История/3История науки и техники

К.п.н. Біліченко А.М.

Національний університет біоресурсів і природокористування України

Київське меценатство ХІХ ст.: невідомі сторінки історії

У сучасному суспільстві трансформаційних процесів у вищій школі, спрямованих на реорганізацію її структури і змісту відповідно до болонського реформування і творення Європейського освітнього регіону, виникає необхідність опрацювання набутого поколіннями педагогічного досвіду та його впровадження у сучасний навчально-виховний процес, базований на засадах гуманізації та гуманітаризації. Зокрема, ХІХ ст. вважається ключовим, хоча й складним і неоднозначним періодом в історії педагогічної думки, який характеризується важливими суспільно-історичними та освітніми змінами: відкриттям перших університетів у Харкові (1805), Києві (1834), Одесі (1865 р.), освітніми реформами кінця 1820-х – початку 1830-х рр., лібералізацією суспільного життя й навчання у 1860-х рр., становленням університетської педагогічної освіти (1804 – 1858 рр. – педагогічні інститути; 1860 – 1867 рр. – педагогічні курси), започаткуванням кафедр педагогіки в університетах (1850 р.), частковим піднесенням вищої жіночої освіти (Київські вищі жіночі курси, 1878 р.), заснуванням приватних профільних навчальних закладів і водночас освітніми контрреформами 1870-х – початку 1880-х рр., які характеризувалися становим характером освіти, впровадженням релігійно-моральних домінант у навчально-виховний процес, скасуванням автономії університетів, зміцненням адміністративного нагляду за життям і діяльністю студентів і викладачів.

Однак передові європейські ідеї знайшли своє відображення серед прогресивно налаштованих суспільних кіл, що у другій половині ХІХ ст. зумовило значний розвиток благодійницької справи та меценатства. Доброчинність як суспільне явище завжди була невід’ємною частиною загального розвитку будь-якої держави. За словами Ф.Я. Ступака, «благодійність – соціально-економічний та психологічний феномен [22, с.1]». Небайдужі представники прогресивної громадськості м. Києва організовували товариства, об’єднання та комітети, що забезпечували фінансову підтримку найбідніших верств населення. У зазначений період активно діяли Київське благодійне товариство, Київський відділ Російського Товариства захисту жінок, Київське товариство допомоги бідним, Київський відділ Слов’янського благодійного комітету, братства при монастирях і соборах. Доброчинні організації та приватні особи засновували й утримували приватні навчальні заклади, опікувалися сирітськими притулками, оплачували навчання окремих селянських дітей.

Зокрема, у 1830-х – 1840-х рр. знаним благодійником і громадським діячем був І.І. Ходунов (1788 – 1853 рр.), колишній депутат магістрату, багаторічний київський міський голова, комерсант, купець 3-ї гільдії, «власник свічного та миловарного заводів, …кількох садиб, житлових будинків на Подолі, на Печерську, у Липках, на Хрещатицькій площі… [19, с. 291-292]». Як свідчить О.М. Друг, «Іван Ходунов був людиною відвертою, справедливою, ніколи не йшов ні на які компроміси, мав великий природний розум і надзвичайно тверду силу волі й енергію. Він користувався повагою й авторитетом усього міста. Слово Ходунова було законом, до нього зверталися як до безапеляційного третейського судді [1, с. 26]».

Ще в 1833 р. І.І. Ходунов разом із купцями П. Дегтярьовим, М. Балабухою, С. Тереховим та іншими киянами брав участь у збиранні добровільних внесків для відкриття Дамського товариства допомоги бідним, яке пізніше трансформувалося в київське угруповання і швидко розгорнуло свою багаторічну меценатську роботу: у 1858 р. «…воно утримувало два будинки для бідних, оплачувало виховання семи хлопчиків у 2-й гімназії і п’яти дівчаток у пансіоні графині Є.В. Левашової [20, с. 78]». У 1845 – 1848 рр. І.І. Ходунов (за участю представників купецтва) займався матеріальним забезпеченням Києво-Олександрівського притулку для бідних дітей, який діяв на Подолі під патронатом графині А.П. Мелліної [15, с. 246], та аналогічного закладу для дітей-сиріт, що знаходився в центральній частині міста [16, с. 346]. На сторінках тогочасної періодики зазначалося, що такі доброчинні установи «поступово покращують своє становище …завдяки добровільним внескам, які надходять від благодійників. Серед осіб купецького класу, які ревно сприяють цій добрій справі, можна із вдячністю виділити теперішнього міського голову М.С. Балабуху, І.І. Ходунова, почесного громадянина Бухтєєва, Дегтярьова та ін. [16, с. 346]». У наступні роки І.І. Ходунов-меценат підтримував існування київських дитячих притулків. Зокрема, у 1852 р., напередодні свята Різдва Христового, від його імені надійшла грошова допомога в розмірі 3 руб. сріблом [17, с. 4-5].

