«Філологічні науки», 6

Кушина Н.І., Малинівська І.І.

Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка

ФОЛЬКЛОРНА КАРТИНА СВІТУ

На сучасному етапі стрімкого розвитку людського суспільства та новітніх інформаційних технологій зростає роль міжкультурного перекладу. Тісно пов’язана з іншими глобальними проблемами, особливо міжкультурної комунікації, ця проблема досить актуальна.

Ідея специфічної ролі мови у мовній моделі світу випливає з учення В. Гумбольдта, яке розвинули О. Потебня, А.Л. Вайсгербег, Е. Сепір, Б. Ворф, Дж. Турі, Ю. Найда, П. Ньюмарк та інші перекладознавці й етнолінгвісти. Загальновизнаною є думка, що різні мови моделюють світ по-своєму, а етнічні мовні картини зараз жваво обговорюються та досліджуються.

«Переклад – це вид діяльності, який неминуче відбувається принаймі з двома мовами і двома культурними» [12, 200]. Як передбачає це твердження Дж. Турі, перекладачі постійно стикаються з проблемою, як трактувати культурні аспекти притаманні оригінальному тексту і як знайти найдосконалішу техніку, щоб успішно передати ці аспекти мовою перекладу. Ці проблеми, за Ю. Найдою, можуть бути різного обсягу залежно від культурної і лінгвістичної розбіжності між двома (чи більше) мовами, з якими має справу перекладач. Культурні труднощі для перекладу можуть набирати різних форм, починаючи від лексичного значення і синтаксису до ідеологій і способів життя в даній культурі. Перекладачеві треба зважати на важливість певних культурних аспектів і встановити межу, до якої необхідно чи бажано перекладати їх цільовою мовою. Мета цільового тексту також накладає певні обмеження на переклад, як і майбутні читачі оригінального та перекладного текстів [11, 130].

Кожна мовна група має власні культурно-специфічні особливості, хоча П. Ньюмарк і не розглядає мову «як компонент або особливість культури» [10, 94]. Проте багато інших вчених стверджують, що мова є частиною культури і вважають, що відтворення культурних реалій у цільовій мові є першочерговим завданням перекладача у міжкультурній комунікації.

Етнолінгвальні моделі світу відображають культурні категорії певної групи, їх поведінкові прояви дозволяють побачити основні розбіжності між культурними групами та їхніми цінностями. Серед етнічно-диференціюючих компонентів на першому місці, зазвичай, ставлять мову. Споріднені культури мають схожі мовні фонди завдяки аналогічному культурному досвіду та його класифікації у мовних категоріях. Несумірність категорій різних культурних спільнот вказує на розбіжності в їх культурному досвіді.

Несумірність категорій різних культур, що зокрема виливається у розбіжності значень, може призводити до неможливості перекладу. Непорозуміння виникає, коли один і той же об'єкт-стимул часто категоризується по-різному, залежно від культурної приналежності, в якій відбувається категоризація. Розуміння «чужого» тексту вимагає виходу за його межі й передбачає включення доступного інокультурному адресату фонду фонових знань іншої культури, до якої належить текст.

Розуміння у міжкультурному контакті регулюється певними умовами, що накладають певні обмеження на протікання комунікативного процесу. Розбіжності у комунікативних каналах різних культур можуть полягати у виборі вербального чи невербального каналу для трансляції певного повідомлення. На відміну від вербальної комунікації, що використовує мовні коди, невербальний канал спрямований на трансляцію емоційних станів.

Інокультурне походження індивіда проявляється у порушенні ним різних категорій комунікативних правил, що входять до складу «автоматизмів» культурного виховання. Дезорієнтуючими в цьому ракурсі можуть бути крос-культурні розбіжності у використанні звертань, формул ввічливості, в послідовності структури розмови, правилах побудови мовного акту і тим самим спричинювати комунікативні ускладнення під час контакту між представниками різних культур.

