Карчевська Наталія Василівна., Финогєєва Тетяна Євгенівна

Українська інженерно-педагогічна академія,

гірничий факультет м. Стаханов

ТОЛЕРАНТНІСТЬ ВИКЛАДАЧА, ЯК УМОВА АКТИВІЗАЦІЇ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ

У Національній доктрині розвитку освіти України в ХХ столітті говориться: «Головною метою державної політики розвитку освіти є створення умов для розвитку особистості й творчої самореалізації кожного громадянина України, виховання покоління людей, здатних ефективно працювати та навчатися протягом життя ...» [1]. Оновлена система освіти вимагає ефективних форм, методів і засобів підготовки викладачів нової генерації, здатних авторитарну педагогіку замінити педагогікою співробітництва, впроваджувати гуманістичні принципи добра та справедливості. Однією з умов підвищення ефективності навчального процесу є оптимальна організація самостійної пізнавальної діяльності учнів. Це пояснюється тим, що самостійність необхідна не тільки для процесу самоосвіти, але й для можливості застосування отриманих знань на практиці.

Сучасна концепція освіти в центрі навчальної діяльності поміщає людину як унікальне явище природи, якого необхідно залучити до такої діяльності, що сприяла б формуванню в ньому активної особистості, зберігала б його індивідуальність і неповторність. Вважається, що студент, виростає в фахівця та досягає вершин професійної майстерності не в тому випадку, коли йому про це розповідають або показують, не в тому випадку, коли його примушують вчитися, а якщо він, виходячи із внутрішніх потреб, своїх мотивів на рівні з викладачам бере участь в процесі навчання. Така спільна діяльність мотивує внутрішню активність студента і є умовою активізації самостійної роботи.

Толерантність являє собою абсолютно нову основу педагогічного спілкування педагога та учнів, сутність якого зводиться до таких принципів навчання, які створюють тільки оптимальні умови для формування в суб'єктів культури гідності, самовираження особистості. Абсолютно вірним є висловлення А.Г. Асмолова: «Толерантність у новому тисячоріччі - спосіб виживання людства, умова гармонічних відносин у суспільстві» [2, с. 62].

Визначимо більш конкретно, яка роль системи освіти в вихованні такої якості, як толерантність в усіх категорій учнів.

По-перше, толерантність варто розглядати як одну з необхідних умов ефективної професійної реалізації майбутнього фахівця — випускника вузу. Це припускає вибудовування студентом власного професійно-освітнього маршруту: вибір навчального закладу для одержання професійної освіти відповідно до оцінки рівня власних здатностей і можливостей, вибір конкретної спеціальності, а також оцінку ступеня оволодіння майбутньою професією, починаючи з перших кроків навчання в вузі. Засвоюючи зміст освіти та реалізуючись як особистість в освітньому просторі, студент мимоволі зіштовхується з необхідністю відстоювати власну точку зору, висловлювати найрізноманітніші судження, вступаючи в суперечку, дискусію, діалог з великою кількістю людей всілякого рівня й статусу. Ефективність цієї діяльності припускає сформованість умінь іти на компроміс, ураховувати інтереси оточуючих, відстоюючи власні погляди, погоджуватися з опонентом у тому випадку, коли він приводить незаперечні докази.

По-друге, в процесі вузівського навчання студент здобуває первісні навички не тільки професійного, але й соціального спілкування, засвоює як документально закріплені, так і загальноприйняті «неписані» норми й правила, які прийняті в тому або іншому професійному співтоваристві, тобто опановує первісними «навичками» культури толерантності, які прийняті й дотримуються представниками його майбутньої професії.

По-третє, в процесі різних форм навчальної діяльності студент мимоволі зіштовхується з різними в тому або іншому ступені конфліктними ситуаціями, що вимагають прийняття продуктивних рішень, — навчання цьому як в межах аудиторної, так і позааудиторної діяльності обов'язково здійснюється, і випускник вузу до моменту його закінчення здобуває той або інший багаж соціального досвіду, і зокрема, досвіду продуктивного рішення конфліктних ситуацій.

Особливо слід зазначити можливість формування культури толерантності при опорі безпосередньо на зміст досліджуваних на різних щаблях вузівського навчання навчальних дисциплін.

Важливо відзначити можливості формування толерантності в процесі педагогічного спілкування «викладач-студент» - і насамперед шляхом подання викладачем якогось умовного зразка, еталона толерантності у всіляких ситуаціях - як у процесі аудиторного, так і позааудиторного неформального спілкування: в процесі організації самостійної роботи, керівництва викладачем дипломними, курсовими, реферативними роботами студентів, в ході виробничої практики, а також диспутів, творчих зустрічей і наукових конференцій.

