История /2. Общая история

Підполковник податкової міліції Сєряков О.А.

Державна податкова служба в Полтавській області.

Контрреформаційні заходи урядовців Російської імперії стосовно інституту адвокатури в оцінках дослідників другої половини ХІХ – початку ХХ століття.

Питання проведених в Російській імперії у другій половині ХІХ ст. контрреформ стосовно інституту адвокатури на сьогодні мало висвітлене в історіографії. Здебільшого переважають дослідження в яких висвітлюються контрреформи в галузі судочинства загалом. З огляду на це ставимо за мету проаналізувати оцінки контрреформ інституту адвокатури вміщені в працях дослідників другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Передусім необхідно наголосити на двох важливих питаннях: по-перше – проблема контрреформи адвокатури досліджувалася й побіжно висвітлювалася в узагальнюючих працях, присвячених контрреформам судової системи; по-друге – більшість авторів ХІХ ст. дотримуються ідеї, що на інститут адвокатури, запроваджений Судовими статутами 1864 р., контрреформи не вплинули надто серйозно. Проте, нам вдалося виокремити низку робіт в яких наголошується на тому, що контрреформи інституту адвокатури суттєво підірвали його основи.

У післямові В. Плєтньова, вміщеній до праці М.В. Давидова і М.М. Полянського, зазначено, що прагнення тодішніх урядовців зберегти старі порядки спричинило фатальне викривлення судової реформи 1864 року. Автор вважав, що «суд не може бути оазою в державі, яка не має правового порядку управління» [1, c. 302]. У ювілейному виданні до 50–річчя статутів визнавалося, що різного роду обмеження суду присяжних та адвокатури свідчили про низький рівень правової культури суспільства, про конфлікт зі старим ладом, спровокований нововведеннями, і, зрештою, влада таки викривила сутність запланованих реформ. Тож з погляду В. Плєтньова, контрреформам в судовій галузі не можна було запобігти взагалі, оскільки присяжні повірені вступили в конфлікт із самодержавством, тому що кожна людина одержала право на публічний професійний захист своїх інтересів, а отже, рішення й вироки судів уже не були цілком передбачуваними для влади.

У переважній більшості праць другої половини ХІХ ст. історики не вживали терміну «контрреформи». Цей процес подавався як «перегляд судових реформ». Детально його висвітлив І.В. Гессен, зазначивши, що Міністерство юстиції «настійно прагнуло пробити й без того хитку стіну незалежності судового відомства» [2, c. 149–150]. Він вважає, що важливим кроком контрреформи було тимчасове призупинення діяльності рад присяжних повірених та передачі їхніх функцій окружним судам, мотивуючи це рішення 1874 р. тим, що «ради присяжних повірених не виправдали покладених на них завдань щодо нагляду за моральністю адвокатів» [3, c. 150]. У 1889 р. було заборонено подальше відкриття відділів цих рад. Отже, перший суттєвий контрреформаційний захід урядовців стосувався рад присяжних повірених.

Затятим противником адвокатури був граф К. Пален, який пропонував виключати з адвокатури навіть приватних повірених за аморальність, таке право вже діяло з 25 травня 1874 р. і стосувалося присяжних повірених, залучених до справ кримінального захисту. Проте такий суворий захід не знайшов підтримки в Державній Раді. Як вказує І.В. Гессен, «Міністерство юстиції вживало найрізноманітніших заходів щодо бюрократизації судового відомства та постійно втручалося в його діяльність» [4, c. 151]. В усіх номерах газети «Новое время» [5] до цих питань привертали увагу суспільства редактори. Вони робили акцент на тому, що Державна Рада вимагала встановлення на місцях суворої одноосібної влади, яка б наглядала за діяльністю судів. Насамкінець, 12 лютого 1887 р. Міністр юстиції одержав право обмежувати публічність судових засідань шляхом виписаного ордеру. Врешті-решт найбільших обмежень зазнавало судочинство, розглядаючи справи щодо обвинувачень у державних злочинах. Законами 11 червня 1880 р., 10 червня 1881 р., 18 січня 1901 р. покарання здійснювалися виключно з дозволу та згоди міністрів внутрішніх справ і юстиції, прокурорів і начальників губерній. Усе це призвело до того, що з 1894 р. по 1903 р. жодна справа стосовно державних злочинів не була розглянута в суді [6, c. 159; 7], а отже обвинувачені втратили право на публічний захист своїх інтересів. Тільки з призначенням Міністром внутрішніх справ В.К. Плеве справи знову таки поступово почали розглядатися в судах. З огляду на це можна вважати, що другим контрреформаційним кроком влади стосовно адвокатури були заборони публічно в судах захищати інтереси клієнтів, що не сприяло відновленню репутації та захисту честі й гідності притягнутих до суду людей загалом.