У сучасному світі, коли народи намагаються визначити власне обличчя, глибше пізнати національний дух, менталітет, культуру, мову, широкі перспективи отримує порівняно нова галузь науки про мову етнопсихолінгвістика – маргінальна лінгвістична дисципліна на межі психолінгвістики, етнолінгвістики та етнології. Об'єктом етнопсихолінгвістики стає етнічна свідомість та її відображення у мові та мовленнєвій діяльності.

Останнім часом етнопсихолінгвістичні дослідження обрали своїм об'єктом також переклад з однієї мови на іншу, поєднавши значну теоретичну спадщину нині актуальних галузей мовознавства: практики перекладу, теорії комунікації з психолінгвістичним аналізом. Тенденція до антропоцентризму сучасного мовознавства, перспективність комунікативно-прагматичних досліджень визначають необхідність етнопсихолінгвістичного аналізу перекладу як форми усної та писемної комунікації.

Перегляд і критична оцінка гіпотези Сепіра-Ворфа, концепції інваріанта О.М. Леонтьєва сприяли виробленню у сучасному перекладознавстві оптимальної стратегії. Оскільки кожна природна мова, як зазначав Ю.Д. Апресян, відтворює певний спосіб сприймання і організації концептуалізації світу, притаманний кожній мові спосіб концептуалізації дійсності є частково універсальним, а частково національно специфічним. Носії різних мов можуть сприймати світ дещо по-різному, що зумовлено особливостями кожної з мов. Обґунтуючи залежність мовленнєвої діяльності від взаємодії тріади «етнос-мова-культура», науковці відзначають, що у процесі перекладу відбувається зіткнення не лише лексичних та граматичних систем, а й комунікативно-прагматичних, лінгвоетнічних, психологічних, соціокультурних компонентів, менталітету мовців. Різниця культур і мовленнєвих норм часом потребує від перекладача таких глибоких трансформацій, що O. Швейцер сумнівається, чи справедливим буде розглядати переклад лише як зміну правил переходу від внутрішньої програми мовлення до її реалізації. Комунікація «мовець-перекладач-адресат» є подвійною, оскільки перекладач здійснює оптимально дві внутрішні програми як щодо мовця, так і зорієнтовану на адресата: стратегія мовця спрямована на мовноавтентичного перекладача і водночас на адресата.

В останні десятиліття в перекладознавстві та мовознавстві також посилилася увага до поняття картини світу, яке по-різному тлумачиться в різних науках, крізь призму знань яких розглядається світ. Так виникли терміни філософська, фольклорна, художня, релігійна, фізична тощо картини світу. Однак кожна з цих картин є частковою, бо пов'язана з обмеженнями, що містяться в назві (художня, фізична тощо). Найуніверсальнішими, Л. Лисиченко вважає, концептуальну картину світу (ККС), пов'язану з усім континуумом знань про світ, і мовну картина світу (МКС) як засіб експлікації цих знань. Обидві ці картини світу є лише відображенням у взаємопов'язаних формах — формі пізнавальної діяльності й формі мови — об'єктивної дійсності. До останньої можна було б ужити термін «об'єктивна картина світу», однак це було б неправомірним, бо картина — це вже певна інтерпретація, а об'єктивний світ є реальністю, яка не залежить від суб'єкта. Тому, на його думку, слід розрізняти світ і картини світу, пов'язані з його відображенням у свідомості людини і вираженням цього відображення в мові [6, 37].

Питання сутності мовної картини світу трактується досить по-різному — від максимального зближення МКС і ККС до визнання різного ступеня своєрідності відображення світу в кожній мові. Мають рацію ті, хто вважає, що «в мові знаходять своє вираження, поєднуючись, але не покриваючи одне одного, семантичні ознаки чотирьох різних сутностей: а) семантична значеннєвість одиниць власне мовної системи; б) категорії предметного світу, своєрідно відображені в категоріях і одиницях мови; в) мисленнєві категорії, притаманні логіці й психології людського пізнання; г) прагматичні фактори комунікативного призначення мови» [7, 116]. Проте ототожнювати логічні й психологічні категорії та їх місце в структурі МКС не можна, бо вони пов'язані з двома різними картинами світу, що є основою мовної картини, — логічною, що своєрідно відбивається безпосередньо в мовних одиницях, і домовною (превербальною) — у ній містяться елементи образного мислення, в надрах якого лежать індивідуальні й соціальні особливості «бачення» світу.

