У другій половині ХVІІІ – на початку ХІХ століття в Російській імперії, а відповідно на значній території сучасної України, включно із Слобожанщиною, відбувся ряд освітніх реформ. Рівень освіченості українського населення навіть на початку ХХ століття складав близько 30% серед чоловіків, а серед жінок – не досягав 10%. Гостро стояла необхідність розширення мережі освітніх закладів та удосконалення системи управління освітою.

За даними Н. Полонської-Василенко у ХVІІІ столітті на території Гетьманщини одна школа припадала на 746 осіб, тоді як у 1875 році цей показник зріс до 6 750 чоловік [1, 211]. Незважаючи на помітне розширення наприкінці ХІХ століття, шкільна мережа навіть не досягнула рівня ХVІІІ століття. Наприклад, за статистикою Лебединського повіту Харківської губернії у 1914 році існувала одна школа на 2 650 жителів [2, 80-81]. Недосконалість та низька ефективність освіти детермінували прагнення покращити стан галузі наприкінці ХVІІІ і протягом усього ХІХ століть.

Освітні реформи кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. пов’язані з ім’ям графа Петра Васильовича Завадовського (1739 – 1812), що починав свою політичну кар’єру у Малоросійській колегії. У 1782-1786 роках комісія по управлінню освітою, очолювана графом П.В. Завадовським, опублікувала близько 30 оригінальних та перекладних видань, у яких окреслила характер програми перетворень. У тому числі був підготований статут народних училищ, затверджений 5 серпня 1786 року. Всі народні училища були поділені за рівнем освіти, яку вони надавали, на головні і малі. Передбачалося, що у губернських містах утворюватимуться головні училища. Випускники цих закладів освіти отримували право на викладання у малих народних училищах, які планувалося відкривати у повітових містах.

На початку проведення цієї реформи у 1872 році в імперії виникло 8 головних народних училищ, а до 1801 року їх кількість зросла до 315 [3, 169- 170]. Головні народні училища відкрилися у Харкові, Полтаві, Чернігові –центрах майбутніх губерній, до яких увійшла територія Сумщини. Малих народних училищ на Лівобережжі і Слобожанщині наприкінці ХVІІІ століття нараховують 11. У 1789 році малі народні училища відкрилися у Ніжині і Прилуках, наступного року – і на Сумщині: у Глухові, Сумах, Охтирці [4, 80].

Восени 1799 року почало діяльність мале народне училище у Ромнах. Відкриття його було ініційоване міським головою і підтримане малоросійським цивільним губернатором М.П. Міклашевським. Утримання училища покладалося на місцеву громадськість. Зокрема, Роменська міська дума не лише придбала будинок для навчального закладу вартістю 4000 рублів, але і взяла на себе зобов’язання щорічно надавати на потреби училища 1000 рублів. Офіційно забезпечення училища оцінювалося у 1500 рублів на рік [5, 1-14].

Під час правління імператора Павла І у 1799 році граф Завадовський був усунений від виконання обов’язків, і фактично реформування галузі загальмувалося. Проте одразу після коронації Олександр І запросив графа прийняти участь у юридичному забезпеченні реформування освітньої сфери. У вересні 1802 року були створені імперські міністерства, у тому числі «министерство народнаго просвещенія», що проіснувало до 1917 року.

У 1803 році були утворені перші учбові округи, у тому числі і Харківській, до якого була включена значна територія сучасної Сумщини. Спочатку Харківський учбовий округ об’єднував 11 губерній та 7 областей, але пізніше був значно зменшений. Заснування Харківського університету у 1805 році зміцнило вплив міста на освітню систему регіону [6, 8].

Міністерство народної просвіти, яке у 1802-1810 роках очолював вищезгаданий граф Завадовський, ініціювало введення у дію так звані «Попередні правила народної освіти», офіційно відомі як постанова «Про устрій училищ». У країні була запроваджена нова система освіти, згідно з якою всі освітні заклади ділилися на 4 рівні: парафіяльні училища, повітові, губернські та університети. Передбачалися наступність, взаємозв’язок змісту освіти кожної освітньої ланки і чітку співпідпорядкованість учбових закладів. Фактично університет виконував функції управління мережею навчальних закладів округу.

Парафіяльні училища являли собою однокласні церковні школи, де тривалий час викладання не мало світського характеру, адже здійснювалося священниками місцевих шкіл. Губернські училища, які незабаром отримали назву гімназії, протягом чотирьох років навчання надавали середню освіту, утворювались на базі головних народних шкіл і призначалися виключно для осіб дворянського походження. Проміжною ланкою між цими учбовими закладами були повітові училища, що надавали початкову освіту підвищеного рівня [3, 170-171].

