Психологія і соціологія/5.Психолого-виховні проблеми

розвитку особистості в сучасних умовах

Калашникова Ю.С.

Дніпропетровский національний університет, Україна

Роль батька в особистісному становленні дівчини-підлітка

Проблематика становлення та виховання особистості як активного суб’єкта повноцінної реалізації свого життєвого потенціалу в період драматичних трансформацій суспільних відносин в Україні привертає все більшу увагу вітчизняних дослідників (І.Д.Бех, М.Й.Боришевський, Т.В.Говорун, О.К.Дусавицький, Н.Ю.Максимова, В.В.Рибалка ).

Роль сім’ї та стиль сімейного виховання зокрема, визначений особливостями батьківсько-дитячих стосунків, батьківськими ціннісними орієнтаціями, настановами та специфікою емоційного ставлення до дитини, її емоційне прийняття чи неприйняття, безумовно, є одним з ключових моментів успішності становлення дитячої особистості, формування її активної світоглядної позиції. Такий погляд на особистісноформуючу функцію родинного виховання, а саме якість батьківсько-дитячих стосунків, віднайшов своє освітлення як у роботах вітчизняних дослідників психології дитинства (Л.С.Виготський, Д.Б.Ельконін, І.С.Кон, Л.І.Божович, Ю.Б.Гіпенрейтер, М.І.Лісіна, Л.І.Обухова, Р.В.Овчарова, О.М.Леонтьєв, Г.С.Костюк, О.В.Запорожець, Л.А.Венгер, Г.А.Цукерман, Д.Й.Фельдштейн та ін.), так і у зарубіжній психологічній науці, теоретичні підвалини якої було закладено перш за все у межах психоаналітичного напрямку (З.Фрейд, К-Г.Юнг, А.Адлер, Е.Еріксон, К.Хорні, М.Кляйн, Л.Колберг, О.Лоуен, Д.Боулбі та ін.) та останнім часом значно розвинуто у програмах масштабних досліджень американських психологів, спрямованих єдиною теоретико-методологічною перспективою на вивчення впливу батьківського ставлення до дітей на їх психічний розвиток, результати яких стали основою виникнення теорії батьківського прийняття / неприйняття Р.П.Ронера (Parental Acceptance-Rejection Theory, PARTheory, R.P.Rohner) [3]. Сутність даного підходу зводиться до наступного положення: діти, незалежно від соціокультурних особливостей виховання, мають потребу у специфічній формі позитивної відповідної реакції – емоційному прийнятті – з боку батьків та інших значущих дорослих, що піклуються про них. У випадку якщо така потреба не задовольняється належним чином, діти, незалежно від соціокультурного тла, виявляються соціально дезадаптованими, що у свою чергу є наслідком порушення нормативності процесу формування вікових особистісних новоутворень.

Очевидно, що поліморфізм підходу до вивчення батьківсько-дитячих стосунків має своїм логічним результатом значні відмінності методологічних позицій. Проте можна відмітити і загальні для більшості авторів параметри оцінки їх якості, а саме: ступінь емоційної близькості, прийняття / неприйняття, автономія-контроль, вимогливість-потурання, послідовність / непослідовніть, умовність / безумовність прийняття. Наразі помітною є численна феноменологія стильової специфіки батьківського ставлення, а отже і напрямків особистісного становлення дітей. Також дані переважної більшості емпіричних досліджень свідчать про те, що до зовсім недавнього часу під час вивчення даної проблеми не враховувалася стать дитини та виховна роль кожного з батьків як представника своєї статі, що у свою чергу не дає можливості формуванню адекватного уявлення про особливості становлення особистості в онтогенезі.

Історично склалося так, що ведуча роль у вихованні дітей належала матері, а постать батька несправедливо вважалась вилученою з цього процесу. Літературні дані здебільшого свідчать про значення материнського ставлення до дітей для успішності та нормативністі їх подальшого розвитку і навіть відчуття власного благополуччя у дорослому житті, відводячи при цьому батькові функцію мінімального значення. Цей факт як предмет теоретичного дослідження віднайшов докладне освітлення у роботах Р.П.Ронера, Р.А.Венеціано, П.Р.Амато та Ф.Рівера [2; 3; 4] починаючи з 70-80-х років ХХ століття, що значно відбивало потребу суспільного переосмислення ролі жінки та зокрема стереотипів фемінності, а отже і викликало необхідність перегляду системи ролей чоловіка. При цьому значна увага була присвячена вивченню феномену батьківства та його трансформаціям у часовій перспективі.

