Василюк В.

Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара, Україна

Основні принципи  сучасної зовнішньої політики Франції та її вплив на українсько-французькі відносини

       В умовах двополюсного світового порядку, який утвердився після закінчення Другої світової війни, особливу роль відігравала Франція. Президент Шарль де Голь - засновник та лідер П'ятої республіки сформулював національну ідею, цілісну політичну філософію, стрижнем якої стала ідея „національної величі" Франції. Центральне місце серед державних пріоритетів мала зайняти зовнішня політика, підпорядкована двом основним цілям. Для Франції - це національна незалежність, побудована на сильній державі та відповідному воєнному потенціалі,  а для світу в цілому - боротьба за зміну міжнародного порядку [3, с. 67].

В 1995 р. до влади повернулися голісти. За президента Жака Ширака укріпилася голістська тенденція французької зовнішньої політики. Францію не влаштовувало глобальне політичне лідерство США, вона не погоджувалася з тактикою силового тиску і стратегією „превентивних ударів". Як і за часів Шарля де Голя, Франція виступала проти гегемоністської політики, за систему цінностей, яка поділяється усім міжнародним співтовариством. Віддається пріоритет російсько-французьким відносинам в контексті газового питання. Україна у цей період розглядається через призму Росії. Французька влада ще не в змозі усвідомити, що велика радянська імперія вже не існує, а нові республіки є повноправними членами міжнародних відносин. Російська федерація залишається втіленням СРСР, а нові незалежні держави – лише тимчасове утворення на шляху до створення «нової» об’єднаної соціалістичної держави.

Прихід до влади Н. Сар­козі знаменував певну тран­сформацію позиції Франції щодо України. Ще в прог­рамній передвиборній про­мові Н.Саркозі звучала теза про можливість «об'єднання (європейського) континен­ту аж до Києва». У ході пе­редвиборних дебатів звуча­ла й теза про те, що для та­ких держав, як Туреччина, Україна, Росія та країн Се­редземноморського басейну, потрібно вигадати нову форму відносин з ЄС, що включатиме економічне і політичне співробітництво, а також сприяння розвитку демократії.

Перші місяці перебування при владі Н. Саркозі при­несли деякі позитивні сиг­нали для України. Показо­вою в цьому плані є ревізія французької позиції щодо розширення ЄС, яке більше не вважається перешкодою для ефективного функціо­нування євроінтеграційного об'єднання. Водночас, заклики до формального встановлення географічних меж Євросоюзу та послідов­ний спротив вступу Туреч­чини до ЄС можуть мати несприятливі імплікації для нашої країни [3, с. 70].

Політичні контакти укра­їнського уряду з новою французькою адміністраці­єю були встановлені в ході візиту В. Ющенка до Пари­жа 5 жовтня 2007 р., в рам­ках якого українська сторо­на поставила питання про включення положення про європейську перспективу України в текст майбутньої Нової посиленої угоди між Україною та ЄС. У відповідь французьке керівництво виступило з ініціативою запровадження концептуально нового ста­тусу України - «асоційова­ного партнера» ЄС, деталі якого було викладено у Пози­ційному документі від грудня 2007 р. «Україна - асоційований партнер ЄС». Ця пропо­зиція віддзеркалює нама­гання французької сторони віднайти компроміс між ри­торичною підтримкою Па­рижем євроінтеграційних зусиль України та загаль­ною позицією Франції щодо поглиблення відносин між Україною та ЄС у руслі логі­ки ЄПС без чіткої артикуля­ції положення про перспек­тиву членства в тексті Нової посиленої угоди. З точки зору Парижа, така угода може містити компро­місні формулювання щодо кінцевої мети відносин між Україною та ЄС, враховую­чи як європейську ідентич­ність та євроінтеграційні прагнення України, так і ба­чення цієї проблематики са­мого ЄС відповідно до ЄПС. Передбачалася можливість досягнення політичної зго­ди щодо тексту нової угоди про асоціацію в рамках саміту ЄС - Україна у вересні 2008 р. При цьому пробле­матика створення Зони вільної торгівлі між Украї­ною та ЄС відокремлюється від нової Угоди, оскільки відповідні переговори пот­ребують більшого часу. В будь-якому випадку фран­цузька ініціатива має стати предметом ретельної аналі­тичної роботи з боку україн­ської сторони.

