Вдовиченко А.В., Албулеса Р.В.
Буковинська державна фінансова академія,
Чернівці
Проблема
визначення об’єкту необхідної оборони
Постановка проблеми. В Конституції
України закріплено положення про те, "що кожний в праві захищати свої
права та свободи всіма способами, які не заборонені законом". У Цивільному
кодексі України ці способи конкретизуються і одним з них є самозахист прав,
який може
вчинюватися засобами заподіяння шкоди у стані необхідної оборони і крайньої
необхідності. Наука кримінального права визначає необхідну оборону як захист
від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння шкоди особі, яка посягає,
якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Відповідно
до ст.36 Кримінального кодексу України [2] (далі– КК) такі дії не є злочинними,
хоча за зовнішніми ознакам і схожі на діяння, які передбачені Особливою частиною
кримінального закону. Тому виникає питання: чому законодавець не визнає
злочином заподіяння шкоди однією особою іншій у стані необхідної оборони? Можливо,
тому, що захист визначених інтересів є правом людини? І, якщо це – право,
тоді які межі і гарантії його реалізації? Як бачимо, виникає необхідність у
визначенні об’єкта необхідної оборони,
враховуючи і те, що у літературі утвердилася думка про те, що реалізація
суб'єктивного права на заподіяння шкоди у стані необхідної оборони базується на
праві недоторканості особистості, а також сприяє формуванню активної участі
громадян у попередженні і припиненні злочинів [7,с.125–126].
Ступінь наукової розробки проблеми. Об'єкт необхідної оборони в своїх наукових працях
досліджували такі вчені, як Ю.В.Баулін, М.Блум, В.Н.Козак, О.Ф.Коні,
В.Ф.Кириченко, ЮЛ.Ляпунов, О.В.Наумов, Б.В.Сидоров, І.І.Слуцький, В.І.Ткаченко,
В.М.Чхиквідзе. У своїх працях вони висловлюють різні точки зору щодо об'єкта
посягання. Одні вчені вказують, що коло об'єктів, захист яких можливий шляхом
здійснення акту необхідної оборони, не може бути більш вузьким, ніж при
визначенні поняття злочину, тому що в такому випадку може скластися враження,
що не кожне суспільно небезпечне посягання дає право на необхідну оборону [9,
с.90]. Інші ж стверджують, що посягання на об'єкти, на які неможливо вчинити
напад, не дає права на необхідну оборону [2, с.46]. На думку третіх, необхідна
оборона не може здійснюватися проти посягань на більшість суспільних відносин,
у тому числі на інтереси у сфері економічної діяльності, на політичні та
трудові права громадян [12, с.12]. Однак не всяке суспільно небезпечне
посягання на ці об'єкти виправдовує застосування права необхідної оборони.
Використання права необхідної оборонив можна допустити тільки при наявності
посягання, яке спрямоване саме на безпосереднє заподіяння матеріальної шкоди
конкретному кримінальному об'єкту. Так, через невизначеність у поглядах вчених щодо об'єкта необхідної
оборони, однією а головних проблем залишається точне встановлення об'єкта
необхідної оборони.
Мета статті. Автори ставлять перед собою завдання вивчити об’єкт необхідної оборони, місце права на необхідну
оборону у структурі загальноправового статусу особистості.
Виклад основного матеріалу дослідження.
Як відзначається у науковій літературі
[7, с.37; 12, с.9], посягання не може здійснюватися без об'єкта, на який воно
спрямоване, тому об'єкт є характеристикою не дій по обороні, а саме посягання.
Проводячи аналіз такого об'єкта принципово хибним є обмеження злочинного
посягання та його відвернення з боку оборони тільки діями злочинця та особи, що
обороняється, в їх психофізичній єдності та протилежності. Їх поведінка досить
часто пов'язана з багатьма факторами суспільного життя та з інтересами інших
суб'єктів, а іноді і цілого суспільства [10,с.69]. Об'єкт кримінально-правової
охорони займає особливе положення. Воно визначається тим, що об'єктом є
соціальна цінність, у недоторканості, укріпленні та подальшому розвитку якої
зацікавлені держава та суспільство. В силу цього, він не може мати негативних
властивостей, і тому не може передати їх за принципом "включення" в
сукупну величину суспільної небезпеки діяння, від якого захитається суб'єкт
оборони. Разом з тим, об'єкт кримінально-правової охорони певним чином
пов'язаний з формуванням суспільної небезпеки посягання, що породжує стан
необхідної оборони. Так, на думку В.М.Чхиквідзе, об'єктом необхідної оборони
можуть бути всі, без винятку, об'єкти, які захищаються кримінальним законом.