З гострою критикою контрреформ у галузі судоустрою виступив В.П. Шеїн [8]. Кульмінацією контрреформ у судочинстві він вважав обмеження гласності (публічності) суду та знищення адвокатського самоуправління в 1874 р. в особі рад присяжних повірених. Причини такого провладного кроку автор вбачає у відсутності довіри до адвокатури з боку суспільства та низький рівень сумління багатьох адвокатів. Однак він виступає на захист адвокатури. У свою чергу І.В. Гессен вказує, що недовіра влади до адвокатури укорінилася значно раніше, ще за царювання Миколи І. Цар виступав категорично проти адвокатури, підкреслюючи, що «при мені в Росії не буде адвокатів, оскільки вони згубили Францію» [9, c. 75]. Тільки по його смерті відновився цей інститут.

Отже, контрреформи адвокатури насамперед пов’язували з ліквідацією рад присяжних повірених та обмеженням гласності суду. Однак з нашого погляду, особливої уваги заслуговує праця Г. Сліосберга «Адвокатура за 25 лет» в якій наголошується, що НПА від 8 листопада 1889 року дійсно можна вважати ще одним суттєвим контрреформаційним заходом імперських урядовців, оскільки саме ним забороняли займатися адвокатською практикою неправославним [10].

Утиски адвокатури в 1870–х роках були явним кроком назад. Проте, в тогочасній історіографії міцно утвердилася думка, що обмеження адвокатури були чи не єдиним із усіх заходів у царині юстиції, який вдалося успішно подолати демократичним силам. Із діяльністю міністрів юстиції Д.М. Набокова та М.А. Манасеїна історіографія пов’язує найбільші утиски інституту суду присяжних та присяжних повірених. І.В. Гессен вказує, що М.А. Манасеїн – Міністр юстиції (1885–1894 рр.) – негативно ставився як до судів присяжних, так і до активної діяльності адвокатів, оскільки через їхню активну роботу, з огляду на статистику, «19.000 проголошених вироків у 1887 р. виправдовували обвинувачених» [11, c. 269].

Отже, дорадянська історіографія чітко визначає причини запровадження контрреформ стосовно інституту адвокатури. Проаналізовані видання дають нам змогу стверджувати, що контрреформи адвокатури тогочасні дослідники насамперед пов’язували з трьома урядовими кроками: по-перше – ліквідацією адвокатського самоврядування; по-друге – з обмеженням публічності суду й по-третє – із заборонами займатися адвокатською практикою неправославним підданим, тобто із запровадженням релігійного цензу, що негативно позначилося на захисті інтересів різних неправославних народів Російської імперії. На підставі вищевикладеного можна вважати, що хронологічно контрреформи інституту адвокатури почалися 1874 р. й тривали до 1901 р. Також, тогочасні дослідники привертають увагу й до недоліків процесуальної галузі, зокрема щодо заборони адвокатам бачитися з затриманими чи обвинуваченими та захищати їх під час досудового слідства. Негативне ставлення до адвокатури як інституту захисту прав людини збереглося в урядових колах включно до початку ХХ століття. Консервативні настрої правлячої еліти стали на заваді поглибленню та удосконаленню реформ. Суди присяжних та адвокатура, як нові інститути в царині юстиції, вступили в конфлікт з консервативно налаштованими правлячими колами та самодержавством. Це призвело до контрреформ, які складалися з низки нормативних актів і руйнували попередні норми, передбачені Статутами 1864 р.

Джерела:

1. Судебная реформа / [под ред. Н.В. Давыдова, Н.Н. Полянского]. – М., 1915. – 315 с.

2. Гессен И.В. Судебная реформа / Иосиф Владимирович (Саулович) Гессен. – СПб., 1907. – 179 c.

3. Там само. – С. 150.

4. Там само. – С. 151.

5. Новое время. – 1874, все номера.

6. Гессен И.В. Судебная реформа / Иосиф Владимирович (Саулович) Гессен. – СПб., 1907. – 179 c. – С. 159.

7. Новое время. – 1903, все номера.

8. Шеин В.П. Заметки по вопросу о пересмотре Судебных Уставов / Василий Павлович Шеин. – СПб., 1900. – 34 с.

9. Гессен И.В. Судебная реформа / Иосиф Владимирович (Саулович) Гессен. – СПб., 1907. – 179 c. – С. 75.

10. Слиосберг Г. Адвокатура за 25 лет / Г. Слиосберг // Журнал гражданского и уголовного права. – 1889. – № 9.

11. Гессен И.В. Судебная реформа / Иосиф Владимирович (Саулович) Гессен. – СПб., 1907. – 179 c. – С. 269.

Авторська довідка:

П.І.Б.: Сєряков Олександр Анатолійович.

Місце роботи: Державна податкова служба в Полтавській області.

Посада: Старший слідчий з особливо важливих справ слідчого управління ДПС у Полтавській області; підполковник податкової міліції.

Тел.:. 0952475005.

Дом. адреса: м. Полтава, бульвар Боровиковського 3; кв. 89.