Шульгін С. О.

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого

Проблемні аспекти застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту

Досліджуючи запобіжний захід у вигляді взяття під варту більшість науковців підходять з різних позицій, одні з позицій обвинувачення, інші - захисту, нейтральних поглядів на вказаний запобіжний захід вкрай мало, проте саме таке дослідження матиме важливе наукове, а отже і практичне значення, адже тільки тоді можна стверджувати що особа «заслужено» тимчасово позбавляється волі. Крім того окремого дослідження потребує порядок не лише його обрання безпосередньо судом, а й стадії що цьому передують, це зокрема подання слідчого, погодження з прокурором, тощо. Метою даної роботи є незалежне наукове дослідження запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Відповідно до ст. 155 КПК України взяття під варту як запобіжний захід застосовується в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки. Взяття під варту є найбільш суворим запобіжним заходом, у зв’язку з чим він обирається лише за наявності підстав вважати, що інші (менш суворі) запобіжні заходи, передбачені ст. 149 КПК, можуть не забезпечити виконання підозрюваним, обвинуваченим процесуальних обов’язків, що випливають із ч. 2 ст. 148 КПК, і його належної поведінки.

Судовому розгляду по обрання арешту передує подання слідчого погодженого з прокурором. Враховуючи значення даного процесуального документа як такого, що ініціює процес застосування щодо особи запобіжного заходу, зрозуміло що правильність вирішення судом питання про взяття під варту значною мірою залежить від якості відповідного подання. Це обумовлює теоретичну і практичну необхідність у з’ясуванні вимог, що ставляться до форми та змісту названого документа. [1, 92].Чинним КПК таких вимог не встановлено. Вивчення таких подань свідчить, що основними їх недоліками були: неповні або не точні дані про підозрювану чи обвинувачену особу; відсутність дати й часу її затримання та посилання на статтю Кримінального кодексу України за якою особа підозрюється або обвинувачується; недостатні мотивування та обґрунтування [2, 24]. Цікавим є те, що на вказані порушення ніяк не реагують прокурори. Причиною цьому є і недостатній рівень нормативної конкретизації повноважень прокурора на даному етапі обрання запобіжного заходу. Тому можна констатувати, що судовий контроль на досудовому слідстві є значно дієвішим інструментом в усунені порушення прав особи ніж прокурорський нагляд.

Частими є випадки коли слідчі просто дублюють положення КПК не мотивуючи чим саме особа не виконуватиме процесуальні рішення та перешкоджатиме встановлювати істину в справі. Поруч з тим, у разі виявлення суддею порушень у поданні або його визнанні необґрунтованим, слід зобов’язати суди реагувати окремими постановами або ухвалами, про що внести зміни до відповідної постанови Пленуму Верховного Суду України.

Аналогічна ситуація склалася з погодженням подання з прокурором (невідомо який прокурор погодив, тощо). У п. 4 Постанови пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства» № 4 від 25.04.200р. (далі ППВСУ) зазначено, що суди не повинні брати до провадження подання, внесені відповідно до ст. 165-2 КПК, якщо на порушення ч. 2 цієї статті вони не були погоджені з прокурором, або той із ними не погодився, або з подання не зрозуміло, який саме прокурор (його посада і прізвище) дав згоду.

Слід звернути увагу на те що КПК не надає права підозрюваного (обвинуваченого) на ознайомлення з ні з матеріалами кримінальної справи ні з іншою інформацію, яка стала підставою для внесення подання про застосування арешту не передбачено. Вважаємо що це обмеженням права на захист, та таке положення має бути усунутим шляхом внесення відповідних доповнень до КПК. Інша справа в Російській Федерації, КПК якої статтями 46, 52 надано таке право.

Не визначеним є питання про місця попередньо ув’язнення для військовослужбовців. Ч. 2 ст. 155 КПК встановлено що такими є гауптвахти військової служби правопорядку або слідчі ізолятори. Саме місце перебування визначається за рішенням слідчого. Вважаємо що в такому випадку питання має вирішуватися наступним чином: суд в постанові про взяття під варту вказує місце перебування підозрюваного чи обвинуваченого, а слідчий повинен вказати це місце в поданні, або суд просто надає дозвіл, а слідчий своєю постановою може визначити місце ув’язнення.

Законом встановлено, що у певних випадках взяття під варту може застосовуватися у злочинах покарання за які є меншим ніж три роки. У ППВС вказано, що це можливо, наприклад, коли особа не має постійного місця проживання, зловживає спиртними напоями чи вживає наркотичні засоби, продовжує вчиняти злочини, підтримує соціальні зв’язки негативного характеру, порушила умови запобіжного заходу, не пов’язаного з позбавленням волі, раніше ухилялася від слідства, суду чи виконання судових рішень або ж коли особу підозрюваного взагалі не встановлено. Винятковість даного випадку має бути обгрунтована у поданні про обрання запобіжного заходу і в постанові судді. Тому вважаємо що у злочинах коли обвинувачується особа за злочини повязані з обігом наркотичних речовин прокурсорів, тощо та особа, яка займає кервіну (або іншу впливову посаду керівник комунального піжприємства, тощо) в будь-якому випадку повинна бути поміщена під варту.

Остаточне рішення про застосування арешту належить суду. За результатами розгляду суддя виносить постанову про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для його обрання немає підстав та про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Відмовляючи в арешті, суд може застосувати інший запобіжний захід. Проте вважаємо, що відмовляючи у тимчасовому позбавленні волі, суд повинен в постанові визначити питання про права та обов’язки особи, зокрема визначити за якою адресою має проживати чи в межах якого населеного пункту (чи району в містах з районним поділом) перебувати.

Закон зобов’язує суд прийняти законну та мотивовану постанову, проте не дає визначення понять законне та обґрунтоване. Погоджуємося з позицією Верховного Суду РФ, виявленого в його постанові від 27 квітня 1993 р. № 3 «О практике судебной проверки законности и обоснованности ареста или продления срока содержания под стражей» що під законністю арешту слід розуміти дотримання всіх норм кримінально-процесуального законодавства, яке регламентує порядок застосування вказаного запобіжного заходу і продовження його строку дії, а під обґрунтованістю – наявність в поданих матеріалах наявність в поданих матеріалах свідчень, в тому числі про особу підозрюваного, обвинуваченого [3, 216].

Враховуючи вищевикладене слід зробити наступні висновки: у разі внесення до суду необґрунтованого або порушень в поданні слідчого суди зобов’язати реагувати окремими постановами та ухвалами в порядку ст. 23-1 КПК. Оскільки право на захист та правову допомогу, слід надати право обвинуваченому(підозрюваному) або його захиснику знайомитися з матеріалами справи або іншими матеріалами що стали підставою для внесення подання про надання арешту.

Література:

1. Шило О. Глинська Н. Взяття під варту повинно застосовуватися виключно на підставі обґрунтованих процесуальних рішень // Право України – 2004 р. № 10 с. 91-94

2. Практика застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту // Вісник Верховного Суду України – 2005 р. № 6 (58) с. 22-29

3. Питулько К. В. Проблемы судебного контроля за применением заключения под стражу в качестве меры пресечения и за продлением его сроков // Известия высших учебных заведений. Правоведение. – 2000 г. № 2. с. 212-219