Однак не всяке суспільно небезпечне посягання на ці об'єкти виправдовує
застосування права необхідної оборони. Використання права необхідної оборони
можна допустити тільки при наявності посягання, яке спрямоване саме на
безпосереднє заподіяння матеріальної шкоди конкретному кримінальному об'єкту.
Суспільно небезпечне посягання, при наявності якого зазвичай не виникає питання
про суспільно небезпечні наслідки (так звані формальні склади злочину), не можуть
створювати стану необхідної оборони [10, с 18].
У відповідності до ч.1 ст.З6
Кримінального кодексу України (далі – КК) об'єктами суспільно небезпечного
посягання є особистість і права громадян, а також охоронювані законом інтереси
суспільства чи держави. На першому місці серед соціальних інтересів стоять
інтереси особи. Далі вже йдуть інтереси суспільства, інтереси держави, які
пов'язані з забезпеченням безпеки особистості та суспільства.
Спеціального розгляду потребує
питання захисту честі та гідності людини. Погляди юристів на допустимість
насильницьких способів захисту цих благ від злочинних посягань завжди були
різноманітними: від визнання можливості вбити особу, яка посягає на честь та
гідність того, хто обороняється, до думки, що заподіяння тяжкої шкоди тому,
хто посягає, суперечить природному праву, тому що вбивство не буде вдалим
способом захисту доброго імені. У ст. 36 КК України не визначається від якого
суспільно небезпечного посягання може здійснюватись захист. Судова практика у
різний час це питання вирішувала по-різному. Але, як правило, законодавство та
судова практика допускали необхідну оборону проти насильницьких нападів на
честь, її можливість не можна заперечувати відносно словесних та символічних образ. Також
цієї думки дотримувався О.Ф.Коні, який допускав необхідну оборону не лише від
пограбувань, розбоїв, посягань на життя та здоров'я людей, але й від образ [8,
с.280–285]. Своєю теорією і практичною –діяльністю він доводив, що від образ
правомірно захищати не тільки свою честь, але й честь іншої особи. На нашу
думку, кожна людина та громадянин має право на захист своєї честі та гідності,
включаючи насильницькі способи припинення цих посягань проти особи.
Розглядаючи право на захист
власності від злочинного посягання, ми дотримуємося думки, що захист повинен
здійснюватися будь-якими рішучими заходами, виключаючи завідоме заподіяння
смерті тому, хто посягає.
При оцінці правомірності дій того,
хто обороняється,
потрібно, перш за все, встановлювати відповідність чи невідповідність благ,
які визначаються зіставленням важливості інтересу, який захищається, та того,
чому заподіюється шкода. На думку професора В.С. Устинова, при захисті від
розбійного нападу чи від зґвалтування особа, яка обороняється, вправі
заподіяти не тільки тяжку шкоду здоров'ю, а навіть смерть. У першому випадку
смерть заподіюється при захисті від посягання на майно, яке супроводжується
насильством, небезпечним для життя та здоров'я потерпілого, в другому – від
посягання на статеву свободу жінки, статеву недоторканість малолітніх чи
неповнолітніх. Очевидно, що і здоров'я, і об'єкти вказаних статевих злочинів
менш важливі, ніж життя, тобто між інтересом, що захищається, та інтересом,
якому заподіюється шкода, є певна невідповідність. Однак між, ними, як указує
В.С. Устинов, немає явної (надмірної) невідповідності, в зв'язку з чим в таких
випадках не може йти мова про перевищення меж необхідної оборони [11,с.337].
Необхідно врахувати, що в умовах
необхідної оборони для врятування благ у жертву приноситься інтерес злочинця,
що вчинив напад. Злочинець сам винен у тому, що йому заподіюється шкода [18,
с.328]. Це положення було добре відоме ще зі стародавніх часів. Так, у Цицерона
в першій книзі його трактату "Об обязанностях" сказано, що той, хто
задумав заподіяти іншому шкоду, турбується, що якщо йому не вдасться це
зробити, то йому самому буде заподіяно ту чи іншу шкоду [З, с 189].
