ВІЗІЯ КОЗАЧЧИНИ В ТВОРАХ ПРОСПЕРА МЕРІМЕ (“УКРАЇНСЬКІ КОЗАКИ ТА ЇХНІ ОСТАННІ ГЕТЬМАНИ”, “БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ”)

Волинець Ю.В.

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

візія КОЗАччини В ТВОРАХ ПРОСПЕРА МЕРІМЕ

(“УКРАЇНСЬКІ КОЗАКИ ТА ЇХНІ ОСТАННІ ГЕТЬМАНИ”, “Богдан Хмельницький”)

Події з історії України нерідко ставали центральними темами зарубіжних праць (“Реляція про нове повстання козаків” А. Віміни (1649), “Опис України” Г. Боплана (1650), “Історія громадянських воєн останнього часу” М. Бісаччіоні (1653), “Історія війни козаків проти Польщі” П. Шевальє (1668) та ін.) і художніх текстів (“Бурхливі часи” Т. Т. Єжа (1880 – 1882), “Вогнем і мечем” Г. Сенкевича (1883 – 1884), “Гнів Божий” Ю. Крашевського (1886), “Богдан Хмельницький” О. Рогової (1888) і т. д.). Не оминув своєю увагою подій української минувшини й відомий французький письменник Проспер Меріме (1803 – 1870), творчість якого різноманітна (драматичні та прозові твори, історичні трактати, літературознавчі дослідження, перекладацька діяльність тощо).

Відомо, що П. Меріме цікавився дослідженнями з історії слов’янських народів, з-посеред яких особливе місце відводив українському. Причини такого зацікавлення детально означують науковці О. Купчинський [1, 18 – 20], Я. Кравець [2, 8 – 10], О. Болдирєв [3, 7], П. Бочан [4, 23] та ін. “Перше ґрунтовне знайомство П. Меріме з Україною припадає на 40-і роки [...] Першим його інформатором із питань славістики був Сергій Олександрович Соболевський [...] З листування відомо, що С. Соболевський інформує його про давні й нові видання, постачає його книжками. Не менш корисними для П. Меріме були безпосередні розмови з С. Соболевським. Письменник називає його своїм “великим учителем”. П. Меріме допомагав знайомитися з російською і українською історичною дійсністю І.С. Тургенєв” [1, 18]. Письменник навіть вивчив російську мову, і ознайомився, “як про це свідчать окремі сліди в листуванні, з українською” [1, 18]. П. Меріме захоплювався російською та українською художніми літературами (творами О. Пушкіна, М. Гоголя, Марка Вовчка та ін.), а також студіював історичні праці (М. Карамзіна, М. Устрялова, М. Костомарова і т. д.). Завдяки історичним дослідженням про українську минувшину (як вітчизняним, так і зарубіжним) письменник зацікавився подіями козаччини, зокрема, провідну роль з-поміж інших відвів добі Хмельниччини як одному зі знакових періодів в історії українського суспільства.

Першим твором про бурхливі часи з історії України став текст “Українські козаки та їхні останні гетьмани” (1854) [5], на який помітний вплив справили раніші за часом джерела (Г. Боплана, П. Шевальє, Ж. Маржере та ін.). На основі ж монографічного дослідження “Богдан Хмельницький” М. Костомарова П. Меріме напише другу “оповідь” про козаччину й присвятить її українському гетьманові (“Богдан Хмельницький” – 1863р.) [6]. Обидва тексти акцентують на подіях Визвольної війни та постаті Богдана Хмельницького. Щоправда, перший текст у стислій формі означує історію з’яви козацтва та гетьманування Б. Хмельницького, Ю. Хмельницького, І. Мазепи. Окрім названих вище, образна структура цього твору представлена історичними постатями (Стефан Баторій, Владислав IV, Ян Казимир, Карл XII та ін.) і “збірними” образами (козаки, жінки, поляки, татари та ін.). Наступна ж за часом виходу “оповідь” (“Богдан Хмельницький” – Ю.В.) розлогіше від попередньої акцентує на подіях Хмельниччини, провідну роль відводячи зображенню постаті українського полководця. У контексті змалювання цього образу автор звернув увагу й на знакові події історичного та особистого характеру із життя гетьмана. Крім провідного образу Б. Хмельницького у тексті означені постаті польського короля Владислава IV, канцлера Оссолінського, гетьмана Потоцького, полковника Барабаша, старости Конецпольського, підстарости Чаплинського та ін.

