Економічні науки/12.Економіка сільського господарства

К.е.н. Євчук Л.А.

Миколаївський державний аграрний університет, Україна

Формування конкурентних переваг сільськогосподарськими підприємствами

Основою забезпечення стійкого конкурентного становища економічних суб’єктів є формування ними конкурентних переваг. Конкурентні переваги – це позиції підприємства на ринку, які дозволяють йому долати конкурентні сили і залучати покупців [6, с. 173].

Основним матеріальним носієм конкурентних переваг підприємства виступає продукція, що ним виробляється. Конкурентні переваги класифікуються на:

1) зовнішні – засновані на певних якостях товарів, що створюють цінність для покупця;

2) внутрішні – базуються на перевазі підприємства щодо витрат виробництва і управління, що створюють цінність для виробника [1, с. 46].

Відповідно до закону конкуренції, у суспільстві відбувається об’єктивний процес постійного підвищення якості продукції й послуг, зниження їх ціни шляхом «вимивання» з ринку неякісної дорогої продукції. Ніхто нікого не змушує на такі дії, крім загрози банкрутства [8, с. 73].

Необхідність формування конкурентних переваг є актуальною і для сільського господарства, не зважаючи на відсутність у галузі явища конкуренції. Конкуренція між товаровиробниками має місце у сфері переробки сільськогосподарської продукції, що вимушує ці підприємства виготовляти все якіснішу й дешевшу продукцію. Оскільки технологічною першоосновою виробництва готової продукції є сировина, переробні підприємства для посилення своїх конкурентних позицій будуть вимагати дешевшої й якіснішої сільськогосподарської сировини.

Якість продукції є комплексною характеристикою, яка формується мультиплікативною дією основних виробничих факторів: якості сировини й матеріалів, основних засобів, технології, кваліфікації персоналу.

Першоосновою забезпечення якості готової продукції виступає якість вхідної сировини. Цим і обумовлено прагнення переробних підприємств, що націлені на виробництво високоякісної продукції, до закупки якісної сільськогосподарської сировини. Так, провідні молокопереробні підприємства Миколаївської області щодня долають декількасоткілометрові відстані, збираючи молоко у 6-8 областях України, оскільки більшість сільськогосподарських виробників Миколаївської області пропонує молоко низьких ґатунків. Правда, така система заготівлі тягне за собою великі транспортні витрати, що негативно позначається на собівартості готової продукції.

Забезпечення високого рівня якості продукції вимагає постійного навчання і підвищення кваліфікації працівників, модернізації обладнання, запровадження нової техніки й сучасної технології, а також зниження виробничих витрат.

Нині концепція якості продукції розглядається під іншим кутом зору. Якщо в минулі роки управління якістю пов’язувалося лише з діяльністю в області удосконалення техніки, запровадження стандартизації й підвищення мотивації до продуктивної праці, то сьогодні проблеми управління якістю набули більш широкий зміст, торкаючись практично всіх сторін життя суспільства, і пов’язуються з адекватною реакцією на зміни в роботі, на дії вищої державної влади, удосконалення системи освіти, охорони здоров’я та на інші потреби суспільства в цілому [7, с. 7]. На сьогодні система менеджменту якості продукції являє собою систему забезпечення якості життя. Тому основою економічного розвитку сільськогосподарського виробництва та забезпечення належної якості його продукції є одночасний соціальний розвиток сільських територій з метою наближення сільського укладу життя до міського.

До формування другого внутрішнього фактору конкурентних переваг підприємства – низької собівартості, необхідно підходити виважено не притискуючи позиції якості продукції. Парадигма конкурентних переваг полягає в одночасному забезпеченні належного рівня якості та прийнятної собівартості продукції, що може бути досягнуто лише використанням сучасних передових технологій виробництва. Досягнення низької собівартості іншими шляхами забезпечить конкурентні переваги лише тимчасово.

Практика показує, що конкурентна перевага у вигляді низької собівартості сільськогосподарської продукції в окремих випадках є оманливою, оскільки, поряд з іншими чинниками, досягається сплатою працівникам низького рівня заробітної плати. Це обмежує доступ сільськогосподарських виробників до кваліфікованої робочої сили, негативним чином позначається на лояльності працівників і веде в перспективі до усунення конкурентних переваг.

Засобом формування конкурентних переваг сільськогосподарських виробників є створення вхідних бар’єрів у галузь, оскільки, враховуючи глобалізаційні процеси, відсутність внутрігалузевої конкуренції є тимчасовим явищем. Одним із видів вхідних бар’єрів виступає вертикальна інтеграція, яка дає можливість зменшити конкуренцію в суміжних галузях, обмежити пропозицію сировини і матеріалів, а також попит. Тому підприємство, що входить на такий ринок, змушене вкладати значні кошти у створення власної інтегрованої структури. Створення вертикальних об’єднань сприяє підвищенню ефективності їх учасників, зменшенню трансакційних витрат, але водночас створює додаткові бар’єри для підприємств, що бажають ввійти до цих галузей [4, с. 229].