Отже, об'єкт необхідної оборони
певною мірою регламентується нормою кримінального закону. Так, у нормативній
формулі, що передбачає необхідну оборону (ч.Г ст.36 КК України), в якості
об'єкта вказуються особа та права того, хто обороняється, чи інших осіб,
охоронювані законом інтереси суспільства та держави. В даному випадку мова йде
не про заподіяння шкоди об'єкту, а про його захист, про охорону законних
інтересів. Тому діяння, спрямоване на реалізацію незаконних інтересів,
заподіяння шкоди юридичним благам – неправомірне.
Категорії "об'єкт кримінально-правової
охорони" та "об'єкт необхідної оборони" ідентичні за обсягом і
змістом, і, на нашу думку, є ширшими, ніж категорія "об'єкт злочину".
Адже громадянське суспільство і держава зацікавлені в тому, щоб суспільні
відносини, що взяті під охорону кримінального закону, залишалися, за загальним
правилом, об'єктом охорони і рідше ставали об'єктом злочинного посягання. Але в
реальній дійсності такі посягання досить поширені, вони підривають суспільні
відносини і тим перетворюють їх в об'єкти злочинів.
Висновки. 1. Характер суспільної небезпеки посягання залежить
від установлених судом об'єкта посягання, форми вини того, хто посягає, та
віднесені Кримінальним кодексом до категорії більш тяжких чи менш тяжких
злочинів.
2.06'єктом необхідної оборони
належить вважати сукупність благ (інтересів особи, суспільства чи держави),
охоронюваних кримінальним законом від суспільно небезпечних" посягань.
Протизаконні інтереси особи не можуть бути об’єктом необхідної оборони.
З.Якщо характер суспільної
небезпеки посягання, що здійснюється нападником, залежить від установленого
слідством та судом об'єкта посягання, то першим ступенем виявлення ознак
перевищення меж необхідної оборони буде незаперечна, об'єктивно очевидна,
тобто явна невідповідність його об'єкта захисних дій, які визначаються
тяжкістю наслідків порушення юридичних благ особи, яка посягає.
4.Чим більше важливе благо, якому
напад–_ник загрожує своїм посяганням, тим вищий характер суспільної небезпеки
посягання. В такій ситуації той, хто обороняється, може знехтувати інтересами особи
нападника, тим більше, що закон не охороняє їх як раніше.
5.Тому, хто обороняється, не
завжди відомо про глибину порушення правоохоронюваних інтересів, яке
станеться, якщо нападник досягне своєї протиправної мети.
Список
літератури
1. Конституція України: Прийнята
на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. –К.: Преса України,
1997. – 80 с
2. Кримінальний кодекс України від
5 квітня 2001 року: Офіційний текст. – К: А.С.К., 2003.–224 с
3. Баулин Ю.В. Обстоятельства,
исключающие преступность деяния. –Харьков, 1991.
4. Блум М. Некоторые вопросы
необходимой обороны // Учёные записки Латвийского государственного
университета им. М.П.Стучки. –Т. 44.–Рига, 1962.–С. 45–52.
5. Гроций, Гуго. О праве войны и
мира. Три книги, в которых объясняется естественное право и право народов, а
также принципы публичного права. –М: Юр. лит., 1956. – 867 с.
6. Дубинин А.П. Объест
правоотношения (вопросы теории). – Саратов, 1980.
7. Козак В.Н. Право граждан на
необходимую оборону. – Саратов, 1972. – 162 с.
8. Кони А.Ф. Собрание сочинений. –
Т.2 –М., 1966.–281 с.
9. Кириченко В.Ф. Обстоятельства, исключающие уголовную
ответственность // Советское государство и право. – 1958. – № 8.
10. Чхиквидзе В.М. Советское
военно-уголовное право. М., 1948
11. Устинов В.С. О субсидиарной природе института необходимой
обороны // Нижегородские юридические записки. Право. Власть. Законность. Выпуск
третий. – Н.-Новгород, 1997.
12. Ляпунов Ю.И.
Социально-правовая природа института необходимой обороны // Законность. – 1994.