Левічев Д. П.,
ДонНУ еконміко правовий факультет
секція «Право», розділ «криміналістика»
Психологічні закономірності
приховування злочинів
У процесі розкриття злочинів органи розслідування досить часто
зустрічаються з різними діяннями злочинців, спрямованими на приховування як
самого злочину в цілому, так й інших викриваючих факторів.
Дослідження питань, що відносяться до способу приховування злочинів, має
істотне значення для удосконалення методики розслідування окремих видів
злочинів і подальшого поліпшення боротьби зі злочинністю. На жаль, в юридичній
літературі небагато робіт, що містять різні за обсягом відомості за цим
питанням, а також робіт, присвячених комплексному дослідженню цієї проблеми.
Якщо спосіб вчинення злочину досліджений наукою досить глибоко, то такий його
елемент, як спосіб приховування злочину, вивчений мало. Лише в 60-70-х роках XX
ст. розпочаті дослідження способів вчинення злочинів з позицій
системно-структурного, системно-компонентного і системно-функціонального
підходів, що відкрило можливість вироблення наукового поняття способу
приховування злочину як самостійного та структурного елементу способу вчинення
злочину. Зокрема, залишається дискусійним питання про психологічні особливості приховування
злочину.
Основним фактором, що спонукає злочинця вживати заходи по приховуванню
злочину, є бажання уникнути викриття і відповідальності за вчинене. Але саме це
бажання може бути обумовлено різними причинами. Найчастіше це, зрозуміло, страх
перед покаранням, особливо при вчиненні злочинів, за які погрожує позбавлення
волі на тривалий термін чи виняткова міра покарання. Іноді злочинцем рухає не
тільки і навіть, може бути, не стільки страх перед покаранням, скільки сором,
страх ганебного розголосу, як буває при вчиненні злочинів проти близьких людей
та статевих злочинів.
В інших випадках прагнення
уникнути викриття продиктовано бажанням як можна довше продовжувати злочинну
діяльність, що характерно для злочинців-рецидивістів. Нарешті, приховування
злочину здійснюється і тоді, коли воно входить обов'язковим елементом до
способу вчинення злочину, тобто коли сам злочин неможливо вчинити без вживання
спеціальних своєчасних заходів по його приховуванню. Таке положення виникає,
наприклад, при вчиненні триваючих розкрадань.
Приховування злочинів шляхом інсценування здійснюється для того, щоб
направити слідство на помилковий шлях. Для цього злочинці інсценують інший
злочин (0,9% випадків) чи іншу подію, наприклад, нещасний випадок (1,9%
випадків), а також імітують інші сліди (0,7% випадків) та ін. [1, с. 44].
Інсценування також може переслідувати ще одну мету. Це створення з почуття
помсти, заздрості, ревнощів та інших спонукань помилкових доказів винності
особи, ніяк не пов'язаної з вчиненням злочину.
Якщо дії по приховуванню злочину вчиняється не самим винним, а по змові з
ним іншими особами, то мотивами цих осіб можуть бути користь, якщо вони
очікують за це винагороди, почуття любові, жалості, товариського боргу, сорому
перед розголосом, коли справа стосується близької людини, або небажання розголосу
з побоювань викриття їх самих у вчиненні інших злочинів чи ганебних вчинків.
Нарешті варто вказати ще дві групи факторів, що спонукують до приховування
злочинів сторонніми особами і потерпілими.
У слідчій практиці хоч і рідко, але зустрічаються випадки, коли стороння
особа, приховуючи “чужий” злочин на прохання винного або за власною
ініціативою, випадково його помітивши, має на меті одержання підстав для
наступного шантажу суб'єкта злочину. При цьому шантажист прагне
“матеріалізувати” отриману інформацію про злочин, приховуючи від органа
розслідування речові докази винності об'єкта шантажу.
