„Право”
п. 8.
Медвідь А. Б.,
асистент кафедри теорії держави і
права
Львівської комерційної академії,
аспірант кафедри конституційного
права
та порівняльного правознавства
юридичного факультету
Ужгородського національного
університету
ДО ПИТАННЯ
ОБГРУНТОВАНОСТІ ПРИЙНЯТТЯ РІШЕННЯ ПРО УТВОРЕННЯ ТИМЧАСОВОЇ СЛІДЧОЇ КОМІСІЇ
ВЕРХОВНОЮ РАДОЮ УКРАЇНИ
Верховна Рада
України як загальнонаціональний представницький та законодавчий орган нашої
держави володіє цілою низкою правових інструментів, що повинні забезпечити
ефективне виконання його функцій. До таких інструментів безперечно відносяться
і тимчасові слідчі комісії, які створюються парламентом та є його структурними
елементами. У цьому контексті постає питання доцільності застосування Верховною
Радою України зазначених комісій для вирішення конкретного завдання, а отже,
обґрунтованості прийняття рішення про їх утворення.
Дослідження даної
проблематики вітчизняного парламентаризму дасть змогу окреслити ті правові
механізми, що гарантуватимуть високий ступінь виваженості прийняття вказаного
рішення, а значить сприятимуть оптимальній діяльності тимчасових комісій ВРУ.
У зв’язку з
відсутністю спеціального нормативно-правового акту, котрий регулював би порядок
функціонування тимчасових слідчих комісій Верховної Ради України, для
встановлення порядку їх утворення нам необхідно звернутись до норм чинної
Конституції України та Регламенту Верховної Ради України [1]. Зокрема, як передбачено
статтями 80 та 82, Регламенту, Верховна Рада, відповідно до частини третьої
статті 89 Конституції України, шляхом прийняття постанови може утворювати
тимчасові слідчі комісії, а питання про їх утворення включається до порядку
денного пленарних засідань Верховної Ради без голосування. У свою чергу, ч. 3
ст. 89 чинної Конституції України вказує, що Верховна Рада утворює тимчасові
слідчі комісії, якщо за це проголосувала не менш як одна третина від її
конституційного складу.
Оскільки,
наведені норми є вичерпним переліком положень, які регулюють порядок утворення
тимчасових слідчих комісій ВРУ, виникає закономірне запитання, щодо його
достатності та оптимальності. Для отримання відповіді на нього, проаналізуємо
світовий досвід та наукові праці з цього приводу. Так, Ю.Г. Барабаш, розглядаючи
процедуру утворення тимчасових слідчих комісій ВРУ, звертає увагу на два
аспекти, такі як, визначення переліку суб’єктів ініціювання парламентського
розслідування та ступінь обґрунтованості прийняття рішень, щодо його проведення
[2]. Вказаний науковець, запропонував включити до кола суб’єктів, які володіють
правом ініціювання створення тимчасових слідчих комісій депутатські фракції
(групи народних депутатів чисельністю не менше 14 осіб), Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини та Рахункову палату. При цьому, Ю.Г.
Барабаш керувався ст. 8.4.1. Регламенту ВРУ від 27.07.1994 р., яка і
передбачала необхідність та умови такого ініціювання. Проте, у зв’язку із
втратою чинності вказаного Регламенту ВРУ зазначений інститут парламентського
права України, не знайшовши свого відображення у чинному вітчизняному
законодавстві, фактично був ліквідований.
Цікаво, що на
противагу цьому, процедура ініціювання парламентського розслідування, у різних
варіантах, активно використовується у світовій практиці. Для прикладу, проект
постанови про створення слідчої комісії може бути винесений на розгляд
польського Сейму його Президією, однією з комісій, або групою депутатів, не
менше 15 осіб. Кількість голосів парламентаріїв, яка необхідна для такого
ініціювання коливається від 1/10 від конституційного складу парламенту у
Туреччині та Болгарії, до, відповідно, 1/3 у Латвії та Словенії. Потрібно
погодитись з думкою Е. М. Якімової, яка вказує, що причиною встановлення такого
„бар’єру” є необхідність уникнення використання інституту парламентського
розслідування в якості інструменту грубої політичної боротьби, що може
спричинити дестабілізацію роботи у парламенті. З іншої сторони, зазначає Е. М.
Якімова, ці вимоги не повинні стати нездоланною перешкодою для проведення
розслідування, або дозволити силам, що підтримують уряд у парламенті, блокувати
будь-які спроби їх ініціювання. Тому, вона вважає, що „золотою серединою” при
вирішенні даного питання, є 1/5 або 1/6 від загальної кількості депутатів для
парламентів (при двопалатній системі - палат) з великою кількістю (більше 200)
осіб, і 1/3 чи 1/4 для не великих за кількістю парламентів (палат) [3].
