Політологія 3.
Давидович Світлана Ничипорівна
Політико – правові засади становлення державного суверенітету
України
У
структурі політичних інститутів політичної системи і політичної організації
України ведуче місце займає держава, що виступає провідником інтересів всього
суспільства, яка є сувереном влади, тобто верховенством влади в межах державних
кордонів і незалежною ззовні.
Перший важливий крок до реальної
незалежності Україна зробила 16 липня 1990 року, коли Верховна Рада прийняла
Декларацію про державний суверенітет УРСР. ”Виходячи з невід’ємного права
української нації на самовизначення, Декларація проголошувала верховенство,
самостійність, повноту і неподільність влади республіки й межах її території, недоторканість
і незмінність кордонів, право народу України на володіння, користування і
розпорядження національним багатством, самостійного створення банкової,
цінової, фінансової, митної і податкової систем. Україна заявила про свої права
на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки,
підпорядковані Верховній Раді [6,с.124].
Декларація про державний суверенітет
України була прийнята ще в часи перебування республіки у складі СРСР, коли
популярним гаслом було не створення цілковито самостійної держави, а
забезпечення реального суверенітету в межах побудованого на нових,
демократичних засадах Союзу. Проте в Декларації було закріплено ряд принципових
положень, які згодом були включені до Конституції УРСР, а ще пізніше вони стали
основою Конституції України 1996 року.
Початком розбудови незалежної української
держави був важливий історичний документ, який прийняла Верховна Рада УРСР 24
серпня 1991 року, - Акт проголошення незалежності України, у якому закріплювалися
незалежність України і створення самостійної української держави, яка дістала
назву “Україна”. Проголошувалися неподільність і недоторканість території
України, а також те, що від нині на її території діють виключно Конституція і
закони України. Крім того, Верховна Рада УРСР прийняла постанову “Про
проголошення незалежності України”, якою передбачалося провести 1 грудня 1991
року Всеукраїнський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності
України, 90,32% громадян України, які брали участь у голосуванні на
референдумі, сказали “Так” Акту незалежності України. Після чого розпочався
процес дипломатичного визнання України як незалежної держави.
З 1991 року в Україні відбуваються
реформаційно - трансформаційні процеси у сфері реалізації державної влади. Одним із найважливіших є конституційний
процес, який на жаль, є тривалим, надзвичайно складним і суперечливим. Сучасна
українська політологія визначає три етапи конституційного процесу.
Перший етап:1990 –1993 рр. Розпочався даний
етап з вироблення Концепції нової Конституції. На її основі було створено
чотири варіанти проекту Конституції, один із них був оприлюднений через засоби
масової інформації. Проте конституційний процес був перерваний через
загострення політичної ситуації та протистояння різних гілок влади, представники
кожної з яких мали різні, суперечливі бачення майбутньої Конституції.
Другий етап: 1994-1996 рр. З початку розробки нової Конституції
розв’язувалася проблема створення тимчасового конституційного порядку. Завершенням
цього етапу слід вважати укладення Конституційного договору між Президентом
України і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого
самоврядування в період до прийняття нової Конституції України.
Третій етап: 1996-2006рр. Верховна Рада 28 червня 1996 року прийняла Конституцію України. Але, як показала практика, організація виконавчої влади за Конституцію України є доволі суперечливою. З одного боку, у статті 113 визначено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у систем і органів виконавчої влади. З іншого боку, з аналізу закріплених у статті 106 повноважень Президента України випливає, що саме глава держави має найбільші важелі управлінського впливу на систему цих органів. Таке конституційне регулювання в українській практиці зумовило наявність двох центрів виконавчої влади - в уряді та апараті Президента, повноваження яких не були чітко розмежовані.
За таких умов виникла необхідність внесення
змін до Конституції України. Верховна рада 8 грудня 2004 року затвердила закон
України “Про внесення змін до конституції України”, який набрав чинності з 1
січня 2006 року. Але даний закон містить суттєві недоліки, які породили ниві
протиріччя в системі органів державної влади, і викликали політичну кризу.
Виходячи з цього, можна стверджувати, що конституційний процес в Україні ще не
завершився.
Незважаючи на недоліки та протиріччя,
Конституція нашої держави являється основою національного законодавства, сприяє
розвитку правотворчого процесу, активізує процес подальшої розбудови держави.
Розглядаючи Конституцію як основу розвитку законодавства нашої держави, В.
Опришко виділяє три напрями такого розвитку: “Перший – це прийняття абсолютно
нових законів, які випливають з Конституції. Другий зводиться до приведення чинного
законодавства у відповідність з Основним Законом. Якщо вести мову про третій
напрям, то він полягає у вдосконаленні норм самої Конституції”[9, с.14].
Варто звернути увагу і на те, що практично
для всіх пострадянських республік парадоксальним чином додав труднощів на шляху
національного і державного відродження полегшений спосіб досягнення державної
незалежності. Повноцінна боротьба за незалежність є принципово важливою
складовою процесу повернення до нормального самостійного розвитку. Українське
суспільство не було достатньо задіяне в боротьбі за незалежність. В ньому брали
порівняно активну участь лише ті прошарки населення, які за умов кризи
радянської політичної системи пов’язували реалізацію своїх інтересів у площині
здобуття суверенної національної держави.
Найважливішим чинником суспільно –
політичного розвитку України стало те, що незалежність розв’язувала лише
проблеми державності як такої, а залишила без чіткої відповіді питання про нову
систему цінностей і моделей національного розвитку. Владна еліта і бюрократія,
які значною мірою зберегли свої позиції і виявилися чи не єдиними організованими
групами, отримали простір до активних дій згідно з власними інтересами.
Суспільство після грудневого 1991 року
референдуму залишилося переважно
відстороненим від державного будівництва та загальнонаціональних
проблем. Протягом перших років незалежності чинився суперечливий переважно деструктивний вплив
влади на перебіг суспільно – політичних процесів. Набули розвитку певні
сурогатні суспільної організації, тіньові політичні та економічні механізми,
які унеможливили зближення з Європою і утримували країну у стані невизначеності
щодо геополітичної ролі та зовнішньополітичних пріоритетів.
На фоні соціального зубожіння населення
небезпечним стає рівень соціального розшарування між бідними і багатими. У
1999р., коли річний середній доход на душу населення становив 318($), за даними
Державної податкової адміністрації,
понад 5000 громадян України придбали престижні автомашини типу “Мерседес
–
Таким чином розбудова незалежної
української держави здійснювалася і здійснюється в умовах розвалу економіки,
руйнування господарських структур, інфляції і суперінфляції, падіння рівня
життя населення, беззаконня корупції, конституційної анархії.
За таких умов утвердилася розгалужена і
досить ефективна тіньова система влади. Влада стала об’єктом приватизації,
роздвоїлася, частково втратила власне державний, публічний характер. Це
породило, зокрема, такий феномен, як адміністративний ресурс, форму
переорієнтації діяльності державних органів на обслуговування індивідуальних і
вузько групових інтересів на шкоду суспільним.
Отже, радикальне реформування виконавчої
гілки влади (як і інших гілок влади) є невідкладним завданням. Без створення ефективної системи державного
управління Україна не має майбутнього як розвинута, цивілізована європейська держава.
Література:
1.
Панюк А.,
Рожик М. Історія становлення української державності. – Львів: Центр Європи,
1995. – 166 с.
2.
Опришко В.
Конституція України – основа розвитку законодавства // Право України. – 1997. -
№8. – с.14- 17.
3.
Україна має
злочинність, адекватну економічному базису. З виступу Голови Державної
податкової адміністрації М. Азарова. – Крок, 2000, №8, с.7.