Стосовно перспектив від­носин України з НАТО, Франція дотримується принципів «відкритих две­рей» та поетапності в просу­ванні інтеграційного посту­пу до Альянсу. Це прояви­лось в контексті обговорен­ня питання підписання Пла­ну дій щодо членства в НАТО з Україною в ході підготовки до Бухарестського саміту 2-3 квітня 2008 р. Напередодні саміту французькі урядовці неод­норазово висловлювали зас­тереження проти підписан­ня ПДЧ з Україною, моти­вуючи це несвоєчасністю і поспішністю постановки цього питання, внутріш­ньою неготовністю України до переходу на новий рівень партнерства з Альянсом і негативними наслідками такого кроку для існуючого балансу сил на європей­ському континенті, а також недоречністю використан­ня вступу в НАТО як «пев­ного інструмента для вирі­шення проблем, які існують в України у відносинах з одним її потужним сусі­дом».

На самому саміті Н. Саркозі заявив, що Україна і Грузія «мають покликання» приєд­натися до НАТО, в цьому немає політичної проблеми, йдеться лише про їхню полі­тичну готовність до цього та строки майбутнього приєд­нання. Пояснення такої позиції Парижем виключно дією «ро­сійського фактору є спро­щеним баченням ситуації. Навпаки, представники французького уряду наголо­шують на тому, що у відно­синах з Росією «гра у сфери впливу зникла». Аналізую­чи підхід Франції у питанні просування відносин між Україною і НАТО, потрібко зважати на французьке ба­чення процесу реформуван­ня Північноатлантичного альянсу, надання пріоритету зміцненню автономних єв­ропейських механізмів без­пеки та підвищення гло­бальної ролі ЄС у світі зага­лом, а також традиційно притаманне французькій дипломатії прагнення до підтримання рівноваги сил. Франція скептично ста­виться до використання ме­ханізмів євроатлантичної інтеграції України, її вступу до НАТО для сприяння ін­теграції нашої держави в ЄС. Саме «європейська ідентичність» України є фундаментальною основою її всебічного наближення та входження до європейської спільноти [2, с. 13; 1, с. 117].

Отже, сутність процесів транс­формації французької зов­нішньої політики визначив сам Президент Франції Ніколя Саркозі, охарактеризу­вавши її як «певний розрив (з політикою попередньої адміністрації), який впису­ється у цілісне послідовне уявлення про місце і роль Франції у світі. Справді, у французь­кій дипломатії відбулася лише зміна тональності, яка вносить певні, іноді досить суттєві, корективи до тради­ційного зовнішньополітич­ного курсу Франції. Україна у цьому контексті залишається лише партнером, який прагне до нових форм співпраці та подальшого входження до ЄС.

Отже, співробітництво хоч і покращилось після змін правлячої еліти як в Україні, так і у Франції, однак не змінилось досить суттєво. Франція сприймає Україну як члена ЄС, але у випадку готовності останньої до приєднання. Крім того, французька сторона не схвалює швидке приєднання України до ПДЧ, що яскраво проілюстрував Бухарестських самміт країн-членів НАТО. Зараз співпраця розвивається вже в контексті Світової економічної кризи, яка негативно впливає на конкурентоспроможність українських підприємств. Україна розглядає Францію не тільки як партнера, а шукає в неї фінансової допомоги для подолання кризових явищ в економічному секторі. На даному етапі можна стверджувати, що обидві країни більше приділяють уваги розвитку внутрідержавному, а не зовнішньому співробітництву. Політичні кризи України вже не дивують французького партнера, але і не заохочують до поглибленої співпраці, знижують міжнародний імідж нашої держави, формують думку про нестабільність життя та незрілість політичного керівництва.

Література

1.     Донченко Є. В. Розвиток українсько-французького співробітництва // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. – К., 2006. –  № 4. – С. 113-117.

2.     Манжола В., Шаповалова О. Політична інновація французької дипломатії // Зовнішні справи. – К., 2008. – № 11. – С. 10-14.

3.     Обичкина Е.О. Голлистская традиция в современной французской дипломатии//Новая и новейшая история. 2004. №6. С.66-78.