Федчик В.А.

Донецький державний університет управління, Україна

Поняття «точка зору»

в сучасних зарубіжних концепціях теорії аргументації

Аргументація, як відомо, складається з ряду тверджень, висуваних для того, щоб підтвердити або спростувати інше твердження [21–23]. Це інше твердження може бути умовно назване точкою зору (point of view). При оцінці якості аргументації сила доводів може бути встановлена повною мірою лише у тому випадку, коли ясно, на підтвердження або спростування якої точки зору спрямовані ці доводи. Якщо неможливо визначити, яка точка зору обговорюється, також неможливо вирішити, чи мають доводи відношення до точки зору, не кажучи вже про те, чи містять вони її переконливу підтримку. Загальновідомо, що не завжди легко визначити, яка точка зору обговорюється у кожному конкретному випадку. Однією з ключових проблем у вивченні аргументації є те, яким чином слід підходити до аналізу аргументованого тексту чи бесіди, щоб правильно виділити в них висувану точку зору. Для того, щоб розв’язати цю проблему, необхідно передусім чітко визначитися, якої концепції щодо точки зору слід дотримувати в тому або іншому конкретному випадку.

Точне визначення мети аргументації залежить значною мірою від того, з яких теоретичних позицій ми підходимо до розгляду аргументації. Кожний підхід характеризується своїми завданнями і об’єктом дослідження. Ці завдання і об’єкти дослідження справляють безпосередній вплив на те, як сприймається аргументація. Соціальних психологів, наприклад, цікавить, у якій мірі переконливі висловлення впливають на ставлення людей до якої-небудь проблеми. Фахівців з неформальної логіки цікавлять умови, за яких з тих або інших засновків люди роблять ті або інші висновки. Дослідників дискурсного аналізу цікавить те, як люди висловлюють свою думку в процесі бесіди. Нарешті, діалектиків цікавить, наскільки ті або інші тези або точки зору здатні витримати перевірку на міцність в процесі аргументованого обговорення.

Метою цієї статті є опис того, як трактується мета аргументації в сучасних зарубіжних дослідженнях з аргументації. Опис розпочнеться з роз’яснення прагма-діалектичного поняття «точка зору» (Амстердамська школа) [2–4], яке бере свої початки від діалектичного поняття «теза» (thesis), використовуваного в античній і формальній діалектиці. Для того щоб визначити, чим прагма-діалектичне поняття точки зору відрізняється від аналогічних понять, використовуваних у сучасних дослідженнях з аргументації, точка зору порівнюватиметься потім з поняттями, використовуваними в соціопсихологічних дослідженнях переконання [12; 13], в когнітивних дослідженнях міркування [7; 8], в аналізі аргументативного дискурсу [14–17], в структуралістській неформальній логіці [6; 9; 18] і процедурній неформальній логіці [19], в рамках досліджень прийомів обстоювання точки зору і ведення дебатів [5], а також у теорії комунікативних дій у застосуванні до аргументації [10; 11].

У прагма-діалектичній теорії аргументації аргументативный дискурс вивчається з погляду критичної оцінки. Виходячи з припущення, що аргументація є частиною критичної дискусії (critical discussion), націленої на розв’язання відмінності в думках (conflict of opinion), була створена модель різних етапів процесу розв’язання розбіжностей і різних типів мовленнєвих актів, які використовуються на кожному з цих етапів. Модель критичної дискусії є евристичним інструментом у процесі аналітичної реконструкції і оцінним інструментом у процесі критичної оцінки.

У прагма-діалектичній теорії об’єктом аргументації є точка зору (standpoint). Прагма-діалектична концепція точки зору узгоджується з метатеоретичними принципами екстерналізації (externalization), функціоналізації (functionalization), соціалізації (socialization) і діалектифікації (dialectification). Відповідно до принципу екстерналізації позиція розглядається не як психологічне ставлення або психічний стан, а як вербально виражена позиція з властивими їй відповідними твердженнями (commitments) і відповідальністю за них (responsibilities). Відповідно до принципу функціоналізації аналізувати слід не тільки саме твердження, що виражає точку зору, але також комунікативний мовленнєвий акт висунення точки зору. Відповідно до принципу соціалізації позиція розглядається не тільки як вираження чиєї-небудь суб’єктивної думки, але і як публічне висловлення, націлене на те, щоб з ним погодився слухач або читач, які, як припускається, не поділяють точку зору того, хто говорить або пише. Відповідно до принципу діалектифікації прийняття точки зору вважається виправданим лише в тому випадку, якщо ця точка зору успішно витримала критику з боку антагоніста, висловлену їм у процесі регламентованого обміну доводами «за і проти».

Франс ван Еемерен і Роб Гроотендорст визначають точку зору як відкрито виражену точку зору того, хто говорить або пише, стосовно сформульованої думки [2, 5]. Ця точка зору може бути експліцитно виражена за допомогою такої стандартної формули:

Моя точка зору стосовно [думки] О полягає в тому, що О істинне/хибне [2, 114].