Все представлене вище розгляд свідчить про те, що необхідно приділити спеціальна увага навчанню суб'єктів вищого професійного освіта технологіям і методикам дозволу численних протиріч, що існують у вузівському науково-освітньому просторі й категорія «толерантність» при цьому у відповідності з усім викладеним вище повинна служити одним з напрямних векторів цього процесу.

У процесі навчання студент здобуває первісні навички не тільки професійного, але й соціального спілкування, засвоює як документально закріплені, так і неписані норми й правила, які прийняті в тім або іншому професійному співтоваристві, тобто опановує основами культури толерантного поводження. Беручи участь у різноманітній пізнавальній діяльності, він зіштовхується з тими або іншими конфліктними ситуаціями, що вимагають прийняття продуктивних рішень. Маючи досвід дозволу проблемних ситуацій, випускник вузу до моменту його закінчення здобуває знання, уміння й навички аксіологічного характеру, так необхідні в емоційно-вольовій сфері.

У процесі вузівського навчання застосовуються різноманітні засоби й способи формування толерантності:

ü включення в зміст освіта протилежних, взаємовиключних сторін, властивостей, відносин у досліджуваних об'єктах, процесах і явищах - фактично ілюстрація діалектичного закону єдності й боротьби протилежностей;

ü звертання до такого типу мислення, що орієнтується не стільки на розчленовування "протиборчих" властивостей і відносин, скільки на їхню єдність, що забезпечує цілісність існування досліджуваного об'єкта або процесу, їхню внутрішню гармонію;

ü подання досліджуваного об'єкта або процесу, єдиних і цілісних по своїй суті, у контексті різноманіття методів, способів і засобів (часом навіть полярних), кожний з яких окремо не представляє повної й закінченої картини - продуктивно лише сполучення;

ü використання історико-наукових і біографічних фактів і відомостей, що ілюструють прояв відзначених якостей у конкретних фрагментах наукового пізнання.

Проблему формування толерантності доцільно спочатку розділити відповідно до суб'єктів вузівського науково-педагогічного співтовариства, а потім «синтезувати» на рівні зв'язків між виявленими її складовими. До числа підрозділів треба, на нашу думку, віднести наступні, розглянувши їх на рівні підпроблем: проблема формування толерантності у вузівських викладачів; проблема формування толерантності в студентів, проблема формування толерантності в суб'єктів вузівського науково-педагогічного процесу: аспірантів, здобувачів учених ступенів і їхніх керівників, викладачів і наукових співробітників, ведучих науково-дослідну роботу з педагогіки вищої школи.

Із представленого вище з усією очевидністю випливає, що зазначену цілісну проблему варто розглядати в якості підпроблеми формування критичного стилю мислення в суб'єктів вищої професійної освіти, розглядаючи толерантність як одну зі складових і форм прояву критичного стилю мислення, у тісній логічній єдності полярних категорій: критична незаспокоєність — стриманість у критичних оцінках; неприйняття на віру «зовнішньої» інформації, скептицизм, абсолютне відстоювання власної точки зору - здатність погоджуватися з опонентом, якщо він приводить незаперечні конкретні доводи.

Доцільно включати викладача в такі форми роботи, конструювати для нього такий зміст освіти, що сприяло б формуванню в нього наступних уявлень:

- практично будь-яке глобальне протиріччя іманентно властиве системі вищої професійної освіти і у більшості випадків буде існувати ще тривалий час;

- спроби не приймати його в увагу або вирішувати «екстремальним» шляхом, штучно затушовуючи або перебільшуючи значимість однієї з пари зумовлюючих його полярних «складових», непродуктивні, приречені на провал, часто породжують безліч нових протиріч;

- спроби вирішення тих або інших протиріч шляхом впровадження в систему вищої профтехосвіти різних інноваційних підходів, прийомів і способів організації навчального процесу, повинні здійснюватися їхніми авторами (і авторськими колективами) в умовах чіткого усвідомлення того, що вони об'єктивно будуть мати як позитивну, творчу, так і негативну «руйнуючу» складову - останнє неминуче, і є сенс прагнути лише до того, щоб зменшити або частково нейтралізувати останню.

До числа таких форм роботи треба на нашу думку віднести:

· вивчення спеціальних фрагментів курсів філософії, методології науки й наукового пізнання;

· освоєння фрагментів курсів педагогіки вищої школи, у яких представлені як загалом, так і в конкретному втіленні всі заявлені вище ідеї;

· участь викладача в різних спецкурсах, написання курсових, дипломних і інших кваліфікаційних робіт, а також статей, наукових нарисів по зазначених проблемах.

Всім цим аж ніяк не обмежуються можливості пошуку методик формування толерантності на рівні глобальних протиріч, що мають під собою глибоку філософську основу.

1. Національна доктрина розвитку освіти України в XXI ст. // Освіта України. - 2001. - № 29.

2. Асмолов А. Г. Історична культура й педагогіка толерантності // Меморіал. - 2001. - № 24. - С. 61-63.