Сімейну справу благодійництва продовжила дочка І.І. Ходунова Євдокія (1823 – 1888 рр.), відома громадсько-освітня діячка, дружина професора філософії та педагогіки Університету Св. Володимира С.С. Гогоцького. Вона визначалася сучасниками як непересічна особистість, «невиправна лібералка [21, с. 203]» з прогресивними поглядами. Жінка приділяла значну увагу питанням загальної та спеціальної жіночої освіти, активно співпрацювала з професорсько-викладацьким складом Університету Св. Володимира, передовою інтелігенцією, брала безпосередню участь у реалізації багатьох важливих тогочасних проектів педагогічного спрямування, «у 1875 – 1876 рр. була видавцем газети «Киевский телеграф» [21, с. 292].

На початку 1860-х рр. Є.І. Гогоцька керувала недільною школою для дорослих на Печерську, а після закриття приватного навчального закладу задумала організувати щоденну освітню установу початкової ланки. Є.І. Гогоцька, вирішивши допомагати дітям бідноти, спершу навчала декількох дівчаток у себе вдома, а згодом, у 1865 р., заснувала невелику початкову школу на 20 місць в окремому приміщенні. Через декілька місяців тут навчалося вже 60 дітей, а за перші 3 роки існування елементарної школи (вже змішаного типу) у ній здобували освіту загалом 200 осіб, серед яких – близько 20 хлопчиків, причому кількість бажаючих навчатися постійно зростала. Однак пізніше обсяг фінансування (а це були, головним чином, добровільні внески киян, кошти, зібрані від організації та проведення благодійних заходів, певні грошові суми від доброчинних товариств тощо) виявився недостатнім, виникли значні матеріальні труднощі. Тому з метою продовження діяльності початкової школи Є.І. Гогоцька звернулася до попечителя КНО з клопотанням про можливий варіант передачі закладу, що на той час перебував у розпорядженні духовного відомства, під керівництво Міністерства народної освіти та надання відповідної фінансової підтримки в розмірі 600 руб. сріблом щорічно, окремо наголошуючи на можливому профільному напрямі діяльності школи. У 1868 р. елементарний навчальний заклад було остаточно переведено до відома Міністерства народної освіти з обмеженим державним фінансуванням. Згодом рукодільні класи елементарної школи трансформувалися в окрему ремісничу школу зі швейним і кравецьким відділеннями, яку відкрила Є.І. Гогоцька в тісній співпраці з дружиною генерал-губернатора О.П. Безака [4, с. 69].

З 1869 р. реміснича школа розміщувалася на вул. Олександрійській (навпроти 1-ї гімназії), тому управління двома навчальними закладами стало непосильною справою для Є.І. Гогоцької, яка відмовилася від керівництва ремісничою школою, передавши свої обов’язки А.Г. Хантинській [5, с. 120]. У газеті «Киевлянин» (№ 73 за 1869 р.) містилося оголошення про набір замовлень на виготовлення учнями вищеназваної школи різноманітних товарів [7, с. 289], таким чином реалізовувався практичний напрям роботи приватної освітньої установи. Згодом представники Київського товариства допомоги бідним разом із Є.І. Гогоцькою, попечителькою новоутвореного відділення благодійної спільноти, з метою привернення уваги громадськості до жіночої праці відкрили магазин на Хрещатику, де реалізовувалися виготовлені вихованками ремісничої школи та дорослими киянками товари [6, с. 231]. Роботи учнів ремісничої школи експонувалися на багатьох господарських виставках у м. Києві: зокрема, у 1872 р. комітет однієї з них відзначив школу похвальним листом за презентовані вироби [8, с. 2].

