню самостійність, хоч підпорядкова­ний і підзвітний віце-президенту компанії. Внутрішні венчури, крім фондів венчурного капіталу, використовують і особисті заощаджен­ня інженерів, конструкторів, проектувальників, спеціалістів з управ­ління, тобто творчого колективу компанії.

Спеціалісти вважають, що внутрішні підрозділи є найбільш зва­женим, обережним і капіталомістким методом для впровадження ін­новацій. Вони здебільшого розташовуються в окремому будинку. Материнська компанія забезпечує їх устаткуванням, коштами, надає необхідні управлінські та інші послуги. Венчурам дозволяється про­водити незалежну кадрову політику. Автономність венчурів знижує ризик, який виникає в результаті диверсифікації виробництва. Про­тягом обумовленого терміну внутрішній науковий сектор повинен розробити новинку і підготувати до запуску в масове виробництво. Якщо проект  виявився успішним, то підрозділ реорганізують для масового випуску виробів у межах тієї ж компанії або перепродають іншій чи утворюється «зовнішній венчур». «Внутрішній венчур» вступає у контакти з іншими корпораціями і створює на акціонерній основі спільні фонди венчурного фінансування.

    Заслуговує на увагу ще одна форма «квазіризикової» організації інноваційних проектів в корпораціях - так звана пpoгpaмa «свояків». У межах таких програм започатковують спеці­альні грошові фонди внутрішньо корпоративного венчурного капіта­лу кошти яких виділяють «своякам» - представникам корпорації. Будь-який працівник, що запропонував ідею продукту або вніс іншу пропозицію, може звернутись безпосередньо до «свояка» за фінансовою підтримкою. Якщо пропозиція зацікавить «свояка», то останній у межах своїх повноважень може виділити кошти на розробку і реалізацію інноваційного проекту. Винагороди для «свояків» залежать від ре­зультатів їхньої інноваційної діяльності.

Отже, важливою особливістю, що характеризує відносини великих корпорацій і малих венчурних фірм, є те, що вони, укладаючи між собою угоди, не втрачають свою економічну незалежність. Венчурні фірми встановлюють зв’язки, як правило, не з однією, а з кількома великими корпораціями.

Таким чином, при всій різноманітності міжкорпораційних утворень їх об’єднує венчурне фінансування. Спільні венчурні інвестиційні фонди тримають у стані рівноваги організаційну конструкцію, якою є консорціум. Саме наявність венчурного капіталу створила умови для розвитку венчурного підприємництва, тісно пов’язаного з появою нових ідей, їх реалізацією на ринку та виникненням нових організаційних форм.