Історія. 2. Загальна історія

Павлюк М.В.

Запорізька державна інженерна академія

Добірка кельтських гілкових етнонімів

Кельтська міфоепічна традиція дійшла в ірландському та валійському викладі: Лібгар Габгала Ейреанн (біля 11-го ст.) - „Книжка Загарбань Ірландії” та „Чотири Мабіноги” (Мабіногіон) - „Біла” (1300-1325), „Червона” (1375-1425). Оскільки Ірландія не становила батьківщини всіх кельтів, то в ірландській традиції йдеться про загарбання країни кількома хвилями переселенців, тобто міфи про загарбання відіграють важливішу роль, аніж креаціоністські міфи.

Відразу стикаємося зі скороченням усього викладу традиції. Від 14-ти періодів історії людства лишилися тільки сім, що охоплюють ту історію від допотопних часів до вторгнення Цезаря до Британії (тобто по наш час). З іншого боку, першою загарбницею Ірландії була, кажуть, Кесаїр, що власне й створює країну та залишає по собі людину на ім’я Фінтан, що, перетворюючись на різних людей та істот, мусив стати свідком усієї ірландської історії. Їхні імена фонетично відповідають назвам країни епічних подій та її осередку: клт.-ірл. Kessair - Fintan, інд. Kosala - Avadha, гр. Thessalia - Phthia, хет. Kussara - Pithana, іт. Caesar - Aventīnus. Зрештою, ірландці засвідчують, імовірно, первісне значення назви осередку країни епічних подій. Натомість, інше ім’я первісно позначало саме той осередок - герм. Uppland ← Uppsala. Індоєвропейське походження імен пари Кесаїр - Фінтан свідчить про таке саме та кельтське походження загарбників, чи були вони богами-мандрівниками, демонами, богами пантеону, людьми різних гілок кельтської спільноти.

Шостою хвилею загарбників були Племена Богині Дану - Tuatha De Danaan, що прийшли з північних островів. Ірландська Дану є, певно, відповідницею індійської Дану, але з метатезою ролей: мати богів ← мати демонів-данавів. Їхніх трьох останніх королів очолював Мак Куіл, чиє ім’я є варіацією нормативного імені в усіх спільнот: гр. Ахіл, інд. Карна, герм. Ґюльві, слов. Аскольд, іран. Суграб, іт. Лукій (Тарквіній Пихатий), фрак. Децебал (Декебал), а також, кар.-фін. Кулерво, гебр. Ґоліат. Дружина третього короля Еріу стала остаточним епонімом країни - Ерін (або Ейре) „[країна] Еріу”.

До занепаду богів призвело прибуття нових загарбників, що були смертними людьми. А втім, вони вважали себе нащадками бога смерти; з країни Смерти вони й прийшли, аби захопити владу. Валійці казали, що з Влад Ір Гав „Країни Вічного Літа”, тобто з потойбічного світу кельтів. Пізніше вироблено таку генеалогію, що поєднує історичні самоназви ірландців: Фенґус Фарса (→ фенії) - Ніул та Скота (→ скоти) - Гойдел (→ гойдели, гаели, гели). Сьома хвиля загарбників здолала богів, що сховалися в підземному царстві. Відтак, вони звуться Аес Сидги (Сиді) „люди з пагорбу”; Фер-Сидги „чоловік з пагорбу”, Бін-Сидги „жінка з пагорбу” (банші в англ.). Поразка (смерть) богів становить, певно, кельтську особливість. Проте варто згадати германських асів. Їхній чільник чаклун Одін піднісся на небо разом із загиблими вояками, їм бо надали місце в раю - вальгалу. Згодом Одін став вищим богом, усунувши від влади справжніх богів-ванів та Фйоргуна. То ж, і германські боги були смертні.

Родину епонімів кельтського етносу замінено родиною Синів Міля - останньої сьомої хвилі загарбників. Вона має, звісно, скорочений вигляд. Голова родини - Міль не є епонімом спільноти (пор.: голів родини грецької та індійської спільнот - Гелін та Яяті, з одного боку, та германської та кельтської спільнот - Манн та Міль, з іншого боку). Її давня самоназва, засвідчена давніми авторами „keltoi, Celtae”, згодом стала науковою назвою. Мілева дружина замість імені має етнонімічне прізвисько Скота „ірландка”. Два старші сини Ебер Фін та Ебер Дон відбивають, передусім, пару первісних богів: Ебер Білий та Ебер Темний; іт. Янус із двома обличчями, світлим і темним; слов. Білобог (Білогір, Білан, Дід) - Чорнобог (Чорногір); інд. Шива - Вишну (з аватарами Рама „темний” та Кришна „темний”). Але разом із тим називники їхніх прізвиськ виставляють ті самі проривні іменні показники, що й германські боги Інґ чи Інґві-Фрейр (інґвеони) та Іст (істевони). Імена третіх синів є фонетичними відповідниками: клт. Еримон - герм. Ірмін або Ермін (гермінони). Відповідником германського *Гіла (гілевіони) може бути Лугайд, чи то брат синів Міля (рідний або двоюрідний), чи то їхній дядько. Парі *М.-Фрейя та Од у кельтів відповідає, певно, пара Скота - Одба (дружина Міля - дочка Міля й дружина Еримона). Зрештою, ім’я Одби виявляється єдиним у родині , що знаходить відповідників у всіх спільнот і поза межами єдности. Ім’я Еримона, також, має відповідників, проте в родині епонімів він є „чужинцем”: гр. Теба (Фіва), інд. Шибі, герм. Од, слов. П’ятниця; тюрк.-огуз. Діб ябгу; йор. Оду-Дува; дєг. Ідбу (назва міста); гр. Орменій, вірм. Арменак, герм. Ірмін або Ермін.