Розвиток даного явища має і негативні наслідки. Створення вертикально інтегрованих об’єднань, з однієї сторони, формує конкурентні переваги шляхом подолання чинників конкуренції, з іншого боку, гальмує розвиток конкуренції та суб’єктів діяльності. Коли рішення всіх учасників вертикального ланцюга будуть повністю узгодженими, то кожен учасник вже не буде вимушений покращувати можливості, які він у даний момент пропонує ринку, оскільки ніхто не буде робити більш привабливих пропозицій. Таким чином, маючи повністю узгоджені рішення, учасники можуть постійно період за періодом пропонувати ринку схожі можливості. В таких умовах ніхто не буде мати необхідності бути дещо попереду своїх конкурентів (у плані привабливості можливостей), оскільки всі поточні плани можуть бути реалізовані без проблем. У стані ринкової рівноваги конкуренція перестане бути активною силою [2, с. 22], у виробників зникне прагнення до самовдосконалення.

З іншого боку, враховуючи існуюче становище сільськогосподарських підприємств, більшість з яких має низький рівень сукупного потенціалу і потребує значних сум фінансових вкладень, вертикально інтегровані структури виступають одним з основних джерел відродження аграрної галузі.

Прикладом раціонального підходу до формування конкурентних переваг є АТЗТ «Миронівський хлібопродукт», яке займається виробництвом м’яса птиці. Компанія за конкурентну перевагу ставить якість продукції, під якою розуміє, в першу чергу, її безпечність. За словами голови правління товариства Юрія Косюка, безпечні продукти харчування можуть бути створені лише на великих об’єктах, оскільки передбачають десятки мільйонів доларів інвестицій, які дозволяють забезпечити суворий контроль якості виробленої продукції. Собівартість продукції в компанії є однією з самих низьких у світі завдяки тому, що за всіма ланками довгого ланцюга виробництва продукції вони мінімізують ризики. Це вимагає великих інвестицій, оскільки вони вимушені займатися всім без винятку – від вирощування кормів до дистрибуції [3, с. 10-12]. Тобто, формування економічними суб’єктами конкурентних переваг вимагає значних сум фінансових вкладень, що є доступним і окупним лише для великих господарських одиниць.

У наукових працях, присвячених дослідженню конкурентних позицій економічних суб’єктів, у тому числі й сільськогосподарських виробників, часто зустрічається визначення ринкової частки підприємств. Ми приєднуємося до точки зору Т.Негла та Р.Холдена, які вважають ствердження, що більша ринкова частка підприємства є забезпеченням його конкурентної переваги і ключем до дохідності, розповсюдженим міфом. Між ринковою часткою і рентабельністю підприємства існує кореляційна залежність, проте вона є досить слабкою [5, с. 212]. До того ж, враховуючи, що у сільському господарстві на даний час відсутня конкуренція між виробниками, ми вважаємо методологічно безкорисним визначення ринкової частки певного сільськогосподарського підприємства у виробництві й збуті окремих видів сільськогосподарської продукції в регіоні.

Явище укрупнення сільськогосподарських підприємств, яке спостерігається в останній час, дійсно виступає конкурентною перевагою. Концентрація виробництва здійснюється з метою збільшення доходності та прибутковості діяльності, а також зниження ступеня її ризику. Концентрація виробництва не виступає прямим чинником підвищення його ефективності. Її дія має опосередкований вплив через застосування на великих підприємствах передових технологій виробництва сільськогосподарської продукції та сучасних високопродуктивних засобів, а також отримання ними можливості змінювати запропоновані постачальниками засобів і покупцями продукції ціни до більш вигідного рівня.

Для забезпечення підприємству стійких конкурентних позицій необхідно пам’ятати, що сучасна парадигма конкурентних переваг полягає у наступному. 1.Переваги перестали бути статичними, вони змінюються під впливом інноваційного процесу (змінюються технології виробництва, методи управління, способи доставки і збуту продукції та ін.). Тому для утримання конкурентних переваг вимагається постійне запровадження нововведень. 2.Глобалізація бізнесу вимушує підприємства враховувати національні й міжнародні інтереси. 3.Держава, територія розглядається як основа стратегії підприємства, а не тільки як місце, де підприємство здійснює свою діяльність [6, с. 175]. Врахування зазначених факторів навіть у консервативній за своїм характером галузі сільського господарства дозволить її виробникам тримати стійкі конкурентні позиції.

Література

1. Журан О. А. Стратегія прийняття рішень щодо забезпечення конкурентоспроможності підприємства / Журан О. А. // Економіка і управління. – 2007. – № 4. – С. 45–51.

2. Кирцнер И. Конкуренция и предпринимательство / И. Кирцнер ; [пер. с англ. под ред. проф. А. Н. Романова]. – М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2001. – 239 с.

3. Коберник И. Локальный менеджмент глобальных возможностей / Ирина Коберник // Стратегии. – 2007. – № 3. – С. 7–12.

4. Костусєв О. Адміністративні бар’єри в розвитку конкуренції / Олексій Костусєв // Вісник Національної академії державного управління. – 2003. – № 4. – С. 224–232.

5. Нэгл Т. Т. Стратегия и тактика ценообразования / Т. Т. Нэгл, Р. К. Холден. – СПб. : Питер, 2001. – 554 с.

6. Стратегия предприятия и стратегический менеджмент / [Соболев Ю. В., Дикань В. Л., Дейнека А. Г., Позднякова Л. А.]. – Х. : ООО «Олант», 2002. – 416 с.

7. Таран В. А. Конкурентоспособность предприятий: проблемы современной политики и стратегия в области качества / В. А. Таран // Машиностроитель. – 1998. – № 2. – С. 6–12.

8. Фатхутдинов Р. А. Управление конкурентоспособностью организации / Р. А. Фатхутдинов. – М. : Изд-во Эксмо, 2005. – 544 с.