Секція «История» №1

Андросова С.Л.

Донецький національний університет

ТЕАТРАЛЬНЕ ЖИТТЯ ДОНБАСУ

У 1920-ТІ РОКИ.

Характерною рисою розвитку театрального мистецтва Донбасу у 1920-ті роки було аматорство. Це було пов’язано з важким матеріальним становищем країни. Крім того Донбас не мав стійких літературних традицій. Письменник В.Вересаєв, який відвідав Донецький регіон наприкінці ХІХ ст., описував його як «споруди шахт», ряди робочих землянок і одноманітний, випалений степ». Донбас ХІХ – початку ХХ ст. ще не був осередком культурного життя. Театральне мистецтво тут було репрезентоване переважно аматорськими музично-драматичними гуртками, які створювалися земствами, спілками споживачів і приватними особами. Відомо про існування таких гуртків в Юзівці, Горлівці, Харцизьку, Краматорську. Ці гуртки з’являлись, зникали і не мали значного впливу на культурне життя регіону. Наприклад, гурток спілки споживачів при Сіверському руднику на Микитівських копальнях існував лише з липня до грудня 1916 р.

У 1920-ті рр. театральне мистецтво регіону продовжувало розвиватись переважно у гуртковій формі. Театральні гуртки були присутні майже в усіх клубах. Така ситуація зберігалася протягом усіх 20-х рр. ХХ ст. Так, наприклад, у лютому 1928 року театральна нарада профспілок України відзначила, що кількість театральних сцен по профспілковим клубам в десять разів більша за кількість «справжніх» театрів. «Во многих округах дело усложняется ещё больше, - зазначається в матеріалах наради, - Так, например, в Сталино настоящих театров всего 6, а клубных сцен более чем 70».

У листопаді 1926 р. в м. Сталіно працювала колегія Наркомпросу України, на засіданні якої підводились підсумки культурного розвитку Донбасу. Серед найгостріших проблем зазначалось, що «райони Донбасу майже не мають театрів». Наголошувалось на браку театральних приміщень і необхідності зусиллями місцевого і державного бюджетів, а також коштів промислових підприємств мобілізуватись на будівництво театрів, а також підкреслювалось, що «Найкращі українські театри, наприклад «Березіль», повинні надсилатись до Донбасу, що звичайно не під силу для клубів, так як заньковчани, наприклад беруть за виставу 400 карбованців, а клуби не можуть надати такі гроші».

Репертуар театрів спочатку відповідав інтересам робітників. Це були вистави часто комедійного змісту, які повинні були відвернути робітників від тягот повсякденного існування.

Виконуючи постанови партії і уряду, керівники самодіяльності, профспілкове керівництво намагалися ідеологізувати і театральну роботу. У цій справі велику допомогу надавали робкори, які з подачі партії всі театральні «вольності» називали в своїх публікаціях не інакше як «халтура» і закликали поставити робітничий театр на службу інтересам держави.

Однак, ці заклики мало змінювали ситуацію. Необхідні були більш рішучі дії. Їх стали проводити у життя після матеріального зміцнення країни і профспілок. Ці дії полягали у створенні професійних труп, а якщо не було такої можливості – запрошенні на гастролі відомих акторських колективів.

У 1923 році по містах Донбасу з гастролями поїхав вже відомий на той час театр ім. І. Франка, режисером якого був Г.Юра. 17 липня 1926 р. в Артемівську відбулися гастролі оперетної трупи із Сталінграду. Були показані вистави «Жриця вогню», «Катя танцюристка», «Коломбіна». Проте, ось який відгук на виставу «Катя-танцюристка» надрукувала газета «Кочегарка» 31 липня 1926 р. «Катя танцюристка – найнудніша, найбезглуздіша оперета. Час серйозно говорити про розбещений вплив оперет, що спотворюють без того знижені театральні смаки». Однак оперета «Мариця» І, Кальмана у виконанні тієї ж трупи мала зовсім інший відгук: у печаті повідомлялось, що «вистава пройшла зі значним успіхом». У 1926 р. в Донбасі відбулися гастролі українського театру ім. Т.Г. Шевченка. У пресі відзначалось, що постановки цього колективу «проходять з великим успіхом у Кадієвці». Глядачі побачили вистави «Шпана» В.Ярошенка, «Наталка-Полтавка» І.Котляревського, «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського та інші. Влітку 1926 року в Артемівську проходили гастролі єврейського театру. В Горлівці давала вистави російська драма з міста Сталінграду.

Наприкінці 20-х років гастролюючих акторів затверджували ради при окружних відділах профспілок. Так, наприклад, 18 лютого 1928 р. Сталінською окрпрофрадою була розіслана інформація у місцеві відділення в якій зазначалося, що «культотделом Сталинского ОСПС был организован специальный закрытый общественный просмотр артиста и автора социальной революционной сатиры – тов. Кабанова, который по своему идеологическому содержанию репертуара и художественному исполнению вполне подходит для рабочей аудитории. Рекомендуя последнего, культотдел ОСПС просит оказать ему содействие в собирании производственного материала для его творческой работы». В той же час колективу Ланского було заборонено працювати у Донбасі, тому що його репертуар не відповідав інтересам робітничої маси.

Наприкінці 20-х рр. посилився контроль і за репертуарами театрів. Керівники гуртків повинні були кожного сезону направляти в окружні відділення профспілок списки вистав, які планували ставити.

Робітничі театри також повинні були допомагати здійсненню політики українізації країни. 19 лютого 1928 р. на Всеукраїнській профспілковій нараді, присвяченій театрам, було зазначено, що всеукраїнський комітет гірників проводить переговори стосовно гастролей відомих українських колективів у Донбас. Було також зазначено, що вдалося домовитися з українським драматичним театром ім. Заньковецької і майже закінчені переговори з українською державною оперою.

Але, як і в цілому по Донбасу, українізація театрального мистецтва проходила слабко. Третій пленум ВУСПС (серпень 1927 року) зазначив, що в Донбасі є тільки одна українська трупа. Крім того, місцева ініціатива по українізації театрів іноді, як це не дивно, наштовхувалася на опір з боку місцевих органів.