Федчик В.А.

Донецький державний університет управління, Україна

Мова, спілкування і гуманізація

як чинники соціально-етичного розвитку учнів

У наші дні, коли економіка і політика вбачають свою найвищу мету в служінні людині, коли неймовірно зростає роль соціальної і шкільної педагогіки, насущним завданням стає гуманізація освіти. Ідея гуманістичної спрямованості освіти набуває особливої актуальності: і тому, що школа – нехай з великими труднощами, в нелегкій боротьбі – звільняється від авторитарної педагогіки, що склалася і зміцнилася в попередні десятиліття; і тому, що в сучасних умовах на перший план висуваються загальнолюдські цінності, цінності світової культури; нарешті, тому, що людина, її щастя, її спроможність і готовність до творчості залишаються кінцевою метою системи освіти як такої.

Що розуміти під гуманізацією освіти? Передусім посилення її спрямованості на формуванняособистості. Мабуть, ще не визріли умови для того, щоб висунути як завдання дня виховання всебічно і гармонійно розвиненої людини. Реальніше казати про формування життєвої позиції людини, про її відданість ідеї обов’язку, доброти і справедливості, про її працелюбність, почуття особистої відповідальності, творчу ініціативу, сумлінність, про її готовність включитися в життя сучасного суспільства, про здатність бачити все і професійно судити про все у своїй галузі, про єдність слова і справи, про відсутність вузості погляду на технічну і гуманітарну культуру (визнання тільки першої чи тільки другої). Хоч би там як, але саме людина стає центром навчально-виховного процесу.

Зрозуміло, що ідея гуманістичної спрямованості освіти виникла не сьогодні, вона сягає глибини історії прогресивної педагогіки („Школа – майстерня гуманності”, – неодноразово повторював Ян Амос Коменський). „Всяка школа насамперед повинна показати людині те, що в неї є найдорогоціннішого, змусивши її пізнати себе часткою безсмертного і живим органом світового, духовного розвитку людства. Без цього всі фактичні пізнання – йди вони навіть до найглибших математичних чи мікроскопічних досліджень – не тільки не принесуть користі, але завдадуть справжньої шкоди самій людині, хоча, може бути, і зроблять її корисною, а іноді і дуже шкідливою машиною в суспільному устрої” [16, 139].

Педагогіка сучасної школи – це педагогіка спілкування, або, за словами П.П. Блонського, педагогіка співпраці („Учитель – лише співпрацівник, помічник і керівник дитини у власній роботі дитини”) [2, 104]. До речі, саме Блонський писав у 1917 році: „Майбутня школа повинна бути яскраво гуманітарною школою, школою людяності в повному розумінні цього слова”; „Наша школа – школа думки, людяності, соціальної праці і поетичного почуття... Її основа – діяльність самої дитини, поступовий саморозвиток її за допомогою учителя, який дає матеріал для цього саморозвитку” [2, 142]

Однак педагогіка може підійти до аналізу й інтерпретації потреб суспільства з питань виховання і школи з різних точок зору. У цій статті ми торкнемося двох з них, найбільш значущих, якщо врахувати сучасний стан моральності, культури і рівня освіченості окремої людини і суспільства в цілому, а саме: точки зору філософсько-етичної і точка зору науково-технічної. Можна поставити питання так: що первинне, визначальне, і що вторинне, визначуване, в єдності двох боків виховання: підготовка людини до життя як до індивідуально і соціально повноцінного буття (яке виходить за рамки суспільної активності) чи підготовка людини до життя як творчої трудової діяльності – в науці, техніці, виробництві, економіці, культурі, політиці і т. д.?

Метою цієї статті є спроба визначити чинники гуманістичного виховання, що справляють вплив на соціально-етичний розвиток сучасних учнів.

Критичний аналіз нинішнього соціального, екологічного і етичного стану людини приводить до такої відповіді на це запитання: у сучасному суспільстві підготовка людини до життя як до морально повноцінного буття є основною, первинною, визначальною. Виховання повинне приводити до того, щоб людина була здатна і готова взяти на себе відповідальність за існування людства. Буття людини як одиничної, вільної, творчої особистості із зрілим соціальним мисленням і моральним почуттям суттєво визначає також її активність в економіці, політиці, культурі і так далі, що функціонують на засадах гуманізму.

