DMITRIENKO JU.N.  (ДМИТРІЄНКО Ю.М., ЗДОБУВАЧ НАУКОВОГО СТУПЕНЯ ДОКТОРА ЮРИДИЧНИХ НАУК  КИЇВСЬКОГО НАЦІОНАЬНОГО  УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ  ТАРАСА ШЕВЧЕНКА)

1. LEGAL QUALITIES OF THE PERSON: SOURCES OF THE UKRAINIAN LEGISLATIVE CONSCIOUSNESS   ( 1. ПРАВОВЫЕ КАЧЕСТВА ЧЕЛОВЕКА: ИСТОЧНИКИ УКРАИНСКОГО ЗАКОНОСОЗНАНИЯ)

         Антропологія правової свідомості, за проведеними дослідженнями [7], є галуззю філософії правосвідомості та права, яка вивчає у процесуальному здійсненні права різноаспектне співвіднесення особистості та права, особистості як первинного (фізичної особи) та вторинного (юридичної особи) суб’єкта правосвідомості, структуру цінності особистості та правосвідомість як процесуальний засіб втілення цих цінностей у нормативні реалії буття, ментальні права первинних та ідеологічні права вторинних суб’єктів правосвідомості. Антропологія правосвідомості, досліджуючи природу правосвідомості, правові властивості людини, здатна актуально презентувати різні особистістогенні форми та змісти правосвідомості, у тому числі й тоталітарні, або за нашою термінологією, може переутворюватися за певних умов на законосвідомість. У наших численних дослідженнях раніше ми запропонували та певною мірою обґрунтували терміни „законосвідомість” та „тоталітарна законосвідомість”, які є іншоформами правосвідомості, що конкретно-історично виникають, насамперед, за монархічних шляхів розвитку правової державності та державно-правової свідомості, як правило, внаслідок неправомірного збільшення ідеологічного, що згодом перетворюється у тотальне, опосередкування процесів формотворення різногалузевої та різноджерельної норми права, коли відбувається неправомірно штучне збільшення ідеологічних прав вторинних суб’єктів правосвідомості (первинних суб’єктів законосвідомості) – владних юридичних, корпоративно-владних юридичних осіб) за рахунок зменшення ментальних прав первинних суб’єктів правосвідомості (вторинних суб’єктів законосвідомості) – невладних юридичних осіб), внаслідок чого їх первинні природні права порушуються, зменшуються та тривало відчужуються від них [2-5;7]. Законосвідомість – це сукупність ідеологічно стереотипізованих, конкретно-історичних форм державно-правової свідомості за концептуальними стратегічними напрямами правової політики, що сформована вторинними суб’єктами правосвідомості (владними юридичними особами, юридичними особами), має штучну неособистісну природу та реалізована у нормах законів, що можуть не завжди істинно віддзеркалювати правову дійсність у ірраціональних, сперсоніфікованих нормах неіндивідуальних правосвідомостей, створюючи феномен „неправильного правового відбиття” (К.Маркс, Ф.Енгельс, Г. Плеханов), але які як наслідки регулятивної детермінації права є похідними, детермінованими чинними конституційно-правовими нормами, чинною правовою концепцією та конкретно-історичною специфікою  спадкоємності форми державного устрою як конкретно-історичним циклом соціальної активності традиційної української правосвідомості [1].

         Під тоталітарною або транзитивною законосвідомістю (що згодом трансформуються, але остаточно поки жодним чином недотрансформовуються у звязку з шаленою складністю українських правових перетворень та стають типово посттоталітарними, або типово маргінально-транзитивними, а стають  незавершено нерозвиненими до певної розвиткової стадії, для котрої сучасна правова, разом з економічною, наука вишукала термін - «посттранзитивними», у тому числі правосвідомостями та законосвідомостями) ми розуміємо тотально заідеологізовану та ідеологічно стереотипізовану здатність суб’єктів права та правосвідомості, як правило, вторинних (владних юридичних осіб, юридичних осіб) нормативно вимірювати, оцінювати та верифікувати вітчизняну та світову правову реальність, виходячи тільки з правових інтересів, вимог і потреб владної правової корпорації (владної правової еліти), яка регулятивно не враховує розвиткові правові інтереси, вимоги та потреби більшості невладних правових суб’єктів, як правило, масових первинних суб’єктів правосвідомості (фізичних осіб), що призводить до відчуження природних прав у первинних суб’єктів правосвідомості, не врахуванню їх особистісних та індивідуальних розвиткових вимог, внаслідок чого правосвідомість остання зазнає трансформаційних, нормативно-правових девіацій, перетворюючись у девіантну, що створює маргінальні правові норми як власні акти, які сприяють маргінальній правовій поведінці та за подальшої відсутності уваги з боку чинної правової політики до вимог і потреб котрих здатна переутворитися у делінквентну (злочинну) поведінку та правосвідомість, що остаточно втрачає правову налаштованість. Зазначена проблема безпосередньо пов'язана з державною бюджетною тематикою юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Формування механізму реалізації та захисту прав і свобод громадян України” (номер теми 01-БФ-042-01; номер державної реєстрації 019U003579). Аналогічних або подібних досліджень автору у вітчизняній та іноземній літературі знайти не вдалось, а у зв'язку з тим, що, не дивлячись на близькі тематичні дослідження автора [7], залишається гостра потреба у широкому методологічному осмиcленні природи та сутності законосвідомості, тоталітарної законосвідомості, набуває широкої теоретико-практичної актуальності висвітлення  джерел, детермінант та активних напрямків формування тенденцій останньої як неототалітарних, а також виявлення їх відповідності прогресивним вимогами правової науки.  