Miles (Lugaid)

Scota

Eber Finn Eber Duinn Erimon Odba (Lugaid)

F- D- R-(mn) (L-)

На відміну від германських відповідників кельтські епоніми не визначають етноніми бодай однієї, напр., ірландської гілки. То ж, у кельтському разі мусимо спершу вдатися до найпростішого ходу - пошуку відповідників етнонімів за епонімами грецької родини.

dorieis aioleis īones achai(w)oi [etheioi] boiōtai

aōnēs thēbagenes

ainianes [pandosoi]

chaōnes

durobrigi allobroges [*amri] iceni (h)aedui boii

bellovaci venelli aduatuci debuni

[*taralli] ambiani andi

tarbelli veneti andecavi

Відмінності знаходимо такі. По-перше, у „плавних” гілках самоназви містять постпозит „народ”. По-друге, не в одній, але в трьох гілках стикаємося з фоноквартетом, щоправда, двічі неповним, хоча й легко відтворюваними. По-третє, у фоноквартеті l-гілки стикаємося з особливим типом етноніму з препозитом tar-, що позначає, певно, „старше плем’я” та має відповідників: хет. терміли - міли, фрак. трали - лееї, вірм. Тер-Петросян - Петросян; пор.: фрак. синти - апсинти („молодші синти”), клт.(вал.) Ап-дайк, Аб-еліс, Б-еліс, П-ричард „син такого”. По-четверте, в „проривних” гілках їхні самоназви гублять показника: iceni ← *icevi/ *icebi; boii ← *boioti. А втім, кельти подають усі етноніми на відповідність індійським колегам. Може здатися, що кельти, мабуть, зумисне роблять копії чужих добірок етнонімів.

Не стане в пригоді й перелік 15-ьох племен белгів (за Страбоном) - беловаки, суесіони, реми, атребати, морини, нервії, адуатуки, ебурони, тревери, амбіани, менапії, катувелавни, реґ(і)ни, канти та, звісно, самі белги, що властиво очолювали ту групу племен, що відповідає „кращим країнам” іранців або „великим племінним країнам” індійців. Такий перелік нормативно 16-ти країн - племен знаходимо, також, у вірменів, слов’ян (українська версія), тюрків, японців, йоруба, гебреїв. Деякі індійські джерела збільшують їхню кількість до 30-ти або 175-ти. У греків заявлено 30-ьох, проте наведено 29; у слов’ян (польська версія) 19 замість 20-ьох оголошених.

		[*amri] venelli ambiani veneti		(h)aedui aduatuci andi andecavi
durobrigi	allobrogi bellovaci [*taralli] tarbelli		iceni		boii debuni

То ж, мусимо зважити на добірку фонопарних етнонімів із чергуванням плавних називників: RVc-/ LVc-. Відзначимо особливості тієї добірки.

arevaci levaci	remi lemovices	nantuates sontiates	orobii leuci	regni segni	raeti latovices
aregala warmiai	zemigala ramigala		sambai		žemaitai aukštaitai

Етнонім „ареваки” нормативно зберігає самоназву єдности в тій спільноті, що вдалася до заступленої самоназви. То ж, він має відповідників - балт. арегала, іт. Арікії, слов. рани, іран. арізанту (замість германців), гр. граїки або (д)орії, ілір. арупіни. Щирий носовий показник виявляє себе редуплікацією та використанням у другому етнонімові спіранта. Губний носовий губиться, як і годиться, а пару щирому плавному наривникові складає, також, спірант. Етноніми „проривних” гілок повторюють будову етнонімів „плавних” гілок. Бачимо використання патронімічних показників (-ваки, -віки) та доданих слів туат (тіат) „народ”. Проте, є й щирі етноніми. Відгомін такої добірки знаходимо в балтів. Складним виявляється питання про розподіл розглядуваних етнонімів по групах, особливо впадає в око приклад l-гілки. Проблему становить, звісно, й етнонім „s-гілки”: гр. *асопи, інд. ушинара, слов. сусельці тощо. Порівняймо: клт. суесіони, сегусіави; герм. узіпети, свіони, светіди.

Скидається на те, що хвиль загарбників погуртовано парами з сумою порядкових номерів сім: 1-а й 6-а Кесаїр і Фінтан - назви країни епічних подій та її осередку та племена Дану й останній володар першої епічної династії Мак Куїл; 2-а й 5-а Партолон і Фір Болг утворюють фонопару з натяком на плем’я белги - очільника епічних 16-ти „кращих країн” (іран. балуч - талуш); 3-я й 4-а немгедяни й фомори виставляють кельтські варіації імен першої людини, що жила на Землі, та першої людини, що на ній померла (іт. Нумітор та Амулій; герм. Ман та Імір); 7-а Сини Міля, що створюють родину епонімів етносу, як і сини Мана в германців, та виставляють *Януса-Білобога й *Венуса-Чорнобога.

Література.

Блейк С., Ллойд С. Ключи от Замка Грааля.- М., 2006.

История Европы. Т.1. Древняя Европа. - М., 1988.

Кельтская мифология: Энциклопедия. - М., 2002.

Мифологический словарь. - М., 1991.

Предания и мифы средневековой Ирландии. М., 1991.

Широкова Н.С. Древние кельты на рубеже старой и новой эры. - Л., 1989.