Горун А.О.

Дніпропетровський Державний Університет залізничного транспорту

Основні риси поетики та стилістики рококо

Як бачимо, мрії рококо про щастя могли бути здійснені тільки в мистецтві та через мистецтво. Лабле дю Бо добре бачив, що «мистецтво могло забезпечити шлях знаходження щастя, яке не супроводжувалося б, як у реальному житті, болем». Він також відмітив, що «поезія та живопис змогли цього досягнути».

Тут ми маємо справу з найбільш дискусійною проблемою відносин між поезією та живописом. Як помітив Вольтер, «атакована фізикою», поезія знайшла схованку у живописі for both poetry & painting were to depict the same type of subject & the same dreams».

Тож у поезії та живописі ми можемо спостерігати подібні принципи зображення, організації та орнаменту.

У більш поширеному розумінні, ми повинні відмітити близькі відносини не тільки між поезією та живописом, але й всіма видами мистецтв рококо: белетристика, живопис, скульптура, архітектура, музика, садівництво та інші. Всі вони створюють «jeu’d imagination», що розмиває межу між реальністю та фантазією. Переосмислюються та звужуються раніше отримані естетичні цінності: автономії, порядку та ієрархії.

Отже, магістральні категорії стилю рококо, що знаходять свою реалізацію в мистецтві та особливо в літературі, визначають його специфічний характер.

Кажучи про принципові жанри рококо, треба визнати, що тенденція до мініатюризації в літературі відображена літературними формами, що стають меншими. Ось чому період рококо є віком малих жанрів, що представлені «легкою поезією»: малі ліричні форми, галантна еротика (часто декілька сатирична), малі вірші, казкові феєричні історії. Ми також можемо вказати на популярність «галантних романів», «романів rocaille», таємні пригоди великих людей, записки та щоденники про суєту.

Треба відмітити, що через відкидання трагедії та героїзму, час рококо був часом комедії. Відбуваеться перехід у більш елегантну та тонкішу комедію нравів. У Поупа, наприклад, можемо спостерігати усунення чіткого бурлеску, витонченим псевдогероїчним епосом. Сатира не є характеристикою рококо: стиль з’явився, щоб бути сатиричним тільки у вузьких межах яскравого та мудрого глузування.

Література рококо відкидає домінанту міфологічно-бібліо-історичного змісту, типового для XVIII століття та прямує до соціально орієнтованого. «Уникнення богословських тем на користь тем розумових, співвідноситься з реальними, соціальними, земними; від нескінченного до людини», згідно з Р. Мюреєм, це є вираженням стандартів нового рококо».

Отже, мініатюризація в змісті реалізується крізь вузький кругозір літературних робіт, які відкидають довічні питання. Це дозволяє Семпсону іронічно визнати, що «тоді коли Мільтон писав «Загублений рай», щоб роз’яснити шляхи від бога до людини, Поуп створив своє «Викрадення локону» тільки щоб побавити кількох молодих леді».

Однак, було б несправедливо визначити роботи літературного рококо як легковажні. Поуп, який знав про можливу підозру, відмітив: «Поема на тонкому матеріалі потребує обережнішого користування, щоб бути правильно прочитаною».

Перебуваючи толерантним до людських недоліків та намагаючись зрозуміти весь комплекс людської натури, стиль рококо створив спеціальну концепцію особистості. Прихильний до конформізму, цей напрямок залишається недидактичним, оскільки він не засуджує людину за гріхи, а трактує їх як «оману серця». Конформістський підхід також дозволяє «привести опозицію до рівноваги», а тому уникнути боротьби між Високим та Низьким». Боротьба за природні підйоми нових «середніх» образів відрізняється від такої ж боротьби в бароко. Новий тип «beau» & «coquette» з’явився щоб бути середнім, невидатним у буржуазно-благородному середовищі.

Сучасні дослідження констатують, що, оскільки конкретні соціальні тенденції XVIII століття з’єднанні у стереотипі «honnete homme», період рококо символізується «beau» та «petit-maitre».

Класичний «honnete homme», представлений Корнелієм, Расіном та Мольєром, є моральним прикладом для копіювання; його різноманітні риси, згідно з Бреді, це – серйозність тактовність, помірність, відчуття обов’язку, добрі манери, традиційність, повага до жінок.

«Petite-maitre» на відміну від нього, протистоїть вираженню глибоких та дійсних емоцій. Він безпристрасний, нудний, прохолодний, індиферентний, часто нахабний та настирливий, вередливий та нечемний, безглуздий та манірний. «Beau» перебільшує свою вагомiсть, замінює серйозність «honnete homme» та його згоду на нахабність та безсоромність. Семпсон вказує, що якщо «honnete homme» має інтелектуальну та артистичну освіту, гуманістичну красномовність, то «petit-maitre» байдужий до «великих моральних, соціальних та політичних питань», замінюючи їх на танці, карти та доміно. «Красномовність він замінює на елегантність кравця, приділяючи велику увагу грації, рухливості та легкості пози».

В літературі мотив екстремального донжуанства використовується багаторазово. Проте Дон Жуан XVIII століття залишається все ж авантюристом, цинічним спокусником, ніж аморальним звабником.

Але у світі рококо насамперед царює жінка. Не соціальні, філософські та політичні зміни мали вплив, але вплив її іміджу. Завдяки цьому стилеві життя, повинна була з явитися нова жінка.

Отже, паралельно із переходом від «honnete homme» до «petite-maitre» жінка XVIII століття перетворюється з гранд-дами на Венеру. Нова жінка повинна була втілювати кохання та красу. Коли маємо справу з іміджем жінки в літературі рококо, ми дивимося на її грайливу рису: жінка існує на двох рівнях – «дівчина», один з варіантів «naivete» та природно обізнана жінка, тонка, невловима, елегантна, граціозна, часом вивертлива кокетка. У будь-якому випадку це жінка, яка бажає, щоб за нею побігали (посваталися), перед тим як вона виграє.

Жінка рококо часто з’являється немов наяда, німфа чи пастушка, оточена фавнами та сатирами, але на другий погляд ми знаходимо, що вона – парижанка, вивертлива та грайлива.