Педагогічні науки

Ібрагім Ю.С.

Аспірантка 1 курсу

Харківський національний педагогічний університет імені Г.С.Сковороди, Україна

Розвиток ідеї формування культури розумової праці особистості.

У сучасному суспільстві широкого розповсюдження набуває система безперервної освіти, яка побудована на засадах демократизації, гуманізації, розвитку, підвищення компетентності кожного учасника навчального процесу. Необхідною умовою розв’язання цих проблем стає суттєве підвищення культури розумової праці студентів у період їх професійної підготовки.

Поняття „культура розумової праці” поки ще не має загальноприйнятого наукового визначення. Тому, перш ніж перейти до аналізу наукових уявлень і концепцій цієї проблеми, маємо звернутися до етимології слова „культура”, „розум” і „праця”.

Слово „культура” від латинського colere, означає культивувати, або обробляти землю. У середньовіччі це слово означало прогресивний метод вирощування зернових, так виник термін „agriculture” або мистецтво землеробства. Але у ХVIII – XIX столітті його почали використовувати і по відношенню до людей, які відрізняються красою рухів, начитаністю, їх вважали – культурними. Німецьке слово kultur також означало високий рівень цивілізації.

Слово „розум” має давньоруське коріння „умь” – розум душа, думка, розуміння і загальнослов’янське – „іть”. Це слово з’явилося в XI столітті й утворено від індоєвропейського кореня „au” - із значенням „сприймати органами чуттів, розуміти”. Спорідненими є українське і білоруське – ум, польське і чеське – іт. Грецьке „нус” – діяльний початок усякої сутності. А ось на англійську слово „розум” перекладається як „mentality” – ментальність.

Що стосується слова „праця”, то практично у всіх індоєвропейських мовах слово „працювати” означає „залишатися без батьків”, тобто бути приреченим на нестатки, тяжке існування, тяготи, повинність, біль, складність (наприклад, німецьке „arbey”, готське „arbas”, французьке „travail”, латинське „labor”). В англійській мові слово „labour” також означає зусилля, життєві турботи, стан виснаження, тривоги, страждання і навіть родової муки.

Виходить, що вже перші вихідні значення слова „праця” характеризують її як примушення, необхідність значних фізичних зусиль.

У сучасній науці поняття „культура” розуміють як освіченість особистості, що включає „культуру розуму”, „культуру почуттів”, „культуру праці”, „фізичну культуру” та інше. У цілому нараховується більше 400 визначень культури, що пояснюється багатоаспектністю самого феномена культури, тим, що вона виражає глибину людського буття.

У багатьох дослідження автори звертають увагу на вдосконаленні людини як духовно-морального суб’єкта культури, вважаючи, що вона передбачає процес, який охоплює всі боки людського життя, процес відтворення людини у всьому багатстві її властивостей і потреб.

Культура являє собою історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, що виражені в типах організації життя та діяльності людей, це весь світ, в якому людина знаходить себе.

Культура розумової праці є одним із елементів загальної культури, яка являє собою специфічну форму буття, виникнення, існування і зміна якої пов’язана з людиною і визначена її діяльністю, тому що культурна реальність не виникає довільно внаслідок діяльності законів природи і її стихійних сил.

Однак, які б думки не вкладались в наукові теорії, у них обов’язково є вказівка на людину і її діяльність як важливі і необхідні фактори виникнення культури, а отже, і працю розуму, без якої неможливий розвиток культури кожної особистості окремо.

Розглянемо, як же відбувався процес розвитку культури та культури розумової праці протягом історії, що вкладалося в ці поняття.

При переході від первісного до рабовласницького ладу змінилась головна цінність: основною виробничою силою стає не „сила роду”, яка за нових умов почала зникати, а природна сила людини. Розподіл праці на розумову і фізичну вимагав принципово іншого способу мислення. Життєво важлива значимість знань про речі стала головним завданням.

З давніх часів представники античної філософії стверджували, що культура і суспільство з його законами і вимогами є головним злом, оскільки спотворюють природну сутність людини. Фізична праця в ці часи вважалася принизливою, заняттям рабів, не гідним уваги вільних городян, а розумова – привілеєм багатіїв.

У Давній Індії у період формування кастового ладу, коли перші дві варни (кшатриїв і брахманів) могли присвячувати себе керуванню і розумовій праці, існуючи за рахунок двох інших варн (вайшьїв і шудр). Але все ж у „Рігведах” культура розумової праці ще не виділяється, а головною основою благополуччя є фізична праця. Для авторів „Рігведи” розумова праця – лише ремесло, „створення віршів за допомогою рота”.