Така позиція була
врахована, при врегулюванні порядку ініціювання розслідування парламентом
Росії. Зокрема, ст. 7 Федерального закону „Про парламентське розслідування
Федеральних Зборів Російської Федерації”, передбачає, право групи членів Ради
Федерації або депутатів Державної Думи у кількості не менше 1/5 від загальної
складу відповідної палати, скерувати її Голові, письмове звернення про
здійснення парламентського розслідування.
Ще одним способом
забезпечення обґрунтованості прийняття рішень, щодо проведення парламентського
розслідування, який застосовується у деяких зарубіжних країнах, є обов’язковий
попередній розгляд, певним органом парламенту, пропозицій з приводу їх
створення. До прикладу, у Франції пропозиція резолюції про створення „комісії з
розслідувань” повинна бути розглянута однією з постійних комісій Національних
зборів, а саме - Комісією конституційних законів, законодавства і загального
управління Республікою. Після чого, протягом 1 місяця, вказана Комісія, на
підставі розгляду такої пропозиції, вносить до палати свою доповідь, щодо неї [4],
а вже наступними стадіями є включення обговорення даної доповіді до порядку
денного відповідної палати парламенту, обговорення питання на її пленарному
засіданні та голосування [5]. Необхідно зазначити, що раніше зазначена Комісія,
могла відхилити пропозицію резолюції, про створення комісії з розслідувань,
якщо вважала, що її прийняття спричинить втручання у виключну компетенцію
виконавчої влади чи у компетенцію будь-яких інших органів (у тому числі і
внутрішніх органів Національних зборів) [6]. Парламентська практика П’ятої
Республіки свідчить про те, що переважна більшість пропозицій резолюцій не
підтримуються, зазначеною вище, постійною Комісією [7]. Даний факт можна пояснити
тим, що її склад формується пропорційно до розстановки сил в парламенті, а
відповідно парламентській більшості, яка формує уряд, не вигідно проведення
розслідувань щодо його діяльності.
Як вважає Ю. Г.
Барабаш, застосування подібної процедури є доцільним, і з приводу прийняття
рішення, щодо здійснення парламентського розслідування Верховною Радою України.
Таку позицію, науковець обґрунтовує тим, що у практиці роботи українського
парламенту є численні приклади прийняття таких рішень без належної аргументації
[8]. Заради уникнення подібних ситуацій
у майбутньому, Ю.Г. Барабаш рекомендує передбачити на рівні закону вимогу про
обов’язкову попередню перевірку регламентним комітетом обґрунтованості
пропозицій, щодо створення тимчасової слідчої комісії [9].
Потрібно
зазначити що, дійсно, питання обґрунтованості прийняття рішення про проведення
парламентського розслідування є одним із пріоритетних. Фактично, відсутність законодавчого підґрунтя не заважає депутатам
утворювати щороку десятки слідчих комісій і розслідувати все, що завгодно.
Комісії стають найпопулярнішим інструментом легалізації компромату та
підтримання суспільного інтересу до скандальних тем.
Тому, з метою
забезпечення високого ступеня виваженості прийняття рішень, щодо їх утворення,
та попереднього підтвердження наявності необхідних підстав для створення, у
тому чи іншому випадку, саме слідчих комісій, а не скерування вказаних питань
на розгляд інших парламентських чи державних органів, на нашу думку, було б
доцільно запровадити обов’язкове ініціювання та попередній розгляд
обґрунтованості прийняття рішень про утворення слідчих комісій ВРУ. При цьому,
право ініціювати його прийняття, надати народним депутатам України, у кількості
1/10 від конституційного складу Верховної Ради, та Уповноваженому Верховної
Ради України з прав людини. Щодо попереднього розгляду обґрунтованості
прийняття рішень про утворення слідчих комісій ВРУ, то такий обов’язок, як уже
зазначалось, можна покласти на регламентний комітет ВРУ.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ
ДЖЕРЕЛ:
1. Затверджений Постановою ВРУ від 16
березня 2006 р. опублікованій у Голосі України, 2006, 04, 15.04.2006 N 70. 2. Барабаш Ю. Г. Парламентський контроль в Україні
(конституційно-правовий аспект) : Монографія. Харків: Легас, 2004. – С. 99,
102, 103. 3. Якимова Е. М. Институт парламентских
расследований: общее и особенное в практике России и зарубежных странах //
Сибирский юридический вестник. – 2006. - № 2. – С. 63. 4. Ст. 140 Регламенту Національних зборів. 5. Коврякова Е.В. Парламентский контроль:
зарубежный опыт и российская практика. М.: ОАО «Издательский дом «Городец»,
2005. – С.80. 6. Зокрема, необхідність поваги
компетенції постійних комісій, часто є аргументом проти створення комісій з
розслідування. Див.: Керимов А. Д. Комиссии по расследованию и по контролю в
Национальном собрании Франции (пятая республика) // Законодательство зарубежных государств. Обзорная
информация. Вып.