        Метою статті є методологічне окреслення підходів до вивчення законосвідомості як феномена та явища перехідної правової дійсності, основних етапів формування теорії законосвідомості за етапами теоретичного дослідження світового тоталітарзму, використовуючи існуючи дослідження історії та природи тоталітаризму, що нормативно правоналаштовані та законодавчо індетерміновані, створення актуального формозмісту тоталітарної та неототалітарної законосвідомості як правовому  поняттю, виходячи з чинної правової концепції,  як на рівні її правомірних дефініції, так й у площині запропонованого системно-структурного аналізу.

            При дослідженні різноджерельної природи тоталітарної законосвідомості, за нашими підходами, слід використовувати комплексні, як різногалузеві, так й загальнофункціональні методи. Так, наприклад, метод синтезного аналізу дозволив би розглянути тоталітарну правосвідомість (тоталітарну законосвідомість)  у якості цілісного об’єкту масових правових рефлексій. За допомогою структурно-функціонального методу маємо можливість в об'єкті нашого дослідження виокремити його складові, з'ясувати специфіку та особливості їх функціонування та зв’язків між ними.  Історичний метод пропонує можливість дослідити генезис тоталітарної законосвідомості, розкрити причини її кризового циклу ідеологічної активності, що за багатьма параметрами нагадує кризовий цикл соціальної (ментальної) активності правосвідомості, та виявити основні тенденції розвитку законосвідомості як правової теорії та практики. Використання діалектичного і синергетичного методів сприяло б розгляду об’єкта дослідження у якості складного та неуніфікованого, що створює можливість обгрунтувати вірогідний подальший прогноз розвитку неототалітарних тенденцій законосвідомості. Метод критичного аналізу надає змогу конкретизувати сутність окремих положень праць зарубіжних і вітчизняних авторів про тоталітаризм як комплексний різногалузевий та міжфункціональний статичний соціальний субстрат процесуального здійснення тоталітарної та неототалітарної законосвідомості, а також про конкретно-історичну теоретико-практичну правову політику та практику, як нормативний результат тих правових ідей, які виникли у правосвідомості первинних суб’єктів, що були не інше як правоусвідомлено цілепокладені у законотворчому процесі у відповідні, процесуально-нормативно реалізовані, у тому числі й у судовому процесі, ті чи інші змістовні тези норм статичного права (або закону). В свою чергу, будь-які змісти чинних норм статичного права (закону), створені внаслідок тривалого конкретно-історичного викристалізовування раціональних форм (норм) правосвідомості з її початкових ірраціональних, з численної кількості різноаспектних рецепцій теоретико-практичних поглядів, ідей, почуттів, концепцій, сгрупованих у ті чи інші конкретно-історичні правові ідеології та психології на колишню та сучасну реальну правову дійсність, котрими керувались та керуються як первинні, так й вторинні суб’єкти правосвідомості у процесуально-правовому її вимірюванні, остаточно за розв’зання конфліктних і важких питань у судовому процесі, у котрому поруч з нормативно-правовим актами,  ідентифікуючими чинні норми статичного права, існують чинні процесуально-правові норми правосвідомості, які іноді суттєво можуть домінувати при прийняття того чи іншого судового рішення, яке, часто-густо, може бути побудоване не стільки на нормах статичного права (але з обов’язковим їх використанням), скільки на грунті норм правосвідомості. Особливого значення набувають норми правосвідомості тоді, коли вони прямо виконують функції закону, тобто стають основою усього механізму правового регулювання, коли статичне право остаточно не сформоване, що трапляється за перехідних, дореволюційних, післяреволюційних, воєнних та подібних епох: „У певних історичних ситуаціях (післяреволюційних, перехідні періоди від одного типу правової