Приховування злочину від потерпілої особи можна чекати у випадках:
1) коли злочин носить ганебний дану особу характер, що свідчить, наприклад,
про такі її якості, як боягузтво, жадібність, нечесність та ін., як це буває,
зокрема, якщо потерпілий став жертвою деяких видів шахрайства, психологічно
розрахованих саме на ці сторони людського характеру. Злочин може розцінюватися
потерпілим як ганебне, що наносить шкоду його репутації в силу визначених
поглядів, розповсюджених у даному середовищі. Саме так сприймається
зґвалтування, в силу чого потерпіла нерідко відмовляється розкрити вчинений
проти неї злочин, для того щоб зберегти репутацію;
2) коли розкриття злочину загрожує кримінальною відповідальністю самому
потерпілому. Так може бути при здійсненні шахрайства (“самочинний обшук”) проти
особи, чиї гроші і цінності, вилучені злочинцями, у свою чергу нажиті злочинним
шляхом – у результаті розкрадання, хабарництва та ін.;
3) в силу бажання потерпілого з числа злочинців-рецидивістів, членів
організованих злочинних угруповань особисто звести рахунок з винним або при
охороні групових інтересів особи цієї категорії [2, с. 138-139].
Крім факторів, що спонукають до приховування злочину, існує ряд обставин,
що впливають на можливість, повноту вибору та реалізації цього задуму.
Усі способи приховування злочину, за винятком лише пасивних способів
утаювання, вимагають витрати визначеного часу. Тим часом у багатьох випадках
злочинець здійснює приховування злочину вже після його вчинення і відчуває при
цьому природний дефіцит часу. Це накладає відбиток на вибір способу
приховування, неповноту й недбалість інсценування, їхній розрахунок на
тимчасову дію приховування. Крім цього на вибір способу приховування впливає і
відношення злочинця до предмета зазіхання. Чим безпосередніше це відношення,
чим тісніше зв'язок злочинця з предметом зазіхання, тим складніший і
винахідливіший спосіб приховування злочину, що ставить крім іншого, мета маскування
цього зв'язку. Це, як правило, способи постійного приховування злочину.
Крім сказаного, що детермінує значення стосовно способу приховування
злочину мають ті ж фактори, що визначають вибір способу вчинення злочину. Це
об'єктивна обстановка вчинення злочину, включаючи місце і час вчинення злочину;
умови і спосіб життя особи, що мають відношення до приховування злочину,
наявність у особи злочинного досвіду і злочинних навичок.
Замислюючи вчинення злочину, вибираючи способи його вчинення і
приховування, злочинець будує уявну модель злочину, відтворюючи в ній усю
систему своїх майбутніх дій, якщо злочин не носить імпульсивного характеру.
Зміст цієї моделі, її деталізація залежать багато в чому від рівня уяви
суб'єкта, що відтворює, а вибір і сполучення дій по вчиненню і приховуванню
злочину – у чималому ступені від його винахідливості, минулого злочинного
досвіду та інформованості про значення
для розкриття злочину тих чи інших слідів.
Знання багатьох прийомів і методів розслідування злочинів здобуваються завдяки
їхній широкій популяризації засобами масової інформації і вітчизняною
детективною літературою, навчанню недосвідчених злочинців більш досвідченими не
залишенню і знищенню на місці події слідів і знарядь злочину (про що повідомили
при анкетуванні понад 68% слідчих), підготовці неправдивого алібі (близько
64%), інсценувань (більш 31%). Наприклад, в одній з організованих злочинних
угрупувань, що займалися квартирними крадіжками і розбійними нападами в
квартирах і будинках Підмосков'я кілька років назад, керівник групи В., сам у
минулому міліціонер, після кожної "операції" проводив
"розбір" дій кожного з її учасників, роз'ясняв криміналістичне
значення різних слідів злочину й учив, що потрібно робити, щоб їх не залишати
при вчиненні злочину [3, с. 7].
Сказане особливо помітно виявляється в інсценуванні злочинів. Імітуючи
вчинення іншого злочину або події некримінального характеру, злочинець повинний
чітко уявити собі ті ознаки, що характеризують вигадану подію, знати способи
вчинення злочину, що імітується і характерні сліди, що залишаються їм, зуміти
уявити собі і думкою “програти” весь механізм цього злочину для додання
інсценуванню належної переконливості. Тут не останню роль відіграє володіння
своєрідним почуттям міри при фальсифікації доказів, а при сполученні
інсценування матеріальних слідів події з удаваємою поведінкою і помилковими
повідомленнями – уміння будувати “багатоходові” комбінації, де знов-таки не
можна обійтися без розвитої уяви. І однак, яким би тонким і витонченим не був
задум злочинця по приховуванню злочину, ним неминуче допускаються більш-менш
значні прорахунки, які у більшості випадків дозволяють слідчому знайти ознаки
приховування і виявити справжню подію.
Література: