Марценішко В.О.

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

Постать Генріка Сенкевича в оцінках Івана Франка

У царині українсько-польських літературних взаємин однією з найскладніших, але й актуальних є проблема зв’язків Івана Франка з польською культурою. Адже загальновідомо, що у 80 – 90-х рр. ХІХ ст. в Україні не було людини, котра б так багато зробила для порозуміння і єднання двох великих культур, як Франко. Тому, аналізуючи польсько-українські літературні взаємини, Григорій Грабович справедливо пише, що “що кілька праць Івана Франка, написаних на зламі століть, все ще залишаються тут найгрунтовнішими” [2, 138].

Наприкінці 70-х – початку 80-х років серед краківських станьчиківських кіл відбулася спроба переоцінки найважливіших фактів з історії Польщі, і, як наслідок, виходить ряд монографій про події часів Хмельниччини, в яких спаплюжено не лише особу великого полководця, а й український народ. Якщо з’ява цих праць залишилася непоміченою серед широкого загалу читачів, то роман Генріка Сенкевича “Вогнем і мечем” мав резонанс, нечуваний у польській літературі протягом її багатовікової історії. У 1884 році Олександр Свєнтоховський у статті, присвяченій цьому творові, писав: “Без будь-якої боязні допуститись перебільшень можна сказати, що в нашій літературі, не виключаючи навіть явищ найгеніальніших, жоден польський твір не був після виходу в світ предметом такого великого і водночас такого галасливого захоплення, … жоден не був відзначений з таким тріумфом в періодиці, як “Вогнем і мечем”. Міцкевич після написання “Пана Тадеуша” задовольнився б десятою частиною тієї слави, яка Сенкевичу була сплачена відразу… Ледве висохла на книжці друкарська фарба, а вже гр. Тарновський віддав честь Сенкевичу окремим звітом, в якому порівнював його з Гомером, Данте, Шекспіром, Міцкевичем та ін.” [Цит. за: 1, 91]. Водночас із величезною популярністю твір також викликав різку полеміку, як свого часу “Гайдамаки” Шевченка. Консервативні краківські кола захоплено вітали появу роману (С.Тарновський, як пам’ятаємо, вбачав у Сенкевичі рівню Гомерові, Данте і Шекспіру); інші критики, скажімо Болеслав Прус чи Іван Франко (останній говорив, по суті, за всіх українців), були надзвичайно розчаровані [5, 126].

Свого часу Франко віддав належне раннім творам Сенкевича – оповіданням із життя польських селян (“Янко-музикант”, “Нариси вугіллям”, “Бартко-переможець”), прагнув окреслити риси його таланту як письменника-реаліста: “...тут перед нами розкриваються широкі, як дійсність, горизонти справжнього народного життя, всебічно охопленого, старанно досліджуваного і представленого за допомогою всього витонченого апарату сучасного реалізму” [4, 70]. Також дослідник виступав проти несправедливих обвинувачень італійським критиком Антоніо Каваллі Сенкевича у плагіатові. На думку італійського вченого, роман “Quo vadis” є тільки більш-менш вдалою переробкою роману відомого італійського поета і белетриста Алессандро Мандзоні “I promessi sposi” (“Заручені”). Успіх Сенкевичевого “Quo vadis”, пояснює Франко, змусив таких історико-літературних “сищиків” звернути на нього увагу. До речі, й раніше йому закидали плагіати і в Німеччині, й у Франції, знаходили його і в давніших творах (напр., “Ogniem i mieczem” – “Три мушкетери” Дюма-батька, “Potop” – “Parcival” Вольфрама Ешенбаха). “...та се все, ані на волосок не вменшує дійсної вартості творів Сенкевича, яку треба оцінювати не з якихось більше або менше загальних літературних ремінісценцій, а з їх внутрішнього ідейного змісту і їх артистичної композиції та викінчення” [Т.33, 82], – справедливо підсумовує Франко.