системи до іншого), коли право ще не стало завершеною системою, коли система лише формується, правосвідомість стає основою усього механізму правового регулювання. Проте явище це тимчасове, правосвідомість може замінювати правову систему лише до повного її становлення” [6,  c. 235-246]. В цьому відношенні різногалузеву суспільно-правову свідомість, маючу першоджерелами причинну правову свідомість її первинних суб’єктів (фізичних осіб, невладних фізичних осіб) як родову правову причинну природу, що формує, конкретизує, удосконалює, модернізує та перспективно цілепокладає розвиток будь-якої чинної та потенційної причинної регулятивності процесуальних правовідносин. За цієї регулятивності формуються різні конкурентні, співставимі, різноспівставимі та неспівставимі ідейно-світоглядні акти формотворення серійних нормативних рефлексій процесуального права, фактично, як причинних рефлексій правосвідомості, у т. ч. й у судовому процесі, коли майже остаточно у правосвідомості суддів, вчених, теоретиків та практиків, відбувається наслідкове змістотворення тієї чи іншої різногалузевої процесуально-правової норми як раціональної норми правової свідомості. Остання цілесприймається вторинними суб’єктами правосвідомості (владними юридичними особами) з ментально адаптованих морально-етичних концептів індивідуальної – групової – суспільної правосвідомості державою у цілому як квазивторинним суб’єктом правосвідомості, знімаючись у зміст регулятивних  норм різногалузевого статичного права (закону), що розвитково вимагають нової необхідної процедури процесуальності у формотворенні таких норм закону, які остаточно визволені від колишньої глобальної морально-етичної персоніфікації первинних норм природного права, пов’язаних з початковою правовою соціалізацією (правовою ідеалізацією) давніх історичних первинних суб’єктів правосвідомості, яка загубила стару регулятивну активність та вимагає нової актуальної правової ідеологізації як удосконалення та модернізації. Правова соціалізація здійснюється саме у процесах змістотворення раціональної норми  різногалузевої законосвідомості, маючей першоджерелами наслідкову правову свідомість вторинних суб’єктів правосвідомості (первинних суб’єктів законосвідомості) як видову правову природу, що як підсистемо-підструктура родової правової природи правової відомості є регулятивно від неї залежною та похідною. Звідси первинні суб’єкти правосвідомості, яким онтологічно, гносеологічно та акмеологічно більш притаманна правосвідомість, також є родовою правовою природою за відношенням до видової правової природи вторинних, яким найбільш притаманна законосвідомість, а одтак первинні суб’єкти правосвідомості завжди детермінуватимуть подальший розвиток вторинних у будь-яких відношеннях та перспективах їх спільної або окремої правової комунікації. За природною сутністю ідейно-теоретичних
засад тоталітарну законосвідомість можна схарактеризувати як раціональну, процесуальну теоретико-практичну тенденцію, реальність та межу нормативної експансії світу, структурними
компонентами якої виступають: месіанське покликання певної корпорації, що втілює в себе поняття „владної еліти”, нації, раси; наявність універсальної позитивно окресленої мети; ірраціональна, морально правоусвідомлена віра в абсолютний соціальний ідеал, реалізований де-юре у правовому відношенні нормативно як тотальна рівність всіх правових суб’єктів як первинних суб’єктів правосвідомості (фізичних осіб), але де-факто - ні; сприйняття життя з позицій непримиренної конкуренції сил добра і зла, які асоціюються з правовим статусом конкретних суспільних груп і прошарків в оточуючому  індивіда  соціально-правовому просторі, індоктринація правової свідомості мас; етичний утилітаризм. Думаємо, що зазначені складові тоталітарної законосвідомості у подальшому формуватимуть відповідні тенденції її розвитку як можливі перспективні напрямки її еволюційної трансформації.