І навпаки, той, хто говорить або пише, висловлюючи точку зору в цій або схожій манері, дає зрозуміти, що він вважає зміст точки зору своєю думкою [2, 96].

Точка зору може бути позитивною (positive) або негативною (negative). У першому випадку той, хто говорить або пише, посідає позитивну позицію щодо висловленої думки («Я вважаю, що жінки водять машину краще, ніж чоловіки»). У другому – він посідає негативну позицію («Я не думаю, що жінки водять машину краще, ніж чоловіки»). Думка, до якої стосується позитивна або негативна точка зору, також сама по собі може бути або позитивною, або негативною («[Я (не) думаю, що] жінки водять машину краще, ніж чоловіки»; «[Я (не) думаю, що] жінки водять машину не краще, ніж чоловіки»). Висуваючи точку зору відносно якої-небудь думки, той, хто говорить або пише, бере на себе зобов’язання відстоювати цю позицію у разі потреби. Залежно від того, чи є позиція позитивною або негативною, він повинен обґрунтувати або спростувати цю точку зору у своєму повідомленні.

Мовленнєвий процес висунення точки зору характеризується двома поняттями: поняттям мовленнєвого акту (speech act) і поняттям умови успішності (felicity condition). В цьому відношенні важливо відповісти на такі два запитання:

1. Який саме мовленнєвий акт використовується для висунення точки зору: асертив, або стверджувальний мовленнєвий акт (assertive), комісив, або акт прийняття мовцем на себе зобов’язань зробити що-небудь (commissive), директив, або акт, який указуює слухачеві зробити що-небудь (directive), експресив, або акт, що виражає ставлення мовця до чого-небудь (expressive), чи декларатив – акт, що декларує новий стан справ (declarative)?

2. За яких умов цей мовленнєвий акт виконується успішно?

Згідно з Ф. ван Еемереном і Р. Гроотендорстом [2], висунення точки зору еквівалентне здійсненню асертивного мовленнєвого акту – лише мовленнєві акти, що належать до класу асертивів, припускають те, що мовець ручається за істинність або правильність пропозиціонального змісту здійсненого мовленнєвого акту. На практиці, звичайно, не кожна точка зору висувається як пряме твердження. Більш того, висунення точки зору – це більше, ніж висловлення простого твердження. На відміну від більшості інших асертивів (наприклад, оголошень) точки зору зазвичай висуваються тоді, коли передбачається, що слухач або читач сумнівається відносно прийнятності твердження.

Як і у випадку з іншими мовленнєвими актами, умови успішності мовленнєвого акту можуть бути поділені на дві групи:

1. умови ідентифікації (identity conditions), які показують, що певне висловлення є здійсненням певного мовленнєвого акту;

2. умова правильності (correctness condition), що показує, яким повинне бути абсолютно правильне виконання певного мовленнєвого акту [2, 42]. Умова ідентифікації і умова правильності спільно становлять визначення мовленнєвого акту, в цьому разі – мовленнєвого акту висунення точки зору.

У прагма-діалектичному підході до аналізу аргументативного міркування висловлення також може виконувати функцію точки зору, навіть якщо воно не є точкою зору як такою. Асертив «інформування», наприклад, може розпочати виконувати функцію точки зору, якщо слухач ставить під сумнів сприйману інформацію. У цьому разі мовець ретроспективно порушив принцип взаємодії, який приписує, що мовець не повинен виконувати мовленнєві акти, які неприйнятні для слухача [3]. Якщо мовець насправді виконав мовленнєвий акт, який не може бути прийнятий слухачем, то він повинен постаратися зробити цей акт прийнятним або відмовитися від нього. Це означає, що будь-яке твердження, яке не приймається слухачем ні як явне, ні як таке, що мається на увазі, і від якого мовець не відмовляється, повинне бути обґрунтоване мовцем перед слухачем. Якщо він виконує це зобов’язання, то таким чином підтверджує думку, що його твердження прийнятне, і, отже, висуває позитивну точку зору стосовно цієї думки.

Неасертивні мовленнєві акти можуть також зобов’язати мовця відстоювати свою точку зору. Наприклад, якщо мовець просить, щоб слухач зробив яку-небудь дію («Будь ласка, притримайте двері»), а слухач дає зрозуміти, що він не збирається цього робити («Навіщо?»), мовець повинен або обґрунтувати своє прохання («У мене в руках важкі коробки»), або відмовитися від нього («Гаразд, не потрібно») – інакше він перешкоджає звичайному процесу мовленнєвої взаємодії. Якщо мовець обґрунтовує своє прохання, він фактично підкріплює думку, що його вимога прийнятна. Так само, як і у випадку з асертивом, передбачається, що він висуває позитивну точку зору відносно цієї думки (докладніше дізнатися про проблеми, що виникають при реконструкції точок зору, які прямо не виражені, можна в [4]).

