Харківський національний університитет ім. В. Н. Каразіна

Щодо питання про демократизацію епохи Тайсьо

Термін “демократія Тайсьо” був введений до наукового обігу у середині 50-х рр. ХХ ст. японським істориком Сінобу Сейдзабуро. Існує точка зору, що цей термін позначає період у житті японського суспільства, котрий тривав з кінця ери Мейдзі, протягом епохи Тайсьо та на початку ери Сьова [8], хоча в самому терміні вказується на епоху Тайсьо. Демократичні тенденції дійсно з’явились ще за часів правління іператора Муцухіто. Але лише після закінчення Першої світової війни ідеї інтернаціоналізму та лібералізму проникли у всі сфери життя японців. Новий статус Японії був визнаний великими державами. А головним політичним результатом “демократії Тайсьо” стало прийняття Закону про загальне виборче право для чоловіків (1925) [7].

Підсумки Першої світової війни були вигідними для Японії. Її економіка розвивалась, зовнішня торгівля завойовувала все нові й нові ринки. Хоча у самій Японії незабаром після війни відчувались її наслідки (“рисові бунти”, викликані подорожчанням найголовнішого продукту споживання японців, збентежили країну у серпні 1918 р.), в цілому держава була на підйомі. За 1914 – 1919 рр. валовий національний продукт зріс у п’ять разів. Уряд жорстоко розправився із учасниками “рисових бунтів”. Але ці прояви народного обурення стали важливим фактором у розвитку демократичного руху в Японії у наступний період.

До початку Першої світової війни державою управляли старі олігархи винесені на верхівку влади революційними хвилями реставрації Мейдзі. Півстоліття вони уособлювали собою нові порядки, нову ідеологію, управляючи країною то в ранзі членів кабінету міністрів, то як члени Ради старійшин (ґенро) при імператорі, зберігаючи у собі всі пороки, закладені ще у феодальні часи [11]. Демократизація епохи Тайсьо проявилась у приході до влади “професійних” політиків з партійного середовища. Однією з найяскравіших особистостей Японії цього періду став лідер партії сейюкай Хара Кей. У вересні 1918 р. йому було доручено формування нового уряду. Для політичної історії Японії це стало визначною подією. Вперше до кабінету міністрів увійшли прямі представники фінансової олігархії, що свідчило не лише про зростаючу економічну потужність буржуазії, а й про закріплення її ролі у правлячому блоці. Сам Хара був тісно пов’язаний з концерном Фурукава, а міністр фінансів Такахасі – з концерном Ясуда [14. С. 118].

У радянській історіографії була прийнята точка зору про те, що уряд Хара протистояв демократичному руху японського народу. Зокрема у підручнику Ю. Д. Кузнецова, Г. Б. Навлицької, І. М. Сиріцина зазначено: «Він (уряд Хара) виступив душителем загальнодемократичного руху за всезагальні вибори…» [5. С. 222]. Все ж таки у 1919 р. в результаті зниження майнового цензу електорат у державі збільшився до 3 млн. (з 56 млн. населення) [1. С. 227]. За нинішніми мірками це не можна назвати демократією, тобто народовладдям. Але ж мова йде про початок ХХ ст. Для тогочасної Японії збільшення виборчого корпусу на 2 млн. осіб було значним кроком уперед.

За часів прем’єрства Хара був кинутий виклик споконвічній традиції шанування імператора. Почастішали випадки прояву зневаги до імператорського дому. Повага до тенно підривалась не лише погіршеним здоров’ям монарха, але й соціально-економічними проблемами [4]. Далеко не останнім фактором, що їх спричинив, були військові витрати. Уряд Хара намагався відмовитись від прямої озброєної інтервенції у Китаї та провести реорганізацію колоніальної адміністрації у Кореї та на Формозі. У кабінеті виникли протиріччя щодо продовження інтервенції проти Радянської Росії. Парламентські партії Японії у своїй більшості виступали проти інтервенції, побоюючись подальшого посилення військових кіл. Тим не менш інтервенція була продовжена, бо реакційні кола японської воєнщини здійснювали значний вплив на уряд і протистояли спробам змінити політику Японії [2. С. 7 - 8].

Для розвитку демократизації японського суспільства на той час склались сприятливі умови. Японії як союзниці Антанти складно було виступати проти нової системи цінностей, за яку виступали її союзники. Тобто зовнішні умови сприяли розповсюдженню ідей політичної демократії. Та й всередині японського суспільства був підготовлений для них сприятливий соціальний ґрунт. З’явився новий прошарок інтелектуалів, опорою якого стала сфера журналістики, а також вищі навчальні заклади [9]. Провідну роль у процесі “демократизації Тайсьо” як політичного явища відігравав професор Токійського університету Йосіно Сокудзо (1878 – 1933), котрий мав незалежні, реалістичні ідеї щодо напрямку в якому слід було розвивати японську політичну систему. На думку Йосіно, демократизм є принципом щодо методів прийняття політичних рішень, тобто він не порушує сутності політичного суверенітету.

Засоби масової інформації перестали бути лише глашатими владних кіл. Все більше уваги стало звертатись на інтереси простих людей. Роки епохи Тайсьо були ознаменовані стартом інтенсивної конкуренції між журналами у таких сферах як розваги, мистецтво, жіноча тематика та інтереси дітей. У розпал руху за демократію епохи Тайсьо Ямамото Санехіко почав публікацію журналу “Кайдзо” (“Реконструкція”). Журнал “Бунґей Сюндзю” (“Літературні аннали”), котрий почав видавати Кікуті Кан у 1923 р., спеціалізувався на культивуванні літературних талантів [6].

Розквіт переживає християнство, розповсюджуються ідеї соціалізму та марксизму. У 1920 р. поряд з існуючими вже інтелігентськими та студентськими соціалістичними організаціями виникла Японська соціалістична ліга, до якої увійшли представники різних течій: соціалістів, анархістів, християнських соціалістів та ін. Щоправда у 1921 р. ліга була розпущена урядом, але незабаром після цього була утворена компартія Японії, одним із засновників якої став Катаяма Сен.

Японські селяни-арендатори також створювали свої організації. У квітні 1922 р. був створений японський селянський союз (ніхон номін куміай). Навіть японські парії, так звані “ета”, створили у березні 1922 р. свою організацію – суйхейся – для боротьби за покращення свого становища [12. С. 90].

Бюрократичні елементи приписували зростання “небезпечних думок” існуванню партійних урядів, котрі нібито йшли на занадто великі поступки для народу. В уряді, котрий на той час був очолюваний Такахасі Корекійо, виникають серйозні протиріччя щодо питань внутрішньої політики. У березні 1922 р. біля мосту неподалік від імператорського палацу вибухнула бомба. Це стало приводом для внесення у парламент законопроекту про “небезпечні думки”. Але в державі були такі настрої, що парламент виступив проти такого реакційного законопроекту, й останній не був поставлений на голосування. В уряді, як і в проурядовій партії сейюкай, продовжували зростати протиріччя. 6 червня 1922 р. це призвело до відставки Такахасі.

Крупнокапіталістичні елементи на той час ще не користувались таким політичним впливом, щоб наполягати на подальшому існуванні партійних урядів. В результаті був створений непарійний кабінет міністрів на чолі з адміралом Като Томосабуро. Уряд Като намагався боротись з діяльністю комуністичної партії, в якій пануючі класи бачили втілення найбільш “небезпечних думок”.

Після смерті Като, у серпні 1923 р., і виходу його уряду у відставку до влади знову прийшов непартійний уряд начолі з адміралом Ямамото. Напередодні приходу до влади кабінету Ямамото Японія пережила велику катастрофу: землетрус 1 вересня 1923 р. Побоюючись народного гніву у зв’язку з повільністю уряду у справі рятування мешканців міст від пожеж, що виникли під час землетрусу, представники влади розповсюдили серед народу безглузді чутки про те, що корейці нібито підпалюють будинки і, користуючись суматохою намагаються підняти повстання проти Японії. Уряд за допомогою декласованих елементів влаштував у Токіо корейський погром, під час якого було вбито більш ніж 4 тис. корейців.

Землетрус мав серйозні політичні наслідки. Він ще більше закріпив політичну роль крупної японської буржуазії в уряді та державному апараті. Відновлення зруйнованого господарства вимагало значних капіталів, котрі знаходились в руках крупної буржуазії.

Наприкінці грудня 1923 р. уряд Ямамото пішов у відставку. Новий кабінет був сформований одним з найближчих соратників Ямаґата – Кійоура Кейґо. Але під натиском декількох політичних партій, котрі об’єднались у Рух протесту конституційному уряду, Кійоура, як і Ямамото, був змушений піти у відставку [3]. За рекомендацією Сайондзі, єдиного ґенро, що залишився (у липні 1924 р. помер ґенро Мацуката), прем’єром був призначений лідер найчисельнішої в парламенті партії кенсейкай, віконт Като Такаакі. Він створив партійний коаліційний уряд, до якого увійшов також лідер сейюкай Такахасі. З приходом до влади уряду Като в Японії знов починається період партійних урядів.