            Виникнення тоталітарної законосвідомості є прямим нормативним результатом не тільки правової, але й соціально-політичної,  економічної   і   духовно-культурної   кризи, тобто є нормативним результатом комплексного кризового системного розвитку природної правосвідомості та відповідними витоками її подальшої маргіналізації, що процесуально відбито у кризовому циклі її соціальної активності (водночас високому циклі ідеологічної активності норм статичного права, сформованого у раціональних нормах правосвідомості). Тому величезного значення для розгортання даного процесу набуває наявність певних
інтелектуальних передумов як першоджерел, які сприяють формуванню певної, територіально глобалізованої цивілізаційної кризи трансформації суспільства, права та держави
у  тоталітарну модель нового квазисуспільства та квазидержави, формою якої стає тотальна законосвідомість (П.І. Новгородцев, І.О. Ільїн, Г.В. Гегель, М.І. Козюбра, Л.В. Петрова, І.В. Дмитрієнко, К.М. Горобець та ін.). Пропонуємо етапну модель становлення її теорії: 1) дотеоретичний етап (правові ідеї, доктрини стародавнього світу до початку XX століття); 2) класичний етап розвитку тоталітарної законосвідомості від кінця 30-50-х років до 90-х років XX століття; 3) неототалітарний етап розвитку тоталітарної законосвідомості, що починається з 90-х років ХХ століття.

   Тоталітарна та неототалітарна законосвідомість як правове поняття ідентифікує один із нелінійних різновидів регулятивної адаптації пострадянського законодавства до нормативних вимог процесуальної трансформації різноджрельного правового світу, із власною ціннісною системою, характерними механізмами правової мобілізації, самодостатніми правовими інститутами. Витоки тоталітарної та неототалітарної законосвідомості криються у сфері перехідних, маргінальних економіко-правових відносин, об’єктивних праворефлексивних комунікаціях первинних (фізичні особи) та вторинних (юридичні особи) суб’єктів правосвідомості, контактах та стосунках, також як її першоджерел,  які виникають водночас   із   неспіврозмірним використанням правової,    політичної та державної  влади  у  суспільстві та державі. Колишня радянська  модель тоталітарної законосвідомості, набувши своєї класичної форми в період сталінізму, у подальшому прогресивно еволюціонізувала, під час чого радянська правова система як суцільно тоталітарна, втратила свої найодіозніші риси, однак ідейна сутність її, фактично, не змінювалася, що простежувалося у етатизації суспільно-правового буття, його не прогнозованості, закритості перебігу процесуальних правових процесів, неможливості знизу впливати на зміну політико-правового режиму. Отож, використовуючи запропоновані нами підходи, ідентифікуємо неототалітарну законосвідомість – розвитково пріоритетний механізм правового регулювання, як правило за перехідних, кризових часів становлення нової правової системи або її оновлення (М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, О.В. Петришин) – як правове, політичне та  соціально-культурне явище, що виникає за умов соціальної, економічної і духовної кризи перехідних суспільств та певний час після них, характеризується суворою нормативно-правовою регламентацією власного процесуального здійснення та перспективізації інших суспільно-правових процесів, суцільною ідеологічно-правовою монополізацією процесу законодавчого управління меншістю населення, зорганізованого у владні партійні корпорації, які ідентифікують та інтерпретують власні корпоративні потреби домінантними у виробленні основних тенденцій та напрямів суспільно-правового розвитку. При цьому владні корпоративні групи намагаються застосовувати  ефективні, швидки та ефектні засоби контролю як противаги активним розвитковим імпульсам активних функціональних джерел природної правосвідомості,   що  використовуються вибірково,  за  ключовим   принципом.  Внаслідок такої правової політики формується активна правова практика  цих невеликих владно-корпоративних груп меншості, які, створюючи свої владні правові інтереси у якості правової основи законотворчості, найчастіше породжують нормативно-викревлене власне світосприйняття, продукуючи відповідні девіації у правосвідомості масових її первинних суб’єктів, що свідчать про наявне формотворення „неправильного  правового відбиття правосвідомістю дійсності” (К.Маркс, Ф. Енгельс, В.В. Плеханов. Саму правову ідеологію класики характеризують як збочену або девіантну правосвідомість – активне джерело законосвідомості, що, сутнісно враховуючи правові інтереси та потреби владної корпорації як належності видової правової природи, мало або досить мало враховує правові інтереси, вимоги та потреби соціально знедолених верств масових первинних суб’єктів правосвідомості як належностей родової правової природи. Неототалітарна законосвідомість є системно кризовим, процесуально-правовим явищем, яке супроводжує зміни суспільства за родовою правовою природою. Кризовий цикл соціальної активності законосвідомості зумовлений поступовим послабленням або зникненням активної політичної форми тоталітарної законосвідомості. Кризовий цикл соціальної активності правосвідомості також спричиняється ідеологічною тенденційністю та упе­редженістю  її  вторинних суб’єктів, що заважає адекватно  оцінювати колишню радянську правову дійсність.   Окрім   того,   кризові   явища  у масових правових рефлексіях спричинили структурно-функціональні зміни, які не передбачалися у теоретичних дослідженнях, при чому не було враховано принципово різний  зміст правової політики за різних часів з метою виявлення певних закономірностей та його спадкоємності, мети та різних ціиностеї тоталітарних правових  систем з завданням їх узагальнення та оптимізації.  Сучасні статичні та процесуальні правові системи посттоталітаризму, зберігаючи основні якості тоталітарності, суттєво змінюються під впливом   трансформації   соціального   середовища,   рівня   економічного розвитку суспільства та держави, характеру міжнародних викликів і внутрішньосистемних правових змін. Однією із особливостей трансформаційних процесів тотсалітарної законосвідомості в Україні є наявність чітко правоусвідомлених неототалітарних тенденцій її розвитку, підґрунтям яких є збереження консервації тоталітарної законосвідомості. Репродукуванню її слугують чергові її актуальні витоки: 1) поглиблення соціального, політичного, економічного та духовного розколу українського суспільства внаслідок чинної системної кризи  в країні; 2) несформованість на державному рівні домінанти норм правової свідомості первинних її суб’єктів як конкретно-історично пріоритетних на сучасному щаблі правового становлення України – першочинника оптимальної правової ідеології та як правомірної домінантної структурної частини правосвідомості, що затримує активні процеси інтеграції української процесуальної правової системи як системи державно-правової свідомості у європейське та світове співтовариство різних систем  правосвідомості, створює атенденційну невизначеність щодо усталених векторів цілеспрямованого прогресивного руху від посттоталітарної, ідеологічно опосередкованої  законосвідомості до природної, україноментально структурованої державно-правової свідомості; 3) затягування кризи чіткої соціально-нормативної стратифікації українського суспільства, сучасної правової ідентифікації реального стану української держави, що виявляється у гальмуванні правової та політичної реформи, незавчасному прийнятті тих нормативно-правових актів Верховною Радою, або затягування часу їх прийняття, яких вимагає світове, європейське зокрема,  співтовариство, необхідне для вступу України в європейські та світові політико-правові структури (ВТО, НАТО та ін.) та що нормативно створює подальший маргінальний стан делігітимізації існуючого правового режиму.