У центрі соціопсихологічних досліджень переконання знаходиться поняття «ставлення» (attitude). Як показує Даніель Окіф, під терміном ставлення соціальні психологи розуміють внутрішню позитивну або негативну оцінку людиною якого-небудь об’єкта (іншої людини, установи, події, продукту, політики і т. д.), яка спирається на ті або інші уявлення людини про передбачувані властивості цього об’єкта. Ставлення не є природженим, воно «набувається на основі досвіду» [13, 18]. Воно має тривалий характер і спонукає діяти певним чином. Наприклад, негативне ставлення до Європейського співтовариства, що склалося у людей унаслідок багаторічних негативних коментарів у пресі, навряд чи зміниться після того, як вони прочитають декілька позитивних статей про цей союз. Швидше за все, вони продовжуватимуть висловлюватися відносно Європейського співтовариства негативно, а не позитивно (див. також [12, 679]).

Якщо порівняти концепцію ставлення з прагма-діалектичним визначенням позиції, то можна побачити деякі явні відмінності. По-перше, ставлення – це внутрішній стан людини, а позиція – це висловлена вголос думка. Висловлена вголос думка може – і в емпіричній реальності найчастіше так і відбувається – ґрунтуватися на внутрішньому стані. Людина, яка висловлює під час дискусії точку зору, що Європейське співтовариство – це непотрібна організація, найімовірніше, вже відчуває швидше негативне ставлення до цього співтовариства, ніж позитивне. Проте немає жодної гарантії, що це дійсно так. Друга відмінність полягає в тому, що тільки наявність точки зору накладає зобов’язання вести суперечку. Ставлення цього не потребує, незважаючи на той факт, що точка зору часто пов’язана зі ставленням і іноді навіть ґрунтується на ньому. Висунення точки зору накладає певні зобов’язання, а наявність ставлення – ні. Третя відмінність між ставленням і точкою зору полягає в тому, що ставлення припускає бажання діяти певним чином, а точка зору – ні. Точка зору мовця не обов’язково повинна узгоджуватися з його діями; діалектично вона повинна лише узгоджуватися з іншими висловленнями того ж самого оратора, вимовленими протягом тієї самої дискусії. У всіх інших випадках робиться помилка «довід до людини» у варіанті «ти теж» (tu quoque fallacy), коли мовцеві вказують на невідповідність між його точкою зору і його діями. Четверта і остання відмінність між ставленням і точкою зору полягає в тому, що ставлення має тривалий характер, а точка зору – ні. У діалектиці вона існує лише до закінчення критичної дискусії, під час якої вона обговорюється. Після цього вона або приймається і в цьому разі більше не піддається сумніву і втрачає статус позиції, або відкидається і в цьому разі перестає існувати.

У царині когнітивних досліджень переконання важливу роль відіграє поняття віри, яке включає вірування, уявлення або переконання людей (belief). Згідно з Джілбертом Харманом [7; 8], віра – це внутрішнє психологічне ставлення. На відміну від ставлень, що посідають центральне місце в соціопсихологічному дослідженні переконання, віра – це внутрішнє психологічне ставлення, яке не пов’язане з певним об’єктом, а швидше стосується зв’язку між об’єктом і якою-небудь властивістю або пов’язане з (передбачуваним) станом справ. Наприклад, фраза «Поль в саду» передає віру в те, що властивість «знаходитися в саду» пов’язана з об’єктом «Поль», а фраза «Йде дощ» передає віру в те, що поточний стан справ в світі є таким, що йде дощ.

Згідно з Д. Харманом, людина, яка має певну віру, зобов’язана повністю приймати те, у що вона вірить. Така людина не вважає за необхідне з’ясовувати, чи є те, у що вона вірить, істинним. Вона також думає, що має (або мала) добрі підстави вважати, що те, у що вона вірить, істинне. Проте вона не обов’язково повинна бути в змозі обґрунтувати свою віру [7, 13–14; 7, 46–53].

Тепер визначимо, якою мірою віра відрізняється від точки зору. По-перше, віра – це внутрішній психологічний стан, а точка зору – це думка, висловлена вголос. По-друге, зобов’язання, пов’язані з прийняттям віри, і зобов’язання, пов’язані з висуненням точки зору, розрізняються у двох відношеннях. У першому відношенні людина, яка вірить у щось, приймає певні зобов’язання щодо самої себе, тоді як людина, яка висуває точку зору, приймає на себе зобов’язання передусім щодо інших. Лише в останньому випадку ці зобов’язання настільки сильні, що мовець зобов’язаний виконати їх в процесі подальшої дискусії.

Друга відмінність між вірою і точкою зору полягає в припущенні, що людина, яка повірила в щось, повинна мати для цього серйозні підстави. Лише в момент знайдення віри людині можуть стати потрібними доводи на захист свого рішення, надалі ж їй не треба обґрунтовувати свої переконання. Інша річ з точкою зору: людину, яка висловила точку зору, можуть у будь-який момент попросити обґрунтувати її.

