К. е. н. Рябець Н.М.

ДВНЗ «Київський національний економічний університет

імені Вадима Гетьмана»

Проблеми формування корпоративного управління в Україні

На сучасному етапі розвитку в Україні сформувалась така модель корпоративного управління, в якій в тій чи іншій мірі домінує власник-інсайдер з коротким часовим горизонтом прийняття рішень, що в свою чергу, створює суттєві обмеження для орієнтованого на нововведення економічного розвитку. Все це, в свою чергу передбачає наступне:

· Порівняно високий рівень концентрації власності у одного власника або вузького кола акціонерів.

· Безпосередня участь в управлінні домінуючого власника - акціонера (акціонерів) або жорсткий (поточний) контроль за найманим менеджментом.

· Опора на самофінансування інвестиційних проектів або на використання ресурсів контрагентів, з якими встановлені довгострокові партнерські відносини (в тому числі і в рамках інтегрованих бізнес-груп) як засіб мінімізації ризику корпоративного захвату.

· Використання страхувальних схем з виводом активів ( в тому числі розрахунки між українськими компаніями закордоном із використанням зарубіжної банківської системи), багатоланкову систему номінальних власників акцій (офшорні компанії).

Важливо розуміти, що ефективність будь-якої моделі корпоративного управління як форми інституційної угоди є відносною і залежить від якісних властивостей інституційного середовища. Модель (моделі) корпоративного управління, яка в найбільшому ступені підходить для розвинутих фінансових ринків, може виявитись зовсім нежиттєздатною в ситуації, коли права власності не захищені (в тому числі і тому, що не дотримується принцип незалежності судів, не вирішена безліч питань, пов’язаних з асиметричним розподілом інформації між зацікавленими сторонами). Слід враховувати, що внутрішньо корпоративні реструктуризації можуть відбуватись в рамках різних стратегій, в числі яких захисна і спрямована на розвиток. Модель корпоративного управління, що отримала розвиток в Україні, орієнтована на захисну реструктуризацію. Таким чином, можна зробити висновок, що вище зазначене означає, що в українській економіці компанії з розпорошеною структурою прав власності, скоріше за все, перебувають в поганому фінансовому стані і не здійснюють активної політики реструктуризації.

Якщо зовнішні форми контролю дій виконавця (менеджера) – перш за все, фондовий ринок і недружні поглинання – діють неефективно, то прямий контроль через концентрацію блокуючого пакету акцій створює умови для вирішення проблеми управління поведінкою виконавця. Проте, зважаючи на неефективний захист абсолютних (на відміну від відносних) прав власності (зважаючи на загрози перерозподілу, або через замовні банкрутства, або інші форми), модель корпоративного управління, що сформувалась в Україні, включає в якості компонента формально прихованого власника і певні схеми, пов’язані з використанням зарубіжних банків для здійснення розрахунків, офшорні та оншорні юрисдикції з низьким рівнем податкового навантаження, а також «інвестиції» в персональні відносини з представниками влади різних рівнів.

Розповсюдження практики недобросовісних корпоративних захватів пов’язане з особливостями формування моделі корпоративного управління в Україні, серед яких слід вказати на наступні: 1) нечітка, непрозора система реєстрації прав власності; 2) низька ефективність судової системи (проблема незалежності і рівень розуміння суті корпоративних конфліктів); 3) прогалини в корпоративному і процесуальному законодавстві; 4) високий ступінь недосконалості ринку корпоративного контролю; 5) нетранспарентність корпорацій; 6) ризики перегляду результатів специфікації прав власності (в тому числі в результаті приватизації). Ефективність корпоративного управління в рамках окремих компаній не може бути визначена в незалежності або поза зв’язку з інституційним середовищем, а також характеристиками фінансової інфраструктури.

На наш погляд, загальний напрямок підвищення ефективності корпоративного управління пов’язаний, перш за все, зі створенням адекватних стимулів для нововведень в довгостроковій перспективі, зокрема:

1. підвищення якості інституційного середовища в цілому і державного управління, зокрема. Відповідно, це має значити забезпечення більш ефективної захищеності прав власності , в тому числі підвищення якості та дієвості законодавства (адміністративного, адміністративно-процесуального, судового), а також практики правозастосування; пом’якшення проблеми асиметричного розподілу інформації між учасниками корпоративних конфліктів і судами через більш чітке визначення юридичних і процесуальних аспектів, що ускладнюють маніпулювання правом.

2. розвиток конкуренції, що створює відповідні стимули та механізми інформування поручителів щодо дій виконавців. До того ж слід зазначити, що розвиток конкуренції стосується як товарних ринків, так і ринків послуг, в тому числі фінансових. З цієї точки зору розвиток фінансового ринку – одна з ключових умов підвищення ефективності корпоративного управління. Саме фінансовий ринок, а точніше його фондовий сегмент являє собою ту сферу, в рамках якої, за допомогою здійснення операцій з цінними паперами, може бути реалізований цивілізаційний перехід прав власності до більш ефективного власника.

3. розвиток не регуляторних альтернатив, що, в свою чергу, забезпечують вирішення проблем корпоративного управління з урахуванням галузевої (та інших видів) специфіки. Оскільки недобросовісні корпоративні захвати являють собою практику, яка не завжди пов’язана з порушенням законодавства, то санкції, що застосовуються по відношенню до недобросовісних «загарбників», можуть ефективно (своєчасно, адресно і порівняно з невеликими витратами) застосовуватись в тому випадку, якщо буде створений недержавний механізм контролю (у відповідності до принципів саморегулювання). Модель корпоративного управління, що сформувалась, передбачає , що різні аспекти в рамках та поза її межами перебувають у взаємозв’язку. З цієї точки зору трансформація моделі вимагає розуміння компромісу між системністю змін (що передбачають значні стартові витрати) та послідовністю і темпами часткових змін (зі значними подальшими витратами, обумовленими початковим зниженням ефективності корпоративного управління зважаючи на порушення початкової рівноваги, розбалансування системи інтересів).

Таким чином, послідовне вибудовування системи ефективного захисту прав власності, а також контрактних зобов’язань як з використанням судових механізмів, так і за допомогою режиму саморегулювання поряд із розвитком добросовісної конкуренції дозволить в цілому підвищити якість корпоративного управління і прискорити вирішення проблеми щодо недобросовісних корпоративних захватів.

Література:

1. Выявление недобросовестных корпоративных захватов и выработка предложений по противодействию их использованию (с учётом мирового опыта). Аналитический доклад Фонда «Бюро экономического анализа». К, 2011.

2. Третьяков М. Конвергенция моделей корпоративного управления. // Вопросы экономики . 2010. № 1, С.124-136.

3. Berle A., Means G. The Modern Corporation and Private Property. New York, Macmillan, 2009.

4. Eggertsson T. Economic behavior and institutions. Cambridge, 2000/

5. Jensen M., Meckling W. Theory of the Firm: Managerial Behavior, Agency Costs, and capital Structure. // Journal of Financial Economics. 2006. N3.

6. Nellis J. The World Bank, Privatization and Enterprise Reform in Transition Economies: A Retrospective Analysis. S.1, 2009.