         Історичні витоки та еволюція теоретичних засад тоталітарної законосвідомості.  Досліджуючи генезис неототалітарної законосвідомості, слід зазначити, що первісне обгрунтування теорії тоталітаризму або тоталітарної моделі законосвідомості (зазвичай без вживання наших термінів), фактично, міститься в багатьох стародавніх правових вченнях – нормативних витоках законосвідомості, зокрема в теоретико-правовій спадщині Стародавнього Сходу. Давня автократична правова традиція в управлінні суспільством була властива не тільки цивілізаціям Сходу, але й правовій епосі Античності. У багатьох творах античних мислителів як продуктах і нормативних результатах їх творчих правосвідомостей простежуються усталене формування домінантних ознак майбутньої тоталітарної законосвідомості: по-перше: тоталітарний  контроль держави над громадським та особистим життям; по-друге: застосування у правовій практиці силових методів та терору; по-треттє: поширення принципів колективізму, колективної правосвідомості та зневаження, придушення індивідуальних рис особистості, індивідуальної правосвідомості; по-четверте: прагнення різних форм правосвідомості до економічної та культурної автаркії; по-п’яте: мілітаризація суспільно-правового життя, правової свідомості та правової культури; по-шосте: тривалі та часті воєнні експансії як найрасповсюдженіші засоби вирішення економічної, політичної та культурної кризи, ідентифіковані у кризовому циклі соціальної активності правової свідомості та правової культури. Думаємо, що принципова модель тоталітарно зорієнтованої законосвідомості та такого ж управління суспільством, за ідеями П.І. Новгородцева, І.О.Ільїна, Г.В. Гегела, М.І. Козюбри, Л.В. Петрової, І.В. Дмитрієнко, К.М. Оробця про правосвідомість як форму держави та відповідного державотворення, знаходить власне продовження й в епоху європейського Відродження. Так, зокрема, позиції монархічної правосвідомості (фактично, тоталітарної законосвідомості) Н. Макіавеллі, вважаємо, стали одними із центральних у формуванні ідейних засад тоталітарної законосвідомості. В утопічних державно-правових теоріях та в утопічній правосвідомості Т. Мора, Т. Кампанелли наявно простежуються характерні нормативні риси майбутньої тоталітарної законосвідомості: поділ суспільства на „корисні” та „некорисні” верстви із силовим залученням останніх до праці; примусове регулювання природного приросту населення; відсутність приватної власності як основи ринкової економіки; відсутність у населення як цілісної сукупності величезної маси первинних суб’єктів правосвідомості (фізичних осіб) будь-якої свободи вибору, його тотальна ідеологічно-правова політизація. Починаючи з XVII сторіччя формується ліберально-демократичний напрям правової ідеології світового тоталітаризму, процесуально реалізований у тоталітарній законосвідомості, представлений особистісною індивідуальною правосвідомістю Т. Гоббса та Ж.Ж. Руссо. В правових ідеях цих дослідників постає вся школа тих чи інших тоталітарних вчень, сутність яких полягає у тому, що саме підлеглі масові первинні суб’єкти правосвідомості – фізичні особи є матеріалом для держави. Стрижнева правова ідея безмежних можливостей правового розуму завершилася правовим міфом переможної визвольної революції, її правової ідеї про бонапартистську завойовницьку модернізацію європейської та світової правосвідомості.  Проте антиреволюційна критика, яка була спрямованою на перетворення політико-ідеологічних концепцій правових свідомостей в систему процесуального формотворення тих чи інших правових міфів, створювала нову форму консервативної та реакційної правової свідомості, процсуально затверджуючей власний міфологічний зміст у реальні державно-правові форми тоталітарно-ідеологічної модернізації дійсності, тобто становились реальною формою держави та державотворення (П.І. Новгородцев, І.О.Ільїн, Г.В. Гегель, М.І. Козюбра, Л.В. Петрова, І.В. Дмитрієнко, К.М. Оробець та ін.). У європейській правосвідомості ХІХ сторіччя виникає реальна нормативно-правова суперечність у регулятивно-світоглядному ствердженні різних міфологічних орієнтацій тоталітарного характеру – романтичної, традиціоналістської, консервативної та футурологічної, що вбирали правові надії та ідеї на ствердження „нового” суспільства, „нової” держави та „нової” людини, формували нормативні безмежності правового прогресу або міфи справедливого світового правового панування та порятунку, правової героїзації, расової чи національної перебудови як правоуніверсалізованих панацей раціональної правової нормотворчості. Поступове збільшення теоретичного приростання тоталітарної законосвідомості прогресивними республіканськими правовими ідеями, які виконували функцію нової, конкретно-історичної раціоналізації тотальних ідейно-світоглядних установок ідеалізованої правосвідомості її первинних суб’єктів, що легітимізувалось у цивілізованій раціоналізації процесуальних її норм, які все більш та більш позбавлялись тоталітарно-ідеологічного опосередкування та набували у подальшому пом’якшеного ідеологічного змісту та нового ідеологічного стурктурування. У цьому плані якобинська диктатура, наприклад, націлена на інавгурацію царства чесноти та бабувістська модель егалітарного комуністичного суспільства були типовими різновидами правового месіанства як ідейної складової тоталітарної законосвідомості. Якобінство знаменувало собою еру нової європейської правосвідомості, що концентрувала у своєму формозмісті прогресивні погляди на суспільство нових, рівних людей, перевихованих державою за універсальним зразком.  