Серед інших відмінностей між вірою і точкою зору можна відзначити той факт, що віра належить до царини дослідження (context of inquiry), а точка зору – до царини обґрунтування (context of justification). Царина дослідження припускає, що міркування будується на основі певних засновків; робляться висновки, в яких деяке переконання нібито випливає з інших. Переконання приймаються на основі інших переконань. Якщо переконання виявляється хибним і від нього відмовляються, то зазвичай це спричинюється до відмови і від інших переконань, з яких було виведено переконання, що виявилося хибним. Царина обґрунтування припускає захист оспорюваної позиції, хоча на практиці аргументи можуть бути висловлені до оголошення самої точки зору. Проте з позиції діалектики точка зору завжди передує аргументам, інакше нема чого захищати.

При аналізі аргументативного дискурсу одним з ключових понять є поняття «думка» (opinion). Дебора Шиффрін [14–17] дає характеристику думок, яка ґрунтується на аналізі звичайного мовленнєвого спілкування. Вона описує думки як спірні за своєю суттю твердження, в яких висувається приватна суб’єктивна оцінна позиція (individual, subjective and evaluative position), що стосується можливого, існуючого або бажаного стану справ. Відмітною рисою думок є те, що їх неможливо «перевірити ззовні» (externally verifiable). Згідно з Д. Шиффрін, термін думка означає психічний стан, який доступний лише самому мовцеві [15, 236; 17, 244]. Людина, яка висловлює свою думку, передусім вірить у щирість своїх слів, а не в істинність того, про що вона говорить. Навіть коли мовець відмовляється підтвердити свою думку, не можна позбавити його права мати цю думку. Згідно з Д. Шиффрін, висловлені думки не потребують жодних доказів, тобто людина, яка висловила думку, не несе тягаря доведення (burden of proof). Ця риса до певної міри дає думкам імунітет від критики [16, 40; 17, 248].

На перший погляд думки і точки зору мають багато спільного. Як думка, так і точка зору є твердженням, обидва ці твердження виражають позицію, яка, як правило, оспорюється. Крім того, думка і позиція можуть бути особистими і суб’єктивними. Але між ними є деякі серйозні відмінності.

Згідно з Д. Шиффрін, думки не потребують доведень, а точки зору – потребують; точку зору необхідно захищати від критики. Якщо в результаті дискусії виявиться, що точка зору неспроможна, було б нерозсудливо дотримуватися її надалі. Хоча, звичайно, її можна знову висунути під час іншої дискусії, і в цьому разі її можна буде відстоювати знову. Згідно з Д. Шиффрін, думки можна продовжувати дотримуватися, навіть якщо в результаті дискусії не вдалося розвіяти сумніву опонента в прийнятності висунутої точки зору. Автор вважає, що до думок треба застосовувати інший критерій раціональності, ніж до точок зору. І, проте, в реальному житті не кожен погодиться, що думку не треба обстоювати. Хоча визначення думки, запропоноване Д. Шиффрін, ґрунтується на аналізі звичайної мовленнєвої взаємодії, воно дещо нагадує заклинання, зрозуміле лише посвяченим.

Іншою важливою відмінністю між думкою і точкою зору є те, що той, хто висловлює думку, несе відповідальність передусім за свою щирість, а не за свою правоту. При висуненні точки зору основною характеристикою є упевненість саме в правоті. Щирість мовця в останньому випадку припускається, але зовсім не обов’язкова. І знову концепція думки, запропонована Д. Шиффрін розходиться із загальноприйнятою концепцією. Як правило, людина, яка висловлює думку, хоче заявити не тільки про свою щирість, але також і про свою правоту.

Поняття «висновок» (conclusion) використовується прихильниками структуралістської концепції аргументації, зокрема такими відомими фахівцями в царині неформальної логіки, як Стівен Томас [18], Труді Говьє [6], Ральф Джонсон і Ентоні Блер [9]. І Т. Говьє, і Р. Джонсон, і Е. Блер уважають висновок твердженням, яке робиться на основі одного або кількох інших тверджень або засновків: «Висновок випливає із засновку» [6, 27]. Вони також розглядають висновок як висловлення, яке дискутується і на підтримку якого висуваються доводи: «Будь-яке речення, що виражає думку [яку хто-небудь висловив і обстоює], висловлює те, що називається висновком аргументації» [9, 10; 9, 29–30]; «Висновок – це оспорюване твердження або заява, яку ми намагаємося довести за допомогою доводів» [6, 5]. Отже, запропоноване ними визначення висновку не може бути застосоване до логічних моделей, які структурно паралельні аргументативним схемам, але функціонально відрізняються від них. Як приклад можна навести міркування-пояснення: «Когось іншого призначили займатися цією справою, тому що людина, якій спочатку передбачалося її доручити, була у відпустці». Це пояснення відповідає логічній структурі такої аргументації: «Він обов’язково повернеться сюди, тому що тут залишилися фотографії його мами». Проте висловлення «Когось іншого призначили займатися цією справою» у вищенаведеному поясненні не можна розглядати як висновок з погляду неформальної логіки, оскільки воно не оспорюється і не робиться ніяких спроб його обґрунтувати. В цьому відношенні те, як трактують термін висновок Т. Говьє, Р. Джонсон і Е. Блер, трохи відрізняється від того значення, яке зазвичай вкладається в слово «висновок». З розмовної точки зору висновок цілком може бути зроблений на підставі якого-небудь пояснювального висловлення.

