Репресивні заходи російського імперського уряду щодо євангельських віруючих (баптистів, євангельських християн, штундистів) Правобережної України наприкінці ХІХ століття

“Історія”,№1

Хитровська Ю.В.

НТУУ „КПІ”

Репресивні заходи російського імперського уряду щодо євангельських віруючих (баптистів, євангельських християн, штундистів) Правобережної України наприкінці ХІХ століття.

Тридцять років існування російсько-українського євангельсько-баптистського руху в Російській імперії показали усю недостатність заходів, що застосовувались самодержавною владою для його придушення. Тому наприкінці ХІХ століття царський уряд почав активніше вживати дії, спрямовані на формування у російського законодавця негативного ставлення до євангельських віруючих, особливо так званих „штундистів”, та на посилення репресивної політики щодо них з боку державних інституцій. Так, 3 липня 1894 року було Височайше затверджено Положення Комітету Міністрів, на підставі якого 3 вересня того ж року вийшов циркуляр міністерства внутрішніх справ про визнання „штунди” особливо шкідливою сектою та про заборону публічних зібрань прихильників цього віровчення.[1] Варто зауважити, що до 1883 року „особливо шкідливими сектами” в Російській імперії вважались молокани та духобори, а після прийняття закону 1883 року до них почали відносити секти, пов’язані виключно із бузувірством, серед яких значились, наприклад, скопці.[2] Отож, після 1894 року штундизм у Російській імперії в законодавчому порядку теж був проголошений винятково небезпечним для існуючого в цій державі режиму. Відтепер його послідовники за публічний вияв своїх релігійних переконань несли кримінальну відповідальність. Таким чином, євангельські віруючі позбавлялись прав, наданих їм законом 1883 року. Фактично, це був перший нормативний акт, присвячений безпосередньо російсько-українському баптизму, який мав відверто каральний характер. Появу такого закону вітали ієрархи панівної державної церкви та співчуваючі їм особи. Варто відзначити, що обер-прокурор Синоду навіть звернувся до міністерства внутрішніх справ із проханням про сприяння цивільної влади у діяльності православного духовенства, спрямованої на послаблення штундизму у державі. Внаслідок цього міністром було запропоновано надавати губернаторам будь-яку допомогу православним священнослужителям у цій справі.

До сектантів владою застосовувались різні адміністративні заходи. Серед них найбільш поширеним було заслання євангельських віруючих у віддалені райони імперії. Воно, окрім роз’єднання родин, призводило до підриву добробуту та конфіскації майна переслідуваних, а іноді навіть до відбирання у них дітей. У звітах обер-прокурора Священного Синоду К.Победоносцева йшлося про необхідність застосування владою рішучих дій щодо припинення діяльності євангельських християн-баптистів. 1885 року він запропонував піддати адміністративному засланню у віддалені райони держави 11 осіб – прихильників цього віровчення, серед них М.Ратушного, І.Рябошапку, Г.Балабана та інших. Зауважимо, що не лише на вищому державному рівні приймалися такі рішення, а й на місцевому. Так, з 1884 року сільські сходи все частіше висловлювали бажання позбавляти євангельських віруючих права на проживання у своїх селищах. Підлегла висилці людина повинна була протягом доби зібрати увесь свій скарб і разом із родиною прямувати до визначеного сходом місця. У разі ж ослуху покаранням для віруючих була віддача їх у солдати. Так, 1889 року одного із найвідоміших сектантів І. Лясоцького, із родиною, примусово вислали за межі Київської губернії. Наступного року його було відправлено до с.Гірюси (Закавказзя). Сюди ж доля привела біля тридцяти українських та російських баптистів, у тому числі й Сазонта Капустинського (до заслання працював благовісником у Київській губернії), який втратив там внаслідок епідемії дружину.[3]

На початку 90-х років ХІХ століття у Київській губернії свавілля та насильство над євангельськими віруючими досягли неймовірних розмірів. До них застосовувалися заходи, які навіть не можна назвати адміністративними, хоча вони й здійснювалися посадовими особами : становими, урядниками, старшинами, соцькими та десяцькими. Вони скоріше носили характер середньовічних тортур та знущань. Теж саме відбувалося й у інших губерніях не лише Правобережної України, а й усієї імперії. Варто зауважити, що російська влада іноді звертала на такі випадки увагу та притягала винних до відповідальності, однак робила це не заради самих сектантів, а для підтримки загального порядку в державі.