Комуністичний бабувізм соціалістичної правосвідомості вбачав роль суспільного насильства в забезпеченні однакового розподілу національного доходу та духовного конформізму чинного статичного права.  Обгрунтуванню тоталітарності держави з її тоталітарною законосвідомістю та апології „нормативного”  насилля у світовій правовій політиці знайшли подальший творчий розвиток у працях Г.Ф.В. Гегеля, К. Маркса, Ф. Енгельса як досить активних витоків тоталітарної законосвідомості, сформованих на рівні теоретичного обгрунтування. Завдяки правовим ідеям Г.Ф.В. Гегеля та К. Маркса виникло поняття „тоталізації”, як історичного поступу у напрямі до примирення або до донормативного розв’язання більшості нормативних протиставлень, суперечок чи незгод через включення саме у всеохопне процесуально-регулятивне поле правосвідомості, а не у обмежене статичне ціле ідейно-світоглядно нерухомого, регулятивного поля  того чи іншого нормативано-правового акту чи законодавства у цілому тощо. Серед ідейних джерел, що обгрунтовували практику творення нового суспільства та нової правосвідомості, був, як звісно, націонал-більшовизм, націонал-більшовистська правосвідомість як явище і феномен правової політики та практики сталінізму у Росії, Україні та за їх межами. Активному зародженню та формуванню ідейно-правових засад тоталітарної законосвідомості сприяли також революційно-демократичні рухи у різних країнах світу як активні витоки законосвідомості. Так, наприклад, нормативним результатом правового руху Рісорджіменто стало об’єднання італійської правосвідомості та Італії у цілому як держави, у основі чого знаходилась ідея сильної правової держави. Ідеальним джерелом італійської фашистської державно-правової свідомості як типово тоталітарної законосвідомості  були італійський націоналізм, консервативний нормативно-правовий романтизм, авангардистські та антитрадиціоналістські літературно-художні та нормативно-регулятивні течії, представлені Е. Корадіні, Л. Ферерціоні, Ж. Сорелем, Г.Д. Аннуціо, Саме ці ідеї стали основою правосвідомості Б. Муссоліні, Дж. Джентіле („Доктрина фашизму). Ідейно-теоретичну основу націонал-соціалістичної правосвідомості складала теорія “органічного розвитку суспільства, що виходила із німецького романтизму (Й. Фіхте), расового вчення (Г. Гюнтер, Л. Клас, К. Фішер) та соціал-дарвінізму, містичної теософії (С. Чемберлен, Р. Ланге) і аріософії (Р. фон Ліст), правової ідеології “особливого шляху” (І. Пленге, Е. Трельч, Ф. Ніцше), а також офіційні джерела: твори А. Гітлера, А. Розенберга. Правова ідеологія тоталітаризму як теорії та практика є стрижневою складовою авторитарно-тоталітарної правосвідомості, яка досягає свого практичного апогею у ХХ сторіччі. Слід зазначити, що поняттю “тоталітарна законосвідомість”  більш притамання загальна абстрактність. Аналіз генези тоталітарної законосвідомості призводить до визначення традиційного її суспільного субстрату: 1)  нормативно-оцінний, негативне забарвлення якому надали у 20-х роках італійські опозиціонери-фашисти: Дж. Амендола та Г. Габетті як за репресії щодо опозиційних партій, так й за застосування диктаторських методів всеохоплюючого державного контролю, що стали тоді життєвою нормою; 2) ідеологічно-правовий, який до законодавчого лексікону було введено Б. Муссоліні, який проголосив мету створення тоталітарної держави; 3) науковий, дослідження якого почалися у 20-х роках ХХ стріччя критиками фашизму Дж. Амендолою (1923 р.), Лелю Вассо (1925 р.), Г. Геллером (1929 р.).  У 1925-1947 роках з’являються спроби виявити структурну та функціональну спільність тоталітарних диктатур – нормативно-правових ідеократій на основі порівняльного вивчення політико-правових режимів фашизму – націонал-соціалізму – сталінізму (більшовизму). Ф. Боркенау (1940), а також  публіцистом Дж. Орвеллом. Тоталітаризм розглядався як замкнене раціональне технократичне суспільство, що перетворює людину на “гвинтик” на основі психофізичної інженерії, знищує мораль, релігію, мистецтво і науку. Найважливішим періодом практичного осмислення тоталітарного феномена правосвідомості та законосвідомості стали роки Другої світової війни. Працями класиків західної тоталітарології Ф. фон Хайєка та К. Поппера  „Дорога до рабства" і  „Відкрите суспільство та його вороги" були виокремлені часово-просторові рамки витоків тоталі­таризму та тоталітарної законосвідомості,  які  пізніше (60-70 рр.  XX  століття)  окресляться  у напрямах подальших досліджень. За багатьма ідеями К. Поплера, тоталітарна законосвідомість - це процесуально-правове трактування тоталітаризму в конкретно-історичній динаміці  правозаконодавчого розвитку, Ф. фон Хайєка – тоталітарна законосвідомість є фено­меном XX століття, що є радикально-нормативним, процесуально-правовим продовженням та розвитком соціалістичних тен­денцій у регулятивному нормотворенні статичних правових норм, які за своїм змістом є антиліберальні. Тоталітарну державу з її тоталітарною правосвідомістю він вважав економічно і соціально неефективною. За такого розуміння готалітаризм є тупиковнм варіантом розвитку будь-якого суспільства.

