В’ячеслав Липинський – поляк за народженням, українець за вибором

Серед українських інтелектуалів і політиків ніколи не бракувало українців «за вибором». Досить згадати австрійця Василя Вишиваного (Вільгельм Габсбурґ), грека Василя Капніста, німця Юрія Клена (Освальд Бургардт), кримського татарина Аґатангела Кримського, молдованина Петра Могилу, чеха Пилипа Орлика, росіянина Миколу Хвильового (Фітільов), грузина Миколу Цертелєва (Церетелі) або поляка Вацлава (В’ячеслава) Липинського (1882—1931).

На з’їзді гімназичних корпорацій Правобережжя, що відбувся у Києві під час великодніх канікул 1901 року, дев’ятнадцятирічний семикласник Першої київської гімназії Вацлав-В’ячеслав Липинський запропонував об’єднати католицьку і православну корпорації гімназистів в єдину українську територіальну громаду. Делегати не підтримали цієї пропозиції, тому Липинський залишив з’їзд і невдовзі перейшов з католицької гімназичної корпорації до православної [1, с. 251].

Вибір на користь українства, зроблений молодим уродженцем села Затурці на Західній Волині Вацлавом Казимировичем Липинським, був зумовлений, за його власним зізнанням, подвійним досвідом. Перший — «одідичений – тобто традиція, яку людина одержує з вихованням». Вихований у польській культурі та європейській традиції, Вацлав-В’ячеслав успадкував також і досвід осілості шляхетського роду Липинських, що походив із Мазовша у пониззі Бугу. В середині ХVIII століття кілька предків Липинського переселилися на Поділля і Волинь і на момент його народження вже цілковито вкорінилися на цих українських землях. У зрілому віці Липинський згадував про культивоване серед представників його роду почуття обов’язку перед своєю землею: «Ґенезою мого українства не був саме становий, козацький романтизм (якого на Волині, в моїм селі, не могло бути), ані усвідомлююча література, якої я не знав, а винесене з виховання домашнього почуття не тільки прав, а й обов’язків супроти народу» [2, с. 632].

Інший свій досвід українства – індивідуальний, – молодий Липинський почав набувати ще в останні роки ХІХ століття під час навчання у Першій київській гімназії. Тоді гімназист Липинський належав до українського гуртка, який збирався дома в Марії Требінської. До нього входили зокрема, філолог Володимир Науменко, меценат Євген Чикаленко, педагог Софія Русова та етнограф Олександр Русов, історики Микола Василенко, Володимир Щербина і Василь Доманицький (згодом саме він заохотив Вацлава Липинського публікувати свої наукові праці українською мовою). Через чверть століття Липинський писав про свій досвід прилучення до українства так: «Величчю своєю, а не брудом, притягнуло мене ще в ранній моїй молодості до себе українство» [2, с. 628].

Отже, видається цілком природним, що після закінчення гімназії, військової служби у Ризькому драгунському полку і навчання в Ягеллонському університеті в Кракові та Женевському університеті, В’ячеслав Липинський захопився українською історією. Предметом свого дослідження історик вважав Україну в часі, в просторі, в ідеях та діяннях, причому найбільше його цікавили переломні періоди в житті суспільства, коли кожна людина повинна визначити власну ідентичність. Деякі його колеги навіть убачали певні аналогії між інтелектуальною біографією Липинського і долею героя його монографії «Станіслав-Михайло Кричевський» – шляхтича за походженням, чигиринського, а згодом київського полковника Михайла Кричевського, котрий служив у польському війську, але за часів Хмельниччини перейшов на бік повсталих козаків.

Своїми дослідженнями цієї доби, особливо працями «Шляхта на Україні» та «Україна на переломі», Липинський започаткував державницьку історичну школу. Тоді в українській історіографії панувала народницька школа на чолі з Михайлом Грушевським, історики якої вважали суб’єктом історичного процесу народні маси, передусім селянство, і вельми негативно ставилися до діяльності політичних еліт. Натомість Липинський першим із українських істориків наголосив на визначальній ролі провідної суспільної верстви (спочатку шляхти, а потім козацтва) у збереженні політичної традиції та ідентичності української спільноти. Він показав, як під час Хмельниччини шляхтичі, які «покозачились» і перейшли на бік повстанців, привносили у козацьке середовище політичну організованість, навички влади і саму ідею державної самостійності. Відтак саме в середовищі нової еліти, якою стала козацька старшина, стали зароджуватися державні інституції Гетьманщини – насамперед із метою захистити суспільство від анархії та хаосу, бо «без організації і без авторитетів нема громадянства, а єсть розпорошена, взаємно себе не знаюча і ненавидяча юрба рабів» [3, с. 356].

