Економічні науки / 15. Державне регулювання економіки

К.е.н., доцент Новіков О.Є.

Миколаївський державний аграрний університет, Україна

Основні методи та принципи державного управління (регулювання) економіки

Механізм державного регулювання економіки можна визначити як систему засобів, важелів, методів і стимулів, за допомогою яких держава регулює економічні процеси, забезпечує реалізацію соціально-економічних і правових функцій. Інакше кажучи, державний механізм включає політико-правові, організаційно-управлінські форми і засоби управління (регулювання) господарською діяльністю суб’єктів ринкової економіки. Відповідно до об’єктів економічної діяльності держави (зовнішньоекономічні зв’язки, національна економіка, її окремі галузі і сфери) можна виділити три групи методів державного механізму регулювання: макро-, мезо- і мікроекономічні методи. Також існує інша класифікація методів державного регулювання, яка передбачає їх розподіл на 2 групи: методи прямого впливу та методи непрямого (опосередкованого) впливу.

Прямі методи державного регулювання економіки не передбачають створення додаткового матеріалу стимулу, не загрожують фінансовими збитками і спираються на силу державної влади. Методи непрямого (опосередкованого) державного регулювання ґрунтуються переважно на товарно-грошових важелях, визначають правила гри в ринковому господарстві та впливають на економічні інтереси суб’єктів господарської діяльності [2].

Класифікація методів державного регулювання ринкової економіки в т.ч. і аграрної за характером впливу на господарську діяльність її суб’єктів включає: економічні, адміністративні, донорські, протекціоністські. При використанні методів економічного впливу держава не втручається у прийняття рішень суб’єктами економіки, а лише створює передумови для того, щоб вони при самостійному виборі віддавали перевагу варіантам, які відповідають цілям економічної політики держави. При цьому ринкова ситуація не порушується. Адміністративні методи взагалі не відповідають природі ринкових відносин, тому їх нерідко називають антиринковими. Але за ступенем втручання в економіку вони належать до найбільш дійових. Методи прямого впливу на економіку нерідко є високоефективними внаслідок оперативного досягнення економічних результатів. Разом з тим вони потребують створення спеціальних органів і установ для реалізації цих методів і контролю за їх виконанням. Нерідко це супроводжується бюрократизацією економіки, обмеженням ініціативи недержавних суб’єктів, порушенням їх економічної свободи.

Потужним регулятором економіки в сучасних умовах є державне замовлення на основі добровільного контракту, який укладає держава з виробником. На сьогодні у західних країнах досить складно отримати державне замовлення, оскільки в такому разі виробник забезпечить собі гарантований збут продукції, як правило, за вигідними цінами, а в перспективі матиме доступ на стійкий, гарантований державний ринок. У цілому державне замовлення стає засобом створення передової структури виробництва, забезпечення розвитку пріоритетних напрямів науково-технічного прогресу.

Перебудова податкової системи в Україні, реалізація розглянутих принципів дасть можливість збільшити доходи як платників податків, так і надходження до Держбюджету. А це буде стимулювати інвестиції у виробничу сферу і сферу послуг, тобто забезпечить подальший розвиток економіки. Розшириться поле оподаткування, що дасть можливість оптимізувати функціонування бюджетної сфери і суттєво збільшити виплати пенсій. Завдяки цьому можна пом’якшити соціальну напругу в суспільстві, зменшити вплив лівих партій, які, спираючись на незаможні верстви населення, формують негативне ставлення більшості населення до ринкових перетворень, чинної політики державних установ.

Головним механізмом управління у ринковій економіці є ринковий механізм, або просто ринок. Він регулює господарські зв’язки між економічно суверенними суб’єктами економіки, які самі вирішують основні питання організації всякого виробництва: що, скільки, як і для кого виробляти. Державне регулювання економікою в епоху вільної конкуренції було незначним. Зазначимо, що ринковий механізм за своєю природою є демократичним, „непідкупним”, „індикативним”. Безпосередньо товаровиробникові він не вказує, що, скільки, як і для кого виробляти. У нього є широкий вибір у межах об’єктивних принципів товарного господарства. Кожний товаровиробник, враховуючи ці принципи, діє на свій страх і ризик, безпосередньо зацікавлений в ефективній роботі й особисто несе відповідальність за результати господарської діяльності. Держава у соціалістичній системі господарства управляє економікою за допомогою директивного планування і численних важелів, переважно командно-адміністративного характеру. Певною мірою використовувалися й економічні важелі, але вони мали другорядний характер. У таких умовах виключалась економічна самостійність усіх державних підприємств, котрі, як уже зазначалося, мали лише оперативно-господарську самостійність у рамках директивних планових завдань.

У соціалістичній економіці ринкові принципи повною мірою не працювали: не було підприємницького середовища як такого, повноцінних ринкових відносин, а тому не діяв механізм ринку як регулятор виробництва. Господарську діяльність державного сектора повністю регулювала держава в особі Ради Міністрів, Держплану методом директивного планування [3]. Замість трьох основних механізмів, що регулюють сучасні моделі економіки ринкового типу, в державно-плановій використовувався один – централізовано-плановий порядок. Іншими словами, у соціалістичній системі економічна діяльність інтегрувалася, узгоджувалася переважно за допомогою дії механізму державної бюрократичної координації, її найважливішими методами були накази, розпорядження, що ретранслювалися зверху вниз, тобто за ієрархічною градацією. Наказ більш високого рівня управління віддавав підпорядкованому керівникові, використовуючи при цьому матеріальні й моральні стимули, а нерідко – і примус.

Всі інститути саморегулювання і саморозвитку, які властиві ринковій економіці, були зруйновані (приватна власність, економічна і юридична самостійність виробників). Функції ринку перебрали на себе державні й частково партійні органи управління. Організацію й управління економікою вони здійснювали переважно командно-адміністративними методами. Виходячи з основних критеріїв, які визначають тип економічної системи, тобто форму власності й господарювання, механізмів регулювання економіки, соціалістична система господарства була державно-плановою, де головним суб’єктом власності, господарювання і менеджером була держава. Термін „командно-адміністративна економіка” акцентує увагу на характері важелів, за допомогою яких держава здійснювала централізоване, директивне управління економікою [1, с. 609-625].

Література:

1. Мельник Л.Ю. Економічна теорія на межі тисячоліть: [навч. посібник] / Л.Ю. Мельник, П.М. Макаренко, І.Г.Кириленко. – К.: ІАЕ УААН, 2003. – 748 с.

2. Михасюк І.Р. Державне регулювання економіки [підручник] / І.Р. Михасюк, Л.А. Швайка. – Львів: Магнолія плюс, видавець СПДФО „В.М.Піча”, 2006. – 438с.

3. Саблук П.Т. Глобалізація і продовольство: [моногр.] / П.Т. Саблук, О.Г. Білорус, В.І. Власов. - К.: ННЦ ІАЕ, 2008. - 632 с.