Як мовну картину світу Л. Лисиченко розглядає характер відображення в мові концептуальної картини світу і мовні засоби вираження знань про неї. Домовна картина є джерелом і матеріалом для двох зазначених. Саме в МКС виявляється своєрідність членування ККС у різних народів [6, 37]. З допомогою мови практичні знання, одержані окремими індивідуумами, перетворюються в колективне надбання, колективний досвід [8]. Отже, визнається, що мовна картина світу має і гносеологічний характер. Концептуальна картина світу є підґрунтям мовної картини, однак ККС універсальніша і є спільною для народів з однаковим рівнем знань про світ, у той час як мова відображає досвід кожного народу і виявляє не тільки спільні знання, а й своєрідність бачення світу.

Іноді висловлюється думка, що мовна картина світу не змінюється. Про незмінність МКС можна говорити в тому сенсі, що в кожній мові зберігаються елементи «архаїчної» картини світу, тобто відбиваються уявлення, які існували в час творення певного слова чи блоку слів.

Не випадково розрізняють мовну картину світу сучасного суспільства і архаїчну, причому архаїчність ця може зумовлюватися й динамічними процесами в суспільстві і в свідомості за порівняно невеликий відрізок часу, а не обов'язково за тисячоліття. Справді, протягом тисячоліть ККС змінювалися дуже повільно, відповідно повільні зміни відбувалися і в МКС. За останні ж два — три тисячоліття у зв'язку з розвитком суспільства відбулися значні зміни в картині світу домовній і концептуальній, що відбилося і в мовній картині світу, насамперед у її літературному вираженні.

Найновітніші дослідження терміносистем духовної культури окремої нації або етнічної групи в межах певного державного утворення сприяють реконструкції етапів історії та еволюції культури, зокрема архаїчної (прадавньої, первісної, примітивної, фольклорної тощо). Зазначені терміни стосовно первісних вірувань людства не містять нічого негативного, лише відображають пошук адекватного метаопису аналізованих мовних і етно-ментальних фактів, явищ і тенденцій. Спираючись на домінантні фактори культурного життя соціуму, можна отримати чіткі уявлення про давню або первинну форму, які підлягають концептуалізації та класифікації, ідентифікують у давній і навіть сучасній етносвідомості стратегічні аспекти обряду, тексту, міфологічних уявлень, вказують на ритуальні, магічні, міфологічні тощо об'єкти, активних і пасивних персонажів, дії виняткової актуальності. Термін особливої культурної маркованості містить у собі семантику або метафору цілісного обряду, ритуалу, казки, фактично є ключем до адекватної інтерпретації термінознаків (наприклад, укр.рукавичка, коняча /кобиляча голова, хатка на курячій ніжці) [2, 85].

Для нашого дослідження провідною є теза М. І. Толстого про домінантну позицію вербального аспекту при аналізі проблем етносемантики, проблем значення фольклорних термінознаків. Це дозволяє організовувати ментальні процеси щодо інтерпретації духовної культури в тих галузях, котрі можна маніфестувати, за визначенням М.І. Толстого, як «історичну (або доісторичну) лінгвістику тексту» (прислів'я, приказки, казки тощо) незалежно від того, яка субстанція (мовна або немовна) і яка функція (комунікативна, обрядова, міфологічна та ін.) підлягає аналізу [9, 45-46]. В.В. Жайворонок зауважує, що мова окреслює носієві напрями світосприйняття, підтвердженням чого є традиційні дискурси, серед яких учений називає фольклорні тексти замовлянь, вірувань, оповідей — міфів у формі казки, переказу, легенди, анекдоту, вербальних фрагментів весільних та інших обрядів, ритуальних дійств тощо [1, 48].