Аналіз повсякденної практики в сучасній школі дає можливість зробити висновок, що гуманістичне виховання хоча і прокламується, проте фактично переважає виховання утилітарне. Це передусім означає, що сучасна реальна школа оцінює виховання відповідно до панівної соціальної орієнтації суспільства, до соціального престижу суспільства, визначуваного такими цінностями, як споживання, майно, влада, суспільне становище і так далі. Такий стан справ пояснюється декількома чинниками.

1. Самі вчителі-вихователі є частиною цього суспільства і поділяють з ним його цінності і норми. Вони свідомо і несвідомо орієнтують виховання так, щоб їх вихованці витримали перше зіткнення з життям без великих конфліктів, щоб зуміли пристосуватися до переважних цінностей і норм, щоб були достатньо конформними.

2. Вельми поширене вузьке тлумачення всебічного розвитку людини, пристосоване насамперед до технологічного прогресу, ставить завдання прищепити людині такі здібності, які допоможуть їй успішно діяти в точних науках, у техніці, промисловості.

3. Переважання утилітарного виховання над гуманістичним пояснюється і ідеологічними міркуваннями. Негативно позначається на гуманістичному вихованні всяка деформація культури певного народу або суспільства, зовнішні втручання і іманентний розвиток культури, насильницька редукція культури, її повноти, її живої структури.

Гуманістичне виховання повинне чинити опір цій тенденції переважного утилітарного виховання, воно має бути щодо неї в опозиції і створювати із школи гуманізуючий інститут, де перше місце в ієрархії цінностей посідають великодушність, дружелюбність, доброзичливість, взаємодопомога, любов.

Гуманістичне виховання як виховання цілої людини протистоїть утилітарному вихованню, що редукує людину в її цілості, з її природними потребами і правами.

Навчання української мови в середньоосвітній школі, яке має яскраво виражену комунікативну спрямованість, також не уникає впливу утилітарного розуміння виховання, хоча тут є і свої специфічні аспекти. Адже необхідність засвоєння учнями певного рівня спілкування виучуваною мовою (формування комунікативної компетенції) обґрунтовується суспільною потребою володіння державною мовою. Тому комунікативна мета навчання надалі визначається по-різному залежно від очікуваного застосування мови в професійній практиці научуваних. Перекладач готується інакше, ніж кваліфікований робітник або інженер, лікар, інакше, ніж вчитель і так далі.

Проте мовленнєве спілкування має, окрім аспекту практичного, ще й гуманний аспект. Спілкування є способом зближення людей, їх взаємного пізнання, виявлення турботи, допомоги, розуміння, любові.

Навчальна комунікація як спосіб засвоєння і використання українсьої мови в процесі навчання і як дидактична модель соціальної комунікації є віддзеркаленням найрізноманітніших соціальних ролей і відносин між людьми. Гуманний аспект повинен бути ознакою кожного педагогічного спілкування (тобто спілкування, за допомогою якого управляється процес навчання), складовою частиною навчальної мовленнєвої комунікації.

Гуманістичний бік змісту навчальної комунікації українською мовою істотно заглиблюється, якщо учень, вивчаючи мову, зустрічається з художньою літературою і культурою взагалі. Так, важливі етичні питання, які ставляться сучасною українською літературою, українськими фільмами, театром, а також публіцистикою, не можуть не впливати на етичне мислення, почуття і переконання учнів, на пошук їх власного місця в світі.

З гуманізацією освіти найтісніше пов’язана її гуманітаризація. Розуміємо під останньою конкретні питання освіти і організації навчально-виховного процесу: місце і роль предметів гуманітарного циклу в навчальному плані школи; підвищення світоглядного, загальнокультурного, морального, естетичного потенціалу всіх предметів, у тому числі природничого циклу, посилення їх виховного впливу на учнів; формування мотиваційної сфери учіння і т.д.

Гуманітаризація школи покликана відновити і утвердити високу виховну місію літератури. Для цього необхідно передусім поновити в правах і посилити роль читання у всіх його видах – на уроках і вдома, в класі і за його межами, на вечорах і ранкових спектаклях, на шкільних святах і заняттях гуртків.