У 1870 – 1880-х рр. Є.І. Гогоцька піклувалася про знаходження необхідних коштів для допомоги малозабезпеченим студентам, разом із прогресивними киянами організовувала різноманітні вечори, вистави та інші заходи, прибутки від яких пізніше утворили значну частину фінансового капіталу товариства допомоги бідному студентству [12, с. 2]. Громадська діячка також збирала кошти для допомоги герцоговинцям і боснійцям, які потерпали від голоду. Так, у 1876 р. вона влаштувала чергову аматорську виставу (за підтримки Київського відділу Слов’янського благодійного товариства), а також особисто вносила певні кошти за відповідним призначенням. Окремим аспектом освітньо-благодійницької діяльності Є.І. Гогоцької визначається її участь в організації Київського товариства грамотності, проте зміст розробленого нею Статуту не був схвалений вищим керівництвом, тому реалізація зазначеного проекту на певний час призупинилася [18, с. 9].

27 вересня 1881 р. Є.І. Гогоцька (за дозволом попечителя Київського навчального округу) організувала новий освітній проект – ремісниче відділення на базі існуючої з 1865 р. початкової жіночої школи. Метою діяльності жіночого училища було опанування ремесел, корисних як на побутовому, так і на професійному рівнях. До профільних класів приймалися особи, не молодші дванадцяти років, які закінчили курс навчання в народних школах або склали іспити за відповідними програмами [11, с. 1]. У навчальному процесі ремісничої школи поєднувалося теоретичне опрацьовування матеріалу з його практичним засвоєнням. Після закінчення повного курсу навчання випускниці повинні були скласти відповідні іспити з прослуханих ними предметів, а також виконати практичне завдання [11, с. 1].

Громадська активність Є.І. Гогоцької постійно підтримувалася її чоловіком С.С. Гогоцьким. Незважаючи на свої дещо консервативні світоглядні позиції учений постійно опікувався освітніми питаннями, був причетний до заснування окремих приватних навчальних закладів, проводив багаторічну благодійницьку діяльність. Викладаючи філософсько-педагогічні, психологічні та інші дисципліни в Університеті Св. Володимира, С.С. Гогоцький неодноразово читав благодійні публічні лекції у зазначеному вищому навчальному закладі та в освітніх установах середньої ланки: так, 19 вересня 1864 р. вчений проводив безкоштовне лекційне заняття з педагогіки для учнів 2-го та 3-го класів Київської духовної семінарії, що на той час визнавалося громадськістю необхідним нововведенням і мало вагоме значення для розвитку педагогічних знань семінаристів [13, с. 518], а в 1868 р. педагог прочитав декілька публічних лекцій, оплата за які спрямовувалася на користь жителів північних губерній Російської імперії, що потерпали від голоду.

Протягом 1864 – 1866 рр. С.С. Гогоцький входив до складу Ради київського Свято-Володимирського братства при Софійському соборі, причому в 1866 р. обіймав посаду віце-головуючого [3, с. 439]. Члени зазначеної спільноти особливу увагу приділяли розвиткові народної освіти, займалися видавничою діяльністю з просвітницькою метою, власним коштом друкуючи шкільні підручники, матеріально підтримували одну міську та одну сільську церковно-приходські школи, виділяючи по 50 руб. на потреби кожної з них, оплачували навчання двох сільських хлопчиків у Києво-Софійському та Богуславському духовних училищах, намагалися покращувати матеріальні бази заснованих братством бібліотек і читалень [3, с. 439], займалися облаштуванням церков, забезпечуючи їх необхідними іконами (з метою поширення іконописної справи) та матеріалами.

Окремим аспектом благодійницької діяльності С.С. Гогоцького є його участь у відкритті приватних освітніх установ. Йдеться про обговорення прогресивною громадськістю проекту заснування колегії ім. П.Г. Галагана (відкрита в 1871 р.). З 1869 по 1871 рр. засновник даного навчального закладу для хлопчиків – відомий київський меценат і громадський діяч Г.П. Галаган – обмірковував зазначене питання в колі своїх однодумців і друзів. Зокрема, С.С. Гогоцький наголошував на необхідності окремого приміщення для навчання майбутніх гімназистів [2, арк. 5].