Для С. Томаса, який не робить відмінностей між власне аргументацією і пояснювальним міркуванням, висновок також може бути результатом пояснювального міркування. Він визначає висновок як «будь-яке твердження, яке автор подає як обґрунтоване або пояснене за допомогою якого-небудь доводу в міркуванні [18, 34]. Порівнюючи висновок і точку зору, краще розпочати з визначення висновку, яке дав С. Томас, тому що з цього визначення різниця між висновком і точкою зору стає яснішою, ніж з визначень Т. Говьє, Р. Джонсона і Е. Блера.

Отже, перша відмінність полягає в тому, що висновок може бути твердженням, яке стає (більш) прийнятним завдяки іншим твердженням або (більш) зрозумілим завдяки іншим висловленням. Щодо точки зору тільки прийнятність має значення. Такі формули, як «я наразі роз’ясню свою точку зору», зустрічаються вельми часто, але найчастіше вони служать для того, щоб додати точці зору статусу недоторканності від критики. Заявляючи, ніби його точка зору потребує лише роз’яснення, мовець припускає, що вона вже була прийнята антагоністом, хоча насправді питання може, як і раніше, залишатися відкритим.

Друга відмінність між висновком і точкою зору – в тому, що висновок підбиває підсумок міркуванню, тоді як точка зору лежить в основі обговорення і аргументації. В реальності позиція може йти за висунутими аргументами, а висновок може передувати доводам, висунутим на його підтримку, але згідно з логікою висновок випливає з уже заявлених засновків, а в діалектиці точка зору передує аргументам. Між іншим, ці відмінності ніяк не пов’язані з природою формальних властивостей тверджень, за допомогою яких вони висуваються; залежно від напряму розвитку міркування те саме твердження може бути визначене і як висновок, і як точка зору.

Якщо подивитися на аргументацію з погляду процедурної неформальної логіки, запропонованої Стівеном Тулміном в роботі «Використання аргументів» [19], то в ній ключовим є поняття «твердження (claim)». С. Тулмін виходить з того, що людина, яка висловлює твердження, за визначенням висуває претензію: «Людина, що робить твердження, висуває претензію – вона претендує на нашу увагу і на нашу віру. [...] Претензія [...] в твердженні подібна до претензії на яке-небудь право або на титул» [19, 11]. «Переваги» такої претензії, згідно з С. Тулміном, залежать від аргументів, які пропонуються на її підтримку. Якщо мовець у своєму твердженні висловлює претензію, у слухача є безумовне право попросити мовця її довести. В моделі аргументації, запропонованій С. Тулміном, реакцією на таку вимогу є висунення даних (data). Якщо виникає сумнів, чи дійсно дані стосуються висуваного твердження, то висувається підстава (warrant), для якої, у свою чергу, може бути потрібною підтримка (backing). Крім того, до твердження можуть бути додані умови, виражені у формі спростування (rebuttal), що може змусити мовця навести уточнення (qualifier) [19, 97–105].

Згідно з С. Тулміном, правильна процедура аргументації починається не з висунення твердження, а з поставлення проблемного питання. Лише після цього висувається претензія. Претензія уявляється як найоптимальніша відповідь на проблемне питання – як розв’язання проблеми. З погляду процедури, таким чином, претензії пов’язані з проблемними питаннями і з їх розв’язанням [19, 17–22].

З’ясуємо зв’язок між твердженням і точкою зору. Так само, як і при висуненні точки зору, висуваючи твердження, мовець припускає, що його твердження є прийнятним. В цьому відношенні немає ніякої різниці між точкою зору і твердженням. Між ними також немає відмінності і стосовно необхідності надавати докази, коли твердження і точка зору беруться під сумнів. Згідно з моделлю С. Тулміна, твердження необхідно підтверджувати, якщо під сумнів ставляться підстави, на яких вони базуються. Що ж до точки зору, то при виникненні у слухача сумнівів в її правильності або істинності її необхідно або обґрунтувати, або від неї відмовитися. Важлива відмінність між претензією і точкою зору полягає в тому, що, згідно з С. Тулміном, претензію мають на увазі в кожному твердженні, тоді як не кожне твердження автоматично має на увазі точку зору. Для того, щоб твердження стало точкою зору, повинні бути виконані певні додаткові умови.