Не було рідкістю й судове переслідування віруючих. При цьому їх становище погіршувалося тим, що, згідно із російським законодавством, при розгляді справ щодо злочинів проти панівного в імперії віросповідання присяжними засідателями могли виступати лише православні. Так, 1887р. за судовим вироком було вислано на п’ять років пресвітера Нововасилівської громади А.А.Стоялова, 1894 року – І.Рябошапку (на той же термін до Єревану), а пресвітера Київської церкви Д.Тимошенко - до Польщі.[4] Також у цей час посилились утиски віруючих, які вже знаходились у засланні. Багатьом із них було продовжено строк заслання, інших переведено у більш глухі місця. Так, І.Лясоцького було переведено з с.Гірюсів до Джебраїла. Деяким віруючим було запропоновано назавжди залишити межі Російської імперії, зокрема І.Рябошапці.[5] Кількість необґрунтованих судових процесів над сектантами неухильно зростала, адже ніякі репресивні урядові заходи не могли примусити євангельських віруючих відмовитися від проведення своїх богослужінь. Процеси виникали переважно на підставі свавілля поліції, яка вдиралась у приватні будинки та розганяла молитовні зібрання віруючих. Варто відзначити, що навіть у випадку подальшого виправдання сам факт переслідування завдавав сектантам великі моральні, а іноді й матеріальні збитки.

Поширеним засобом боротьби з євангельсько-баптистським рухом у цей період були також співбесіди сектантів із православними священиками. Вони повинні були показати істинність православ’я. Але у реальному житті відбувалось все навпаки, адже такі співбесіди частіше проходили при активній участі місцевої цивільної влади, яка розцінювала відстоювання віруючими своїх поглядів як злочин. Тому, зрозуміло, їх важко назвати спокійним обговоренням богословських питань. До того ж у випадку заперечень православним священикам з боку сектантів проти них відразу ж складався протокол і вони притягалися до кримінальної відповідальності. Зауважимо, що до євангельських віруючих окрім адміністративного та кримінального переслідування, задля зречення їх від своєї віри, владою застосовувалися навіть середньовічні тортури, що іноді призводило до смерті сектантів. Так, жахливою подією стало вбивство 1904 року Іллі Селянкіна, селянина м.Вязовки, Черкаського повіту, Київської губернії.[6]

Окрім переслідування самих євангельських віруючих, певних утисків зазнавали й їхні діти : вони фактично позбавлялися права на освіту. Так, для захисту права своїх дітей на освіту євангельськими віруючими Херсонської та Київської губерній було направлено 5 прохань, спрямованих до імператора Олександра ІІІ, на ім’я государині Марії Федорівни, наступника Миколи Олександровича, на ім’я міністра внутрішніх справ та в комісію прохань на Височайше ім’я. У цих проханнях, зокрема, говорилось : „ Всякий підданий Вашої Імператорської Величності має можливість при посередництві того чи іншого навчального закладу розвинути свої розумові здібності... А між тим, Великий Государ, ... наші діти не приймаються ні в які школи та, таким чином, залишаються без бажаної освіти розуму...”[7]

Обговорюючи заходи боротьби із євангельсько-баптистським рухом в імперії, православний місіонерський з’їзд 1891 р. визнавав за необхідне найактивнішим віруючим заборонити відлучатися із місця їх постійного проживання без особливого дозволу губернатора. Також він позбавив сектантів права купувати та орендувати землю, прийняв рішення про недопущення євангельських віруючих до органів селянського самоврядування, вимагав заборонити їм мати молитовні будинки та проводити богослужіння, а також наполягав на необхідності, при певних обставинах, відбирати дітей у батьків-сектантів.[8] Отже, рішення з’їзду яскраво продемонстрували бажання православного духовенства повернути порядок, який діяв у державі до видання закону 1883 року, тобто існування обмежень на свободу пересування для віруючих та накладання заборони на їх право бути обраними на громадські посади.

1897 року в Казані відбувся третій Всеросійський місіонерський з’їзд. Уся його робота була присвячена боротьбі з сектантством. Учасники з’їзду висловили радикальні пропозиції щодо заходів, які повинні вживатися владою проти євангельських віруючих. Так, пропонувалося вивезти усіх сектантів до сибірської тундри, відібрати їх дітей та віддати до притулків, конфісковувати їх майно та позбавити громадянства, заборонити сектантам спільні богослужіння. Говорячи про необхідність заслання євангельських віруючих до Сибіру, вимагалося надати це право безпосередньо селянським громадам, які б приймали такі рішення без втручання судової влади. У разі небажання сектантів приходити на співбесіду із православними місіонерами, останнім з’їзд рекомендував звертатися до державної влади за допомогою, тобто до поліції, із проханням про примусове приведення сектантів. Такі пропозиції місіонерів викликали обурення практично у всієї російської преси, як ліберальної, так і консервативної.[9] Показово виглядає той факт, що навіть сам обер-прокурор Священного Синоду К.Победоносцев висловив незадоволення такими ідеями, відмовився від розгляду постанов, прийнятих на з’їзді, та заявив, що за свого життя не допустить проведення наступного місіонерського зібрання. Отож, четвертий місіонерський з’їзд відбувся лише 1908 року, вже після смерті обер-прокурора. На ньому була прийнята постанова про примусове приведення сектантів на співбесіду із православними місіонерами. Вона активно здійснювалась на практиці світською владою.[10]