Серед дослідників історичних “оповідей” П. Меріме немає єдиної думки щодо визначення жанру цих творів. Прикладом, текст “Українські козаки та їхні останні гетьмани” О. Купчинський назвав “працею на історичну тематику” [1, 19], Я. Кравець – “твором-есе” [2, 8]. Жанр наступного твору П. Меріме “Богдан Хмельницький” науковці визначили своєрідно: “Це – монографічне дослідження на історичну тему, в якому, однак, Меріме-історик часто “віддає перо” Меріме-художнику” [1, 21], – зауважив О. Купчинський, Я. Кравець означив його як “есе” [2, 10], О. Болдирєв називав то “історичною біографією” [3, 3], то “нарисом” [3, 6]. Зважаючи на ненауковий виклад матеріалу, велику кількість переказів, легенд, розповідей про козацтво та його звитяги, висновуємо, що жанрові ознаки текстів значно ближчі до есе, ніж до наукових ґрунтовних досліджень, приймаючи позицію Я. Кравця. Хоча, безперечно, і в означеннях жанрових особливостей творів П. Меріме іншими науковцями теж є раціональне зерно.

За текстами обох “оповідей” відчувається щире захоплення, навіть “залюблення” козацькою державою П. Меріме. Козаччина як неперебутнє історичне явище настільки схвилювала французького митця, що часто в тексті він надто ідеалізує як козацтво, так і його чільників. “На Січі існувала абсолютна рівність козаків; певні повноваження надавали тільки старим козакам, зокрема право вирішувати спірні питання за давніми звичаями і традиціями козацької ватаги. Усі важливі справи залагоджувалися більшістю голосів. [...] Як і Стародавній Рим, Запорізька Січ поповнювала свою людність славними хлопцями, які пропонували свої послуги; та не кожного до неї приймали. Навіть ті, хто явно підходив, мусили пройти іспитовий строк. Від них не вимагали документів, які підтверджували їхню доброчесність чи кваліфікацію, лишень треба було довести свою відвагу, вправність і мужність. Муштра була суворою, так як у наших флібустьєрів” [5, 118 – 119]. Не менш патетично, прихильно виписаний образ гетьмана Богдана Хмельницького в обох текстах. Письменник, можливо, вбачав у ньому ту видатну особистіть, яка мала обов’язково справити враження, зацікавити [2, 9]. “Богдан Хмельницький був немовби завершеним типом козака: відважний, лукавий і завзятий, із вродженим хистом войовника. Його нестримність – справжня чи вдавана – не завдавали йому шкоди в очах руського люду, так само як французів не шокували зальоти Генріха IV. Небагато знаходимо таких абсолютних правителів, і жоден так уважно не дотримувався звичаїв свого краю” [6, 300].

Цікаво, що ці тексти П. Меріме є найменш відомими з його творчої спадщини, але для українського народу мають велике значення. Незважаючи на таку “непопулярність”, вони викликали інтерес до Козацької України у співвітчизників автора. Я. Кравець зауважує, що “...під впливом дослідження Меріме французький Сенат 1869 року прийняв рішення про впровадження у школах Франції курсу історії України. Двадцять років опісля французький поет Деруляд звернувся до есе “Богдан Хмельницький” і, як писала газета “Зоря” (1889, ч. 10), “скомпонував по ній драму “Гетьман”, в якій вперше з’явилися на сцені наші земляки-запорожці”. В кінці минулого століття французький белетрист Сильвестр Арман і письменник Маро створюють п’єсу “Козаки”, взявши за основу повість М. Гоголя “Тарас Бульба” [2, 14].

Література

1. Купчинський, О. Проспер Меріме і його твір “Богдан Хмельницький” [Текст] / О. Купчинський // Жовтень. – 1987. – №8. – С.16–22. 2. Кравець, Я. “От де люде наша слава...” [Текст] / Я. Кравець [передмова] // Боплан, Гійом Левассер де. Опис України. Проспер Меріме. Богдан Хмельницький. – Львів : Каменяр, 1990. – С. 3–16. 3. Болдирєв, О. Історія – це роман, який був насправді [Текст] / О. Болдирєв [вступна стаття] // Історичні постаті України : Історичні нариси. – Одеса : Маяк, 1993. – С.3–11. 4. Бочан, П. О. Україна в поглядах німецьких і французьких вчених, послів і мандрівників XVII – XIX cт. [Текст] : автореф. дис. … канд. іст. наук : 02.00.01 / П. О. Бочан; Чернів. нац. ун-т ім. Ю.Федьковича. – Чернівці, 2008. – 32 с. 5. Меріме, П. Українські козаки та їхні останні гетьмани [Текст] / П. Меріме // Боплан, Гійом Левассер де. Опис України. Проспер Меріме. Богдан Хмельницький. – Львів : Каменяр, 1990. – С. 115–141. 6. Меріме, П. Богдан Хмельницький [Текст] / П. Меріме // Боплан, Гійом Левассер де. Опис України. Проспер Меріме. Богдан Хмельницький. – Львів : Каменяр, 1990. – С. 142–301.