Дані низки досліджень [2; 3; 4] свідчать про те, емоційне ставлення батька до дітей має не менше, а за окремими аспектами, навіть більше значення для повноцінного психосоціального розвитку дітей, зокрема жіночої статі, й особливо підліткового віку, та їх успішної статеворольової соціалізації. Також була продемонстрована значущість стосунків з батьком в контексті становлення жіночої ідентичності, базис якої, створений на якості материнського ставлення, виявляється пізніше у вигляді Я-концепції та виступає у вигляді динамічної моделі, яка опосередковує як інтрапсихічні, так й інтерпсихічні процеси, як-от: вибір моделей спілкування, установки вибору партнера, соціальну перцепцію тощо. Відмітимо, що ефективність Я-концепції жінки визначається своєю відповідністю культурно зумовленим жіночим ролям (донька, сестра, кохана, мати), кожна з яких формується на конкретній стадії психосоціального розвитку жінки. Необхідною умовою при цьому виявляється емоційно позитивне включення батька як першорядного суб’єкта виховного процесу. Саме висока якість, а не частота контактів з батьком, як за умов сумісного, так і окремого проживання з ним, виявляється, за свідченням П.Р.Амато [2], чи не найбільш вірогідним фактором передбачення успішності подолання дитиною вікових криз, зокрема підліткової, та досягнення особистісного благополуччя у дорослому житті. При цьому виключно важливою позицією, на наш погляд, виявляється емоційна підтримка доньки батьком.

Емпіричне дослідження особливостей формування особистісних новоутворень підлітків в залежності від стильової специфіки батьківсько-дитячих стосунків (Дніпропетровськ, 2004) [1] продемонструвало, що саме від батьківського ставлення до доньки залежить формування її адекватної самооцінки, самоповаги, позитивного самосприйняття та стереотипів фемінності, впевненості у собі та послідовності у своїх діях, оволодіння конструктивними засобами розв’язання конфліктів. У даному випадку автономність як стиль виховання сприяє швидшій психологічній емансипації дівчини-підлітка від родини та засвоєння відповідних інтерактивних патернів через почуття дорослості. Навпаки, за умов стосунків з низьким рівнем емоційного включення батьківська автономність сприймається дочкою як відторгнення, неприйняття та має результатом її невпевненість у собі та непослідовність власних дій, неузгодженість внутрішніх переконань та ідеалів, неприйняття себе, занижену самооцінку, труднощі формування відносин психологічної інтимності. Крім того, деструктивний вплив низької якості батьківського ставлення позначається на формуванні негативних уявлень про фемінність через те, що, вірогідно, для дівчат-підлітків їх емоційне неприйняття батьком суб’єктивно пов’язане з нехтуванням статеворольвою складовою їх особистості.

Таким чином, видається доцільним перегляд традиційно сформованого уявлення про батька як малозначущу для особистісного розвитку дівчини постать з метою розробки адекватних психокоригуючих схем подолання підлітками вікової кризи та успішного формування психологічно благополучної особистості.

Література:

1. Фролова Н.В., Калашникова Ю.С. Особливості формування особистісних новоутворень у підлітковому віці в залежності від стильової специфіки батьківсько-дитячих стосунків. // Вісн. Дніпропетр. ун-ту. Сер. „Педагогіка і психологія”. – 2004. – Вип. 7 – С. 69 – 74.

2. Amato, P.R., & Rivera, F. Paternal involvement and children’s behaviour problems // Journal of Marriage and the Family. – 61. – 375 – 384.

3. Rohner, R.P., & Khaleque, A. (2004). Handbook for the Study of Parental Acceptance and Rejection (4th Edition). Storrs, CT: Rohner Research Publications.

4. Veneziano, R.A., & Rohner, R.P. (1998). Perceived paternal warmth, paternal involvement, and youths' psychological adjustment in a rural, biracial southern community // Journal of Marriage and the Family. – 60. – 335-343.