         Таким чином, концептуальне оформлення основ теорії тоталітаризму як процесуальної моделі теоретичної правосвідомості (законосвідомості), що розпочалося на Заході, складалося поступово і важко. Цьому були такі причини: по-перше, феномен тоталітаризму, процесуально існуючий як тоталітарна, ідеологічно структурована законосвідомість, ще не набув чітко окресленої теоретико-практичної структури, не стає статичним, норморегулятивним феноменом, що причинно зумовлює його подальшу еволюцію; по-друге, певна незначна джерельна база, що виникла внаслідок закритості об'єкта законосвідомості нормативно не дозволяла визначити оптимальний спосіб функціонування різних підсистем правосвідомості у різних правових системах тоталітаризму; по-третє, обмежувальним чинником, який пізніше призведе до кризи самої теорії, став той факт, що саме криза ліберальної моделі демократичної правосвідомості роз­чистила дорогу окремим моделям тоталітарної законосвідомості та у цілому тоталітаризму тощо; по-четверте, морально загострена тенденцій­ність у правових дослідженнях повоєнної доби була своєрідним прикриттям спів­праці окремих елементів тоталітарної і демократичної системи різних державно-правових правосвідомостей як під час війни, так й за повоєнних часів, сформованих та модернізованих у різних конкретно-історичних циклах соціальної активності тих чи інших національних державно-правових свідомостей, створюючих у власних актах за тоталітарних та перехідних часів трансформацій у більшому ступені не цілісні, а маргінальні правові норми. Думаємо, подальші дослідження сприятимуть ретельному вивченню природи законосвідомості.