На основі читання і вивчення художніх творів розвивається естетичне почуття, збагачується духовний світ школяра, зміцнюється потреба в постійному припливі художніх вражень, у спілкуванні з книгою. Така потреба – одна з найголовніших і шляхетніших у системі духовних цінностей особистості. Саме на основі читання при умілому і тактовному керівництві учителя формуються погляди, моральні переконання, художні смаки молоді.

Вважаємо, що головна загальна мета вивчення літератури в школі може бути визначена так: ввести учнів у світ прекрасного, прилучаючи їх до зразків вітчизняної і світової художньої культури, до духовних пошуків видатних письменників, виховати потребу в читанні, інтерес до літератури, навчити розуміти художнє слово і на цій основі формувати розуміння життя, активне ставлення до дійсності, ідейно-моральні позиції, естетичні смаки, погляди, потреби, високу загальну і читацьку культуру. Йдеться, таким чином, про виховання читача і – через читацькі якості, з їх допомогою – про формування особистості сучасного учня.

Гуманістичному вихованню учнів сприяє не тільки зміст навчання, багато що залежить від методів і форм управління навчальною діяльністю. Тут ми маємо на увазі соціальний, моральний розвиток учня як результат концепції навчання, в основі якого лежить співпраця учнів з учителем і учнів між собою.

Загальновизнаним є положення про те, що учіння повинне бути найперше активною соціальною діяльністю учня, а не механічним запам’ятовуванням інформації. Якщо соціальна навчальна діяльність групи учнів набуває характеру співпраці, взаємодопомоги, можна чекати не тільки глибшого засвоєння знань, але насамперед високого соціально-етичного ефекту. Школа стає, таким чином, моделлю суспільства людей, які співпрацюють і допомагають один одному, Таке суспільство, на жаль, є поки що соціально-етичним ідеалом, а не дійсністю.

Українська мова, як і більшість інших навчальних предметів, надає багато можливостей для навчання у формі взаємодопомоги як у процесі оволодіння окремими видами мовленнєвої діяльності (слуханням, говорінням, читанням, писемною мовою, усним і писемним перекладом), так і в процесі засвоєння різних мовних операцій і знань (лексичних, граматичних, фонетичних, орфографічних, стилістичних), а також у процесі вивчення українознавства, культури, літератури.

Співпраця і взаємодопомога є тим чинником, що значно впливає на гуманізацію виховання в школі. Кооперація, допомога – це один з істотних, «центральних» елементів суспільного ладу, соціальної гармонії у всіх типах соціальних груп, починаючи з малих і кінчаючи великими групами. Завдяки своєму виразному, «діяльнісному» характеру співпраця і взаємодопомога порівняно легко визначаються як мета виховання, вони доступні самоконтролю з боку вихованців і контролю з боку вихователів.

Для експериментального спостереження за соціально-етичним зростанням учнів (і вчителів: це зростання значною мірою стосується і вчителя) у процесі навчанні української мови була створена модель регуляції, в якій розрізняються три якісні рівні спільної діяльності вчителя з учнями:

1. спільна діяльність, здійснювана без особистої зацікавленості стосовно партнера, як протилежність індивідуальному виконанню навчальних завдань;

2. співпраця як спільна діяльність, здійснювана з особистою зацікавленістю стосовно партнера, як протилежність небажанню і нездатності співробітничати;

3. допомога як спільна діяльність, здійснювана з великим ступенем особистої зацікавленості, це протилежність небажанню і нездатності допомагати.

З метою кращої семантичної диференціації окремих рівнів цей ступінчастий ряд рівнів доповнюється паралельним рядом таких психологічних ознак, які визначають ставлення учня до інших учасників спільної навчальної діяльності:

1) нижчий рівень – це не кривдити іншого, не шкодити йому;

2) більш високий рівень – це визнавати, поважати іншого, виявляючи терпимість;

3) найвищий рівень – це бажати іншому добра: співучасть, співпереживання, співрадість.

Між обома наведеними рядами передбачаються певні зв’язки: спільна діяльність здійснюється: а) за відсутності образи, взаємних претензій; б) із співпереживанням; в) допомога із співпереживанням. Таким чином, полегшується визначення рівня соціального і морального зростання в процесі самооцінци і оцінци його учасниками спільної діяльності. Наступний аспект цієї моделі регуляції – це відповідь на запитання, проявом чого є досягнутий рівень спільної діяльності: зобов’язання, обов’язку (раціональне рішення, рішення на основі волі) або він є проявом доброзичливості, радості (як морального чи навіть естетичного почуття).