Діяльність повітових училищ визначалася «Статутом навчальних закладів, підвідомчих університетам» від 5 листопада 1804 року. Право навчатися у повітових училищах мали діти, що отримали початкові знання у парафіяльних училищах. Для спрощення здобуття освіти при повітових училищах існували підготовчі відділення, що надавали освіту на рівні парафіяльних училищ. Випускники могли продовжити навчання у гімназіях. У 1830-х роках вихованцям повітових училищ навіть передбачалася можливість продовжити навчання в інституті, про що свідчать складені 2 вересня 1833 року формулярні списки кандидатів на вступ до Санкт-Петербурзького технологічного інституту від повітового міста Ромни, тепер Сумської області. Абітурієнти закінчили лише Роменське повітове училище [7, 13-16].

Термін навчання у повітових училищах складав два роки. Вони виникали на основі реорганізації малих народних училищ за бажанням місцевої громадськості, що погоджувалася фінансувати, принаймні частково, діяльність навчального закладу. На Сумщині виникло 8 повітових училищ у Сумах, Охтирці, Лебедині, починаючи із 1806 року. Наприклад, у Конотопі училище утворене у 1812 році. Найбільшим було Сумське, що у 1814 році виховувало 113 учнів [8, 4].

У Ромнах училище мало статус дворянського. У цілому повітові училища дотримувались принципу безстанового характеру освіти, що був проголошений реформами початку ХІХ століть для усієї освітньої сфери. Зміна державної політики у сфері освіти призвела до того, що з грудня 1836 року повітове училище офіційно стало учбовим закладом найвищого рівня, до навчання у якому допускались кріпосні селяни та „дворові люди”. Навчання у повітових училищах було платним, однак незаможні родини могли бути звільнені від оплати [9, 68].

Із відкриттям повітових училищ на Сумщині з’явилися професійно підготовлені вчителі – випускники гімназій, Харківського університету. Варто відзначити, що предметне викладання було впроваджене пізніше. На початку ХІХ століття вчитель навчав дітей певного класу майже усім навчальним дисциплінам, за виключенням окремих курсів. Організаційну та контрольну діяльність у повітовому училищі виконував штатний наглядач. У 1811 році була введена посада почесного наглядача, на якого покладалися функції представництва та захисту інтересів училища на рівні вищої влади. Почесними наглядачами обиралися відомі у повіті дворяни, предводителі повітового дворянства [10, 1].

За змістом навчання повітові училища суттєво відрізнялися від церковних шкіл. Крім традиційного закону божого, священної історії, російської граматики, основ математичних знань, у деяких училищах також викладалися латина, основи правознавства (вивчення книги «Про обов’язки людини і громадянина»), чистописання, загальна і російська географія та історія, основи геометрії, фізики, біології.

На початку ХІХ століття повітові училища у провінційних містечках були відносно добре забезпечені навчальною літературою, адже у середині ХІХ століття саме на основі училищних фондів виникли перші міські публічні бібліотеки Лебедина, Конотопа та інших міст сучасної Сумщини [11, 3].

Повітові училища є одним із результатів реформування освітньої системи Російської імперії. За умов не розгалуженості мережі учбових закладів повітові училища, від утворення за статутом 1804 року і майже до кінця ХІХ століття, виконували вагому освітню функцію містечок Сумщини.

Література та джерела:

1. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 томах. Т.2. Від середини ХVІІ століття до 1923 року. – 4-те вид., стереотип. – К.: Либідь, 2002. – 608 с.

2. Харьковский календарь на 1914 год. – Год 42-й. – Издания Харьковской губернского статистического комитета.. – С. 80-81.

3. Полякова Н.В. Складывания российской системы образования.//Социально-политический журнал.-1988-№3. С. 169- 177.

4. Удод О.П. Початкова освіта на Слобожанщині (кінець 18 – перша половина 19 ст.) // Матеріали другої Сумської обласної наук. іст.-краєзнавчої конференції. (Ч.1. Історія) – Суми, 1994. – С. 79-84.

5. Державний архів Сумської області (далі - ДАСО). – Ф. 1153. – Оп. 1. – Спр. 19. – Арк. 1-14, 37.

6. Харьков: Путеводитель/ Рук.проекта Н.Позднякова; Авт.: С. Посохов, О.Денисенко, И.Байда, Д.Долгополов. – Харьков: Золотые страницы, 2004. – 176 с.

7. ДАСО. – Ф. 1153. – Оп.1. – Спр. 998. – Арк. 13-16.

8. Сбруєва А.А. Розвиток освіти на Сумщині у ХVІІІ – ХІХ ст.. // Педагогічна Сумщина. – 1996. - № 3. – С. 3-6.

9. ДАСО. – Ф.523. – Оп.2. – Спр.9. – Арк. 68

10. ДАСО. – Ф. 523. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 1.

11. ДАСО. – Ф.523. – Оп.1. – Спр.141. – Арк. 3.