У рамках досліджень прийомів обстоювання точки зору і ведення дебатів в їх північноамериканському розумінні широко використовується поняття «пропозиція» (proposition). Як описує Остін Фрілі в знаменитій книзі «Аргументація і дебати» [5], в дебатах дві сторони намагаються за допомогою аргументів підтвердити або спростувати для арбітра судження, відносно якого існують розбіжності. Стверджувальна сторона (affirmative side) захищає судження, спростовувальна сторона (negative side) оспорює його. Судження, яке захищається і оспорюється, називається дебатованою пропозицією (debat proposition) або просто пропозицією [5, 38]. Сверджувальна сторона зобов’язана обґрунтувати пропозицію. Це означає, що вона повинна надати судді переконливі докази правильності судження. Спростовувальна сторона не зобов’язана висловлювати свою альтернативну пропозицію і надавати докази на її підтримку, її єдине завдання – оспорювати дебатоване судження [5, 43].

В американській моделі дебатів виділяють три типи суджень, або пропозицій: фактичні судження (proposition of fact), ціннісні судження (propositions of value) і політичні судження (propositions of policy) [5, 47–48]. Тягар відповідальності захищати ці судження до деякої міри суворо визначений. Для кожного судження існує певна схема захисту, яка визначає коло ключових запитань (stock issues), які треба розв’язати під час його захисту. Ключові запитання – це запитання, що стосуються судження певного типу. Відповіді на ці запитання становлять або його пряме обґрунтування, або його пряме спростування [5, 60]. Для того щоб у спорі зробити дебатоване судження прийнятним для судді, стверджувальна сторона повинна обґрунтувати позитивні відповіді на всі ключові запитання. Для цього зазначена сторона повинна надати аргументи на захист позитивної відповіді на кожне ключове запитання. Опонуючій стороні досить спростувати позитивну відповідь лише на одне з ключових запитань. Якщо їй вдається це зробити, то відповідно до правил ведення дебатів суддя визнає судження неприйнятним [5, 61].

Між дебатованими пропозиціями і точками зору існує ряд схожих рис. І ті та інші є висловленими вголос або написаними судженнями і припускають наявність розбіжності в думці. Як дебатована пропозиція, так і точка зору спричинюють тягар доказів, від якого пропонент звільняється, висуваючи аргументи.

Існують також і відмінності. Перша відмінність належить до контексту їх функціонування. Пропозиції за визначенням є частиною формального, регламентованого спору-дебатів. Точки зору, з другого боку, присутні як у формальній, регламентованій, так і в неформальній, нерегламентованій, дискусії. Друга відмінність полягає в тому, що в спорі, який проминає за правилами, кожна сторона має одне і лише одне завдання щодо твердження; залежно від обійманої позиції одна сторона повинна захищати твердження, друга – оспорювати його. Під час звичайної дискусії учасники мають більше можливостей. Той, хто оспорює точку зору, може також висунути і обстоювати протилежну точку зору, а той, хто обстоює початкову точку зору, може почати оспорювати протилежну точку зору. Ці відмінності відбиваються на обов’язку наводити докази. У дебатах спростовувальна сторона не зобов’язана доводити правильність протилежної пропозиції. Під час дискусії сторона, яка оспорює точку зору, не зобов’язана висувати протилежну точку зору, але якщо ця сторона висуває таку точку зору, то вона бере на себе обов’язок наводити докази щодо її захисту.

Різні фахівці в царині аргументації високо оцінили теорію мовленнєвих дій Юргена Хабермаса. Найвідомішим серед них є Джозеф Коппершмідт. Згідно з Дж. Коппершмідтом, основним завданням аргументації є довести тезу (thesis). У Дж. Коппершмідта поняття «теза» відрізняється від аналогічного поняття, прийнятого в античній і формальній діалектиці. Для того щоб роз’яснити, що розуміє Дж. Коппершмідт під поняттям «теза», необхідно розглянути його трактування теорії Ю. Хабермаса, яке найповніше подане в [10; 11].

Так само, як і Ю. Хабермас, Дж. Коппершмідт дотримується думки, що підстава спроможності (Geltungsgrund) нормальної комунікації встановлюється трьома претензіями на спроможність (validity claims), які лежать в основі кожного комунікативного акту: претензіями на те, що комунікативний акт відповідає критеріям зрозумілості (comprehensibility), щирості (sincerity), істинності (truth) або правильності (rightness). Зазвичай мовець і слухач виходять з того, що їх висловлення інтерсуб’єктивно (intersubjectively) задовольняють усім трьом критеріям. При цьому мовці відкрито не стверджують, що їх висловлення відповідає цим критеріям. Якщо ж відповідність висловлення цим критеріям ставиться співбесідником під сумнів, у цьому разі та або інша сторона відкрито озвучує свої претензії. Це відбувається, коли один із співбесідників дає зрозуміти, що висловлення інтерсуб’єктивно не задовольняє або, можливо, не задовольняє цим критеріям [10, 16; 10, 40–43].