І нарешті, за допомогою цієї моделі враховується, чи досягнутий певний рівень спільної діяльності стосовно людини, первісно симпатичної або несимпатичної, або ж до людини нейтральної з позиції симпатії.

У системі виховання, де на перший план виступає співпраця і взаємодопомога, вирішальну роль відіграє мотивація, що задовольняє соціальні потреби учня (і вчителя), і, насамперед, потреба гармонійної атмосфери без соціальних, етичних бар’єрів, партнерський лад, довіра, дружба, любов.

Початковою мотивацією допомоги в процесі навчання може бути її вигідність для того, хто подає допомогу. Здібний учень знає, що, навчаючи свого однокласника, він водночас навчає і сам себе, проникає глибше в навчальний матеріал, учиться застосовувати його, вести спілкування виучуваною мовою, управляти ним і так далі. Крім того, учень, який допомагає в процесі навчання, наприклад, української мови, може потребувати допомоги, наприклад, з математики. А учень, якому на заняттях завжди треба тільки допомагати, може бути здатний допомогти в позашкільній діяльності, наприклад, в спортивному залі, в музичному ансамблі тощо. Від такого «взаємообміну» допомогою, яка може бути початковим етапом спільної навчальної діяльності, учні переходять до рівня взаємодопомоги з високою моральною мотивацією. Форми навчання постійно створюють для цього умови: робота парами, робота в невеликих групах.

Найвищий рівень – це ситуація, коли обдарований, здібний учень з радістю шукає можливості допомагати, причому для нього така допомога – прояв симпатії, а не зарозумілості, гордовитості, вищості, водночас менш здібний учень шукає допомоги без приниженості, не підлещуючись, розуміючи, що він прагне вивчити якомога більше і краще, а обидва разом усвідомлюють, що люди є людьми, коли допомагають один одному.

Отже, визначення чинників гуманістичного виховання, що справляють вплив на соціально-етичний розвиток сучасних учнів, дає нам змогу зробити такі висновки.

1. Навчальна комунікація як спосіб засвоєння і використання української мови в процесі навчання і як дидактична модель соціальної комунікації, тобто зближення людей, їх взаємного пізнання, виявлення турботи, допомоги, розуміння, любові, є віддзеркаленням найрізноманітніших соціальних ролей і відносин між людьми. Тому гуманний аспект повинен бути ознакою кожного педагогічного спілкування (тобто спілкування, за допомогою якого управляється процес навчання), складовою частиною навчальної мовленнєвої комунікації. При цьому гуманістичний бік змісту навчальної комунікації українською мовою істотно заглиблюється, якщо учень, вивчаючи мову, замислюється над важливими етичними питаннями, які ставляться сучасною українською літературою, українськими фільмами, театром, а також публіцистикою.

2. Навчання, побудоване на співпраці і взаємодопомозі, повинне стати одним із засобів упровадження в школу гуманістичних принципів виховання. Школа стає місцем і часом взаємного збагачення учнів і вчителів, творчої роботи й гри, що приносять задоволення та радість, місцем і часом розумового, духовного і фізичного розвитку. Негативні явища, що знецінюють гуманне виховання, такі, як страх, стрес, агресивність учнів (і вчителів), зникають у процесі навчання шляхом співпраці і взаємодопомоги. Таке навчання зорієнтоване на демократичний стиль управління в школі як панівний. Демократичним має стати управління і навчальною діяльністю учнів, і роботою вчителів.

3. Навчання у формі співпраці і взаємодопомоги являє собою пошук, знаходження і розвиток етичних талантів серед учнів. Суспільство потребує того, щоб разом з технічними, математичними та іншими талантами – носіями технологічного і економічного прогресу, розвивалися також етичні таланти. Кожне покоління людей має такі таланти – носіїв морального прогресу суспільства.