Але вже у брахманів простежується презирливе ставлення до фізичної праці і звеличення представників вищих каст, які займалися розумовою працею.

Західноєвропейська середньовічна філософія культуру праці розглядає як прояв недосконалості людської природи і першого гріхопадіння Адама і Єви.

Епоха Відродження надала нових відтінків розумінню культури розумової праці, яка ставала потребою людини, необхідною умовою вдосконалення особистості і розквіту суспільства. Вперше трудова діяльність несла творчий активний характер.

Новим поштовхом у розвитку культури розумової праці з урахуванням інтелектуальних і емоційних ресурсів людини стала доба Просвітництва (XVIII ст.). Культура праці у філософській системі Гегеля розглядалася як „загальна субстанція людського буття”, спосіб реалізації свідомості і форма самостійного існування людини. Гегель розумів працю як прояв усіх видів людської активності: від одноманітного виробництва до занять мистецтвом або розумовою працею і наукою.

Гегель розглядав три боки логічного мислення: розум, розум заперечуючий, розум позитивний. Якщо порушити рівновагу цих боків, виникають різні спотворення правильного мислення.

Згідно філософії Канта, розв’язання питання про культуру розумової праці перевищує сили будь-якого наукового розуму, тому вважав, що „здатність розумового судження” походить від бога, а не від природи.[4] Кант вважав, що недолік розуму не може бути компенсований ніякою школою, тому що школа може лише дати обмеженому розуму всі правила, які винайдені чужим розумінням, але здатність правильно користуватися ними повинна належати самому вихованцеві, і у випадку недостатньої кількості цього природного обдарування ніякі правила, які були надані йому з цією метою, не застережуть його від помилкового використання цих правил.[1]

Проте, попередник Канта К.Д. Гельвецій у двох відомих трактатах „Про розум” і „Про людину” доводив світу, що розум – це на сто відсотків продукт і результат виховання людини у суспільстві. Виховання, яке береться у самому широкому значенні цього слова.

У філософії Нового часу Ж.Ж.Руссо і його прибічники доводили, що культура зробила людину нещасною, наділивши її тягарем, соціальними бідами, нерівністю, тобто всім тим, що відсутнє у природі.

К.Маркс, який був під впливом ідей Гегеля, не тільки позитивно ставився до творчого характеру розумової праці, але й вважав її дуже важливою у формуванні людини, особистості. Праця визначається К.Марксом як цілеспрямована на переробку або пристосування речей або явищ природи і розглядалася в якості способу створення нового світу і самої людини.

Останні два століття з широким розповсюдженням позитивної філософії О.Конта зробили значний внесок у розуміння культури розумової праці. Позитивісти змогли розділити розумову працю на окремі галузі людського знання, так як на початковому етапі нашого пізнання не було правильного розподілу розумової праці і одні й ті ж особи займалися одночасно всіма науками. Позитивісти, розглядаючи результати діяльності наших розумових здібностей, дають єдиний раціональний засіб виявлення логічних законів людського розуму. Кожна галузь наукового знання непомітно відокремлюється від загальної науки як тільки вона розростеться настільки, щоб витримати окрему обробку, тобто, як тільки вона стане здатною сама по собі займати розум декількох людей. Цьому розподілу різних досліджень між багатьма розрядами вчених ми зобов’язані незвичайному розвитку, якого в наш час досягла кожна галузь людського знання. Отже, розподіл розумової праці удосконалюється все більше й є одним з важливих атрибутів позитивної філософії.[2]

Проаналізувавши розвиток ідей стосовно формування культури розумової праці можемо зробити висновок, що це явище було досить актуальним у всі часи і турбувало розум багатьох великих особистостей, зокрема філософів. Висунуто багато ідей, але поняття культури розумової праці все ж не набуло загальновживаного значення і потребує подальшого вивчення.

Література:

1. Кант И. Критика чистого разума.// Соч. В 6-и т. – т.3, -М., 1964

2. Конт О. Курс положительной философии. Спб., 1900. Т. I.

3. Межуев В.М. Проблемы философии культуры.-М.,1984.

4. Суслова Л.А. Философия И.Канта (Метод. анализ): Учебное пособие для вузов. -М.: Высш.шк., 1988.-224с.

5. Основы философии: Учебное пособие для вузов / Рук. автор. колл. и отв. ред. Е.В. Попов. - М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1997.

6. Щерба С.П. Філософія.-Вид. 3-є, змінене і доповнене. - Навчальний посібник. - К.: Кондор. - 2007.-452с.