Як бачимо, Франкові оцінки прозової спадщини польського письменника відзначаються об’єктивністю, точністю формулювань, пильною увагою до ідейно-естетичної сутності його творів. Він завжди прагнув бути чесним і неупередженим у своїх судженнях стосовно літературних творів (і не лише Сенкевича), але щодо роману “Вогнем і мечем” – його ставлення завжди було різко негативним. Дослідник часто підкреслював руйнівний характер твору, спрямованого проти визвольних прагнень не лише українського, але й польського народів. Григорій Вервес вважає, що Франко мав на увазі саме Сенкевича, коли у відповідь Кулішеві писав: “Не маючи панів, ми не мали й меценатів і нерозлучного з ними дворацтва та лизунства в літературі та норовах, ми не мали й не матимемо панської літератури, пани не зводили й не зведуть нашого письменства та духовного життя на такі гнилі бездоріжжя, як, наприклад, польська література” [Т.26, 161].

Варто зазначити, що судження українського дослідника про національно-визвольну боротьбу українського народу під проводом Богдана Хмельницького мають багато спільного з поглядами польського письменника Болеслава Пруса, і ці судження значною мірою пов’язані з названим романом Сенкевича. Тому закономірним є те, що, пишучи в 1887 році велику статтю, присвячену повісті Пруса “Форпост”, Франко називає Трилогію Сенкевича “відступництвом від реалізму” [Т.27, 70], запереченням власних принципів. Мотивуючи причини, які спонукали його до широкого аналізу повісті “Форпост”, він писав: “...Я повинен був це зробити для галицької громадськості, яка читає і зачитується такими фантастичними речами, як “Вогнем і мечем” або “Потоп”, а на згадку про Б.Пруса аж надто часто відповідає зі здивуванням “Прус... Прус... хто це такий той Прус?” [Т.27, 77].

Значно пізніше, у 1901 році, коли “вже можна було пересвідчитись у цілком негативному впливі на польську суспільність роману “Вогнем і мечем”, коли за принципами Сенкевича ендеки в Галичині закликали “до ножів з русинами” [1, 329], в рецензії стосовно кореспонденції Богдана Залеського Франко знову нагадав про ту шкоду, яку завдали українсько-польським стосункам т.з. патріотично-фантастичні твори. “Навіть та Україна, – пише Франко, – яку він (Залеський. – В.М.) так гаряче любив, малювалася в його поезії в зовсім фантастичних нарисах, і хто знає, чи той фантастичний малюнок не причинив польській суспільності багато шкоди, так само, як, певно, принесе їй шкоду й не менш фантастичний, хоч у противнім, ворожім та ненависнім напрямі, малюнок у славній трилогії Сенкевича” [Т.33, 102].

Не оминає Франко і “ексклюзивно-польське патріотичне становище” в мовознавчих працях О.Брюкнера, в яких стверджується культурна місія польської шляхти на Україні [3, 28]. Тобто, можемо підсумувати, що в усіх цих згаданих виступах український письменник осуджував спроби фальсифікації історичного минулого, початок чому частково поклав Генрік Сенкевич згаданим романом. “Новочасні польські письменники, – зауважує Франко, – за почином Г.Сенкевича держаться досить аналогічної форми: препарують польську історію та науку “dla pokrzepienia serc”, відмальовуючи минувщину й теперішність якомога найбільш рожево, замазуючи або промовчуючи хиби та недобори власної нації, а зате щедріше добачаючи і тим яскравіше розмальовуючи їх у інше. Загальновідомо, як Сенкевич у своїй “Трилогії” dla pokrzepienia serc своїх земляків розмалював козаків та й загалом українців варварами, мало що не дикунами, п’яницями та нелюдами, а поляків не лише ідеальними людьми, повними благородства та посвячення, але навіть “надчоловіками” з погляду на фізичну силу, хоробрість та живучість” [3, 125].

література

1. Вервес Г. Іван Франко і питання українсько-польських літературно-громадянських взаємин. – К., 1957. – 365 с.

2. Грабович Г. Польсько-українські літературні взаємини: питання культурної перспективи // Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. – К.: Основи, 1997. – 604 с.

3. Див. рецензію І.Франка на книгу О.Брюкнера “Dzieje literatury polskiej w zarysie” // ЗНТШ. – 1903. – Т. 13. – С. 28.

4. Франко І. Польський селянин в освітленні польської літератури // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К., 1988. – Т. 45. – С. 206. Далі посилаємося на це видання, вказуючи в тексті том і сторінку.

5. Франко Т. Іван Франко про Богдана Хмельницького // Вітчизна. – 1954. – №4. – С. 126.