4. Управління процесом навчання, при якому широко застосовується співпраця і взаємодопомога, потребує спеціальної підготовки учителів, спрямованої на формування таких професійних якостей:

– глибоке філософсько-педагогічне осмислення себе вчителем, а учня – рівною собі особистістю;

– володіння основами психології особистості, соціології, психології, творчої спільної діяльності, виховання в колективі і т. д.;

– спроможність застосовувати демократичний стиль управління соціальною групою;

– здатність створювати в процесі навчанні української мови специфічні мотиви, що задовольняють пізнавальні і соціальні потреби учнів, підвищують їх творчу активність і оптимізують процес навчання;

– уміння вести комунікативну гру, яка відбиває різні соціальні явища і відносини між людьми;

– спроможність застосовувати співпрацю і взаємодопомогу научуваних у специфічних умовах навчання мови і мовлення, управляти їх соціально-етичним зростанням;

– уміння застосовувати проблемні ситуації і розвивати творче мислення учнів на уроках української мови;

– уміння широко використовувати естетичні засоби в процесі навчання мови, спілкування і культури для урівноваження розумового і емоційного розвитку учнів;

– уміння функціонально застосовувати технічні засоби навчання, включаючи комп’ютери.

5. Гуманізація освіти, суть якої зводиться до підвищення ролі учня в навчальному-виховному процесі, припускає, з одного боку, розвиток у молоді уваги і поваги до загальнолюдських цінностей, цінностей культури і природи, формування готовності їх охороняти і примножувати, а з другого – створення умов для прояву і розвитку людських здібностей, творчого потенціалу, самодіяльності, самостійності, громадянських якостей підростаючої людини.

6. Гуманізація освіти протистоїть технократичному мисленню, яке торжествує всюди, де техніка перетворюється на самоціль, а людина розглядається як ґвинтик, як компонент технічної чи соціотехнічної системи. Водночас гуманізація освіти не скасовує політехнічного принципу в навчанні, не вступає в суперечність з принципами екологічної освіти. Навпаки, вона додає їм єдності, беручи за основу формування людини і з цих позицій розглядаючи ставлення людини до природи, суспільства, науки, техніки, мистецтва.

Література:

1. Suchodolski B. Wychowanie i strategia życia. –Warszawa, 1983. – 347 s.

2. Блонский П.П. Избранные педагогические сочинения – М.: Педагогика, 1961. – 295 с.

3. Дидактика средней школы: Некоторые проблемы современной дидактики / Под ред. М.А. Данилова, М.Н. Скаткина. – М.: Просвещение, 1975. – 303 с.

4. Кабанова-Меллер Е.Н. Формирование приемов умственной деятельности и умственное развитие учащихся. – М.: Просвещение, 1968. – 288 с.

5. Карпова С.Н., Колобова И.Н. Особенности ориентировки на слово у детей. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1978. – 165 с.

6. Коменский Я.А. Избранные педагогические сочинения: В 2-х т. / Под ред. А.И. Пискунова (отв. ред.) и др. – М.: Педагогика, 1982. – Т.1. – 656 с., Т.2. – 576 с.

7. Крутецкий В.А. Психология обучения и воспитания школьников: Книга для учителей и классных руководителей. – М.: Просвещение, 1976. – 303 с.

8. Леонтьев А. А. Психология общения. – 3-е изд. – М.: Смысл, 1999. – 365 с.

9. Маркова А.К. Психология усвоения языка как средства общения. – М.: Педагогика, 1974. – 239 с.

10. Общение и оптимизация совместной деятельности / Под ред. Г.М.Андреевой, Я. Яноушека. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1987. – 304 с.

11. Общение и речь: развитие речи у детей в общении со взрослыми / Под ред. М.И. Лисиной. – М.: Педагогика, 1985. – 207 с.

12. Педагогический поиск: Сборник статей / Составитель И.Н. Баженова. – М.: Педагогика, 1989. – 557 с.

13. Рабунский Е.С. Индивидуальный подход в процессе обучения школьников. (На основе анализа их самостоят. учеб. деятельности). – М.: Педагогика, 1975. – 182 с.

14. Скаткин М.Н. Теоретические основы содержания общего среднего образования. – М.: Педагогика, 1983. – 275 с.

15. Ильясов И.И. Структура процесса учения. – М.: Изд-во МГУ, 1986. – 198 с.

16. Ушинский К.Д. Избранные сочинения. – М.: Педагогика, 1974. – Т.1. – 375 c.

17. Фромм Э. Иметь или быть?: Пер. с англ. / Общ. ред. и послесл. В.И. Добренькова. – М.: Прогресс, 1990. – 330 с.