Прояви антиурядової діяльності римо-католицького духовенства на Правобережній Україні у другій половині XIX – на початку XX ст

„Історія”, №1

Хитровська Ю.В.

НТУУ „КПІ”

Прояви антиурядової діяльності римо-католицького духовенства на Правобережній Україні у другій половині XIX – на початку XX ст.

Історію правобережної римо-католицької церкви можна поділити на три періоди : перший (1772-1830 рр.) – період встановлення її нової інституційної структури; другий (1830-1863 рр.) – період її найвищої суспільно-політичної активності (участь католицького духовенства у польському національно-визвольному русі), що переросла в конфронтацію цієї церкви із російськими урядовими структурами; третій (1863-1917 рр.) – період утвердження цілковитої залежності римо-католицької конфесії від російського державного механізму та відкидання її на периферію громадсько-політичного життя.

Варто зауважити, що дії російського уряду, спрямовані на суттєве послаблення впливу римо-католицизму на правобережне населення, не могли не позначитися на поведінці духовенства вищеназваної конфесії. Якщо звернутися до архівних джерел, а саме до звітів губернаторів „Південно-Західного краю”, то можна помітити, що характер діяльності католицьких священнослужителів у другій половині XIX – на початку XX ст. відзначався обережністю, стриманістю та зовнішньою покірністю. Однак, незважаючи на це, впевненість властей у їхній неблагонадійності не зменшувалася. І дійсно супротив російському самодержавству з боку католицького кліру існував. Так, із донесення начальника Київського жандармського управління місцевому губернатору від 24 вересня 1912 року дізнаємося, що настоятель київського костелу ксьондз Ставинський, разом із іншими ксьондзами, приймав активну участь у діяльності таємних польських організацій, які переслідували мету відродження Великої Польщі. За даними поліції за 1910 рік, настоятель київської римо-католицької парафії Святого Олександра прелат Казимир Ставинський був наглядачем денного притулку для дітей, що, як з’ясувалося пізніше, насправді виявився таємною польською школою. Тут, без дозволу російських властей, влаштували каплицю для католицьких богослужінь і готували майбутніх польських вчителів, фанатично відданих справі визволення Польщі від російського самодержавства, в обов’язки яких входила б релігійна пропаганда. Вона полягала у тому, щоб сприяти переходам православних у католицизм.[1] Підкреслимо, що одним із засобів посилення адаптації до життя у чужому православному середовищі було створення таємних римо-католицьких шкіл. У них навчалися діти віком від 6 до 16 років. Організацією таких закладів займалися члени францисканського ордену. Географія таємних католицьких шкіл охоплювала всю Правобережну Україну. На підставі поліцейських донесень польський історик Л.Заштовт підрахував кількість таких шкіл, закритих урядом протягом 1907-1911 рр. Вона становила 299. Як з’ясувалося під час слідства, матеріальною основою їх функціонування стали фінансові надходження від місцевих польських підприємців-землевласників.[2]

11 січня 1911 року ад’ютант Подольського губернського жандармського управління ротмістр Сушков повідомив начальника Волинського жандармського управління про з’їзд ксьондзів у місті Житомирі, “вороже налаштований щодо російського уряду”. Ксьондз Юліан Рудницький, який проживав у 1910 році в м. Радзівілові, Волинської губернії, був активним членом „Ліги незалежності Польщі” і давав притулок на своїй квартирі політичним емігрантам. Із донесень Київського губернатора від 18 листопада 1911 року видно, що 7-9 липня 1911 року у м. Житомирі пройшов з’їзд ксьондзів, серед присутнього на ньому католицького духовенства був і вищезгаданий Рудницький. На цьому з’їзді були вироблені заходи дієвішої конспіративної пропаганди католицизму серед православного населення Правобережжя. Так, для того, щоб не наразитися на репресивні заходи російських властей за зваблення православних віруючих у католицьке віросповідання, було вирішено обрати кілька ксьондзів, які б видавали підроблені документи про прийняття католицької віри, начебто за кордоном, колишнім православним. Серед таких священнослужителів опинився і Рудницький.[3]

31 жовтня 1912 року начальник Волинського жандармського управління довів до відома департаменту поліції, що призначений законовчителем у Житомирське комерційне училище ксьондз Флорентин Чижевський на початку листопада 1912 року, перебуваючи в одному польському домі, публічно знущався над православною вірою і нахабно відгукувався про особу Його імператорської величності. Однак цілковито довести цей факт поліції не вдалося. Проте, під час слідства, з’ясувалося, що Чижевський - „відвертий фанатик і польський патріот”, який „запалює серед польського населення, особливо серед молоді, ворожість до російського уряду та російського народу”.[4]