Про тісний зв’язок уряду Като з крупним монополістичним капіталом свідчить той факт, що цей кабінет міністрів називали в Японії “урядом Міцубісі” (прем’єр Като та міністр іноземних справ Сідехара були зятями голови концерну Міцубісі барона Івасакі).

Новий уряд не міг залишатися глухим до вимог загального виборчого права. У березні 1925 р. в парламенті був проведений закон про загальне виборче право для чоловіків [13. С. 151]. 5 травня цей закон був опублікований. Закон відмінив майновий ценз (3 єни прямого податку), що був необхідний для виборів за законом 1919 р., але залишив ряд інших обмежень. Зберігався ценз осілості, за яким виборець мав прожити у даному виборчому окрузі не менше одного року. Як і раніше не мали виборчих прав військовослужбовці, чиновники деяких відомств, студенти й особи, які «утримувались громадським коштом або за рахунок благодійності». За кожного кандидата необхідно було внести до казни грошову заставу у розмірі 2 тис. єн. Віковий ценз для активного виборчого права становив 25 років, а для пасивного – 30. Незважаючи на ряд обмежень, цей закон став значним кроком вперед на шляху до демократизації державного устрою Японії. Він розширив чисельність виборців з 3,2 до 12,5 млн. осіб. Але для того, щоб не допустити різкої зміни політичного балансу в державі, введення нового виборчого закону було «заморожено» на три роки. Зате негайно вступав в силу «Закон про підтримку громадського спокою», котрий в народі назвали «законом про небезпечні думки». Він передбачав до 10 років каторжних робіт не лише за будь-які антимонархічні або антидержавні дії, але навіть і за відповідні ідеї [10].

Період демократизації Тайсьо завершився прийняттям двох таких різних законів: один з яких надавав громадянам Японії можливість брати участь в управлінні державою шляхом участі у виборах, інший же – обмежував свободу думки. Демократизація епохи Тайсьо є досить суперечливим явищем. Адже не можна, на нашу думку, розглядати розповсюдження ідей лібералізму в Японії, якісні зміни у складі кабінету міністрів окремо від репресій проти комуністів, корейського погрому та спроби боротися із “небезпечними думками”. У розглядуваний період до влади приходять представники крупної буржуазії, тобто держава опинилась під контролем невеликої купки власників потужних концернів, що не зовсім відповідає поняттю демократії.

Але, незважаючи на все це, можна зробити висновок, що за період з 1918 до 1925 р. значно розширились рамки прав і свобод громадян Японії, тобто демократизація суспільного життя мала місце в епоху Тайсьо.

Література:

1. Васильев Л. С. История Востока. В 2 т. – Т.2. – М.: Высшая школа, 2003. – 568 с.

2. Зубок Л. И. Япония в 1918 – 1941 годах. – М.: Типография Высшей Партийной Школы при ЦК ВКП(б), 1946. – 48 с.

3. Киёура Кэйго // http://www.cultline.ru/archiv/k/3191/

4. Кузнецов С. И. Премьер-министры Японии: личность в истории (1885 – 2002 гг.) // http://olddesign.isu.ru/hist/kuznetsov/download/takasi.pdf

5. Кузнецов Ю. Д., Навлицкая Г. Б., Сырицын И. М. История Японии. – М.: Высшая школа, 1988. – 432 с.

6. Культура - Средства массовой информации - Журналы // http://www.ru.emb-japan.go.jp/ABOUT/CULTURE/journal.html

7. Молодяков В. Интернационализация как глобальная проблема // http://www.japantoday.ru/znakjap/histori/023_03.shtml

8. Овсянников Н. В. Период Кацура - Сайондзи в становлении политической системы «Демократия Тайсё» // http://www.iaas.msu.ru/res/lomo05/lomo05.pdf

9. Совастеев В. В. История, политика и культура стран АТР. Либерализм в Японии // http://eps.dvo.ru/g_journals/rap/2004/1/txt/rap-028-045.txt

10. Тайсё // http://www.japantoday.ru/japanaz/t9.shtml

11. Тайсё (период) // http://www.cultline.ru/archiv/t/4880/-62k

12. Эйдус Х. Япония от первой до второй мировой войны. – М.: Государственное издательство политической литературы, 1946. – 248 с.

13. Эйдус Х. Т. История Японии с древнейших времён до наших дней. – М.: Наука, 1968. – 224 с.

14. Эйдус Х. Т. Очерки новой и новейшей истории Японии. – М.: Государственное издательство политической литературы, 1955. – 336 с.