У 1875 р. на загальному засіданні Товариства допомоги малозабезпеченим студентам Університету Св. Володимира С.С. Гогоцький був обраний до складу опікунської ради даного угруповання [9, с. 3], яке займалося переважно наданням одноразових матеріальних позик у межах 25 руб. з метою покращення матеріального стану якомога більшої кількості студентів, які потребували фінансової підтримки.

Особливе значення мала роль ученого в започаткуванні та розвитку Київських вищих жіночих курсів, поява яких у 1878 р. була значною подією в житті міста. С.С. Гогоцький був керівником, головою педагогічної ради (до 1881 р.) та до моменту закриття вищого навчального закладу для жінок (1886 р.) читав курси педагогіки та психології (перші два роки функціонування курсів – безкоштовно) за власноруч розробленими лекційними матеріалами.

Громадсько-благодійницькими справами займалися й інші члени родини Гогоцьких. Так, брати С.С. Гогоцького – Віктор і Микола – у другій половині ХІХ ст. входили до складу київського братства Святого Володимира при Софійському соборі [14, с. 596]. Крім того, М.С. Гогоцький (у подальші роки – директор Холмської чоловічої гімназії на тодішній Галичині) відіграв важливу роль у підвищенні культурно-освітнього рівня жителів м. Кам’янця-Подільського своєю причетністю до відкриття у 1864 р. першої міської публічної бібліотеки (входив до складу розпорядного комітету). У 1870-х р. М.С. Гогоцький як директор Холмської чоловічої гімназії опікувався притулком для бідних учнів із Галичини, заснованим на базі гімназії та фінансованим київським відділом Слов’янського благодійного комітету [10].

На основі аналізу періодичних видань ХІХ ст. нами встановлено, що меценатство у прогресивних колах 1830 – 1880-х рр. було закономірним явищем, викликаним зростанням рівня самосвідомості народу, необхідністю поширення освіченості в суспільстві, людською небайдужістю до життя знедолених прошарків населення. У зазначений період функціонували різноманітні благодійні організації, члени яких підтримували роботу приватних навчальних закладів, опікувалися долею представників найбідніших пластів соціум, проводили багаторічну меценатську роботу, тим самим сприяючи утвердженню творчої особистості людини.

Література:

1. Друг О.М. Від війта – до мера / О.М. Друг. – К., 2004. – 63 с.

2. Журналы собраний Конференции Киевской духовной академии за 1848 – 1855 гг. – Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. – – 1848 г. – 214 лл. – ф. 175, № 59/3.

3. Киевлянин. – 1866. – № 110. – С. 439.

4. Киевлянин. – 1867. – № 17. – С. 69.

5. Киевлянин. – 1868. – № 30. – С. 120.

6. Киевлянин. – 1869. – № 58. – С. 231.

7. Киевлянин. – 1869. – № 73. – С. 289.

8. Киевлянин. – 1872. – № 117. – С. 2.

9. Киевлянин. – 1875. – № 21. – С. 3.

10. Киевлянин. – 1875. – № 111. – С. 5.

11. Киевлянин. – 1881. – № 195. – С. 1.

12. Киевлянин. – 1888. – № 123. – С. 2.

13. Киевский Телеграф. – 1864. – № 109. – С. 518.

14. Киевский Телеграф. – 1864. – № 127. – С. 596.

15. Киевские губернские ведомости. – 1845. – № 30. – С. 246.

16. Киевские губернские ведомости. – 1848. – № 38. – С. 346.

17. Киевские губернские ведомости. – 1852. – № 1. – С. 4-5.

18. Киевское слово. – 1898. – № 409. – С. 9.

19. Ковалинський В.В. Київські мініатюри: у 2 кн. / В.В. Ковалинський. – К., 2003. – Кн. друга. – 416 с.

20. Ковалинский В.В. Меценаты Киева / В.В. Ковалинский. – К.: Кий, 1998. – 528 с.

21. Макаров А.Н. Киевская старина в лицах. ХІХ в. / А.Н. Макаров. – К.: Довіра, 2005. – 878 с.

22. Ступак Ф.Я. Діяльність благодійних товариств Києва другої половини ХІХ – початку ХХ ст.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. пед. наук: спец. 13.00.01 «Загальна педагогіка та історія педагогіки» / Ф.Я. Ступак. – К., 1997. – 23 с.