1896 р. вийшов указ, згідно з яким місцева поліція, священики та місіонери повинні були використовувати усі можливі заходи для повернення євангельських віруючих до православної віри. На підставі цього указу проводилось примусове охрещення їх дітей. Насильства та беззаконня щодо сектантів на місцевому рівні зайшли так далеко, що навіть викликали кілька розпоряджень генерал-губернатора „Південно-Західного краю” М.Драгомирова, спрямованих на захист віруючих. Однак, вони мали незначні наслідки.[11]

У циркулярі міністерства внутрішніх справ від 1900 року зазначалось, що баптистами можуть бути лише німці. Було введено заборону видавати особам російського походження паспорти з позначкою про те, що вони належать до цього віросповідання. Після появи такого нормативного акту побачили світ аналогічні циркуляри губернаторів „Південно-Західного краю”, спрямовані повітовим та міським поліцейським управлінням, розташованим на території правобережних губерній.[12] У паспортах активних проповідників ставилась позначка „штундист”, що перешкоджало їм у працевлаштуванні та пошуку місця проживання.

Становище євангельських віруючих в імперії погіршувалося ще й тим, що вони не мали можливості легалізувати свій шлюб, народження дітей та смерті членів своїх громад : в силу свого російсько-українського походження вони вважалися православними, а запис актів громадського стану православних покладався виключно на православну церкву.[13] У звіті обер-прокурора Священного Синоду за 1886 рік говорилося : „Належність православних визначається за допомогою виписок з православних метричних книг... бо закон російської держави не визнає відпадінь від православної віри”.[14] Якщо ж вони поривали із панівним віросповіданням, то втрачали й можливість легалізації вищеназваних актів. 1899 року вийшло циркулярне роз’яснення міністра внутрішніх справ, яким дозволялося записувати відомості про шлюб євангельських віруючих до їх метричних книг, але за умови, що вони від часу свого народження знаходяться у цій вірі, та над ними не було звершено ніяких православних обрядів. Таке положення позбавляло практично усіх сектантів надії на законне визнання їхнього родинного життя. Невизнання законними шлюбів євангельських віруючих та визнання їх дітей незаконно народженими вело до явища, яке не мало аналогів в історії інших країн : 15 мільйонів чоловік (не лише євангельських віруючих, а взагалі всіх сектантів в російській державі) вважались незаконно народженими, тобто такими, що живуть у перелюбі. Крім усього іншого, визнання дітей незаконно народженими позбавляло їх права спадкування майна у випадку смерті батьків. Проблемою було навіть поховання сектантів, адже місцеві священики не дозволяли ховати їх на православних цвинтарях.[15]

Діяльність євангельських віруючих в Україні у цей період проходила на фоні постійних переслідувань, утисків та мордувань не лише з боку світської та духовної влади, а й з боку односельців. Не лише сільські сходи приймали рішення про висилання віруючих у віддалені райони Росії, частими були випадки, коли односельці руйнували їх хати, вирубували садки та витоптували городи. Нерідко односельці застосовували до сектантів й фізичну силу : били їх, а іноді навіть вбивали.[16] І хоча державна влада застосовувала засоби покарання винних у випадках самосудів, але це не змінювало загальної картини. На захист винних у вчинені насильств та знущань над євангельськими віруючими ставало православне духовенство, мотивуючи їх поведінку ревністю до православної церкви та її віри. Випадки насильства над віруючими не можна кваліфікувати як виключно селянський самосуд, оскільки вони часто організовувались місцевою духовною і світською владою. Так, наприклад, архієпископ Харківський Амвросій надрукував та розповсюджував брошуру „Проклятий штундист”, в якій закликав православних до побиття сектантів.[17]

Однак, незважаючи на переслідування та утиски з боку російського імперського уряду, український євангельсько-баптистський рух поширювався. Так, зокрема, згідно статистичних даних, з 1884 по 1893 роки кількість прихильників баптизму зросла з 2006 до 4670.[18]