Міфи і казки, за К. Леві-Строссом, суть модуси мови з «гіперструктуральним» їх використанням [4, 450]. Вони утворюють «метамову» зі специфічною структурною організацією всіх рівнів. Казки є мовленнєвими утвореннями, де використовуються граматичні правила мови і слова з лексичного фонду (так званий звичайний вимір). Згадувані правила і слова формують образи і дії, які, з одного боку, реалізують функції стандартних («нормативних», за термінологією Леві-Стросса) означальних щодо мовленнєвих означених, а з другого, — є елементами значення щодо вторинності знакової системи, розташованої в іншій площині.

Досить перспективним для нашого дослідження є поняття К. Леві-Стросса «світ казки» (мовна картина світу, міфологічна картина світу), що визначається через аналіз встановлених парних опозицій, які мають різну синтагматичну сполучуваність аналогічно до форм в інтерпретації Р. Якобсона, маніфестують пучки/кластери диференційних елементів [5, 443-444], залишаючись елементами мовлення, тобто наративного тексту казки.

Свідомість архаїчної людини заповнена колективними уявленнями, під впливом яких усі предмети, знаряддя, виготовлені людиною, завжди інтерпретуються як сукупність містичних властивостей. Асоціації «примітивної» свідомості стосовно відношень між суб'єктами (антропоморфними, зооморфними, демонічними тощо) і об'єктами, зокрема предметами, детерміновані наявністю партиципації (співучасті). «Закон партиципації є характерним принципом первісного мислення, який керує асоціацією і зв'язками уявлень у первісній свідомості» [3, 62].

Казка зокрема, як архаїчна форма творчої фантазії в духовній культурі «примітивних» соціумів, є системою фундаментальної репрезентації світу (фольклорна, наївна та інші картини світу). Це своєрідний тип мислення з чіткими параметрами: 1) наївна категоризація природи; 2) метафорична компарація символів або суб'єктів, об'єктів окультуреної (соціум) і неокультуреної сфер (природа); 3) ідентифікація макро- (всесвіт) як мікрокосму (людина), і навпаки. А фольклор загалом є результатом довготривалої діяльності соціумів, це послідовні якісні трансформації дійсності, своєрідні системи етноментальних партиципаційних кореляцій між мікро- і макрокосмом.

Література

1. Жайворонок В.В. Українська етнолінгвістика: деякі аспекти дослідження // Мовознавство. — 2001. — № 5.

2. Дяченко-Лисенко Л.М. Елементи фіто- та зоопростору в контексті категоризації світу казок українців і росіян // Мовознавство. – № 6. – 2006. – С. 85-92

3. Леви-Брюль Л. Первобытные мышления // Сверхъестественное в первобытном мышлении. — М., 1994.

4. Леви-Стросс К. Первобытное мышление. — М., 1994.

5. Леви-Стросс К. Структура и форма размышления об одной работе Владимира Проппа // Семиотика: Антология. — М.: Екатеринбург, 2001.

6. Лисиченко Л.А. // Структура мовної картини світу // Мовознавство, 2004, № 5-6. – С. 36-41.

7. Роль человеческого фактора в языке: Язык и картина мира. — М., 1988.

8. Степанов Ю.С. Константы. Словарь русской культуры. — М., 1997.

9. Толстой Н. И. Неравномерность развития звеньев в языковом и мифологическом аспекте // Избранные труды. Очерки по славянскому языкознанию. — М., 1999. — Т. 3.

10. Newmark P. A Textbook of Translation. — New York: Prentice Hall, 1988.

11. Nida E. Principles of Correspondence // Venuti L. The Translation Studies Reader. — London: Routledge, 1964.

12. Toury G. The Nature and Role of Norms in Translation // Venuti L. The Translation Studies Reader. — London: Routledge, 1978, revised 1995.