Історія/1. Вітчизняна історія

К.і.н. Лановюк Л.П.

Національний університет біоресурсів і природокористування України,

Україна (м.Київ)

Постать І.Мазепи в українській історіографії

«Особа Мазепи ще чекає безсторонньої історії, яка б змалювала його не під впливом погляду вибаченого в першій половині XVIII ст.,» – так писав у 1860 р. М. Костомаров. У праці «Іван Мазепа» В.Шевчук зазначив, що в історичній літературі існує три погляди на гетьмана Мазепу: патріотичний, антипатріотичний та псевдооб’єктивний [5]. Традиційно у російській та радянській історіографії діяльність гетьмана змальовувалася у найчорніших барвах. На противагу російській, в українській історіографії Мазепу було реабілітовано, а у деяких працях навіть створено образ національного героя – борця за незалежність України, видатного діяча, який найвищою метою ставив добробут населення України. Сплинуло не одне століття, але І.Мазепа і сьогодні залишається однією із найбільш загадкових і неоднозначних особистостей в українській історіографії.

У 1663 р. Мазепа несподівано залишає королівську службу у Яна Казимира і з’являється у Чернігові, де після смерті батька обіймає посаду чернігівського підчашого. Чому так сталося? Версій багато: від амурних пригод до королівської немилості, але, здається, жодний дослідник не висловив думку про те, що І.Мазепа сплановано повернувся на Батьківщину, щоб зробити свій внесок у розбудову Української Держави. Та у будь-якому випадку, молода людина із освітою та здібностями І.Мазепи не могла залишитися непоміченою у тогочасній Руській землі [1]. Мазепа спочатку служив ротмістром надвірної хоругви П.Дорошенка, а згодом і генеральним осавулом. Переконавшись, що справу патрона програно, Мазепа переходить на бік І.Самойловича, «відверто переказавши у Москві всі його [Дорошенка] турецько-татарські зносини». (Цей момент уникають змальовувати у своїх працях І.Борщак та В.Шевчук, адже він не вписується до портрету Мазепи-лицаря, однак для Мазепи така модель поведінки є характерною, що побачимо пізніше). Знадобилося 8 років (1674 – 1682), щоб молодий дипломат знову став генеральним осавулом, а у 1687 р. на Коломацькій раді Мазепу було обрано гетьманом.

«Гетьман повинен діяти так, щоб сприяти цілям та намірам царя», - ці слова І.Мазепи можуть характеризувати його діяльність на посаді гетьмана майже протягом всього терміну перебування. Повна покірність І.Мазепи може бути виправданою негативним досвідом попередніх гетьманів, які намагалися проводити більш жорстку лінію у відносинах із північним володарем. Може, навіть скластися враження, що гетьман справді вирішив віддано служити царю, тим більше, що царські накази не завжди стояли у протиріччі до особистих прагнень І.Мазепи: побудова фортець на р. Самарі давала йому змогу втихомирити запорожців; захоплення Правобережної України і арешт Палія поставило його гетьманом обох берегів; російсько-турецька війна 1695 – 1699 рр. піднесли його авторитет та зробили незамінним Петру І; російські війська страхували його від повстань на кшталт Петрикового, а довіра царя – від заколотів старшини.

Аналізуючи події 1687–1708 рр., важко побачити свідоме державотворення у внутрішній або зовнішній політиці І.Мазепи. Створення ним бунчукового товариства та інші заходи щодо укріплення старшинського стану могли мати за мету утворення потужного державотворницького прошарку, але, вірогідно, лише копіювали бачене ним у Речі Посполитій становище шляхти. Придушення повстань Петрика і Палія могли бути викликані розумінням їх слабкості та неминучості краху (хоча, за підтримки гетьмана, хто зна), але напевно були продиктовані мотивами боротьби за владу. Покірність у впровадженні антиукраїнських заходів може бути трактована як мудрість, а може – як слабкість і байдужість до долі посполитів. Але усе разом показує відсутність бодай інтенцій до унезалежнення країни [4]. Протягом 21 року свого правління гетьман показав себе талановитим адміністратором і політиком, але не державотворцем [2].

У 1708 р. Мазепа здійснив вчинок, який протягом 300 років викликає бурю емоцій і протилежних оцінок. Т.Прокопович вважав: «Мазепа… не вдовольнившись всіма благами, забажав добути собі незалежність…» Маркіз де Бонак писав: «… він утомився від своєї вивищеності… і вирішив за краще бути рядовим у вільному краї, аніж головним управляючим України під п’ятою Москви». О.Рігельман зазначив: «Він заключив союз зі шведським королем, щоб, таким чином, позбутися залежності від російського государя і утвердити своє положення в Україні як самостійного князя». М.Брайчевський вірив, що будь-які спроби пояснити поведінку гетьмана через особисті мотиви не мають сенсу. О.Мартос: «Він був друг свободи….» В.Шевчук: «… вчинок Мазепи з моральної точки зору – це самооборона від хижака».

Проглядаються, принаймні, три причини, що призвели до відмови І.Мазепи від виконання союзницьких функцій по відношенню до Петра І. Серед них, військовий успіх Карла ХІІ і реальна перспектива для Мазепи опинитися віч-на-віч з переможною шведською армією без жодної допомоги з російської сторони. Наступне, у 1707-1708 рр. посилюються чутки й таємні перестороги гетьману, що цар його збирається замінити Меншиковим, а гетьманат ліквідувати, про що згадує Орлик [3]. Зіграла свою роль й стара звичка, не тонути разом із потопаючим човном. Петро І був добрим правителем для Івана Степановича, не зважаючи на нестриманий характер, (так само як і Голіцин, і І.Самойлович, і П.Дорошенко), але його час, здавалося минув, і треба було орієнтуватися на нову зірку.

У будь-якому разі від самого початку стало ясно, що змінювати табори одному набагато легше, аніж усій країні разом. Мазепа нічого не підготував для гідного наступу на Петра І. Більша частина українських військ була розкидана по різних містах. Виступ гетьмана проти царя був несподіваний не лише для простого населення та козаків, але й для більшості офіцерського складу гетьманських військ. Найкраще, що зміг придумати Мазепа – удавати з себе важко хворого аж до того моменту, коли далі не діяти було вже неможливо. Невідомо чому залишив власну столицю, невідомо чому порадив Карлові йти на Новгород-Сіверськ. На власній території не зміг забезпечити союзникам надійних квартир і провіанту. Звичайно, Мазепі було б важко, не викликаючи підозри готувати виступ проти Петра, але, не готуючись, виступати міг лише авантюрист, ким старий гетьман можливо і був.

Гетьман не зміг об’єднати розрізнені території; за 21 рік правління не зміг набути популярності та авторитету, або принаймні, виховати відданих послідовників. Щасливий у вирішенні особистих справ, Іван Степанович Мазепа виявився неспроможним очолити державу у скрутний час, і тому важко однозначно відповісти, чи привів би Мазепа Україну до незалежності, чи взагалі планував такий розвиток подій. Принаймні на основі того матеріалу, що маємо, напевно щось сказати здається неможливим.

Конкретними наслідками діяльності І.Мазепи стала жахлива пацифікація країни, загибель тисяч українців, дискримінація, обмеження автономії і активний наступ на саму українську ідею.

Література:

1. Борщак І. Іван Мазепа – людина й історичний діяч. – К., 1992.

2. Будзиновський В. Гетьман Мазепа. – К., 1993.

3. Готвальд В. Мазепа. – К., 1993

4. Мацьків Т. Легенда й правда про Мазепу. – К., 1993.

5. Шевчук В. Іван Мазепа. – К., 1992.