Але В’ячеслав Липинський випередив свій час не лише як науковець, а й як політик. Він заговорив про необхідність здобуття українцями власної держави ще перед Першою світовою війною, коли абсолютна більшість українських інтелектуалів і політиків уважала самостійництво «політичним божевіллям» [4, с. 119]. 1911 року Липинський ініціював створення у Львові Українського інформаційного комітету для пропаганди в Західній Європі ідеї незалежності України. А наступного року він підготував проект організації Союзу визволення України, наголошуючи, що його метою «є Україна не «російська» і не «австрійська», а Україна вільна» [5, с. 742]. Як політолог Липинський вважав державу необхідною умовою буття нації. Як історик він добре знав, що етноси, позбавлені власної державності, асимілювалися й розчинялися в середовищі своїх сусідів. Отже, недаремно співзасновник Української соціал-демократичної робітничої партії Лев Юркевич, знайомий із В’ячеславом Липинським іще по Першій київській гімназії, схарактеризував його як «викінченого самостійника і націоналіста» [6, с. 33].

У жовтні 1917 року Липинський опублікував у Лубнах власноруч написану програму Української хліборобсько-демократичної партії, співзасновником якої був. Програма базувалася на двох засадах: державна самостійність України і приватна власність на землю. А майже в ті самі дні у Києві Українська Центральна Рада ухвалила свій ІІІ Універсал, яким проголосила Українську Народну Республіку автономією у складі Російської Федерації і скасувала право приватної власності на землю. Щоправда, на той час Російської Федерації не існувало в природі – керманичі УЦР чудово знали про більшовицький переворот у Петрограді. Згодом у своїх «Листах до братів-хліборобів» Липинський серед причин поразки Української революції назвав і політику Центральної Ради: «Весь перший період Центральної Ради у внутрішній політиці пройшов під гаслом боротьби з самостійниками взагалі і з самостійниками несоціалістами зокрема» [3, с. 11].

Влітку 1918 року, вже за влади гетьмана П. Скоропадського Липинський стає послом в Австро-Угорщині і докладає чимало зусиль на цій ділянці дипломатії молодої Української держави. Однак наприкінці червня 1919 року Липинський на знак протесту проти, на його думку, руйнівної для держави політики Директорії, подав у відставку з посади посла УНР у Відні (останнім поштовхом до такого кроку Липинського стала страта за вироком військово-польового суду політичного опонента Симона Петлюри — полковника Петра Болбочана).

Як політичний діяч і, ще більш, як політичний мислитель, Липинський сформувався уже фактично після Української революції. Як політичний діяч – бо лише силою своєї індивідуальності врятував від остаточного засудження українським суспільством дуже (цілком об`єктивно) скомпрометований у політичному, військовому, економічному відношеннях гетьманський режим Павла Скоропадського. Як політичний мислитель – бо силою свого пера вичарував цілком оригінальну модель майбутньої Української держави у вигляді трудової монархії.

Через свої принциповість та ідеалізм В. Липинський мав конфлікти та непорозуміння не лише з політичними опонентами, а й з однодумцями – приміром із гетьманом Павлом Скоропадським, що його історик уже в еміграції «перевиховав» на самостійника. Мабуть, тому В’ячеслав Липинський так часто відчував себе «чужим тілом» у будь-якому середовищі і не раз нарікав на свою самотність. Він і справді був самотнім у політиці, бо дивився на неї як на лицарське служіння: «Замість способу думання пасивного «фаталістичного», мовляв, Україна сама зробиться, я хотів дати спосіб думання активний динамічний: що і як ми, Українці, повинні робити, щоб була, щоб здійснилась Україна» [3, c. 416].

Література та джерела:

1. Листи В. Липинського до І. Волошина / У кн. В.Липинський. Повне зібрання творів, архів, студії. Серія «Архів». Листування / Ред. Я. Пеленський, Р. Залуцький, Х. Пеленська та ін. – Т.1. (А-Ж) – К.:Смолоскип, 2003. – 960 с. – С. 249 – 262.

2. Листи В. Липинського до Д. Дорошенка / У кн. В.Липинський. Повне зібрання творів, архів, студії. Серія «Архів». Листування / Ред. Я. Пеленський, Р. Залуцький, Х. Пеленська та ін. – Т.1. (А-Ж) – К.:Смолоскип, 2003. – 960 с. – С. 580 – 648.

3. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. – Київ-Філадельфія, 1995. – 470 с.

4. Осташко Т. Суспільно-політична діяльність Вячеслава Липинського на тлі його листування / У кн. В.Липинський. Повне зібрання творів, архів, студії. Серія «Архів». Листування / Ред. Я. Пеленський, Р. Залуцький, Х. Пеленська та ін. – Т.1. (А-Ж) – К.:Смолоскип, 2003. – 960 с. – С. 119-152.

5. Листи В. Липинського до А. Жука / У кн. В.Липинський. Повне зібрання творів, архів, студії. Серія «Архів». Листування / Ред. Я. Пеленський, Р. Залуцький, Х. Пеленська та ін. – Т.1. (А-Ж) – К.:Смолоскип, 2003. – 960 с. – С. 741 – 828.

6. Жук А. До історії української політичної думки перед першою світовою війною // Визволення. – Відень – Прага, 1923. – Ч. 11 (березень).