Згідно з Дж. Коппершмідтом, тільки претензії на відповідність висловлення критерію істинності або справедливості потребують аргументованого підтвердження, якщо воно ставиться під сумнів. Претензії на відповідність висловлення критерію істинності внутрішньо властиві стверджувальному мовленнєвому акту. Ці претензії стосуються реального або передбачуваного стану справ. Висуваючи свою претензію, мовець дає гарантію, що інформація, яка міститься в його твердженні, є достовірною. Претензії на відповідність висловлення критерію справедливості внутрішньо властиві директивному мовленнєвому акту. Ці претензії стосуються дій. Висуваючи цю претензію, мовець дає гарантію, що здійснення дії, згаданої в приписі, виправдане наявністю взаємного бажання сторін здійснити цю дію [10, 16; 10, 333–334].

Якщо під час дискусії відповідність висловлення критерію істинності або справедливості ставиться під сумнів, то в термінах Коппершмідта, претензія мовця на відповідність його висловлення цим критеріям виявляється віртуалізованою (virtualized) [10, 97]. Віртуалізація претензії на істинність або правильність означає поставлення цієї претензії в залежність від аргументованої підтримки. Ця претензія стає предметом дискусії, в якій вона тепер виконує функцію тези. Коли претензія мовця на відповідність його висловлення певному критерію підтверджується за допомогою аргументів, вона перестає виконувати функцію тези [10, 98].

Мовець може акцентувати увагу на претензії на істинність, або прямо заявивши, що те, що він каже, істинне, або запропонувавши аргументи на користь цього. Слухач може зробити претензію мовця віртуальною, поставивши пряме запитання, чи є претензія обґрунтованою, або зажадавши від мовця аргументованого підтвердження його претензії [10, 19; 10, 23].

З погляду Дж. Коппершмідта, здійснення стверджувального або директивного мовленнєвого акту припускає гарантію того, що претензія, яка лежить у його основі, може бути підтверджена. Якщо мовець здійснює такий мовленнєвий акт, він бере на себе зобов’язання обстоювати тезу, яка може виникнути в результаті цієї мовленнєвої дії, і, якщо буде потрібно, повинен довести її спроможність за допомогою аргументів. Якщо теза виникає в результаті стверджувального мовленнєвого акту, аргументи повинні показати, що твердження істинне; якщо теза виникає в результаті директивного мовленнєвого акту, аргументи повинні показати, що немає нічого незвичайного у виконанні дії, позначеної в директиві [10, 18; 10, 36].

Як же все це співвідноситься з точкою зору? Терміни теза і точка зору позначають те саме поняття, хоча використовуються в різних теоріях. І теза, і точка зору є частиною дискусії, і обидва ці поняття мають на увазі зобов’язання обстоювати їх за допомогою аргументів. Одна з відмінностей між цими поняттями, на думку Дж. Коппершмідта, полягає в тому, що теза – це не твердження, а віртуальна претензія на відповідність висловлення тому або іншому критерію комунікації. Теза не висловлюється як така. Навіть якщо мовець, здавалося б, явно висуває тезу («Тим самим я висуваю тезу, що жінки краще водять машину, ніж чоловіки»), з погляду Дж. Коппершмідта, такого роду твердження не може розглядатися як теза. З погляду його аналізу в цьому прикладі тезою була б віртуалізація претензії на істинність твердження, що жінки краще водять машину, ніж чоловіки. На протилежність цьому в прагма-діалектиці точка зору висловлюється як така. Звичайно, це не означає, що позиція завжди повинна висловлюватися явно. Оскільки прийнятність будь-якого мовленнєвого акту може стати предметом обговорення, аргументативний захист може стати потрібним і для тих мовленнєвих актів, які не використовуються при висуненні точки зору. Такі мовленнєві акти повинні бути реконструйовані як такі, що містять у собі точку зору.

Таким чином, визначення відмінностей прагма-діалектичного поняття «точка зору» від аналогічних понять, використовуваних у сучасних дослідженнях з аргументації, дає змогу зробити такі висновки.

1. Існує явна відмінність між такими поняттями, як «висновок», «твердження», «дебатована пропозиція» і «теза», які в різних теоріях повністю збігаються з прагма-діалектичним поняттям «точка зору» або виявляють з ним схожість, з одного боку, і такими поняттями, як «ставлення», «віра» і «думка», які означають щось інше, з другого боку.

2. «Ставлення», «віра» і «думка» належать до категорій внутрішнього стану або виражають цей внутрішній стан, що дає змогу віднести їх до іншої категорії, ніж точка зору. Проте це не означає, що внутрішній стан, до якого вони належать, не відіграє ролі при висуненні точки зору. Їх зв’язок з точкою зору в загальних рисах полягає в тому, що при висуненні точки зору мовець дає зрозуміти іншим, що він займає певну позицію щодо твердження, яке, на його думку, оспорюється, тобто щодо думки. Саме ця думка висловлена в його точці зору.