6 березня 1913 року департамент духовних справ повідомив генерал-губернатору про безпардонну поведінку законовчителя житомирських навчальних закладів ксьондза Густава Єловицького, яка виявилася у ганебних висловлюваннях щодо присутності учнів-католиків комерційного училища пані Ремезової у православній церкві під час молебна за здоров’я цесаревича, та у відмові, на знак протесту, від викладання Закону Божого у вищеназваному навчальному закладі.[5]

26 червня 1911 року Волинський губернатор повідомив генерал-губернатору, що Дубенський повітовий справник надав йому відомості про антиросійську діяльність Дубенського декана Олександра Кучинського та Птичського декана - Віктора Орачевського, яка полягала у тому, що вищеназвані ксьондзи у своїх проповідях поширювали серед парафіян „почуття ворожості, не лише до православної церкви, а і до російського народу та урядових властей”, а також, що вони ігнорували встановлену наприкінці літургії молитву за здоров’я Государя імператора. Канцелярський чиновник Дубенського поліцейського управління Рашатинський записав зміст проповідей цих священнослужителів, із яких видно, що вони просякнуті ненавистю до всього російського, закликами до об’єднання поляків для спільної боротьби за визволення „пригніченої Польщі від ненависного їм російського панування”. Також було встановлено, що вищеназвані ксьондзи протягом 1911 року організовували кілька релігійних процесій, що мали політичний підтекст. Так, червоний терновий вінець та червона одежа учасників процесій символізували страждання Польщі, що перебувала під пануванням Росії, блакитний колір - надію на її відродження, а корона – відновлену польську державність. За організацію процесій ксьондз Орачевський був оштрафований на 100 крб. Пізніше, 1912 року, за розпорядженням міністерства внутрішніх справ управляючому Луцько-Житомирською римо-католицькою єпархією наказали перевести вищеназваних ксьондзів у інші парафії. В антиурядовій діяльності був помічений і ксьондз Путан, настоятель Народичського костьолу в Овруцькому повіті, який приймав активну участь в організації у своїй парафії таємних польських шкіл, а також неодноразово зваблював неповнолітніх православних мирян у католицизм, за що притягувався до судової відповідальності.[6]

Масштаби посилення католицького впливу після оприлюднення Маніфесту про свободу віри (1905 р.) виявилися для російського уряду несподіваними. Так, редагована С.Петлюрою газета „Слово” зазначала у 1908 році, що Маніфесту виявилося достатньо для вибуху активності, який охопив широке коло римо-католицького духовенства. Міжцерковна ворожнеча виявився у досить непривабливих формах. Так, дійшло до небаченого на Правобережжі порушення вікових традицій, коли католики відмовляли православним подорожнім у нічному притулку. Міжцерковна криза охопила територію від Київщини до Холмщини і поглиблювалася у західному напрямку.[7] Однак все таки римо-католицька місія на українських землях не була пройнята всеохоплюючою ворожістю до православних. Сотні польських селян відвідували на Поділлі православні монастирі і охоче приймали поради святих отців. Нерідко поляки віддавали перевагу монастирям і у справі отримання грошових позик.[8] Показовий випадок стався 1914 року в Гродниці, Волинської губернії. Ксьондз Бурджинський на своїй квартирі влаштував разом із своїми парафіянами вечір пам’яті 50-річчя дня смерті українського поета Тараса Шевченка. Була відслужена панахида по покійному і молебень за процвітання України.[9]

Отож, правобережне римо-католицьке духовенство продовжувало супротив політиці російського уряду і плекало надії на відродження незалежної Великої Польщі. Прояви антиурядової діяльності католицьких священнослужителів стали чинниками наростаючої боротьби проти російського національного гноблення та виокремлення православної церкви як ідеологічного репрезентанта Російської імперії. Чинений супротив переконав урядові кола, що духовенство вищеназваної конфесії не змириться із політичним диктатом самодержавства на Правобережжі і що в інтересах великодержавницької політики у „Південно-Західному краї” знову обмежити діяльність римо-католицької конфесії. Особливо це проявилося із початком Першої світової війни. Правобережні католики, остерігаючись переслідувань, фактично припинили свою активну антиурядову діяльність, особливо прозелітистські акції. Більше того, намагаючись довести власну політичну лояльність, ксьондзи в усіх діючих костелах проголошували молебні про дарування російській армії перемоги над ворогом.