Хлибова Людмила Василівна

Дніпродзержинський державний технічний університет

УМОВИ КУЛЬТУРНОГО ТА ОСВІТНЬОГО РОЗВИТКУ ГЕТЬМАНЩИНИ

Піклування про збереження культурної самобутності нашого народу і її подальший розвиток давно є однією з основних тем історії України. Період з другої половини XVІІ ст. і до кінця XVІІІ ст. займає особливе місце в українській культурі та історії розвитку народу України. Попри руйнування і спустошення під час Визвольної війни 1648-1654 рр. та за добу Руїни в Україні, саме в цей час, склалися сприятливі умови для розвитку культурного життя, яке охопило майже всі верстви населення. Але треба відмітити, що в різних землях України розвиток освіти і культури, як і економіки, проходив по різному.

На землях Лівобережної України, де ще зберігалися залишки автономії, складалися більш сприятливі умови для культурного розвитку. Після того, як тут запанував відносний спокій, коли почала формуватися заможна верства земельних власників козацької старшини, коли помалу почало збагачуватися і міщанство, в міру того, як розвивалися промисли і торгівля, ми бачимо скорий розвиток в Українській державі матеріальної культури і мистецтва. Накопичення певних матеріальних достатків у руках козацької старшини відбивається насамперед на зростанні будівництва. На Україні утворюється особливий стиль, так зване українське бароко, чудові зразки якого донині прикрашають Київ, Чернігів, Переяслав та інші міста і містечка.

З поступом продуктивних сил зростають вимоги суспільства до школи, характеру знань, її пристосуванню до практичних потреб.

У середині XVІІ ст. майже у всіх містах і селах цього регіону були початкові школи. Перша вища школа, тобто колегія, була заснована у Києві братством у 1615 р. У другій половині XVІІ ст. колегії були засновані у Чернігові, Харкові, Переяславі і давали добру освіту.

Значними культурними осередками були друкарні. У той час на Україні їх була сила силенна і вони книжками своїми вкрили весь наш край. Навколо друкарської справи гуртувалися вчені, літератори, перекладачі, гравери, художники і взагалі освічені люди, такі, як Тарас Земка, Єлісей Плетенський, Захар Конистенський, Беринга та ін. На Україні видавали богословську і світську літературу, навчальні посібники. Велику роль зіграли друкарні у боротьбі за християнську віру.

Вузькі рамки публікації не дозволяють детально проаналізувати розвиток освіти і культури за часів гетьманщини, але і вище сказане свідчить, що друга половина XVІІ - XVІІІ ст. була надзвичайно важливим етапом у розвитку української культури. Вихід від середньовічних канонів, поширення ідей гуманізму й раннього просвітництва не лише сприяли загальному суспільному прогресу, а й формували почуття національної гідності, духовності, людяності. У цей період як і в попередні, український народ зробив свій неповторний внесок до світової культурної скарбниці.

Хлибова Людмила Василівна

Дніпродзержинський державний технічний університет

СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

Давно відомо, що козацтву та його авангарду, Запорізькій Січі, належить особливе місце в історії України XVІ – XVІІІ ст., в історичній пам’яті українського народу. Проблема виникнення і боротьби українського запорізького козацтва є однією з центральних і дискусійних в історії України доби феодалізму. Основна причина утворення козацтва корінилася в тих соціально-політичних умовах, які склалися на українських землях у другій половині XV – XVІ ст. Польща і Литва дедалі обмежували самоврядування цих земель. Посилювалася експансія католицизму. Водночас відбуваються процеси закріпачення селян і зростання феодального землеволодіння шляхти. Отже, становище покріпачуваного селянства погіршувалося з кожним роком. Обмежувалося селянське громадівське самоврядування; вотчинний суд феодала заміняв копний суд. Загально земський привілей 1447 р. різко обмежив селянські переходи. Статут 1529 р. узагальнив попередні обмеження селянської волі та, по суті, оформив селянство у безправний стан. Особливо пригнітила селянство „волочна поміра” 1557 р., котра супроводжувалася ліквідацією селянської громади, запровадженням фільварків та введенням панщини як основної форми використання праці закріпаченого селянства.

Особливість суспільного життя на Україні у XV – першій половині XVІ ст. полягала в тому, що основна маса населення зосереджувалося на старих, давно обжитих землях: у Галичині, на Поділлі, Волині, Поліссі, Північній Київщині. Саме тут і відбувалось запровадження кріпосного права. Решта ж територій – Середнє Подніпров'я, Побужжя, Запоріжжя – була майже незаселеною. Сюди і ринув потік збіглих селян з Галичини, Волині, Полісся, Західного Поділля. Саме тут виникає чимало козацьких слобод і хуторів. Перша документальна згадка про українських козаків відноситься до 1489 року – це „Всесвітня хроніка Мартина Бельського”. З часом козаки створили систему укріплень – „січі” (зроблені з рублених або січених колод) і засіки у пониззі Дніпра, за порогами, на дніпрових островах.

Згодом окремі січі стали об’єднуватися в єдину Запорізьку Січ, яка була створена на о. Хортиця приблизно в 1550 р. Дмитром Вишневецьким. Січ з’являється в XVІ ст. як воєнно-політична організація запорізьких козаків, згодом вона стає не тільки центром антифеодальної, національно-визвольної боротьби, а й відіграє важливу роль у боротьбі проти турецько-татарських загарбників, стає праобразом справжньої держави, але своєрідної, демократичної республіки. Адже на Запоріжжі не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва – царювала рівність між козаками. І найголовніше – це виборна система органів управління.

Козацтво показало, що існує такий народ, як українці – народ вільнолюбний, зі своєю мовою, вірою, культурою, власними звичаями. Цей народ прагне створити свою державу, він спроможний її захистити.