3. Висловлення думки припускає, що мовець має певну віру або певне переконання (позитивне у разі позитивної точки зору і негативне у разі негативної точки зору). Висунення точки зору накладає на мовця обов’язок мати цю віру.

4. Аспекти думки і віри включені у визначення мовленнєвого акту висунення точки зору; аспект думки включений в умову пропозиціонального змісту, а аспект віри – в умову щирості.

5. Позиція, що висувається в міркуванні, іноді також базується на ставленні, яке узгоджується з тією точкою зору, якої мовець дотримується. Але, оскільки з погляду прагматики ця вимога не обов’язкова, ставлення не є складовою частиною прагма-діалектичного визначення точки зору.

6. У подальших дослідженнях з аргументації необхідно відповісти на два питання, що залишаються нез’ясованими: які методи містять підходи, що обговорювалися вище, для визначення тієї царини, яка входить у сферу їх інтересів, і до якої міри ці методи можуть бути використані при визначенні точки зору в рамках прагма-діалектики.

Література:

1. Atelsek J. An Anatomy of Opinions // Language in Society. – 1981. – N 10, 2. – P. 217–225.

2. Eemeren F. H. van, Grootendorst R. Speech Acts in Argumentative Discussions. A Theoretical Model for the Analysis of Discussions directed towards Solving Conflicts of Opinion. – Dordrecht: Foris; Cinnaminson: PDA 1, 1984.

3. Eemeren F. H. van, Grootendorst R. The Study of Argumentation from a Speech Act Perspective // Pragmatics at Issue: Selected Papers of the International Pragmatics Conference. Antwerp. August 17–22, 1987, 1 / Ed. J. Verschueren. – Amsterdam; Philadelphia: John Benjamins, 1991. – P. 151–170.

4. Eemeren F. H. van, Grootendorst R., Jackson S., Jacobs S. Reconstructing Argumentative Discourse. – London; Tuscaloosa: The University of Alabama Press, 1993.

5. Freeley A. J. Argumentation and Debate: Critical Thinking for Reasoned Decision Making. – 8th ed. – Belmont, CA: Wadsworth, 1993.

6. Govier Т. A Practical Study of Argument. – 3rd rev. ed. – Belmont, CA: Wadsworth, 1992.

7. Harman G. Change in View. – Cambridge, МA: MIT Press, 1986.

8. Hаrmаn G. Thought. – Princeton, NJ: Princeton University Press, 1973.

9. Johnson R. H., Blair J. A. Logical Self-Defense. United States Edition. – New York: McGraw Hill Ryerson, 1994.

10. Kopperschmidt J. Methodik der Argumentationsanalyse. – Stuttgart; Bad Cannstatt: Frommann-Holzboog, 1989.

11. Kopperschmidt J. The Function of Argumentation: A Pragmatic Approach // Argumentation: Across the Lines of Discipline: Proceedings of the Conference on Argumentation 1986 / Ed. F. H. van Eemeren, R. Grootendorst, J. A. Blair, C. A. Willard. – Dordrecht; Providence: Foris Publications, 1987. 3А. – Р. 179–188.

12. Krech D., Crutchfield R. S. Elements of Psychology. – New York: Knopf, 1969.

13. O’Keefe D. Persuasion: Theory and Research. – Newbury Park, CA: Sage, 1990.

14. Schiffer S. Remnants of Meaning. – Cambridge, MA: MIT Press, 1987.

15. Schiffrin D. Discourse Markers. – Cambridge: Cambridge University Press, 1987.

16. Schiffrin D. Everyday Argument: The Organization of Diversity in Talk // Handbook of Discourse Analysis 3 / Ed. T. van Dijk. – London: Academic Press, 1985. – P. 35–46.

17. Schiffrin D. The Management of a Cooperative Self during Argument: The Role of Opinions and Stories // Conflict Talk / Ed. A. D. Grimshaw. – Cambridge; New York: Cambridge University Press, 1990. – P. 241–259.

18. Thomas S. N. Practical Reasoning in Natural Language. – Englewood Cliffs, NJ: Prentice Hall, 1986.

19. Toulmin S. E. The Uses of Argument. – Cambridge: Cambridge University Press, 1958/1988.

20. Weddle P. Distinguishing Fact from Opinion // Selected Issues in Logic and Communication / Ed. T. Govier. – Belmont, CA: Wadsworth, 1988. – P. 55–64.

21. Ивин А. А. Теория аргументации: Учеб. пособие. – М.: Гардарика, 2000. – 416 с.

22. Клюев Е. В. Риторика (Инвенция. Диспозиция. Элокуция): Учеб. пособие для вузов. – М.: Изд-во "ПРИОР", 1999. – 272 с.

23. Рождественский Ю. В. Теория риторики: учеб. пособие для студ. филол. спец. ун-тов. – 2-е изд., испр. – М.: Добросвет, 1999. – 488 с.