Список використаних джерел

1.  Нерсесянц В. С. Право та закон. - М.: Знание, 1983. – 578 c.; Нерсесянц В.С. Философия права. - М.: Вид. МГУ, 1997. – 875 с.; Radbruch G. Gesetzlіches Unrecht und ubergesetzlіches Recht (1946) // Radbruch G. Rechtsphіlosophіe. - Heіdelberg, 2006. - S. 352.; Zur Verantwortlіchkeіt des Rechtsposіtіvіsmus fur gesetzlіches Unrecht" // Natіonalsozіalіsmus und Recht. - Wіen, 1990. - S. 22; Чистое учение о праве Ганса Кельзена. - Вып. 1. - М.; Знание, 1987. - 241 с.; Чистое учение о праве Ганса Кельзена. - Вып. 2. М.: Знание, 1988. – 187 с. ; Четвернин В. А. Современные концепции природного права. - М.: Просвещение, 1988. -  517 с.

2. Дмитрієнко Ю.М. Про природу правосвідомості та її девіацій: теоретичний дискурс другої  половини XX - початку XXI ст. // Наукова вісник Чернівецького університету. Внп.147. Правознавство. -  Чернівці, 2002. - С.10-14

3. Дмитрієнко Ю.М. Проблема неправильного правового віддзеркалення правосвідомістю дійсності як біла пляма українського правознавства: теорія правової ідеології як збоченої (девіантної) правосвідомості (джерела, історія, реальність) // Нова парадигма. Журнал наукових праць. Вип. 57. – Київ: НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2006. – С. 84-97

4. Дмитрієнко Ю.М. Філософсько-правові проблеми правової свідомості: історична ретроспектива //  Актуальні проблеми держави і права.  Вип. 16. - Одеса, 2002. - С. 123-131

5. Дмитрієнко Ю.М. Філософсько-правові детермінанти девіантної правосвідомості у структурі ідейно-світоглядних аксіологій українського права // Науковий вісник дипломатичної академії України. Світова дипломатія: історія та сучасність. Вип. 6. – Київ, 2002. – С. 244-266

6. Загальна теорія держави і права / За ред. проф.  М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – Харків: Право, 2002. – 430 с.

7. Дмитрієнко Ю.М.  Прямі ефекти синергетики девіантної правосвідомості: перша формула української національної ідіоми // Державо і право. Збірник наукових праць. Вип. 25. – Київ: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2004. - С. 14-21; Дмитрієнко Ю.М. Прямі ефекти девіантної  правосвідомості: перша формула української правової ідіоми // Право і безпека. Науковий журнал. 2004/3'2. - Харків:НУВС, 2004. - С.11-18; Дмитрієнко Ю.М. Маргінальна правова норма як акт девіантної правосвідомості // Державо і право. Збірник наукових праць.Вип.18 Киів,2002.-С. 12-17; Дмитриенко Ю.Н. Скрытые еффекты девиантного правосознания: ориентиры и природа синергетической методологии правового познания // Право і безпека. Науковий журнал. – 2004/3’4. – Харків: НУВС, 2004. – С.18-26; 509. Дмитрієнко Ю.М. Формула української правосвідомості як оптимальний критерій, корелят, інструмент здійснення поліаспектних трансформацій, завдань та їх ефективних досліджень // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. 617/2004. – Харків: ХНУ ім. В.Н.Каразіна, 2004. – С.87-88; Дмитрієнко Ю.М. Формула норми права у контексті механізму адаптації законодавства у сфері прав громадян України до законодавства Європейського Союзу // Державо і право. Збірник наукових праць. Вип. 33. – Київ: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2006. - С. 45-53